Лекція МАРКС Карл
Страница 3 из 5
Отже, виникає протиріччя між працею й капіталом. Це протиріччя не може існувати довго, оскільки самі виробничі відносини й сам характер виникнення капіталу вимагають нових виробничих відносин. Окремий випадок цього протиріччя — протиріччя між плановою організацією виробництва на підприємстві й стихійністю загального ринку в країні. Це протиріччя дозволяється знову ж у революції, але корінна відмінність пролетарської революції в тім, що пролетаріат, перемагаючи в цій революції, не стає панівним класом, тому що відмінність пролетаріату від всіх інших класів — сутнісне. У нього немає власності, він сам є товаром. Як говориться в тім же «Маніфесті комуністичної партії», буржуазія сама породила свого гробаря. Пролетаріат, здобувши перемогу над буржуазією в пролетарській революції, припиняє процес передісторії, і починається дійсна історія. Перемігши в революції, пролетаріат ліквідує класи: у нього немає власності й власність нізвідки не з'являється. Саме завдання цієї революції — установити планове господарство у всій країні, ліквідувати приватну власність, тому при комунізмі не існує ніяких класів. У такий спосіб закінчується епоха класової боротьби, що Маркс назвав передісторією людства, і починається властиво історія — історія комуністичного суспільства. Така дуже схематично викладена суть історичного процесу, по Марксу, така суть історичного матеріалізму й наукового комунізму.
Зрозуміло, чому матеріалізм історичний, а комунізм науковий — адже Маркс і Энгельс доводять (як їм здається) об'єктивну історичну необхідність комуністичного ладу, що, на їхню думку, не є якесь благе побажання, деякий ідеал, до якого потрібно прагнути й до якого прагнули європейські соціалісти-ідеалісти, а історична необхідність, що, проте, здійснюється тільки при активній участі людей.
Є чудова робота «Критика політичної економії. Передмова», написана Карлом Марксом в 1859 р. У цій роботі тезисно викладена суть всіх положень марксизму — те, що люди вступають у не залежні від них виробничі відносини, яким відповідають щаблю розвитку матеріально-виробничих сил; виробничі відносини — це базис, на ньому виникає юридична й політична надбудова; спосіб виробництва обумовлює соціально-політичні й духовні процеси, тому що суспільне буття визначає суспільну свідомість людей; потім, на відомому щаблі, продуктивні сили вступають у протиріччя із суспільним відносинами, тобто з формою власності, і наступає епоха соціальної революції, відбувається переворот у надбудові.
У всіх цих положеннях дотримується видимість науковості, завдяки чому марксизм став так популярний на Заході й особливо в Росії, де тяга до науковості завжди була обумовлена не стільки спрагою пізнання, скільки прагненням до соціальної перебудови суспільства. У Росії наука розглядалася багатьма інтелігентами насамперед як соціальне знаряддя, а не як чиста наука, як це було на Заході.
Науковість ця видима, оскільки вона ґрунтується на спірному, аж ніяк не очевидному філософському положенні про визначення людини, про те, що людина є саме таким, а не іншою істотою. Ця гадана очевидність проявляється в ряді парадоксів марксистської філософії — зокрема, у парадоксальному рішенні питання про походження людини. Марксизм, природно, схопив за дарвінівську теорію, на думку якої людина виникає в результаті природних матеріальних процесів, а не є утвір Бога. Відома фраза, що праця створила з мавпи людини (див. роботу Энгельса «Про походження родини, приватної власності й держави»). Однак в іншій роботі Энгельс разом з Марксом затверджує, що праця є свідома діяльність, саме в цьому й складається відмінність людини від всіх інших живих істот. Тварина не трудиться, а здійснює якусь запрограмовану діяльність, людина ж, перш ніж почати трудитися, створює у своєму розумі ідеальної об'єкт своєї майбутньої діяльності. Завжди в трудовій діяльності людини присутній свідомість мети. Таким чином, виходить, що трудитися може тільки істоту, що має свідомість. І от зачароване коло: мавпа починає трудитися й тому стає людиною, але трудитися може тільки істоту, що має свідомість, тобто тільки людина. Чому виходить таке коло? Так тому, що людина — це істота працююче По визначенню. Якщо ми думаємо здатність людини до праці як визначення, то ми не можемо вийти за рамки цього визначення. Спроби довести, що людина виникає тільки в результаті праці, позбавлені логіки. Марксизм сам собі суперечить.
Марксизм — це теорія, що, як і будь-яка філософська концепція, є замкнутою в собі. Вона не може вийти за свої межі. А оскільки ця замкнутість обумовлена трудовою діяльністю, то обґрунтувати трудову діяльність не можна. Тому ж неможливо довести наявність при комунізмі царства вільної праці, що відрізняє його від інших суспільно-економічних формацій. Праця є сутнісна характеристика людини, і людина може лише трудитися, а зміна, перетворення цієї здатності, перехід із суспільства експлуатації в царство вільної праці є вже вихід за межі даної характеристики.
