Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частини 1)
Страница 15 из 79
Організаційно-розпорядчі методи доповнюють стабілізуючі методи у формі наказів, розпоряджень, вказівок тощо.
Наказ - це письмова або усна вимога першого керівника до підлеглих щодо виконання певної роботи з указанням термінів. Цей документ, який має директивний, контролюючий і виховний вплив, завжди був і залишається одним з основних засобів управління трудовим колективом.
Розпорядження - це вимога, поставлена до підлеглих, щодо розв'язання окремих питань. Прикладом розпорядження може бути закріплення комп'ютера за конкретною особою колективу або ж розпорядження про виконання певного виду робіт тим чи іншим виконавцем тощо. Розпорядження може видаватись письмово, коли воно стосується особливо важливого завдання або ж зачіпає інтереси всього трудового колективу. В усіх інших випадках розпорядження, як правило, усне. При цьому у підлеглих не повинно виникати сумніву щодо необхідності виконання розпорядження керівника.
Вказівки стосуються компетенції нижчих ланок вертикальної ієрархії управлінської структури. Кожна вказівка для виконавця повинна бути зрозумілою, коректною і нести повну інформацію про те, що потрібно виконати, як, коли і для чого.
Як бачимо, адміністративні методи управління базуються на авторитеті, владі і дисципліні, державних стандартах тощо. Вони передбачають обов'язкове виконання вказівок керівника; в іншому випадку неминуча дисциплінарна чи матеріальна відповідальність. Але обмеженість матеріалістичної інтерпретації адміністративних методів може призвести до їх низької ефективності, створення в колективі ознак суб'єктивізму і волюнтаризму, недовіри, неповаги один до одного та інших негативних наслідків, що зумовлюють зниження ефективності управління земельними ресурсами.
Водночас адміністративні методи знаходять своє продовження в економічних методах управління і при правильному їх співвідношенні є різними сторонами господарського управління.
Економічні методи управління земельними ресурсами здійснюються шляхом створення економічних умов, які ініціюють трудовий колектив для досягнення кращих результатів у своїй діяльності - з одного боку і з другого боку - економічного регулювання раціонального використання та охорони земель без заходів адміністративного впливу.
При економічних методах управління виробництво гнучкіше і швидше реагує на зміни суспільних потреб. Суб'єкти управління отримують більше прав, починають виконувати функції, які раніше входили в коло обов'язків державних органів. При цьому останні отримують можливість зосередитись на стратегічних питаннях прогнозування і планування розвитку економіки країни в цілому. Саме економічні методи управління дозволяють досягнути найбільш гармонійного поєднання суспільних, колективних і особистих інтересів, забезпечити ефективне використання земельних ресурсів.
Інструментами економічних методів управління є матеріальне стимулювання працівників як суб'єктів управління земельними ресурсами, що виражається в першу чергу основною оплатою праці. Певна річ, чим вища і своєчасна оплата праці, тим людина має більшу мотивацію до праці. Але основна оплата повинна встановлюватись не довільно, а залежно від кількості їм якості праці. Крім того, як заохочувальна форма матеріальної мотивації встановлюються доплати, які випливають з результатів праці. Поширеною формою стимулювання є премії, які забезпечуються прибутками підприємства, організації чи установи. Премії мають нестійкий характер, вони тісно пов'язані не тільки з результатами праці, але й економічним станом підприємства, організації чи установи в цілому.
Економічні ж методи щодо регулювання раціонального використання і охорони передбачають: 1) економічні стимулювання; 2) відшкодування збитків; 3) плату за землю.
Відповідно до чинного законодавства економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель включає:
• надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;
• виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;
• звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;
• компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали
такими не з їх вини.
Потрібно зазначити, що стимулювання раціонального землекористування повинно знаходити своє відображення в підтримці державою цін на сільськогосподарську продукцію. Такий досвід мають США, де в період "великої депресії"' (1929-1933 рр.) було підтримано рівень цін фермерських господарств, що закріпило віру селян у те, що їх справа потрібна державі і суспільству.
Держава повинна (зобов'язана) стимулювати всі форми господарювання на землі, і визначати їх повинна не політична мода, а люди на місцях, які знають і люблять землю, на якій їм працювати. Але, очевидно, в міру певної стабілізації розвитку землекористування держава поступово повинна переходити до стимулювання тих землекористувачів чи землевласників, які, сконцентрувавши доволі значні засоби, займуться товарним сільськогосподарським виробництвом.
Доцільно зауважити, що така модель стимулювання досить чітко спрацьовує у фермерському секторі США.
Нагромаджений досвід землекористування в Україні свідчить, що без державної допомоги (надання позик, товарних кредитів, пільгового оподаткування тощо) землекористування "не підніметься з колін" і зміна форм власності тут нічого не вирішить.
Тому зовсім не випадково з 1 січня 1999 р. в Україні запроваджено фіксований сільськогосподарський податок, що суттєво знижує податковий тиск на власників і користувачів землі. З 1 січня 1999 р. до 1 січня 2004 р. сільськогосподарські товаровиробники отримали можливість не сплачувати податок на додану вартість.
Заслуговує на увагу Указ Президента України від 11.06.1998 р. № 614/98, який регламентує підтримку цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників, що є доброю ознакою ефективного землекористування.
Потрібно зазначити, що державна політика повинна бути спрямована не тільки на стимулювання, але й на відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі й орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян. У випадках, коли мають місце псування і руйнування землі з вини власників і землекористувачів, останні підлягають економічним санкціям у формі відповідних штрафів, адекватних заподіяній шкоді.
У системі економічного регулювання раціонального використання і охорони земель важливе місце належить платі за використання землі. У статті 2 Закону України від 19 вересня 1996 р. "Про плату за землю" сказано, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.
У статті 3 цього ж Закону зазначено, що плата за землю запроваджується з метою:
• формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання і охорони земель;
• підвищення родючості ґрунтів;
• відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості;
• ведення земельного кадастру;
