Робоча програма курсу «Філософська антропологія»

Трансцендентність як органічна риса людського буття

Заснований на запереченні в існуванні (як виокремленні істинного буття у системі сущого) його розчиненості у повсякденності, феномен існування тісно пов'язаний із трансцендуванням, із постійним прагненням до справжніх, невідчужених характеристик людського буття (згадаймо хоча б поширену думку про те, що людина повинна стати тим, чим і ким вона є). Попри всю різнобарвність інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами XX століття, усіх їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, на основі заперечення в системі людського буття абсолютних необхідності і детермінізму, йдеться про особливості гуманітарного пізнання порівняно з природничо-науковим, про протилежність ідеографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (М. Шелер та його послідовники) людину розглядають у ракурсі біологічної недостатності, що виводить її за межі її тілесної просторово-часової організації, суто тваринних потреб. Відтак людина визначається як істота, яка трансцендує себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка уособлює можливість безмежного трансцендування.

Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. М. Гайдеггер визначає трансцендентне як таку фундаментальну характеристику людини, яка дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності, що приховує від людини кінечність її буття (а відтак і його істину), і реалізувати - через проходження низки межових ситуацій (страху, турботи, вибору і рішення, совісті тощо) та через залучення до мовних глибин - справжні, онтичні параметри людського існування, істину буття^. У західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансцендентне" позначають надприродне, потойбічне, котре виходить за межі того, яке можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке ставить людину в залежність від благості, розкриваючись через віру. К. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесення сьогодення до масштабу трансценденції, бо лише це дає змогу переходити від світу повсякденності до самості, завдяки чому стає можливим реалізувати ідею свободи. Шлях трансценденції - це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі39. У французькому екзистенціалізмі трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є неодмінною умовою спонтанного творення людиною самої себе.

Згідно з неофрейдизмом (Е. Фромм та інші), людина зазнає постійної потреби трансцендентувати, перевищити своє становище пасивного створіння. Закинута у цей світ без її відома, згоди і поза її волею, вона, проте, як наділена розумом та уявою, не може й не хоче змиритися із роллю такого створіння і намагається переборювати межі самої себе, випадковість свого існування, прагне (і може) сама творити нові форми власного життя.

Розгляд проблем існування і трансцендентування як вагомих складових людського буття неминуче підводить до потреби зробити деякі висновки. Характеризуючи людське існування і буття взагалі, не можна не звернути увагу на ту обставину, що в людському бутті закладено низку параметрів, без кожного з яких твердити про його смислову наповненість просто не доводиться. При цьому йдеться насамперед про сув'язь, нерозривний зв'язок різних параметрів антропокультурного та соціокультурного. Зокрема, поруч із тілом людини та її внутрішнім світом, системою екзистенціалів (страх, турбота, вибір, совість, свобода, відповідальність, часовість, доля, драматизм існування тощо) справжнє, неспаплюжене людське буття характеризується такими вагомими складовими, без яких воно було б просто неможливим як повноцінне, не понівечене довкілля, розвинена система спілкування - комунікація в культурі, артефакти культури (техніка і світ олюдненої природи), нарешті - творча самореалізація особистості. Зокрема, щодо останньої складової підкреслимо, що тут реалізується (щоразу знову й знову) один із найвагоміших ходів людського існування - подолання скінченності цього існування, встановлення зв'язку між посейбічним і сакральним. Особливо важливим є те, що завдяки саме актам творчості особистість чи не найбільшою мірою (в кінцевому підсумку і взагалі) може реалізуватися, виконати себе як складова низки цілком певних людських спільнот, поза якими її просто немає. Через творчість як тотожність одиничного і всезагального "людина ідентифікує себе з надіндивідуальним цілим, наприклад із наукою, мистецтвом, із усією живою матерією, що протистоїть вселенській зашкарублій матерії... Це - жага злитися з Абсолютом".

Гуссерль дав таке визначення людського життя: Життя – це цілеспрямована життєдіяльність, яка виробляє структури духовного порядку, у найширшому сенсі – це життя, яке створює культуру у межах безперервного історичного процесу.

