Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частина 2)

У гірських районах Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької областей є значні селенебезпечні території. За своєю руйнівною силою найбільш небезпечними є високогірні селі, свідченням чого стала надзвичайна катастрофа у Закарпатській області в листопаді 1998 року.

Тому при розміщенні забудови, яка переважно орієнтується фасадною частиною на водойми, необхідно витримувати гарантійні відстані і висотні відмітки стосовно русла, щоб охороняти їх від забруднення каналізаційними стоками.

Слід зазначити, що при виборі земельних ділянок для розширення населеного пункту краще уникати місць, яким загрожують сельові потоки. Якщо іншого виходу немає, то в генеральному плані населеного пункту необхідно передбачити селезахисні заходи.

Земельні ділянки, розташовані над підземними розробками корисних копалин, можуть просідати, провалюватися залежно від глибини залягання і товщі розроблюваних пластів. Чим глибше залягають корисні копалини і чим тонший їх шар, тим безпечніше використання поверхні цих земельних ділянок населеного пункту. Для потреб будівництва потрібно надавати земельні ділянки, під якими немає родовищ корисних копалин. Отже, рішення необхідно обов'язково узгоджувати з органами державного гірничого нагляду.

У межах населених пунктів є надмірно зволожені земельні ділянки. Такий стан виникає там, де інтенсивність припливу поверхневих і ґрунтових вод перевищує інтенсивність стоку їх по поверхні, підземного відпливу і втрати вологи на випаровування. Це переважно відбувається при плоскому рельєфі земельної ділянки, значному надходженні поверхневих вод з прилягаючих схилів, близькому до поверхні залягання водотривких шарів, які утруднюють природний дренаж.

Залежно від глибини залягання ґрунтових вод і літологічної будови надмірно зволожені території поділяються на: заболочені (при високому стоянні ґрунтових вод на земельних ділянках з мінеральними ґрунтами); болота (при високому стоянні ґрунтових вод на ділянках торфових покладів товщею понад 0,3 м); підтоплювані ділянки - при глибині залягання ґрунтових вод, меншій від встановленої технічними вимогами, яка для житлових і промислових будівель дорівнює 2 м, з підвальними приміщеннями –З м, для лісопаркових територій 1-2 м.

При використанні земель у межах забудовуваних територій населеного пункту з наявністю заболочених земель, болота і підтоплюваних ділянок необхідно провести відповідну інженерну підготовку (дренажні роботи для пониження рівня ґрунтових вод, очищення ґрунту і підґрунтового шару).

Отже, для розвитку і реконструкції населених пунктів часто не вистачає земельних ділянок, які б були сприятливими за своїми природними властивостями для забудови. Тому доводиться вдаватись до інтенсивного освоєння територій, які потребують проведення інженерно-меліоративних заходів. Це найбільше стосується тих населених пунктів, які розташовані на заплавних берегах річок. У таких випадках потрібно передбачити заходи захисту їх від затоплення і підтоплення (підсипання територій до незатоплюваних відміток, обвалування затоплюваної території, регулювання річкового стоку спорудженням греблі і водосховища).

Підсипання території до незатоплюваних відміток є найпростішим та ефективним інженерним заходом. Його доцільно застосовувати при невеликих площах захищуваної земельної ділянки і при невеликій висоті підсипання (1,0-1,5 м).

Обвалування затоплюваних земель проводиться у випадках, якщо їх розміри великі і висота затоплення значна. Але обвалування територій, особливо при великій висоті огороджувальної греблі, порушує існуючий ландшафт і погіршує користування береговою смугою мешканцями населеного пункту. Щоб уникнути цього, варто огороджувальні греблі розмістити на такій відстані від ріки, щоб було достатньо місця для пляжів, причалів тощо.

Охорону земель від затоплення паводковими водами можна також проводити за допомогою регулювання річкового стоку, спорудження греблі і водосховища вище населеного пункту за течією річки. Регулювання річкового стоку часто ведеться у поєднанні з підсипанням території або її обвалуванням з метою пониження висотних відміток поверхні підсипання чи огороджувальної греблі. Вибирають той чи інший комплекс інженерних заходів щодо захисту території від затоплення на підставі містобудівельної і техніко-економічної оцінки варіантних розробок.

Землевпорядкування як функція управління земельними ресурсами

8.1. Значення землевпорядкування в системі управління

Управління земельними ресурсами дозволяє тримати руку "на пульсі" втілення земельної політики в реальне життя. Адже ліквідація монополії державної власності на землю зініціювала створення приватних агроформувань, селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських кооперативів тощо. У результаті роздержавлення і приватизації землі виникла необхідність виконання землевпорядних робіт з перерозподілу земель між різними формами власності, формування земельного запасу і резервного фонду, виявлення земель, що не використовуються або використовуються нераціонально, складання проектів формування територій і встановлення меж сільських населених пунктів, паювання земель колективної власності, проведення грошової оцінки земельних угідь, підготовки технічної документації на виготовлення державних актів на право власності на землю і користування нею, а також інших робіт, які при виключно державній формі власності на землю не виконувались.

Тому важко, по суті, неможливо уявити реалізації цих заходів без належного управління цим процесом. Землевпорядкування як функція управління земельними ресурсами є цілісною системою взаємопов'язаних (організаційних, правових, інженерно-технічних, еколого-економічних та ін.) заходів і дій, спрямованих на ефективне використання землі. І поки що ніяка інша наука не може вирішити поставлені проблеми, забезпечити належного порядку на землі.

