Робоча програма курсу «Філософська антропологія»
Страница 14 из 16
Йдеться про те, що шляхи виходу з нинішнього суперечливого стану, подолання кризи індивідуальної та колективної ідентичності лежать на перетині становлення і утвердження розгалуженої системи повноцінних структур громадянського суспільства, демонополізованої, багатоукладної і соціальне орієнтованої ринкової економіки, правової держави, розвинутої системи представницької демократії, парламентськи закріпленої багатопартійності, тобто соціокультурного організму, який має фіксувати сучасне прочитання фундаментальних цінностей і норм, розвиваючись на відповідних сьогоденню гуманістичних засадах некласичної раціональності, суттєвою ознакою яких є уважне, шанобливе ставлення до особистості і її запитів, особистості, узятої в усій багатовимірності і неоднозначності її людського єства. При цьому підкреслимо, що суспільно створені на різних рівнях державних і позадержавних інституцій можливості реалізації кожним власного проекту буття, своїх життєвих шансів належать до одного з найважливіших критеріїв суспільного поступу.
Криза ідентичності призводить до зміщення, деструктивних змін у культурі й ментальності, що виражається у маргіналізації, втраті однозначності культурних смислів і понять, ціннісних орієнтацій і уподобань. Тому нові, що відповідають вимогам сучасності, смисли в постмодерністському проекті культури, принципово орієнтовані на засади інтерсуб'єктивності, тобто на потреби впорядкованого, облаштованого, унормованого, цивілізованого співжиття в умовах реальної полісуб'єктності. Отже, смисли, які грунтуються на принципових для постмодернізму засадах некласичної раціональності (передусім плюралізму, альтернативності, децентралізації, екосвідомості, нонконформізму і водночас толерантності, нецинічної моралі, зорієнтованості на невигадані традиції і проблеми, творче самовираження) позначені полісемантичністю і принциповою відкритістю для творення нових смислів. Вони виходять на такий рівень загальності, який грунтується на найбільш абстрактних типах світовідношення, проте цілком не зводиться до них і є замкненим на безпосередні людські проблеми й потреби, глибинні пласти людської екзистенції.
Вихідні орієнтири смислоутворення як відкритої системи
Ще й ще раз повертаючись до питання про те, що ж є смислоутворюючими чинниками для сучасної людини, які цінності виходять для неї на передній план і на які можна було б спертися конкретному суб'єктові суспільної життєдіяльності, тобто кожному з нас, у пошуках виходу з усе нових ситуацій деперсоналізації і віднайдення нової ідентичності, яка відповідала б вимогам нашого часу, ми маємо на увазі передусім розв'язання проблеми розширення можливостей для самореалізації особистості, для подолання усіх наслідків кризи самоідентифікації. (До речі, розмитість контрпропозицій "істина - неістина", "корисне - шкідливе", "прекрасне - потворне" та ін. у постмодернізмі зовсім не означає світоглядної дифузії, а, навпаки, засвідчує більш небайдужий, витончений, поглиблений пошук справжніх, не штучних, не вигаданих цінностей і смисложиттєвих орієнтирів). Розглядаючи смислоутворення в контексті людського існування, маємо на увазі не якийсь закінчений перелік, не остаточні орієнтири, а лише вихідні орієнтири, відкриті для подальшого розвитку та творчого поповнення і оновлення, і в цьому сенсі - "незавершений проект". Йдеться не про прикінцеві висновки, а про постійний процес становлення людини, людського і розумного в ній, бо інакше, як ми уже зазначали, філософська антропологія просто вичерпала б себе, свій предмет. Отже, саме питання про те, які смисли, які орієнтири загальноцивілізаційного гатунку, що відповідали б щойно згаданим вимогам, найбільше актуалізуються нині, і є найважливішим у подоланні кризи ідентичності й віднайденні індивідуальних і загальнозначуших смислів, відновленні цілісності і органічності як на особистісному, так і на соціокультурному рівні. І тут відбувається дивна метаморфоза. Такими смислами, орієнтація на які виступала б запорукою подальшого поступу в обопільному процесі створення нормальних умов для реалізації кожним своїх життєвих шансів і побудови системи соціокультурних механізмів співбуття, відпрацьованої, нормативно закріпленої комунікативної системи, виступають універсалії", які мають характер всезагальності, незважаючи на свій, здавалося б, емпіричний характер.
Першим таким смисловим орієнтиром є буття-у-світі, або залученість. Саме залученість, а не просто закинутість. Як цілком слушно зазначає Е. Муньє, людське існування, незважаючи на ту обставину, що людина не вибирає ні часу й місця народження, ні оточення, ні життєвих ситуацій, у які вона потрапляє, ні вітчизни, усе ж не означає, що вона може реалізувати себе, вибудувати свій життєвий шлях і випробувати свою долю у якомусь безповітряному просторі чи віртуальній реальності, поза зазначеними, об'єктивно їй даними обставинами. Людина проживає і переживає усі можливі ситуації існування, усі гаразди й негаразди (а також недоречності та парадокси) і лише в такій спосіб (і ні в який інший) може реалізувати свій індивідуальний проект буття, пізнати драматизм, складні й неоднозначні повороти людської долі і водночас радість буття. Велич її - у здатності розв'язувати екзистенційні дихотомії, усвідомлювати власні межі і долати їх. У цьому сенсі, ще раз підкреслимо, люди схожі, бо ж усім нам
дісталася одна людська ситуація - ситуація існування, проте спосіб її розв'язання є унікальним і неповторним, бо кожний свою людську проблему розв'язує сам і по-своєму. Відтак зняття проблеми кризи ідентичності, віднайдення людиною нових способів самоідентифікації, які відповідали б реаліям нинішнього дня, вельми залежить від внутрішньої перебудови особистості у напрямі віднайдення в собі сили для подолання самого себе, власних меж і подальшого руху по шляху особистісної реалізації: "Криза тотожності, що переживається в наш час, в основному базується на відчуженні, яке наростає, і уречевленні людини; вона підлягає подоланню настільки, наскільки людині вдається повернутися до життя і знову стати активною. Немає більш короткого з психологічної точки зору віднайдення виходу із кризи тотожності, окрім фундаментального перетворення відчуженої людини у людину життєстверджуючу.
