Лекція Схоластика та її еволюція
Страница 1 из 2
Лекція. Схоластика та її еволюція.
1. Розвиток середньовічної освіти й формування схоластики. Теоретична полеміка між реалістами і номіналістами про природу універсалій. ЇЇ значення для формування схоластичного методу.
2. Особливості арабської філософії та її вплив на розвиток середньовічної схоластики.
3. Фома Аквинський як систематизатор середньовічної схоластики. Томістська філософія.
На фоні загального занепаду культури у У1-У11 ст. поставала проблема створення і розвитку системи освіти. Система середньовічної освіти починає складатися у кінці У - на початку У1 ст. Римський письменник 5 ст. Марціал Капелла пропонує ідею 7 свободних мистецтв. Основою всіх знаннь виступають перші 3 мистецтва – граматика, риторика, діалектика, яка тлумачиться в її античному розумінні як мистецтво логічного міркування і його вираження у мові. До решти мистецтв належать Аріфметика, геометрія, астрономія і музика. Одним із відомих представників освіченності цього періоду є Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524). Він детально обгрунтував ідею 7 мистецтв, розділивши їх на дві групи. 1 –трьохпуття: власне гуманітарне знання (грамматика, риторика, діалектика); 2- чотирньохпуття “мистецтва” природної орієнтації: аріфметика, геометрія, астрономія, музика. Боецій зробив багато перекладів з грецької мови на латину, дав до них детальні коментарі. Все це сприяло процесу становлення і розвитку системи освіти в середні віки. Так уже в перших монастирських і приходських школах, що виникають у 1Х ст. в деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції й Італіїї, викладання будується відповідно системі “трьох” і “чотирьохпуття”. Деякі з таких шкіл (шартрська, ліонська, реймська і фулдська) стають провідними центрами середньовічної культури і освіти, теоретичних досліджень свого часу. В цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки – Схоластика (від лат. “школа”). Трохи пізніше, у Х11 ст. виникають перші університети – Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика набуває свого класичного розвитку (Х1-Х11 ст. – рання схоластика, Х11-Х111 ст. – зріла схоластика, Х111-Х1У ст. – пізня схоластика). Університети були державою в державі з власним самоврядуванням, поліцією та інше. Сила їх була така, що вони могли вступити в суперечку з папським престолом, що і траплялося декілька разів. Школяри були буйні і рятувалися від переслідувачів на території університету (Сигер Брабантський, наприклад). Освітницьку тенденцію репрезентує також Алкуїн (біля 735 – 804 р. р.), який очолив “Академію” і навчав короля Карла Великого і його дітей. Алкуїн з поміж усіх вільних мистецтв особливо виділив Діалектику і надав їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри. Від Алкуїна почалося захоплення діалектикою в середньовічній філософії. Це призвело до того, що чисельні прихільники діалектики почали ставити міць її логічних аргументів вище від теологічних догматів. Таким чином, Алкуїн сформував теоретичні засади схоластики як раціонально орієнтованої філософії.
З освітницькою тенденцією зв‘язана і творчість Іоанна Скота Еріугена (біля 810-877 р. р.), який вважається одним з засновників середньовічної схоластики. Він переклав на латину знамениті “Ареопагітіки” і коментарі до них візантійського мислителя У11 ст. Максима Сповідника. Саме Еріугена поставив питання про природу загальних родів (універсалій), яке стало провідним у середньовічній схоластиці. У своєму відомому творі “Про розділення природи” Еріугена малює світовий космічний процес, який починається (у типово неоплатонічній манері) з “першої природи”, представленої абсолютною “божественною єдністю”. Остання породжує еманацією (“другу природу”) – божественний Ум, Логос, “син божий”. “Розділення природи”, яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. “Третя природа” – світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є “нестійким буттям”, яке немінуче гине, повертаючись у божественну першооснову – це “четверта природа”, що непомітно знов перетворюється на “першу”.
