Робоча програма курсу «Філософська антропологія»
Страница 13 из 16
3. Смислоутворення в контексті онтологічних підвалин людського існування
Інтерсуб'єктивиість як засадничий принцип розв'язання проблеми смислоутворенняТому, перш ніж безпосередньо перейти до розгляду розв'язання проблеми кризи ідентичності і вироблення відповідних смисложиттєвих орієнтацій, зупинимося на питанні про мотиваційні чинники творення смислів і специфіку цього процесу стосовно різних ситуацій. Передусім слід зазначити, що в процесі відпрацювання своїх смисложиттєвих орієнтацій людина не вільна у виборі найважливіших засадничих підвалин цих орієнтацій: "Ми - в'язні нашого тіла, нашої сім'ї, нашого оточення, ми належимо до того чи іншого класу, у нас є вітчизна, ми живемо у певну епоху - і усе це ми не обираємо"' . У цьому плані існує цікава діалектика закинутості людини у світ і неможливості абсолютної детермінації її поведінки, суперечливий взаємозв'язок особистого покликання та потягу і необхідності рахуватися із зовнішніми обставинами: "Я несу на собі відбиток долі, що мене переслідує, і водночас маю власне покликання, яке кидає виклик усьому на світі. Але покликання моє може здійснюватися лише тоді,
коли я не втрачаю зв'язку з моїм тілом, моєю сім'єю, моїм оточенням, моїм класом, епохою, в яку я живу".
Людина не здатна остаточно подолати екзистенційні дихотомії, проте це зовсім не означає, що вона повинна покинути пошуки осьових, сенсоутворюючих параметрів свого існування, які наближали б її до істинного буття. Адже життя - коротке й одне - дано людині не для того, щоб лише скуштувати драму, а часом і трагізм свого існування, а й для того, щоб відчути радість буття. І дано це лише їй, людині, лише особистості, передусім завдяки її індивідуальним зусиллям:
"Людина повинна прийняти на себе відповідальність за саму себе і визнати, що лише власними силами вона може надати сенсу своєму життю. Але сенс не означає заспокоєності: більше того, потяг до заспокоєності стоїть на заваді пошуку сенсу. Неспокій є тією самою умовою, яка спонукає людину розкрити свої сили. Якщо вона подивиться в обличчя істини без паніки, то зрозуміє, що в житті немає іншого сенсу, окрім того, котрий людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно; і лише постійна залученість, активність і наполегливість можуть зберегти нас від невдачі у єдиному завданні, що стоїть перед нами, - завданні повного розвитку наших сил у межах, заданих законами нашого існування".
Процес смислоутворення - багатоаспектний і багаторівневий. У ньому відбуваються взаємоопосередкування і взаємопереходи загальнозначущих смислових інваріантів і особистісних смислів, що є важливою передумовою їх взаємозбагачення: "У смислоутворенні беруть участь усі пласти особистісного смислу. При цьому відбувається немовби "розчинення" сталих інваріантних і загальнозначущих соціальних значень в особистісному смислі із наступною "кристалізацією" нової смислової структури, з якої у подальшому, особливо в процесі комунікацї, відбувається усе більше "випаровування розчинника" - особистісного смислу". На цьому тлі і вимальовується нетривіальна роль особистості в складних і суперечливих процесах смислоутворення, її вагомий внесок у цю багатовимірну скарбницю. Особистісний смисл, як невід'ємна складова будь-яких смислотворчих зусиль, характеризується тим, що в ньому "свідомість кожного слова пускає свої повітряні корені... Невидимі нитки можуть протягуватися між словами там, де за грубого обліку їх значень не може бути ніякого зв'язку; від слів тягнуться ніжні, проте цупкі щупальці, що схоплюються із такими ж інших слів, і тоді реальності, недоступні шкільному мовленню, постають захопленими цією міцною сіткою з майже невидимих ниток".
У такий спосіб виникає уже розгорнутий смисловий ряд, який характеризується, з одного боку, глибоким особистісним переживанням навколишнього, а з іншого – діалогічним зв'язком і, як наслідок, розвитком цілісного смислового поля:
"Цілісний вислів - це вже не мовна одиниця (і не одиниця "потоку мовлення" чи "ланцюга мовлення"), а одиниця мовного спілкування, якій притаманне не значення, а смисл (тобто цілісний смисл, котрий стосується цінності - істини, краси тощо - і який вимагає зворотного розуміння, яке містить у собі оцінку).Зворотне розуміння мовлення як цілого завжди має діалогічний характер".
Розвиток цивілізаційних засад буття дозволяє водночас розширювати рамки як просторового, так і часового контексту смислоутворення, виходячи на рівень соціальної пам'яті, у якій смислоутворення виступає як з'єднувальна ланка минулого, теперішнього й очікуваного прийдешнього: "Водночас із розвитком цивілізації людська "ойкумена" як "сфера розумного" неухильно розширяється не лише у плані просторовому (географічному чи навіть космічному), але й у плані історичному, часовому. Людина немовби освоює минуле, залучаючи в свою сферу нові й нові стародавні культури. Безпосереднім предметом наукового аналізу стає й майбутнє". Відтак пам'ять виступає як надзвичайно вагома контекстна характеристика смислоутворення, завдяки якій, через взаємозв'язок і взаємовплив індивідуальної і родової пам'яті, викристалізовуються ті особистісні смисли, без яких не можуть здійснитися процеси смислоутворення на рівні цілісної культури (принаймні, якщо ця культура перебуває в збалансованому, нормальному стані, який розкриває можливості для розвитку особистості, а не в стані кризи, кардинального порушення колективної і індивідуальної ідентичності, різкої дезорієнтації смисложиттєвих орієнтирів і болючого, замкненого на найглибші пласти людської природи і людського буття, процесу їх оновлення).
