Лекція Філософська думка Київської Русі
Страница 2 из 3
Відсутність чіткої антитези «дух — тіло» позначилась і на розумінні слов’янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення «ніщо» на «щось», а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилась роль активного співучасника світових подій.
Уявлення про світ, людину, притаманні для давньослов’янської міфології, відображаються у релігійних віруваннях того часу, де для сакрального встановлюється місце «вгорі» природного космосу, припускається відносна єдність духовного і тілесного начал. Ці уявлення позначаються на характері філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства.
Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки народу, датуються кінцем Х — серединою XI ст. Вважають, що наприкінці Х ст. була написана включена до складу «Повісті временних літ» «Промова філософа», де відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У середині XI ст. створюються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр. та низка інших пам’яток, що насичені глибинним філософським змістом.
Істотне значення для розвитку філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому постала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Моравією, Болгарією дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали серед пам’яток світової культури того часу, що засвоювались у процесі становлення й розвитку філософської думки Київської Русі. У цьому процесі певною мірою Залучались і здобутки культури народів Західної Європи й Сходу. Із сирійської мови перекладається повість про Акира Премудрого, з давньоєврейської - біблійна книга «Есфірь», з грузинської - Сказання про іверську царицю Динару тощо. На Русі були відомі деякі церковні твори, княжі житія, створені представниками чеської культури, що містили виклад, у тому числі філософськи значущих ідей.
Але Роль християнства не обмежується функцією простого ретранслятора на вітчизняний грунт здобутків світової культури. Християнство виконувало функцію своєрідного каталізатора процесу засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі. Адже Християнство є релігією Писання з властивим йому шанобливим ставленням до Слова. Не лише священні тексти, а й світ загалом сприймався як книга, яка містить заповідану Богом істину, котру людина має збагнути. Тому культура, що розвивається під впливом християнства, набуває «книжного» характеру, спонукає до осягнення сенсу, «прихованого» в Слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного значення його. А це, власне, й стимулює напружену інтелектуальну діяльність, спрямовану на осягнення глибинних філософських ідей, закладених у текстах, які разом із християнством приходять на Русь. Засвоєння ідей світової філософської думки відбувалось і на ґрунті своєї, вітчизняної культури, що спиралась на давні традиційні світоглядні уявлення східних слов’ян. Можна зробити висновок - Традиція української філософської думки, що визначає специфіку філософського мислення українського народу, складається у результаті взаємодії двох чинників — світової інтелектуальної традиції, що ґрунтувалась на ідеях давньогрецьких мислителів, переосмислених візантійською християнською філософією, і вітчизняної культури, яка зберігала чимало міфологічних уявлень східних слов’ян.
2. Як вже зазначалося, у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо У західноєвропейській культурі здебільшого реалізується «платонівсько-арістотелівська» лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в нашій культурі переважає «александрійсько-біблійна», яка зорієнтовується не так на пошук безсторонньої істини, як правди, що є сутністю драми людського життя. Недостатній розвиток абстрактно спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — типова риса української ментальності. Через це в історії української культури логіко-технічна філософська освіченість, вишуканий «гносеологізм», категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут (як свого часу, але в інших умовах і в інший історичний період, у древніх греків) виробляється той тип філософування, що вирізняється не об’єктом (ним завжди є всезагальне), а Суб’єктом пізнання. «Любомудр» філософ виступає у цьому сенсі як цілісний суб’єкт, для якого властива єдність способу мислення і способу життя. Він не обмежується осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, а переживає його як власну долю. До філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя. Саме тому В українській культурі складається філософія, позначена екзистенційно-антропологічною забарвленістю. Від давнини ця філософія розвивалась навколо проблем людини та людської історії.
Відповідно до цього у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, Не лише здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.
