Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст

Від 1876 p. розпочинається другий, Женевський, пе­ріод його діяльності. 15 років, проведених у Женеві, при­свячується розв’язанню надзвичайно важливої пробле­ми — введенню справи українського визвольного ру­ху до загальноєвропейського контексту. Прагнучи здійснити входження України до європейського дому, М. Драгоманов у численних публікаціях, виступах на міжнародних наукових конгресах і з’їздах знайомить світову громадськість з проблемами українства. Водно­час він, прагнучи зорієнтувати українську справу на взір­ці європейської культури, гостро критикує земляків за провінційність у наукових пошуках. Цій справі, зокрема, слугувало започатковане при фінансовій підтримці «Старої громади» видання М. Драгомановим першого українського модерного часопису «Громада», що з пе­рервами виходив у Женеві від кінця 1870 до початку 1880-х років. Поряд із національними проблемами на сторінках «Громади» М. Драгоманов висловлює й ради­кально-соціалістичні ідеї, що привело до розриву 1885 р. з київськими українофілами. Натомість зростають зв’яз­ки М. Драгоманова з галицькою молоддю, що спричини­лось до активізації зусиль західноукраїнської передової інтелігенції у розробці філософії національної ідеї.

Від 1889 р. розпочинається третій період діяльності М. Драгоманова. З цього часу й до смерті 1895 р. він обіймає посаду професора Софійського університету. Цей період позначено подальшою розробкою позитив­ної програми вирішення національного питання. Знач­ну увагу М. Драгоманов приділяє в цей час і науковим дослідженням у галузі слов’янського, зокрема українсь­кого та болгарського фольклору.

Помер він у червні 1895 р. й похований на католиць­кому кладовищі у Софії. Ховали його скромно, за про­тестантським обрядом, як заповідав небіжчик. Через три десятиліття український скульптор — також виму­шений емігрант — Михайло Паращук спорудив надгробок над його могилою, на підмурку якого викарбовано:

«Великому громадянину від українських емігрантів». З ім’ям М. Драгоманова в історію української філософії владно входить тема української еміграції.

Характеризуючи загальнофілософську позицію М. Драгоманова, треба зважити на те, що витоки її — біля тих самих джерел, з яких розпочинав і М. Кос­томаров, і О. Потебня. Зроджене романтизмом прагнен­ня збагнути сутність національного духу спочатку сти­мулює творчу зацікавленість М. Драгоманова в україн­ському фольклорі та етнографії. Але подальша еволюція позначається більш рішучим розривом з ідеями роман­тизму й переходом на позиції тодішнього європейсько­го позитивізму та раціоналізму. Цим пояснюється й ко­ло авторитетів, на ідеї яких спирається вчений. За його власною заявою, зробленою ним у творі «Шевченко, українофіли й соціалізм», — це представники францу­зького й англійського позитивізму і соціалізму: Сен-Сімон, Прудон, Конт, а згодом і Л. Фейербах. Цим по­яснюється властиве позиції М. Драгоманова визнання детермінізму єдино надійним способом наукового по­яснення явищ. І все таки духовні потенції, притаманні українській традиції філософування, й тут даються взнаки. На відміну від тих європейських позитивістів, яких віра в наукову істину вела до етичного скептициз­му та релятивізму, М. Драгоманов зберігає підкреслену етичну зорієнтованість своєї філософії. Вищою цінніс­тю, з його огляду, є людина, а вищим критерієм, згідно з яким мають поціновуватися міжлюдські та міжнаціо­нальні взаємини, є ідея справедливості, яку може досяг­ти вільна особистість. Шлях до цього — поширення просвіти, зміна інституцій, яка має привести людину до усвідомлення себе вільною і до розуміння нею того, що служіння принципу справедливості є її земним покли­канням.

Виразна позитивістська орієнтація зумовлює відвер­то негативне його ставлення до релігії. Релігія і наука, віра й знання для нього — непримиренні протилежності. «Або астрономія, або Ісус Навін, або геологія, або Мойсей, або фізика, або ходіння по водах, або фізіологія, або воскресіння мертвих, або порівняльна фізіологія і історія — або визнання відверто будь-якої релігійної си­стеми...» — так формулює він у «Трьох листах до редак­ції «Друга»» дилему, що потребує однозначної орієнта­ції або на науку, або на релігію.

