Робоча програма курсу «Філософська антропологія»
Страница 15 из 16
Тісно між собою пов'язаними цінностями, що задають смислові параметри надзвичайно різноманітним аспектам людського існування, є єдність, внутрішня неантагоністичність власного "Я", з одного боку, і можливість самоідентифікації людини в державних і позаінституційних (у розмінні саме державних інституцій) формах суспільного життя, громадянському суспільстві - з іншого. Вже йшлося про різні аспекти того й другого. Проте ще раз закцентуємо увагу на об'єднуючій ноті обох параметрів ідентифікації, а саме – на необхідності відпрацювання і ствердження в суспільному житті і суспільній психології таких механізмів, які б не роз'єднували людей і не вносили дисгармонії у їхні душі, а, навпаки, виводили б їхнє співбуття на цивілізовані, по-сучасному раціонально відпрацьовані і людиномірно зорієнтовані обрії, що давали 'б можливість нормально функціонувати соціокуль - турному середовищу і гідно, по-людському відчувати себе в ньому окремій особистості: "Людина, просякнута духом суперництва, залишиться навіть і тоді, коли зникне людина, що веде війну і орієнтується на економічне зростання. Проте суперництво має регулюватися так, щоб зміцнювалися суспільні тенденції і співпраця. Подібно до багатьох інших ссавців, людина повинна навчитися ритуалізувати боротьбу за владу в середині свого виду".
І нарешті, говорячи про основоположні людські цінності, що задають їй вихідні смисложиттєві орієнтири, не можна оминути таку з них, як необхідність (яка сама собою виникла останніми роками, в час різкої ерозії традиційних і усталених смислів) нового пошанування простих людських вартостей: сім'ї, дружби, товариських стосунків, інших форм нерольового, неконкурентного спілкування тощо та водночас норм моралі й почуттів, які б виходили за межі утилітаризму та голого розрахунку.
Насамкінець зазначимо, що загалом ідеться про такі цінності, які б відповідали найбільш перспективним тенденціям ствердження виваженого, неістеричного розуму, заснованого на нецинічному способі світовідношення, і які були б зорієнтовані на таку самореалізацію особистості, яка б гармонійно вписувалась у співбуття як із іншими людьми, так і з довкіллям, були б органічними для безперервної культурної плинності українського народу і пов'язаними з повсякчасною внутрішньою роботою, постійними зусиллями, спрямованими на прояснення засад власного буття. тільки на презумпцію несвободи, має вирішуватись не на шляху протиставлення чи взаємозаперечення цих моментів, а швидше - взаємозв'язку і взаємодоповнення. Адже "ідеальна детермінація" неодмінно потребує реальної сили (свободи вибору, свавілля, волі), тобто "реальної детермінації"", без якої вона не може бути здійснена, і навпаки.
Усі щойно згадані проблеми, пов'язані з нинішнім кризовим станом, пошуками шляхів виходу з багаторівневої ерозії ідентичності, тобто віднайденням нових цивілізаційних засад у буттєвому самоствердженні сучасної людини, змушують ще й ще раз осмислювати питання: а що ж є в даному випадку смислостверджуючим чинником для неї, які цінності виходять на передній план?
Передусім зазначимо, що поняття ідентифікації, органічності, цілісності й смислоутворення в контексті людського буття є тісно взаємопов'язаними, переплетеними, відбивають ситуацію взаємного відображення і корекції. Адже подолання кризи ідентичності є в кінцевому підсумку не чим іншим, як відновленням людиною органічності, цілісності як свого душевного стану, свого переживання нормальності, збалансованості й буттєвої заглибленості (і щодо особистісного існування, і в розрізі міжособових контактів на всіх рівнях соціальної стратифікації), так і утвердженням цілої низки норм співжиття, вартостей, значущих орієнтацій і смислів.
Завдяки їм здійснюється щойно згаданий процес гармонізації людини з людиною та соціумом і водночас людської душі. Тобто відбувається встановлення тотожності, або ж ідентичності, до якої прагнули.
І відбувається воно не саме по собі, а в тісному переплетенні найрізноманітніших процесів загальноцивілізаційного, соціального й національного гатунку, помноженому на безперервну соціалізацію нових і нових поколінь, знаходження кожним свого місця у світі і припасування, гармонізацію як своїх стосунків з іншими людьми, так і щодо власної душі, особистісного існування у світі. З цього погляду людський світ, світ культури виступає для неї не лише як певний зріз духовності, репрезентований її інституалізованими виявами та результатами, а як певний всезагальний і водночас індивідуалізований - у формі принаймні національного буття чи індивідуального існування - спосіб буття людини, як об'єктивація смислів, уявлень, вірувань, зрештою надій і сподівань, котрі є, поряд із усією сукупністю внутрішньої природи особи, основою її існування як сукупності різноспрямованих проектів буття.