Такому розумінню філософії відповідають ті її визначення, що функціонують у культурі Київської Русі. Перше в слов’янській літературі визначення філософії Містило популярне на Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа», складене болгарським мислителем Климентом Охридським. ЗГідно з ним філософія визначалась як «знання Божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму». Ще одне характерне для цього часу тлумачення філософії належить Йоану Дама скину. У складі слов’янського перекладу його «Діалектики» воно було поширене у нашій давній культурі: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього. Філософія є пізнання речей Божиїх та людських, тобто і невидимих видимих. Філософія є роздумом про смерть, як самовільну, так і природну... Філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва...» Філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».
Специфічним акцентом на «Діяльнісній» характеристиці філософії відрізняється визначення філософії в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа». Згідно з ним, Філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитись до Бога «ділами своїми». Цей акцент істотний для з’ясування специфіки розуміння філософії як любомудрія, притаманного діячам культури Київської Русі.
Світ мудрості, світ Софії мислився як світ «преподібності», уподоблення нижчого вищому. Тому мудрість — це осягнення вищого, але не заради знання істини самої по собі, а в ім’я буттєвого входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудрість — це не тільки і не стільки знання істини, але передусім «життя в істині». Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалось у статтях «Ізборника Святослава 1073 р.», — «мудростьное житие». У співвідношенні «істинного слова» і «доброго діла» за всієї поваги до першого пріоритет надавався другому.
3. На основі такого розуміння філософії у межах києво-руської культури розробляється онтологічна, гносеологічна проблематика, обґрунтовується розуміння єдності буття, погляд на закономірності історичного поступу.
Характер розв’язання онтологічних і натурфілософських проблем у києво-руській культурі зумовлюється притаманним людині середньовіччя уявленням Про поділ світу на світ наявний і бажаний. Світ бажаного виступає як божественний, трансцендентний, потойбічний щодо людини і природи, а це веде до істотної, порівняно до міфологічних уявлень, зміни онтологічного статусу природи. Створена з нічого, природа позбавляється самодостатньої цінності. Погляд людини спрямовується через природу до трансцендентного, надприродного начала. На цьому ґрунті У києво-руській думці певне місце посідає негативне ставлення до природного, «тварного» світу. Відображенням його є Властиве монастирській літературі протиставлення світу земного, як світу, де панує зло, світові Божому. «Никакоже пещися о плотнъм», «не имъти надежа от земных никоея» — в цьому вбачали сенс життєвого подвигу засновника Києво-Печерського монастиря св. Феодосія автори «Житія» його. Але переважаючою була інша тенденція, яка спиралась на переосмислену у патристиці неоплатоністську ідею «Кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне) і обґрунтовувала Причетність світу земного до світу Божого. Світ земний тим самим зображується не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творячому й абсолютно доброму началу, а як Співпричетний до добра, що з’єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам’яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його творця. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, де співається хвала творцеві прекрасного світу земного: «Иже кто не похвалить, ни прославляеть силы твоея и твоих великых чудес и доброт, устроеных на семь свете: како небо устроено, како ли солнце, како ли луна, како ли звезды, и тма и свет, и земля на водах положена. Господи, твоим промыслом. Зверье разноличнии, и птица, и рыбы украшено твоим промыслом. Господи!».
Захоплення перед величчю Всесвіту проймає «Шостиднев» Йоана, екзарха Болгарського, поширений в Київській Русі. Тут зазначається: «небо утворено звездами, солнцем же и месяцемъ, и землю злакъмъ и древомъ, и море рыбами вьсечьсками исполънено, бисром же и златы рунесы пиньскыми». У межах цієї тенденції розвиваються Натурфілософські ідеї, на ґрунті яких зароджуються паростки наукового способу пошуку знань про природу. Знання про будову Всесвіту містили «Шостиднев» Йоана, екзарха Болгарського, «Ізборник Святослава 1073 р.», збірки «Пчела» тощо. Певного розвитку набуває вітчизняна географія, цікавою пам’яткою якої є «Ходіння» Ігумена Даниїла, яке містить опис подорожі, здійсненої автором «Ходіння» у XII ст. до Палестини; математика, що відображено, зокрема, в творчості визначного представника цієї науки Кирика (XII ст.), початки знань з фізіології, біології містили поширені на Русі збірки «Фізіологи», «Шостиднев», «Палея» тощо. Але в системі духовної культури Київської Русі відображена ще одна позиція, яка є результатом «креолізації», накладення «моделі світу», розробленої у релігійно-міфологічному світорозумінні східних слов’ян, на християнську. Цю позицію у «Повісті временних літ» віддзеркалює, зокрема, вміщена під 1071 р. «Оповідь про волхвів». Крім іншого, «Оповідь» ця містить виклад версії про створення людини, яку повідомляє волхв княжому дружиннику Яню Вишатичу: Бог мився в лазні, упрів, обтерся ганчіркою й зкинув її з неба на землю. З цієї ганчірки диявол створив людину, а Бог втілив в неї душу.
