Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 11 из 15
З цього погляду І. Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду на щастя. «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, — підкреслює він, — се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Але шлях до повного щастя, «емансипацію людської одиниці» неможливо здійснити наодинці. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».
Істотно, що, визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І. Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід’ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу.
Вільний розвиток індивіду без цієї складової частини неможливий. «Все, що йде поза рами нації, — підкреслює І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».
В цьому — один з істотних моментів розходження І. Франка з марксизмом. Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікає їм передусім за те, що «...вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».
Отже, проблема «індивід і народ» вирішується І. Франком через усвідомлення нації як органічного фактора історичного поступу, залучення до нації є обов’язковою передумовою самостановлення і саморозвитку людської індивідуальності.
Історія, на погляд І. Франка, звичайно, не є історією героїв, вона завжди є історією «масових рухів і перемін». Так стверджує він, критикуючи одного з речників романтичної філософії історії англійського філософа Томаса Карлейля. Але це не означає обезособлення людини масою — «а ми кожний особисто, — тут же додає Франко, — хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни?» Тим-то смислобуттєвим завданням, що реалізується кожною людською одиницею, має бути перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний компонент її. Цей процес реалізується через перетворення етносу як «природного» компоненту історії на націю, яка є «суцільним культурним організмом». Важливими передумовами цього процесу є усвідомлення індивідами, які складають націю, Ідеалу, що єднає їх, та Віри, яка передбачає не лише усвідомлення, а й сприйняття серцем цього ідеалу.
Критикуючи погляд на історичний прогрес як на «природний» процес, що зумовлюється характером матеріальних відносин, він акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об’єднують «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації». До того ж цей ідеал — «се синтез бажань, потреб та змагань», який має бути не лише усвідомлений, а й перетворитися на символ віри. «Ми мусимо, — підсумовує І. Франко у статті «Поза межами можливого», — серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
Як же досягти того, щоб кожен не лише розумом, а й серцем, не тільки через знання, а й у вірі осягнув ідеал нації? Як досягти перетворення інертної в собі етнічної маси на самостійний і самодіяльний організм? У здійсненні цих завдань І. Франко вбачає справжнє покликання інтелігенції, а проблема «індивід і нація» набуває характеру питання «будитель і народ», яка й аналізується ретельно не лише в наукових, публіцистичних творах, а передусім в мистецький спадщині поета-мислителя.
Ця проблема не лише розробляється І. Франком як суто теоретична, вона глибоко переживається ним як смисложиттєва з огляду на особисте переживання власної ролі, покликання репрезентованого ним покоління свідомих свого призначення українських інтелігентів, яким доводиться діяти за надзвичайно складних і несприятливих для цього умов бездержавного існування українського народу.
Саме тому проблема «будитель і маса» фокусується у творчості І. Франка через осмислення зіткнення цілеспрямованої активності «будителя» з тим опором, який чинить йому маса, що живе згідно з волею, яка суперечить керованій ідеалом волі «будителя».
У цьому зіткненні «будительство» суб’єктивно переживається як страждальність. У поетичних збірках «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Sempertiro», як і в поемах та публіцистиці, починаючи від 90-х років, однією з центральних є ідея страждання як фатальна доля інтелігента-»будителя». Проте шлях до розв’язання проблеми для І. Франка не у зневірі у здатності розбудити масу, а в оптимістичному ствердженні виправданості жертовного подвигу, який може коштувати будителеві навіть життя. Адже цим шляхом, зрештою, лише й досягається жадана мета — пробудження маси, перетворення її на самосвідому й активно діючу національну силу. В пролозі до поеми «Мойсей», адресуючи свій спів, «хоч тугою повитий, та повний віри», рідному народові, який «замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом, вкритий», І. Франко стверджує:
«Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вільних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі».
Тим самим серед ознак, якими І. Франко визначає шлях будителя, поряд з ідеалом і вірою, істотної ролі набуває Щирість, що допомагає будителеві не зрадити, віру в ідеал, слугувати йому до кінця.
Специфічним для поета-мислителя відгалуженням в розробці загальної проблеми «інтелігент і народ» є осмислення ним особливості мистецької творчості, у межах якої він здебільшого й реалізує власний шлях будительства. Цим зумовлюється спеціальне місце, яке посідає у його філософському здобутку естетична концепція.
Естетику І. Франко вважає наукою, об’єктом вивчення якої є саме життя, все те в цьому житті, що викликає благородні почуття. Розробляючи переважно естетику художньої творчості, він передусім виходить з усвідомлення реальної взаємодії між соціальною дійсністю та мистецтвом. З одного боку, суспільна ситуація збуджує уяву митця, виступаючи тим ґрунтом, на якому здійснюється мистецький розвиток. З іншого боку — мистецький твір має значення остільки, оскільки він стає «сильним фактором в суспільності», який впливає і на «поступ її думок». Обстоюючи принцип реалізму в мистецтві, він вважав, що суть цього методу полягає не в копіюванні дійсності, а в здатності через одиничне, індивідуальне виразити загальне, вселюдське. Термін «реалізм» «яко метода» конкретно-чуттєвого зображення життя він пов’язує з розумінням ідеалізму, що трактується «яко зміст, яко ціль», що передбачає глибоке ідейне поновлення мистецького конкретно-чуттєвого образу. В такому сенсі І. Франко пише про «реалізм ідеальний», «ідеалістичний реалізм».
