Робоча програма курсу «Філософська антропологія»

Звичайно, як зауважує Е. Фромм, при цьому йдеться про певні ідеальні типи. А в реальному житті кожний індивід поєднує ті чи інші із зазначених (як продуктивних, так і непродуктивних) орієнтацій. Проте слід констатувати, що реалізований ним підхід має цілком певний методологічний потенціал і може бути продуктивно використаний у розгляді різних зрізів людського життя.

3. Технологічний. На цьому рівні вирішується питання про те, як жити, як знайти і реалізувати смисл життя. Причому, слід наголосити, що смисл важливо не тільки осягнути, а й реалізувати. Тут важливими орієнтирами можуть бути міркування В. Франкла. Він доводить, що найбільш загальними шляхами знаходження і реалізації смслу є Цінності творчості – те, що я даю світу, Цінності переживання – те, що я беру від світу, найвищим проявом цього типу цінностей є любов – любов до іншої людини, до дітей, до себе, до світу; цінності ставлення – найважливіши у критичних ситуаціях людського життя, вони означають, що якщо я не можу змінити обставини, то я завжди можу змінити своє ставлення до обставин і навіть у найбільш гранічному вимірі, беред обличчям смерті, у людини завжди залишається можливість померти з гідністю. Ще одна дуже важлива настанова – смисл не можна вигадати, але він завжди може бути знайдений. Будь-яка ситуація має об’єктивний сенс, його тільки слід адекватно зрозуміти.

4. Індивідуальний. На цьому рівні людина і вирішує питання про унікальний і неповторний сенс власного життя.

У проблемі смерті найбільш актуальними сьогодні аспектом є питання права на смерть. Воно має декілька вимір – право на власну смерть – проблема самогубства. право на смерть іншої людини – проблеми смертної кари, проблема абортів, проблема евтаназії – права на безболісну смерть. Розрізняють пасивну та активну евтаназію.

3. Людина як багатомірна істота. Філософія особистості.

План.

1.Поняття людина – індивід – індивідуальність – особистість та їх взаємозв‘язок.

2.Вчинковий характер особистості. Соціальні ролі і соціальні позиції особистості.

3.Свобода – вибір – відповідальність як необхідні виміри особистості.

Щодо співвідношення виміру людини як індивіду та особистості. то варто спертися на міркування Бердяєва. Він доводить , що: "Індивідуум співвідносний з родом. А особистість співвідносна з суспільством. Особистість передбачає інші особистості і спільноти особистостей. Індивідум живиться родом, і він смертний, як смертний рід. Особистість же не поділяє долю роду, вона безсмертна. Складність людини в тому, що вона є й індивідуумом, частиною роду, і особистістю, духовною істотою". Через це справжня "етика є персоналістична, а не індивідуалістична. Задушлива ізоляція особистості в сучасному індивідуалізмі несе загибель, а не торжество особистості, є знеосібленням особистості".

Згідно з екзистенціалістським підходом, самоідентифікація особистості відбувається лише на власній основі, осібним, монадологічним чином, лише через виявлення особистісного виміру предметно-діяльнісних характеристик суспільної життєдіяльності. Відтак "безвідносно до конкретної різноманітності діяльності, зовнішньої залежності і різних цілей людина усе ж залишається у чомусь собі тотожною, виявляє "структуру" своєї особистості і людини як такої. . Звідси випливає така важлива характеристика особистості, як її незвідність ні до яких предметних визначеностей і глибинно закладена в ній багатовимірність, проективність. Дійсність особистості у її актах, вчинках, вона не виявлена, не репрезентована ні в якій завершеній і конкретно даній структурі, а постійно проектує себе. Тобто особистість не є чимось завершеним, раз і назавжди сформованим. Вона є становленням і трансцендентуванням – постійним виходом за свої власні межі і постійним підтвердженням і поновленням своєї особістісної гідності. В свою чергу особистісна гідність є своєрідною єдністю самоповаги і взаємності як поваги до іншої особистості.

Отже, окрім знання і самопізнання у людському житті не меншу роль відіграє ціннісна сфера, світ вартостей і смислів, пов'язаних не лише з відображенням зовнішнього світу, але й з проекцією внутрішнього світу людини на довкілля й інших людей, їх оцінювання з погляду тих чи тих потреб, інтересів, уподобань, вірувань суб'єкта (колективного та індивідуального) суспільної життєдіяльності. Через це у людському світі пізнання взаємодіє із сферою вартостей, раціональне із ірраціональним, під - чи несвідомим, сфера дійсного - із сферою бажаного, причому останнє може мотивуватися найрізноманітнішими, іноді, здавалося б (на перший погляд), абсурдними чинниками.