Центральним пунктом космічного процесу у Еріугени, по суті виступає людина, принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність покути визначає повернення до божественної єдності “четвертої природи”. Еріугена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи. В цьому гуманізм Е. змикається з антропоцентризмом.
Ще одним відомим представником ранньої схоластики Є Ансельм Кентерберійський (1033-1109). Його авторитет був настільки високим, що його називали “другим Августіном”. Саме у Ансельма позиція Еріугени про реальне існування загальних понятть (так називаний Реалізм) одержала остаточне завершення і навіть набула крайньої форми. На основе цієї позиції Ансельм формулює своє знамените “онтологічне доведення” буття Бога. Бог, за Ансельмом існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Ансельм також запропонував і власне вирішення питання співвідношення віри і розуму, яке стало широко застосуватися у схоластиці. Не заперечуючи діалектику як логіку, він максимальної мірою намагався перетворити її на формальну ( байдужу до змісту), “технічну” дисципліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом “не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти.”
Питання про природу універсалій одержало інше, ніж з позицій реалізму рішення у комп‘єнського каноніка Росцеліна (біля 1050 – 1120 р. р). Він обгрунтував позицію Номіналізму, згідно з якою “універсалії” є лише імена (від лат. nomina), а справді реальними є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між реалістами і номіналістами розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Ця дискусія відбувалася ще в античні часи між платоністами і скептиками. Був навіть вислів: "Коня бачу, лошадності не бачу". В середні віки полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася здавалось би з суто теологічної “проблеми” про характер реальності “святої трійці”. Проте “проблема трійці” стала лише зовнішньою, теологічною формою питання про статус реальності категорій загального й одиничного, отже мала в кінцевому разі філософський характер.
“Реалісти”, говорячи про єдність “божественної трійці”, обстоювали по суті, традиційну об‘єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Щодо “номіналістів”, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей трійці, по суті відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов‘язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво конкретним існуванням індивідуальних речей. Зрештою це і приводило “номіналізм” до матеріалістичної по стуі тези про об‘єктивну реальність матеріально-чуттєвого на противагу суб‘єктивному ( лише у свідомості суб‘єкта) існуванню ідеального (“універсалій”).
У Х111-Х1У ст суттєвим є вплив Арабської філософії (Авіценна, Аверроэс), фізичних і метафізичних ідей Аристотеля; це призвело до формування Ідеї двох істин: розуму і віри, що сприяло втраті рівноваги між розумом і вірою. АРабська філософія набирає силу вже у IX-XII сторіччі. Вона має таку назву оскільки писалася на арабському, хоча більшість авторів не були арабами. Спочатку арабські завойовники поводилися як варвари, знищували культуру завойованих, що увінчалося спаленням Олександрийської бібліотеки. Халіф Омар говорив: "Якщо в цих книгах є те, що є в Корані, то вони не потрібні, якщо не те, то шкідливі". Далі, як звичайно буває, вони почали активно засвоювати нову культуру (як римляне грецьку, а готи - римську). Араби виявилися дуже здібними учнями, стали активно засвоювати стару філософію, прагнучи синтезувати її з ідеями ісламу. Найбільше важливим в арабській філософії є засвоєння Аристотелізму (IX-XII сторіччя). Це особливо важливо, тому що в Західної Європі Аристотель був оголошений несумісним із християнством і забутий. Значні представники: Авіценна (Абу Алі ібн Сіна) 980-1037, Авемпис (ібн Бадджая) кін. XI-1138, Абубацер (ібн Туфейль) 1100-1185, Аверрох (ібн Рому або ибн Руму) 1126-1198 і Попередник Авіценни Аль Фарабі (870-950), що переклав Аристотеля на арабський. Вони прагнули сполучити традиційний мусульманський світогляд і філософію Аристотеля. Це їм у значній мірі вдалося. В основному, у питанні про створення світу. Авіценна говорив, що світ совічен Богу. Не було часу, коли не було світу. Бог творить світ увесь час, світ як його утвір є його ж прояв. Вивчення світу є вивчення Бога по його прояві. Це дуже різко відрізняється від платонізму, що розділяє земний світ і божественний. Арабські аристотелісти розробили Ідею подвійної істини: істини релігійної й істини розуму. Істина розуму пов'язана з вивченням світу, як прояви божественного утвору. Ця ідея зв'язується з іменами більш пізніх авторів, ніж Авіценна, і є продовженням його концепції. Така релігійно-філософська традиція орієнтувала людей на вивчення світу, а не відмови від нього, не на аскетизм. З цим пов'язаний один із періодів становлення науки. Розвиток арабами медіцини, астрономії, алхімії, математики був пов'язаний з засвоєнням аристотелізму. У арабській філософії також мав місце і платонізм, точніше неоплатонізм, пов'язаний із містичним вченням суфітів.
