Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст

У творчій еволюції Лесі Українки часто вирізняють два періоди, зміна яких хронологічно припадає на де­в’яності роки. Але цей процес відображав не так перехід з однієї позиції на іншу, як етапи визрівання цілісної філософсько-світоглядної позиції. Крутої ломки у по­глядах Лесі Українки не було. Про це вона сама свідчи­ла в листі до А. Кримського від 14 жовтня 1911 р. «Як добре зважити, — зазначала вона, — то перелому я ніко­ли не зазнала, хоча напевне еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і ко­сті мої, як траплялося), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась, та вже навряд чи зміниться. Я людина еластично-уперта..., скептична розумом, фана­тична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту...»

Сутність цієї еволюції визначалась виробленням власної соціально-активної філософської позиції. У ран­ніх творах, позначених пошуком «правого шляху», що має привести до «правди», «нового життя», виразно ви­являється невдоволення пасивно-споглядальним став­ленням до дійсності, але ще не до кінця визначеним, доволі абстрактним залишається уявлення про мету й засоби її реалізації.

Лесю Українку не задовольняє інертність, дрібне культурництво рідних українофілів. Вона прагне здолати задуху тогочасної суспільної атмосфери, коли, як пише в поезії «Епілог»,

«Старі мечі поржавіли, — нових

Ще не скували молодії руки:

Були поховані всі мертві, а в живих

Не бойової вчились ми науки».

Ідеал соціально-активної філософської позиції, яка свідомо повинна спрямовуватись на обґрунтування емансипації людської особистості, визначає й ставлен­ня Лесі Українки до світової філософської традиції. Критично оцінюючи релігійно-етичні вчення доби римського елінізму, вона з осудом ставиться до прита­манної їм, на думку Лесі Українки, пасивно-споглядальної позиції, що знецінює властивий цим ученням протест проти навколишньої дійсності. Римським філо­софам та представникам раннього християнства, зазначає вона, «ідейної одваги... бракувало, бо всі вони вижида­ли з гори, від Бога чи від цезаря, а нічого не важились здобувати самі. Дух Спартака не жив ні в філософах, ні в християнах, тому одні не винайшли нового «Духу за­конів», а другі не зруйнували ні одної Бастилії, та ще й нові побудували».

Другий період позначений істотним поглибленням філософсько-світоглядної позиції Лесі Українки, що відобразилось і в її публіцистиці, і в поетичних та про­зових творах. Але чи не найповніше сутність філософсь­кого спрямування творчості письменниці відобража­ють драматичні твори. Драматургія, починаючи від 900-х років, стає чи не найулюбленішим її жанром. За порівняно короткий час (трохи більше десяти років) нею було написано близько 20 драматичних творів. Улюбленою стає проблемна філософська драматична поема. До того часу в Україні переважала соціально-по­бутова драма. Поява, завдяки творчості Лесі Українки, проблемної філософської драми не лише збагачувала українську літературу й театр. Поряд з епічною поезією з’являється новий для української літератури жанр, в якому максимально повно реалізуються можливості вияву результатів філософської рефлексії у витворі мис­тецтва.

Як і епічна поезія, філософська поетична драма Лесі Українки присвячена розробці корінних, сенсобуттєвих проблем, що надзвичайно гостро постають перед осо­бистістю в критичній ситуації, за умов кризового стану, що позначає людське існування. Здебільшого тема ця розробляється Лесею Українкою на ґрунті широкого використання світових сюжетів з історії єврейського народу, Стародавньої Греції, Риму, історії ранніх хрис­тиянських громад тощо. Іноді в тогочасній критичній літературі це пояснювалось недостатнім знанням поете­сою життя рідного народу, України, яке викликане було вимушеними частими подорожами Лесі Українки за кордон.

Таке пояснення не відповідає дійсності. Ніби у від­повідь на такого типу пояснення Леся Українка в поезії «Legende des siecles» («Легенда віків») роз’яснювала, що вірш її

«Тиранам груди пробивав мечем,

Укупі з бранцями ридав він у полоні,

Пророкував у гордім Вавілоні,

Горів пожаром, в небо линув з димом,

І ріс, і падав з Карфагеном, з Римом...

Коли стрічав гурти рабів німих,

Свій голос гучно подавав за них,

І в їх гіркій, давно минулій долі

Все бачив образ рідної неволі».