Друге положення, що стало особливо актуальним останнім часом, — наскільки можливе сполучення комунізму й християнства? Зараз навіть деякі священики, на жаль, затверджують, що це не тільки можливо, але й необхідно, і що сучасна демократія є не що інше, як породження сатанинських сил. Звернемося до роботи «До критики гегелівської філософії права. Введення». Це одна з перших робіт Маркса, написана в 1844 р., у якій він викладає свої зрілі погляди, уже відійшовши від юнацьких шукань і захоплення гегельянством. Основні положення цієї роботи зводяться до того, що всі лиха дійсного суспільства лежать у тім, що це суспільство релігійно. «Релігію, цей мінливий мир, породжує саме суспільство, тому що воно саме мінливий мир. Влада релігії в сучасному буржуазному суспільстві є не що інше, як релігія влади». Тому «скасування релігії як ілюзії щастя народу є вимога його дійсного щастя». Релігія є ілюзія щастя, і для досягнення дійсного щастя потрібно скасувати релігію. Релігія є опіум народу (якщо цитувати по Марксу, а не по Ильфу й Петрову). Якби цю фразу у свій час, за кілька десятків років до Маркса, сказав Дідро, він би виразився так: релігія є опіум Для народу, тобто опіум, вигаданий для народу якимось ошуканцем або групою ошуканців. Маркс же затверджує, що релігію створює сам народ, створює як розрада, якогось опіуму для себе. Народ не може пізнати причин свого тяжкого становища, і тому не може досягти свого щирого щастя, він шукає ілюзорного щастя, створюючи собі релігію. Християнство є найбільш адекватною формою релігії, тому що християнство є релігія пригноблен і знедолених, де насамперед прославляються чесноти вбогості, бідності, покірності — тих умов, у яких змушений жити бедный і гноблений клас. Тому боротьба проти релігії є боротьба проти того миру, фантастичним відбиттям якого є релігія. Критика неба перетворюється в критику землі, критика релігії — у критику права, критика теології — у критику політики.
Такїм образом, антихристиянська й взагалі антирелігійна спрямованість думки Маркса проявляється із самого початку. Матеріалістичне розуміння історії несумісне з який би те не було формою релігії. Релігія веде людей від матеріальних умов їхнього життя, тому й перемога над релігією можлива лише в комуністичному суспільстві. Оскільки релігія виникає самостійно, як би об'єктивно, люди самі її створюють, то тим самим релігія є необхідну умову передісторичного стану суспільства. Ніякими іншими способами припинити існування релігії, крім як пролетарською революцією й побудовою безкласового суспільства, де не буде експлуатації людини людиною, неможливо. Звичайно, потрібні й освіта, і виховання, і соціальна робота, але це все допоміжні засоби. Головний же засіб боротьби з релігією — побудова безкласового комуністичного суспільства, у якому не буде класових передумов для виникнення релігії.
Комунізм і християнство несумісні по своїй суті, як несумісні Божеський і диявольський початок. Можна відволіктися від сутності й погнатися за деякою видимістю, бачачи збігу (християнська громада й комуністичний колективізм і т. п.), але сатана на те й сатана, щоб використати деякі положення християнства, перевертаючи їх навиворіт, роблячи чорне білим і навпаки.
Це можна простежити й у методології марксизму-ленінізму, у методі гегелівської діалектики, тому що для того, щоб довести, що біле є чорне, найкраще виходити не із принципу існування якихось абсолютних істин, а з того принципу, що геть усе відносно й що протилежності насправді тотожні (згадаєте знаменитий принцип єдності й боротьби протилежностей). Тому, по Марксу й Энгельсу, ніяких абсолютних істин не існує. Навіть закони природи, за твердженням Энгельса в роботах «Діалектика природи» і «Анти-Дюринг», самі по собі не абсолютні, але змінюються. Але це вже такий нонсенс, далі якого йти неможливо: якщо закон змінюється, то він повинен змінюватися за якимось законом, якщо закон змінюється не за законом, то він уже не закон, тобто це вже просто нерозуміння сутності закону.
Другие спроби Энгельса довести істинність гегелівської діалектики на підставі наукових даних викликають ще більше здивування. Скажемо, закон заперечення заперечення: (-а)2=(+а)2. Використовуючи відомий приклад із зерном: «аще не вмре...», Энгельс затверджує, що зерно повинне заперечувати себе, щоб народити нове життя. Античний матеріалізм заперечує себе у формі середньовічного теїзму, що також заперечує себе у вигляді сучасного матеріалізму. Або закон про перехід кількості в якість: коли підвищується температура води, збільшується кількість пари. Правда, незрозуміло, де тут кількість переходить у якість, тому що підвищення температури — це кількісний процес, а збільшення кількості пари — знову ж кількісний процес. У такий же спосіб збільшення кількості робітників сприяє виникненню капіталу. Приклади ці настільки натягнуті, що їх не варто навіть всерйоз заперечувати, але проте всі ці висновки створювали видимість наукового підходу, наукової доказовості. Такий же «науковий» характер має й закон єдності й боротьби протилежностей.
У роботі Леніна «Завдання союзів молоді» робиться показовий висновок з положень діалектики. Оскільки немає нічого абсолютного й всі відносно, те в першу чергу немає абсолютної моральності. Про це говорить Ленін прямим текстом: для комуніста немає абсолютно вічних моральних істин, для комуніста морально те, що служить інтересам диктатури пролетаріату. І цим усе сказано: моральності ні, морально те, що вигідно диктатурі пролетаріату. А це що значить? Природно, людина, що знає марксизм, знає й про ролі партії в революції — партії з її дисципліною й принципом демократичного централізму. А це у свою чергу означає, що морально те, що вигідно товаришеві Леніну. Т. е. комуністична моральність — це повна аморальність.