Суфізм – від араб. «суфі»- букв. той, хто носить шерстяний одяг. Зародився ще у У111 ст. Характерне поєднання філософських положень з особливоемою психофізичних вправ. Важливе місце займає вчення про сокровенне знання – поступове наближення суфія до Бога через містичне пізнання, любові і в кінцевому разі злияння з Богом. Увага до інтуїтивного пізнання, гіпноза, телепатії, відмова від раціонального пізнання світу.
Арабська культура відрізнялася великою мобільністю, Авиценна жив у Середній Азії, Аверроес в Іспанії. Обмін інформацією, ідеями відбувався дуже швидко - протягом 10 -12 років твори, написані в Середній Азії, ставали доступними і відомими в Іспанії. Як результат - з XI-XII сторіч починається новий підйом європейської філософії, пов'язаний із засвоєнням ідей арабських аристотелистів, Аристотеля засвоювали наново, у перекладах з арабського. В усіх європейських університетах того часу були кафедри арабської мови для перекладу авторів. Самих європейських аристотелістів називали аверроїстами. Існував навіть такий вислов: Аристотель пояснив природу, а Аверроес пояснив Аристотеля. Так на розвиток проблеми універсалій в європейській філософії значний вплив здійснило рішення, яке запропонував Ібн-Сіна і поширив в Європі Альберт Больштедський. Відповідно до цього рішення універсалії мають потрійне існування: 1. вони існують до речей – в уявленні Бога як ідеї, дивлячись на які він творить речі; 2. в речах – як єдине у чисельному; 3. після речей – як відсторонені поняття про речі в людському розумі.
Найбільше значними представниками європейського аристотелізму були: Ансельм Кентерберійський (1033-1109), Абеляр (1079-1142), Сигер Брабантський (Брабант=Бельгія+Голландія), Роберт Гроссетест (1175-1253), Роджер Бэкон (учень попередніх, 1214-1292), Альберт Великий Больштедський (1193/1207-1280), Хома Аквінський або Аквинат (учень попередніх, 1225-1274), Дунс Скотт (1265-1308), Вільям Оккам (1285-1349), Жан Буридан (1300-1358). Вони починають засвоювати Аристотеля, його вчення піддається переробці. Аристотель був сильно платонізован, у першу чергу його логіка, його теорія доказу. Це значною мірою вплинуло на майбутню долю схоластики, у тому числі і не її наступний спад. Одна з цілей схоластики довести логічно теологічні положення. Те, що треба довести вже задано, завдання полягає в тому, щоб побудувати ланцюжок доказу. Це обумовило вгасання схоластики, але спочатку зіграло свою роль. Засвоєння Аристотеля йшло сильно проти папського престолу. Сигер Брабантський, наприклад, ввійшов у конфлікт і помер у в'язниці. Папський престол був дуже сильний, із ним не ризикували сперечатися королі (наприклад, Джемс I, брат Ричарда Левине Серце був відлучен від церкви і змушений був дати Хартію Вільностей і поклав початок парламенту в Англії). Папський престол міг заборонити богослужіння і відразу починався бунт. Засвоєння Аристотеля йшло на превелику силу, зустрічаючи значний опір папського престолу, але за 200 років усе-таки просунулося.