Шляхом землевпорядкування втілюються в життя законодавчі акти, нормативні документи, які регламентують порядок і спосіб використання та охорони землі. Тільки за допомогою землевпорядкування держава виступає гарантом рівноправності державної, приватної І комунальної форм власності, забезпечує організацію раціонального використання і охорони земель.

Весь спектр землевпорядних заходів є інформаційною основою, правовим документом прийняття управлінського рішення щодо раціонального використання й охорони землі. Без такої інформації управління земельними ресурсами буде позбавлене права адекватної відповіді (реакції) на ситуацію. Наприклад, якщо проектом землевпорядкування передбачено певний науково обґрунтований склад угідь, систему сівозмін або інші землевпорядні заходи, то, управляючи земельними ресурсами, суб'єкт управління зобов'язаний освоїти це проектне рішення. Як Бачимо, проект землевпорядкування виступає інформаційною базою (основою) для суб'єкта управління. Але щоб землевпорядкування стало надійним важелем держави в системі управління земельними ресурсами, потрібно:

• розробити і втілити в життя закон про землевпорядкування;

• збільшити обсяги і стабільність інвестицій;

• організувати державний контроль підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів для землевпорядного виробництва, дотримання єдиних норм і правил виконання землевпорядних робіт та їх ліцензування тощо;

• розробити інформаційну систему щодо земельних ресурсів усіх форм власності на землю тощо.

Як бачимо, в сучасних умовах землевпорядкування як функція управління земельними ресурсами є важливим механізмом реалізації земельної політики країни, організації раціонального використання й охорони земель

8.2. Принципи сучасного землевпорядкування

Землевпорядкування як функція управління земельними ресурсами може забезпечити досягнення поставленої мети за умови, що воно буде проводитися з урахуванням певних принципів, які випливають з історичного процесу людського буття. При цьому для умов ринкової економіки основними принципами землевпорядкування будуть:

1) забезпечення соціальної функції землеволодіння і землекористування, згідно з якою земля повинна використовуватися ефективно, за цільовим призначенням, без втрат корисних властивостей і погіршення стану довкілля;

2) створення територіальних, еколого-економічних та юридичних умов щодо реалізації громадянами України прав на земельні ділянки;

3) пріоритетність сільськогосподарського землеволодіння і землекористування;

4) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм господарювання на землі;

5) досягнення комплексного розвитку територій, організація вивчення і використання їх як сукупності складних природних і антропогенних екосистем;

6) максимальне врахування природноекономічних і соціальних умов та екологічних вимог поліпшення стану навколишнього середовища, охороні земельних ресурсів і відтворенні родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду;

7) забезпечення необхідного режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

8) обмеження негативного впливу господарської діяльності на рослинний і тваринний світ, водні джерела та інші природні ресурси;

9) недопустимість вилучення для несільськогосподарських потреб особливо цінних продуктивних земель, а також земель, що мають особливий статус охорони;

10) забезпечення умови збагачення естетичних властивостей ландшафтів землеволодінь і землекористувань;

11) суворе дотримання земельного законодавства та інших законодавчих і нормативних актів.

Наведені принципи землевпорядкування дозволять підняти на якісно новий рівень виготовлення землевпорядної документації.

8.3. Види та форми землевпорядкування

За тривалий час соціалістичного землевпорядкування набули практичного втілення два види землевпорядкування (міжгосподарське і внутрігосподарське) і дві основні його форми (землевпорядкування колгоспів і землевпорядкування радгоспів).

Міжгосподарське землевпорядкування здебільшого стосувалося перерозподілу земельного фонду між його категоріями внаслідок відведення земель у користування (постійне або тимчасове). Домінуючим було внутрігосподарське землевпорядкування, спрямоване на обґрунтування організації використання земель колгоспів і радгоспів. З позиції сучасного землевпорядкування в Україні немає ще достатнього наукового обґрунтування цих понять. Однак з наукової точки зору термін "міжгосподарське землевпорядкування" асоціюється з тим, що домінуючим є впорядкування території між господарствами. Фактично ж відбувається лише встановлення меж з метою утворення, формування нових землекористувань. Тому цей вид робіт має завданням сформувати, запланувати території для відповідних потреб та конкретних власників землі і землекористувачів.

Виходячи з цього, слід виділити як вид землевпорядкування територіальне планування землеволодінь, землекористувань, завданням якого є формування їх територій. Такий вид землевпорядкування розуміється саме як територіальне планування землеволодінь та землекористувань і в розвинутих зарубіжних країнах.

Стосовно внутрігосподарського землевпорядкування, то в сучасних умовах його тлумачення дещо змінюється у зв'язку з новими підходами до регулювання земельних відносин. По-перше, це зумовлено тим, що на зміну колгоспам і радгоспам, які були об'єктом внутрігосподарського землевпорядкування, прийшли інші типи господарських формувань: селянські (фермерські) господарства, товариства з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарські кооперативи, дрібнотоварні селянські господарства тощо. По-друге, законодавчого закріплення набув такий вид землевпорядкування, як земельно господарський устрій (тобто землевпорядкування) населених пунктів, спрямований на впорядкування території в межах населених пунктів, перш за все міст.

Зрозуміло, що ці два види землевпорядкування спрямовані на внутрішню організацію території земель сільськогосподарських підприємств і населених пунктів. І тому неправомірно ці види робіт іменувати як внутрігосподарське землевпорядкування, оскільки щодо міст мова йде не про господарства, а про земельні ділянки, масиви земель. Це - два різні види, які мають свої властиві їм форми.

• < Назад
• Вперёд >