Йдеться також про те, що залежно від тієї чи тієї, загальнозначущої і водночас індивідуалізованої, відповіді на вихідні питання про те, хто ми, звідки ми й куди йдемо, про цінності й цілі, ідеали і сенс, свободу і справедливість, обов'язок, совість, вибір і відповідальність, задається онтологія культури того чи того народу, що визначає змістовні параметри теоретичної і, що принципово, практичної свідомості людини певної доби. Те чи те розуміння сенсу діяльності, пізнання, норм спілкування, упорядкованості й хаосу, місця людини в світі (соціальної стратифікації, норм співіснування, історичного самовизначення народу, тобто цінностей фундаментального гатунку, що встановлюються інтерсуб'єктивним чином, на основі певного взаєморозуміння і консенсусу в життєвому світі людини), втілюючись у світоглядних принципах та сподіваннях певної епохи, реалізується подвійним і взаємоопосередкованим чином. А саме: в культурі та в індивідуальному існуванні кожного. Реалізація в культурі здійснюється відповідно до всього спектру її параметрів - технологічних, ціннісних, комунікативних, семіотичних і людинотворчих, - завдяки механізмові взаємодії причинової та телеологічної детермінації, що має зворотний бік, а саме: постійну спробу особистості здійснити себе, реалізувати свій індивідуальний буттєвий проект, адже "людина є істота, у природі якої знаходимо прагнення... бути собою з іншими". Відтак "людина ніколи не перестане спантеличуватися, хоче знати і ставити нові запитання. Лише якщо вона усвідомлює ситуацію людини, дихотомії, які притаманні її існуванню, і свою здатність розкрити свої сили, вона буде в змозі успішно розв'язувати своє завдання: бути самою собою і для себе і
досягнути щастя шляхом повної реалізації хисту, котрий становить особливість, - хисту розуму, любові й плідної праці".
Отже, в даному разі ми маємо обопільний процес. З одного боку, смислоутворення в культурі відбувається в рамках того типу розумності, раціональності й певної структуралізації, упорядкованості, що перебувають у процесі власного становлення та постійного самооновлення і визначають самототожність тієї чи іншої культури, її змістовно-функціональні параметри і здатність до самовідтворення і самооновлення. З іншого — культура може існувати й успішно розвиватися лише за умови, якщо в її рамках людина (а відтак і етнос) мають можливості для власної самореалізації, якщо їхнє буття як мінімум не обмежене нестерпними умовами існування. Інакше кажучи, культура влаштована так, щоб існування та самоздійснення людини були можливими в межах історично визначеного її типу. Загалом тут спрацьовує принцип als ob ("так, якби"), згідно з яким (в цьому разі в культурі) відбуваються процеси, об'єктивно спрямовані на саморозвиток особистості, який неможливий поза певним, достатньо структурованим і розвинутим, етнокультурним середовищем.
Зрозуміло, що всі наведені роздуми про взаємовідношення смислоутворення, органічності й ідентичності стосуються культури й місця в ній людини лише в ідеальному варіанті, якому мають відповідати усі зазначені обставини і взаємозв'язок окреслених компонентів. А за умов реальної життєдіяльності з багаторівневою системною кризою – це лише те, чого ми всі повинні постійно прагнути і без чого, зрештою, втрачають сенс усі складові цієї життєдіяльності, як колективної, так і індивідуальної. Як ми вже зазначали, існування людини, людське буття в цілому (як і нерозривно з ним пов'язане людське єство) є утвореннями надзвичайно неоднозначними, суперечливими, екзистенційно напруженими, які поєднують гармонію і дисгармонію, розумність і водночас вражаючу глибинність пристрастей і потягу, голий розрахунок і глибоку емоційність, користолюбство і безвідплатну щедрість, віру в себе і постійні сумніви, активізм і сором'язливість, обов'язковість і свавілля, егоїзм і здатність до самопожертви тощо. І усе це треба максимально враховувати, інакше розгляд проблеми взаємозв'язку відновлення ідентичності і смислоутворення буде лише однобокою спробою.
3. Мораль у своїх всезагальних та функціональних визначеннях
"Людина - це зв'язок різних світів", це вічне коливання між станом "божественним" і станом "тварним", між небом і землею, природою і соціумом. Вона, твердить Ніцше, той "канат", "що натягнутий між твариною і надлюдиною, канат над безоднею". Проблемою всього її життя стає розв'язання цього нелегкого завдання: як втримати баланс, стан рівноваги, щоб не звалитися в бездонний низ інстинктивних, нестримних, темних сил. Можливо, шляхом відмови від своєї біології, природи? Та, чим більше людина "уподібнюється ангелові", тим більше з'являється в неї шансів впасти в стан протилежний. Але, незважаючи на це, лише вона є єдиною істотою світу, котра не може жити, не трансцендуючи до вічного. Лише людина існує, мислить і діє в реляції до Абсолютного, припускаючи Абсолютне. Це суттєве припущення Абсолютного, без якого немає людини і, по суті, немає нічого, Шелер називає "релігійним актом", "властивим будь-якому Я, будь-якій свідомості, будь-якому духові". Якщо остання відмовляється від можливостей приєднання до Абсолютного, до того, що перевершує емпіричні можливості людини, безпосереднє існування, то її моральне, суб'єктивне життя стає "випадковим і неукоріненим" (М. Бахтін). Без цієї універсальної практики (співвіднесення себе з "надлюдським", "надсвітовим"), індивід дійсно "щось" втрачає, залишається "обібраним" і "вбогим" (М. Бердяев).