Леся Українка добре знала й палко любила рідний край. Душа народу, втілена в образах, що сягають най­давніших глибин, міфологічних символів народної творчості, не тільки безпосередньо відобразилась в її поезії, починаючи від дитячої «Русалки» й аж до остан­нього твору-казки «Про велета». Доля рідного краю не тільки яскраво втілилась у таких драматичних шедев­рах, як «Лісова пісня» чи «Блакитна троянда» та «Боя­риня». Творчий пошук, що визначив спрямування її письменницької діяльності впродовж всього її життя, визначається намаганням розв’язати корінні питання буття, від вирішення яких залежала доля рідного народу.

Але вирішення такого завдання, на переконання Лесі Українки, неможливе, якщо залишатись на пози­ціях етнографічно-побутової провінційності, на яку «хворіли» попередні покоління українофілів. Звертаю­чись до вічних образів, ідей, що хвилюють людство про­тягом століть, визначаючи спрямування філософської всесвітньої думки, вона не тікає від рідної дійсності, а виявляє своє ставлення до сучасності. Ставлення, яке не обмежується поверховою констатацією фактів, а ся­гає найглибших глибин сенсу людського буття. Тим са­мим її творчість, лишаючись органічним виплодом рід­ної української культури, підносила цю культуру до рів­ня загальнолюдських проблем, визначаючи воднораз і справжню філософську насиченість драматично-поети­чної творчості Лесі Українки.

Головне спрямування філософського пошуку, що його здійснює Леся Українка, визначає проблема емансипації людської особистості, звільнення її від національ­ного гноблення та соціального рабства.

Ідеальний стан, мета, задля якої необхідне звільнен­ня людини, полягає у ствердженні гармонійного життя, Що забезпечує єдність людини і природи, можливість людського існування не всупереч, а відповідно до сут­ності людини. Пафос свого філософського бачення Ле­ся Українка утверджує через ідею боротьби за гармоній­не вільне життя, яку веде добро проти зла, мрія проти буденності, вірність проти зради, краса людських по­чуттів проти згубних наслідків занепаду, викликаного гнобленням. Шлях цієї боротьби визначається перехо­дом від згубних пристрастей та сліпих інстинктів, що в поетичній символіці Лесиної творчості уособлюється через образ «червоної троянди» або «квітки граната», до світу, де панує високий людський дух і розум, уосо­блені образом «блакитної троянди» та «чаші святого Грааля».

На таких засадах вимальовується центральна для філософсько-поетичного світовідчуття Лесі Українки проблема — трагізм роздвоєного життя, породжений неможливістю вільно жиги за законами краси і вірності в світі, де панує буденщина й захланність, сірість і ба­нальність («Лісова пісня»), де відчуття власної гідності придушується пануючими соціальними умовами рабсь­кого існування («В катакомбах»), де митець позбавле­ний можливості вільно творити («У пущі»). Зрештою, відповідно до загального спрямування творчості пред­ставників покоління «Молодої України» однією з голо­вних стає тема трагічної роздвоєності народу, позбавле­ного вільного національного існування. Звертаючись до епізодів з історії бездержавного існування давньоєврей­ського народу («Вавилонський полон», «На руїнах»), греків часів Римської імперії («Оргія») й свого рідного народу («Бояриня»), Леся Українка яскраво змальовує жахливі наслідки ментального удару, спричиненого гань­бою національного приниження, яке підриває імунні сили народу. Народ, що втратив свою батьківщину, на­че поринає в жахливий сон, замикається в собі. В кра­щому разі він здатний жиги лише спогадами про власну велич у минулому. Але ці сни про минуле — марна спроба зберегти бодай щось із не до кінця винищених національних святинь — не рятують. Втрата сучасного і майбутнього, намагання жити тільки спогадами означає знищення тяглості часу для народу. Такий народ випа­дає з історії, перестає існувати як суб’єкт історії.

Тим-то логічним є звернення Лесі Українки до вже знайомої нам у зв’язку з розглядом творчості Т. Шев­ченка, І. Франка теми будителя — того, хто покликаний відновити в свідомості народу зв’язок минулого з сучас­ним і майбутнім, сприяючи тим самим відродженню народу як суб’єкта історії.