Центральною в історіософській концепції М. Драго­манова є ідея поступу, обґрунтування якої він вважав найважливішим досягненням європейської думки. Глибокий аналіз всесвітньої історії приводить його до ви­сновку, що «безупинний поступ громадський» є визна­чальною ознакою людської історії. Подекуди він навіть надмір категорично стверджує ідею постійного поступу історії. Наприкінці своєї статті «Чудацькі думки про українську національну справу» він обстоює світогляд, що не визнає на світі «нічого постійного, стоячого (ста­тичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (ди­наміку). Немає і не може бути постійних національних ознак, нема між людьми вічних політико-адміністративних порядків, таких, як, наприклад, обрусеніє, не мо­же бути й національних святошей. Уся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрям руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом».

Як же здійснюється цей прогрес? Що є його рушієм та критерієм? Передусім, спираючись на величезний іс­торіософський матеріал — від часів Гомера, Римської імперії й аж до філософії історії Гегеля включно, Драгоманов рішуче відкидає концепцію історичного месіаніз­му. Він не сприймає погляд на еволюцію історії Гердера і Гегеля, згідно з яким людство вважається єдиним організмом, а історичний прогрес, як пише він, «роз­поділяється за окремими народами». Прогрес історії, на його думку, є процесом, у якому беруть участь всі наро­ди, й критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості. Прогрес людства, вважає він, полягає в утвердженні ідеї невід’ємних прав людини.

Ця загальна настанова конкретизується М. Драгомановим у його політичній доктрині, центральним пунк­том якої є утвердження ліберальної ідеї, що спирається на визнання людської особистості вищою цінністю. З огляду на це, історія свободи вбачається йому істо­рією обмеження державної влади. Під впливом П. Прудона та радикальних представників англійського лібералізму найвищим ідеалом у суспільно-політичній сфе­рі він вважає анархічний лад, «безначальство», що пе­редбачає утворення добровільних асоціацій гармонійно розвинених особистостей з обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті.

На цьому ідеалі ґрунтуються драгоманівська конце­пція громадівського соціалізму та обстоюваний ним федералістичний принцип.

Основою всіх можливих соціальних порядків має стати індивід з його волею. Тим-то цей порядок пови­нен утворюватися не системою державного управління, а вільними асоціаціями, що їх формуватимуть самі ін­дивіди. Такою асоціацією і є передусім громада як само­стійна соціальна одиниця, яка найкраще може знати потреби і здібності кожного свого члена. Громадівський соціалізм Драгоманова, отже, випливає із визнання інди­віда (атома всіх соціумів, вихідної «цеглини» будь-якого суспільства) фундаментом соціального й міжнародного порядку. З іншого боку, цей фундамент становлять об’єднання індивідів — громади — своєрідні соціальні молекули, що в сукупності своїй утворюють макротіло людства.

З огляду на це, визначається місце й роль націй у си­стемі соціальної організації людства. Нації — це також вид асоціацій. «Національність, — пояснює М. Драгоманов, — як сукупність ознак, властивих певному чи­слу індивідів, є умова їх асоціацій між собою, зруйнува­ти яку означає розбити спільноту на атоми і ослабити кожний індивід зокрема і всі разом; ослаблювати ж і розбивати окремі спільноти — означає ослаблювати і розбивати загальну». Національне живе в людині, підкреслював Драгоманов. Тому не можна ігнорувати на­ціонального у прагненні до об’єднання людства. «Людство, — стверджує М. Драгоманов, — є лише сукупність націй». І все таки нація не вичерпує склад асоціацій ін­дивідів. Головною тут є громада. «В нашій справі, — писав М. Драгоманов, — коли ми поставимо думку, що національне є перше, головне діло, то ми поженемося за марою, або станемо слугами того, що всилюється спи­нити поступ людський і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й грома­ди, поступ політичний, соціальний і культурний, а на­ціональність є тільки ґрунт, форма й спосіб, тоді ми пе­вні, що послужимо добробутові й просвіті нашого наро­ду, а вкупі й його національності, охороні й зростові того, що в ній є доброго».