Отже, процес смислоутворення, повноцінний, нормальний, відбувається на перехресті доріг, є зустрічним рухом особистісних смислів, концептуального осмислення дійсності і того напруженого діалогу, який є постійним у суспільстві, культурі загалом і може здійснюватися нормально, давати позитивні результати для повноцінного співбуття певної культурної спільноти, за умови, що створено засади для її повноцінного, взаємозбагачуваного дискурсу.
Згідно з такою схемою, вихідним, "необхідним фактором народження нового знання і осмислення виступає сама смислова цілісність особистості, оскільки індивідуальність бачення забезпечує потребу для виникнення нового знання, стереоскопічність осмислення дійсності". Особистісне осмислоутворення є вихідним, проте зовсім не прикінцевим. По-перше, принципове, надзвичайно вагоме місце в цілісному процесі смислоутворення посідають такі процеси, як концептуальне, надконцептуальне і міжконцептуальне осмислення дійсності й смислоутворення. По-друге, і сама "різноманітність, гетерогенність опосередковується і залученістю особистості у різноманітні нормативно-ціннісні системи соціальної діяльності". Останні характеризуються тим, що в них взаємоопосередковуються функціональні й соціальні, ідеологічні і суспільноорганізаційні відношення і зв'язки механізму осмислення, що складається із різнобарв'я стійких і автономних структур.
Через це повноцінний аналіз смислової структури суспільного досвіду є просто неможливим поза вичлененням притаманного лише людському способові буття компонента - надіндивідуального, соціального значення, характерного для тієї чи тієї доби, того смислу, котрий опосередковує відношення людини до дійсності. Як зазначав М. М.Бахтін, "кожний діалог відбувається немовби на фоні відповідного розуміння незримо присутнього - третього, котрий стоїть над усіма учасниками діалогу (партнерами)".
Саме тут виникає кардинальне питання, суть якого полягає в тому, що в період (чи навіть епоху) багатовимірної кризи ідентичності з усією гостротою постає проблема суміщення двох радикально відмінних феноменів і стратегій буття, а саме - прагнення людини (природа якої, як було показано, є надзвичайно суперечливою і багатовекторною) до особистісної самореалізації і водночас об'єктивно наявної необхідності упорядкованої, заснованої на певних раціонально вивірених і загальноприйнятних (об'єднуючих, а не роз'єднуючих) інваріантах поведінки чітко унормованої системи спілкування, доконечна потреба у людиномірному, заснованому на гуманістичних засадах, співжитті. Як зазначає А. М.Єрмоленко, характеризуючи роздуми щодо цього одного з провідних соціальних мислителів сьогодення Ю. Габермаса, останній виходить із "традиційного для західного суспільствознавства питання про те, як можлива соціальна упорядкованість, коли діючі індивіди орієнтуються на власні цілі й інтереси. Пошуки підстав для координації різноманітних видів діяльності, у свою чергу, переміщаються в площину взаємозв'язку культурно-особистісних (морально-ціннісних) і надособово-інституційних (об'єктно-речових) форм суспільної інтеграції"61. Тобто в усій своїй масштабності постає чи не центральна в нашу парадоксальну епоху (добу небаченого злету можливостей технічної комунікації, розрахованої на масового індивіда, яка водночас характеризується дефіцитом справжнього міжсуб'єктного спілкування, що стає дедалі тяжчим і неможливим), добу постмодерну (на відм-іну від епохи модерну з його всеосяжним і всепроникаючим принципом суб'єктивності і орієнтації на самосвідомість) проблема інтерсуб'єктивності, утвердження її засадничих орієнтацій.
Не торкаючись окремої проблеми інтерсуб'єктивності в природничонауковому пізнанні, ми зосередимо свою увагу на інших її принципових вимірах, передусім на щільно взаємопов'язаних питаннях інтерсуб'єктивності як принципу внутрішнього, трансцендентального досвіду і як вимоги соціальної унормованості і впорядкованості в умовах наскрізь індивідуалістичних орієнтацій. У цьому аспекті інтерсуб'єктивність виступає як відповідь, як принципова риса сучасного облаштування світу культури, де раціональна комунікація, комунікативне узгодження і поділяння вихідних онтологічних підвалин людського буття створює умови для автентичного, тобто справжнього, того, що грунтується на першовитоках, співбуття культурної спільноти. Це - своєрідне поєднання можливостей безперервної особистої ініціативи і раціонально облаштованого будинку буття, коли суспільна стратифікація і унормованість лишаються стійкими й надійними, допускаючи при цьому потрібні трансформації (що грунтуються на прагненнях і ідеях індивідів і окремих груп людей) і відкриваючи можливості для перспектив розвитку.