Тема будителя чи не найдетальніше розроблена у філософсько-поетичному доробкові Лесі Українки. Міріам («Одержима»), Єлеазар («Вавилонський по­лон»), Тірця («На руїнах»), Кассандра («Кассандра»), адвокат Мартіан («Адвокат Мартіан»), Антей («Оргія») та ін. уособлюють багатовимірний і доволі складний об­раз шляху становлення будителя нації, сутності його історичного покликання й тих етичних цінностей, сукуп­ність яких втілює моральне обличчя будителя. Такими цінностями є передусім віра в майбутнє рідного народу, воля присвятити себе всього без останку, готовність від­дати й життя власне в ім’я відродження народу, усвідо­млення потреби служити народові як імперативного обов’язку й справи власної гідності та честі.

Отже, віра, воля, обов’язок, честь — ось риси, що утворюють моральне обличчя проводиря, будителя на­ції. Вони виступають критерієм, за яким оцінюють осо­бистість, відповідність її життєвої позиції справді люд­ському покликанню.

Детально відображаючи етапи піднесення особисто­сті до вищого щабля моральних чеснот, на якому стає можливою реалізація завдань, що стоять перед будителем нації, Леся Українка створює галерею образів, ко­жен з яких уособлює моральні якості, що вирізняють справжнього представника еліти нації від недолугих претендентів на це високе звання.

Найнижче опинилися ті, хто позбавлений віри в на­род, волі діяти в ім’я його щастя, хто використовує своє життя задля задоволення своїх вузькокорисливих ба­жань. Це — люди, позбавлені гідності й честі. Ім’я їм — зрадники. Класичним типом ренегата, хто задля міщан­ського самозадоволення стає на шлях відступництва, є образ Юди у драматичній поемі «На полі крові». Звер­таючись до євангельської оповіді, Леся Українка де­тально змальовує соціальний та психологічний портрет зрадника. Егоїст, він, дбаючи про власний достаток, все життя позивався з сусідами, намагаючись збільшити ба­гатство, яке дісталось йому у спадок від батька. Він і до Месії прийшов, бо «царства сподівався» і хотів у тому царстві зайняти біля Месії місце «перше, не інакше!». Коли ж це йому не вдалося, він зраджує Учителя, про­дає його за гроші. Подібні до Юди й ті, хто в ім’я гонит­ви за примарною славою зраджують своєму народові, втрачають віру в нього, йдуть на службу до його гноби­телів. Слави «в полоні» бути не може, — стверджує Леся Українка в драмі «Оргія». Образи Неріси, Хілона, Федона переконливо свідчать, що творча особистість, по­збавлена віри в свій народ, волі й відчуття обов’язку служити йому, втрачає гідність. «Відступ» і «зрада» — ось категорії, що характеризують такого типу поведінку.

На осуд заслуговує й позиція тих, хто, хоча не до кінця втратив віру й відданість ідеалові свободи, не ви­являє достатньої волі її боронити від ворогів. Таким є той, хто, тікаючи від боротьби, намагається служити гнобителям рідного народу, гадаючи домогтись у госпо­даря ласки до поневолених. Марність такої позиції Леся Українка демонструє в образі Степана в «Боярині». Ані сподівання «...на чужині служити рідній вірі, помагати, хоч здалека, пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку», ані надія, лишаючись посеред ворожого світу, здійснити втечу в родину, збудувати рай подруж­нього життя, де «на цілім світі вже нема чужини», не да­ють жодного спокою, заводять у безвихідь.

Така ж доля чекає творчу особистість, яка боронячи лише власну свободу, відсторонюється від неприйнят­ного для неї оточення «обраних» (скульптор Річард — «У пущі») або гадає, що можна заробляти собі на про­життя своїм ремеслом, служачи поневолювачам, але оберігаючи від них вищі сакральні цінності (Єлеазар — «Вавилонський полон»).

Не гідною є позиція й тих, хто, претендуючи на роль проводирів народу, ділить з ним ганьбу його сьогодення й не виявляє здатності та бажання діяти в ім’я його звільнення. Такими є іудейські та самарійські пророки, що в драматичній поемі «Вавилонський полон» ніяк не можуть дійти згоди, де повинен бути релігійний центр єврейського народу — на Гарізімі чи в Єрусалимі.

Вони не служать ворогам народу, але продовжують «спати» разом зі своїм народом, виявляючи нездатність усвідомити проблеми, що стоять перед рідним народом, й спрямувати власні зусилля до справжнього вирішення цих проблем.

• < Назад
• Вперёд >