Людське життя, як це висловили представники екзистенціалізму, є життям до смерті. Тобто воно закінчується смертю і перед обличчям цього факту людина вимушена замислюватись над проблемою смислу життя. Відомий вислів –“Думай про смерть”- має принаймні такі сенси:

1.  думай про життя, про те, навіщо і як ти живеш;

2.  пам’ятай, що людина смертна і, більш за те, раптово смертна, отже не відкладай своє життя на потім, ти живеш тут і зараз;

3.  смерть є кінцевим критерієм продуктивності людського життя – жити варто заради того, що може пройти випробування смертю – чи варті твої цінності та уподобання того, щоб віддати за них життя;

4.  думай про те, що залишиться від тебе після твоєї смерті, чи будуть ті, хто пожалкував про твою смерть, чи буть ті, хто зрадів з приводу твоєї смерті.

При обміркуванні проблеми смислу життя варто враховувати той факт, що "люди Схожі, адже усім нам дісталася одна людська ситуація з її екзистенційними дихотоміями; люди Унікальні, адже кожний по-своєму розв'язує свою людську проблему. Сама нескінченна різноманітність особистостей характерна для людського існування"(Е. Фромм). Виходячи з цього у проблемі смислу життя слід розрізняти декілька рівнів, які різняться за ступенем узагальнення. Це:

1.  Метафізичний, найбільш загальний на ньому вирішується питання чи має людське життя у цілому якийсь смисл, адже воно закінчується смертю, яка усіх урівнює. При обміркуванні питання про смил життя на цьому рівні слід дотримуватись таких метдологічних і світоглядних принципів: людське Життя має самоцінність і самоцільність. Самоцінність життя означає те, що життя є для людини “даром” (божим або природним), отже життя має цінність само по собі і є для людини завжанням, яке вона має виконати, знайшовши і реалізувавши своє призначення у світі. Самоцільність життя означає, що наше індивідуальне життя є частино життя людського роду і космічного життя у цілому і має сенс як невід’’ємнимй елемент у структурі цілого. Ще одна важлива настанова – не можна змішувати питання про смисл життя з питанням про його цілі. Смисл є завжди більшим ніж конкретні цілі життя. Водночас, смил розкривається і реалізується в ієрархії життєвих цілей.

2.  Екзистенційний. На ньому вирішується питання навіщо, заради чого жити? Як зазначає Ортега-і-Гассет, - у феномені людського життя є два обличчя - біологічне і духовне. І саме духовне обличчя є специфічно людським обличчям життя. Звідси і поширена у філософії ще з давніх часів ідея другого, духовного народження людини. Крім того, загальною настановою тут може бути, та, яку сформулював ще Сократ: Людина живе не для того, щоб їсти і пити, вона їсть і п’’є для того, щоб жити.

Життя людини постає як процес життєтворчості. Причому, як дуже влучно зазаначила із цього приводу українська поетеса Ліна Костенка, - людина може творити власне життя у діапазоні мети і метушні.

Філософськими засобами ця ідея було виражена і розроблена Е. Фроммом. Він довіводить, що Людське життя може бути засадничене двома основними принципами – принципом володіння і принципом буття. Це два найбільш фундаментальні різновіди відношення людини до світу. Потребі і логіці мати відповідає неплідна екзистенційна орієнтація людини, неплідні типи її соціального характеру. А потребі і логіці бути – плідні. І якщо для останньої характерний акцент на бутті, його глибинних, екзистенційних вимірах, то для першої - акцент на орієнтації у світі буденності, сущому, не освітленому ідеалами повноцінного саморозкриття людського єства, позбавленому відповідної потреби у багатобарвній, повномасштабній самореалізації. До першої орієнтації належать такі її різновиди, як продуктивність і глибинне осягнення світу, ментальне й емоційне, здійснюване з допомогою розуму й любові. Це також турбота, відповідальність, повага і невідсторонене, не сцієнтистськи орієнтоване знання. Отже, продуктивні орієнтації охоплюють творчу діяльність, любов та розумність як здатність не спотворювати і не фальсифікувати речі, людей, себе. Відповідно непродуктивні орієнтації - рецептивна (прагнення якомога більше взяти у речовому плані і лише в разі виконання цього завдання вважати задовільним стан власної душі), експлуататорська (прагнення одержати те саме, але вже з допомогою сили й хитрості, причому психологічно тут панують підозрілість і цинізм, заздрість і ревність), корислива або ж зажерлива (прагнення замкнутися у світі уже надбаного, мінімум віддавати, але максимум привласнити, при цьому усі людські вартості, серед них любов, оцінюються через володіння), ринкова (прагнення досягти економічного успіху через знеосіблені форми поверхових, суто рольових зв'язків, що зумовлено, відповідно, байдужістю до інших, а відтак і до себе).