Опозиція «верху і низу», «добра і зла», що простежується у цій легенді, загалом притаманна і найдавнішим уявленням східних слов’ян, хоча конкретизація її до рівня «Бог — диявол» більше відповідає християнському світорозумінню. Але при цьому не можна не звернути увагу на те, що у наведеній легенді про створення людини образ Бога максимально натуралізований, «посейбічний», Бог в оповіданні волхвів цілком належить «цьому» світові, він позбавлений ознак надприродності, обов’язкових з погляду християнського світорозуміння. Волхви знають лише один світ, у межах якого, хоча й на різних рівнях, діють і люди, і Бог, і диявол. Погляд цей близький міфологічному світосприйняттю взагалі, відображення, якого можна виявити у найдавніших східнослов’янських віруваннях. Така позиція, також реально існує у духовній культурі Київської Русі XI ст.
Важливе місце у системі філософсько-світоглядних уявлень діячів Київської Русі посідає Гносеологічна проблематика. Визначальним для теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є Розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення у житті людини. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, запорука мудрості. Оспівуванню «книжного знання» присвячено багато місць у «Повісті временних літ». Книги уподібнюються річкам, що «напаяще вселеную». Так сказано У похвалі Ярославові Мудрому, який вшановується за те, що він «насея книжными словесы сердца верных людей» землі Руської, діяв слідом за батьком своїм Володимиром, який цю землю «взора и умягчи». Писання книг тут уподібнюється «впорядкуванню» Руської землІ. Ця тема є центральною у спеціальній статті «Слово некоего калугера о четьи книг», що відкриває «Ізборник Святослава 1076 р.», та ін. У «Пролозі» до «Шостиднева» Йоана, екзарха Болгарського, Книжна мудрість як вища цінність, що забезпечує шлях до щастя, протиставляється «негідним» турботам про насичення плодами земними. На думку автора «Моління Данила Заточника», припадаючи як бджола до квітів, до книжкової мудрості, людина збирає «сладость словесную и разум».
Культ Слова, книжності зумовлювався прагненням відшукати ту ланку, що забезпечувала б комунікацію між божественним і земним, божественним і людським. Саме така роль і призначається Слову. З одного боку, Слово через свою конкретно чуттєву даність мислиться як належне земному світові, а з іншого — виступає представником, знаком трансцендетного, позачасового. Божого. На цьому ґрунтується Своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як витлумачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові. Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхнених» книжках. Проблема в тому, що текст, який містить істину, — таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини — у витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за ними істинного смислу. Способом такого пізнання виступає «притча». Автор «Послання пресвітеру Фомі» Климент Смолятич (XII ст.) пояснює, що є два способи пізнання трансцендентного — «благодатний», властивий лише святим і апостолам, яким Христос безпосередньо відкрив таємниці небесного царства, і «приточний», доступний всім смертним, які реалізують його в акгі «розумного» тлумачення «знамень» і «чудотворень». Акцентування ролі розуму у пізнавальній діяльності людини притаманне яскраво виявленій в києво-руській духовності тенденції до інтелектуалізму, започаткованої в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона і продовженої митрополитом Никифором, автором «Послання» Володимирові Мономаху, а в більш пізній період репрезентованої творчістю Климента Смолятича, Кирила Туровського, автора «Моління Данила Заточника» та ін.