Справді, людина живе в раціоналізованому світі і її повсякденна діяльність пов'язана з постійним цілепокладанням і цілком свідомим вибором тих чи тих варіантів поведінки і дії. Однак спонукальні мотиви цієї дії, незалежно від того, усвідомлюються вони чи ні, детермінуються надзвичайно широким спектром як роздумів, так і несвідомих чинників окремих вчинків і поведінки у цілому. Без фактора ірраціональності (і тісно пов'язаної з нею такої невід'ємної риси людського буття, як випадковість) людське життя стало б просто прісним і малоцікавим, втратило б принади багатобарвності і стереоскопічної об'ємності.

З цього погляду, людський світ - це також світ зла (хоч і не абсолютного), а не лише добра; в ньому суперечливо взаємодіють фактори розуму і емоцій, совісті й голого розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різнорідні архетипи колективного несвідомого, символічної сфери, які в людському світі відіграють непересічну, значно більшу, аніж це уявлялося в XIX сторіччі, роль. Неабияке значення у світі людської культури мають також стереотипи поведінки, детерміновані різними аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й некрофілії, насильства і руйнації, а не лише біофілії, життєствердження, установки на творення, на закріплення єдності людини й людини.

Зауважимо, що людське існування у своєму реальному вимірі позначене неоднозначною і внутрішньо суперечливою взаємодією низки факторів. З одного боку, особистісне буття характеризується постійною екзистенційною напругою як наслідком закинутості у, світ повсякденності і через це характеризується безперервним трансцендуванням як проектом буття. Проте, з іншого боку, особистісна самодетєрмінація неможлива поза системою об'єктивацій, яка відповідає на одне з одвічних питань людського існування - "А навіщо?"

Об'єктиваціями і регулятивами є не лише предмети, а й форми та норми поведінки (об'єктивований бік світу інтерсуб'єктивності) і знаки, що втілюються в системі матеріальної, комунікативної та духовної культури. Ці три страти об'єктивації взаємоопосередковані і виражають взаємозв'язок різних сфер людської життєдіяльності й культури. Відтак об'єктивація - не лише результат суспільної поведінки і діяльності, але і їх регулятив, а отже, вагома складова мотиваційної сфери людини. Адже система об'єктивацій у кінцевому підсумку збігається із системою людської культури, взятої з погляду спадкоємності, відтворення та вибору - колективного та індивідуального. При цьому об'єктивація у предметному плані є зворотним боком особистісного розвитку: через неї успадковується система навиків та вмінь, способів діяльності та спілкування, засвоєння та селекція яких становить суттєвий аспект процесу соціалізації і самоздійснення особи в її постійному самооновленні, намаганні перейти межі заданості, виконати особистісний проект буття.

Справді людське буття не можливе поза постійним творчим самоствердженням особистості, у якому поєднуються (хай і в такий парадоксальний, неоднозначний спосіб, як постійна суперечливість) риси об'єктивації і трасцендування.

На нинішній антропо - та соціокультурній ситуації дуже позначаються процеси омасовлення, стереотипізації, деперсоналізації, коли відбувається знецінення усього розмаїття людської суб'єктивності, зретушовуються полісуб'єктність людської життєдіяльності і полісемантичність у царині культури. Неабияке значення має і маргіналізація, порушення органічності тих чи тих галузей самореалізації людської особистості. На цьому загальному тлі побутування старих та нових форм знеосіблення, викривлення соціуму та гримас культури проблема створення і відтворення прийнятного, адекватного неоднозначній людській природі і нерепресивного щодо індивіда соціокультурного середовища, а в ідеалі - і такого, що стимулює його творчий потенціал, - це питання питань. Таке середовище має відповідати кільком вимогам, насамперед бути достатньо складноструктурованою системою (щоб бути стійкою і здатною до самовідтворення, самооновлення й розвитку), охоплювати так звані "тонкі структури" (тобто головні елементи розвиненого громадянського суспільства) і водночас базуватися на досить інваріантних, загальноприйнятих і прозорих принципах, які дозволяють будувати посучасному раціональний, міцно морально фундований дім власного буття.