Особливо І. Франка привертає дослідження специфіки естетичного освоєння дійсності. Цьому присвячено його трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898—1899 pp.), в центрі якого — питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з’ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Спираючись на резу-тьтати аналізу психології творчості, здобуті в європейській науці завдяки працям Дессуара, Дю Преля, Штейнталя, Фехнера, Вундта, І. Франко досліджує чинники, що сприяють в творчому акті «оживленню», «збудженню» сфер підсвідомого, які в момент натхнення здіймаються з «нижнього» шару свідомості і спричиняють творення художнього образу. Досліджуючи сутність поетичної асоціації ідей, І. Франко розкриває складний механізм, що забезпечує зщеплення ідей і художніх образів, дає змогу поетові викликати в душі читача не лише певні емоційні переживання, а й відповідні думки.
Розглядаючи природу поетичної фантазії, І. Франко за аналогією з даними, одержаними в психології сновидінь і галюцинацій, підкреслює не лише репродуктивний, а й творчий характер фантазії, яка, спираючись на здобутки, нагромаджені у сфері підсвідомого, здатна представити образи, сцени, ситуації, які людина ніколи не переживала в своєму житті.
Зіставляючи поезію з музикою, живописом, І. Франко віддає перевагу художньо-літературній творчості, яка, на відміну від інших видів мистецтва, здатна апелювати до всіх п’яти чуттів людини. Оперуючи словом, поезія викликає в нашій душі враження, що охоплюють увесь спектр людських чуттів.
Другу частину трактату І. Франко присвячує розкриттю естетичних основ творчості, докладно досліджуючи роль чуттів у художній діяльності. У підсумковому розділі, з’ясовуючи, що таке поетична краса, І. Франко зазначає, що не вона є самометою мистецтва, а чуття естетичної насолоди, яке виникає під час сприйняття витвору мистецтва. Завданням індивідуальної естетики є, на думку І. Франка, не судити і приписувати закони мистецтву, а передусім зрозуміти, як мистецтво викликає чуття естетичної насолоди, в чому полягає та насолода, що її пробуджує в нашій душі художній витвір.
Естетична теорія, як і мистецька спадщина І. Франка, поряд з його науковим, публіцистичним доробком своїм філософським змістом і спрямуванням істотно збагатили українську філософську культуру XIX — початку XX ст. Вагомий внесок у розробку філософських засад світоглядної позиції представників покоління «Молодої України» належить Лесі Українці.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871—1913) народилась у м. Новоград-Волинському. ЇЇ батько Петро Антонович Косач, юрист, громадський діяч, мати — письменниця Ольга Петрівна, відома під псевдонімом, як Олена Пчілка. Широкі літературні зв’язки родини Косачів сприяли ранньому вияву потужного мистецького обдарування Лесі Українки, яка почала друкуватися від 13 років. Відтоді й впродовж усього життя в її творчості яскраво втілюється активний протест проти ганебної дійсності, що робить примарними перспективи вільного розвитку особистості. Пафос оптимістичної віри в емансипацію людської особистості, звільнення її від соціального й національного гноблення стверджується всією творчістю поетеси всупереч тяжким умовам життя, які випали на її долю. Невиліковна хвороба, матеріальні нестатки, тиск з боку представників офіційного уряду царської Росії, — все це здолала глибинна віра в історичний процес, .у здійсненність високого ідеалу побудови суспільства, де «свободний розвій кожного буде услів’ям свободного розвою всіх». Відкидаючи «глуху покору», «поміркований лібералізм», все те, «що-так утомило нас, молодих українців», Леся Українка втілює власною творчістю та життям ідею самовідданого служіння народу в ім’я його світлого майбуття. Визначаючи місце Лесі Українки, її творчості в загальному контексті тогочасного українського суспільного, політичного й культурного життя, І. Франко писав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини. Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, притім такими простими словами Лесі Українки... мимоволі думаєш, що ця хвора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».
«Тридцятилітня війна» з хворобою змушує Лесю Українку часто виїжджати на лікування. Вона побувала в Петербурзі, Мінську, Тарту, Тбілісі, в Болгарії, Німеччині, Австро-Угорщині, Італії, Єгипті. Знання багатьох сучасних європейських мов (французькою, німецькою та італійською вона могла писати навіть вірші), а також грецької і латини істотно розширюють кругозір поетеси, надаючи справді загальноєвропейського рівня її творчості, що збагатила українську літературу новими ідеями, темами, розширюючи її обрії.