У цьому розумінні самототожність може бути зреалізованою лише за умови, що людина вікрита для світу, для інших людей, здатна до повноцінного спілкування і самовіддачі: "Життя має сенс, коли досягнуто трансценденцію, коли людина не замикається у рамках власного егоїзму і не створює згубного для себе дзеркала, як Нарцис. Віддавати себе - єдиний спосіб бути собою. Це парадоксальне твердження є таким лише на перший погляд"67. У такому контексті постає і проблема "Я" і "Его" (яке в даному разі розуміємо як цінність "Я" для інших). Динаміка їх взаємозв'язку, тобто взаємодії у межах цієї ціннісно-смислової структури, визначає характер індивідуалізації, а в принципі - чи остання відбувається взагалі чи ні. У нормальному варіанті "Я" і "Его" є структурами, котрі перетинаються, точніше - перебувають у стані динамічної рівноваги, що й забезпечує самототожність особистості. Проте можливі й екстремальні, межові ситуації їх розходження і неузгодженості. У такому разі "розрив діалогу "Я" і "Его" - це шлях до створення так званої містичної особистості, для якої характерним є повне поринання у внутрішній стан і процеси своєї психіки. Відмова ж від "Я" призводить до утвердження самовдоволеної, вузькопрофесійно-рольової особистості".
Звідси стає абсолютно зрозумілою незамінима роль спілкування, різноманітних систем комунікації, без яких просто втрачається сенс будь-якого людського "Я", стає принципово неможливою самоідентифікація особи. "Спілкування є історичним атрибутом людини. Його базові структури залежать від існування Я і Ти чи, скоріше від Ти, яке вже імпліцитно присутнє у самому існування Я... Суспільство існує не тому, що кожний із нас існує; суспільство існує тому, що іншість (орієнтація на іншого) притаманна кожному із нас індивідуально. Людина згідно із самою своєю природою є буттям для інших".
Отже, наступною із найвагоміших для людини цінностей, які визначають у сукупності сенс її буття, є відповідальність:
Перед іншими, перед собою, відповідальність за доручену справу, перед товаришами, родиною тощо, зрештою - відповідальність за подальшу долю буття. І лише в такому контексті може йти мова про ідентифікацію власного "Я", про те, що особистість відбулася: "Особистість стверджує себе не поза світом і не в ізоляції від "інших", а у боротьбі із безособовим і безвідповідальним світом "on", світом відступництва, де життя гасне, де царюють розваги, правлять бал ідеологія й балачки, особистість утверджує себе у світі відповідальності й рішимості, у світі присутності, напруження, повноти. Отже, філософія особистості не вважає одинокість сутнісною рисою людини; ця філософія не прирікає людину на безплідні мрії, не штовхає її до усамітнення і втечі від дійсності, а, навпаки, кличе до активного життя й боротьби".
Відповідальність, яка завжди пов'язана з вибором і певним рішенням, безпосередньо підводить до наступної фундаментальної цінності людського існування – можливості вільної думки (а відтак і дії), можливості свободи. Взята у вищеозначеному смисложиттєвому контексті свобода виступає як постійне зусилля особистості щодо подолання будь-яких негараздів існування, як настирливий пошук серед нескінченності сущого засад істинно людського буття: "Свобода... не лише факт, стільки можливість – справжній здобуток особистості. Свобода має досягатися якраз всупереч перешкодам і несприятливим обставинам, із якими ми постійно стикаємось
Засадничою цінністю для особистісної самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасованість, неконфронтаційність людини і зовнішньої природи, людини й довкілля. Питання надзвичайно багатопланове, його аналізові і висвітленню присвячена низка статей і монографічних досліджень. Для нас же важливо в даному разі, у плані підходу, що розвивається в розділі, підкреслити лише значення самообмеження людини (і людства загалом) у деяких своїх запитах з тим, щоб подальший суспільний поступ став по-справжньому коеволюційним, тобто, в якому були б збалансовані розвиток цивілізації і нагальна потреба у збереженні довкілля, а зміни не входили б в антагоністичні суперечності з необхідністю збереження певної усталеності як запоруки органічності та цілісності і кожної особистості, і соціокультурного середовища загалом: "Основна біологічно зумовлена криза нашої культури спричинена збігом між швидкістю еволюції і нашою здатністю керувати нею шляхом змін у власній поведінці. Іншими словами, ми повинні навчитися бути невибагливими і задоволеними, навчитися розуміти, що процес олюднення приведе до певної свободи лише в тому разі, коли ми самі навчимося вибирати поміж змінами й усталеністю".