Сказане, однак, не варто розуміти як заклик до українських соціалістів віддавати пріоритет соціальному над національним. Для українського народу, вважав М. Драгоманов, як для народу «плебейського», основу якого становить малоземельне селянство, завдання со­ціального та національного визволення збігаються. То­му соціальні проблеми не можна розв’язати без вирішення проблем національних.. І навпаки, боротьба за національне визволення спрямована водночас на вирішення інтернаціонального завдання побудови вільного від соціального гноблення, демократичного суспіль­ства. Відповідаючи критикам з табору російських та польських соціалістів, які дорікали М. Драгоманову за намагання спрямувати зусилля до роботи на національ­ному ґрунті, що, на їх думку, суперечить універсальним інтересам поступу людства, він зазначав, що ці інтереси лише виграють, якщо у світі буде «одним бездушним трупом менше, однією великою породою людського більше».

Громадівський соціалізм зумовлює й принципову неприйнятність для Драгоманова державницької ідеї. Він не приймав її не лише тому, що був реалістично ми­слячою людиною й не бачив сил, здатних реалізувати цю ідею серед тогочасної української спільноти. В «Чу­дацьких думках» він із сумом констатує: «Нігде не бачу сили, ґрунту для політики державного відриву (сепара­тизму) України від Росії». Ідея держави взагалі чужа Драгоманову з огляду на розуміння ним спрямування й мети історичного поступу. Будь-яка держава є щось зо­внішнє, накинуте згори і тому не притаманне для люди­ни. Людство має повстати як спільнота спільнот, що утворюється знизу, з ініціативи вільних індивідуальних особистостей. Тому державній ідеї в концепції М. Драгоманова протистоїть ідеал федералізму, що ґрунтується на анархістській доктрині, яка протиставляла федерати­вну спілку вільних самоврядуючих громад унітарній державній побудові. Практичним наближенням до тако­го ідеального ладу Драгоманов вважав устрій Швейцарії, де він провів багато років свого еміграційного життя.

Яким же має бути шлях до досягнення жаданої ме­ти? В принципі таких шляхів може бути два — шлях ре­волюції або еволюційний шлях просвіти. Спостерігаю­чи за ситуацією, що склалася в Російській імперії, М. Драгоманов, звичайно, зважав на суворість можливої революції, до підготовки якої спрямовували свої зусил­ля російські радикали. Але цей шлях, з погляду М. Дра­гоманова, не можна вважати доцільним.

По-перше, досвід історії переконує, як зазначав він у статті «Шевченко, українофіти й соціалізм», що досі «революції поставали більше од почувань, ніж од дум­ки... більше були консервативні, класові, ніж прогреси­вні... більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи... і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба».

Але неприйнятним для Драгоманова є не тільки «бунт», а й політична революція. Адже всяка революція в кращому разі здатна лише змінити політичні форми панування, але не має сили витворити новий лад суспільного життя.

Зрештою, неприйняття революції зумовлене для М. Драгоманова філософською позицією щодо співвід­ношення мети й засобів. Засоби не повинні поціновува­тись через мету, адже вони істотно визначають й реаль­ний характер мети. Не можна негідними засобами дося­гти благородної мети. Такі засоби неминуче трансфор­мують і мету, спотворюючи її всупереч тим ідеальним намірам, в ім’я яких вона проголошувалась. Тому здійс­нення соціального ідеалу, зазначав М. Драгоманов у своїй «Автобіографічній замітці», «можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань».

Кожна людина, кожна нація повинна прагнути до пізнання себе як елементу в системі людських, міжна­ціональних зв’язків. Тим самим як окрема людина, так і нація реалізують завдання йти до цивілізації і разом з цивілізацією. Самопізнання вимагає передусім висо­кого рівня розвитку національної самосвідомості й уміння утвердити своє право на існування серед інших народів.

Саме тому завданням свідомої української інтеліге­нції, вважав він, є довести шляхом культурницької дія­льності й освіти до свідомості народу, хто ми є, чого прагнемо. Власне, потугою реалізувати таку програму відзначено «українофільський», культурно-просвітни­цький етап розробки філософії української ідеї. Започа­ткований кириломефодіївцями й продовжений поко­лінням громадівців та першої української політичної еміграції, цей етап сприяв усвідомленню України як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами.

• < Назад
• Вперёд >