Лекція. Іммануель Кант як засновник німецької класичної філософії.
Страница 2 из 3
1. світ скінчений у просторі і часі та світ нескінчений у просторі і часі;
2. усе в світі просто і неподільно – усе в світі складно і подільно;
3. у світі є свобода - у світі немає свободи і все відбувається по законам природи, тобто необхідно;
4. існує Бог як першопричина світу – не існує ніякої першопричини світу, тобто Бога.
За допомогою останньої антиномії Кант показав неможливість раціонального доведення чи спростування існування Бога і тим самим обґрунтував, що питання існування Бога є предметом віри, а не науки.
У цілому Кант обмежив пізнавальні можливості людини, але його заслугою у теорії пізнання є те, що він вперше розкрив невідривний взаємозв’язок чуттєвого і раціонального у процесі пізнання і обґрунтував принципову неможливість усунуту суб’єктивний вимір із процесу пізнання.
Незважаючи на певні філософські заблудження, Кант вагомо вплинув на подальший розвиток філософської думки. У ХХ ст. його вчення відроджується у вигляді неокантіанства. Роблячи підсумок, можна виділити такі філософські відкриття Канта у теорії пізнання.:
1. Він вперше розглянув пізнання не як споглядання, а як діяльність, що проходить за власними законами.
2. Розкрив взаємозв’язок чуттєвого та раціонального у пізнанні. Він писав з цього приводу: “Відчуття без понять - сліпі, а поняття без відчуттів - пусті”. Він також наполягав: "Усяке наше знання розпочинається з почуттів, переходить потім до розсудку і закінчується у розумі, вище якого немає в нас нічого для обробки матеріалу споглядання і для підведення його під вищу єдність мислення".
3. Відкрив та описав шаблі мислення: розсудок та розум.
Розсудок як здатність мислення складається із категорій – форм мислення. Усі категорії він представляє у формі таблиці
Таблиця категорій
І
Кількості
Єдність
Множинність
Цілокупність
2 3
Якості Відношення
Реальність Субстанція і акциденція
Заперечення Причинність і залежність (причина і наслідок)
Обмеження Спілкування (взаємодія)
4
Модальності
Можливість - неможливість
Існування – не існування
Необхідність-випадковість
Свій перелік категорій Кант виводить із відповідної таблиці суджень. Так, по кількості судження поділяються на загальні, частні і одиничні, звідки і випливають категорії першої групи. Із якості суджень – стверджувальних, заперечувальних і безмежних він виводить другу групу, тощо. Внутрішній зв‘язок категорій і суджень у тому, що вони є формами синтезу. Свою таблицю Кант називає переліком "усіх первісних чистих понять синтезу", які розсудок вмішує у собі а пріорі і завдяки яким він називається чистим, оскільки завдяки ним він може щось розуміти у багатоманітному змісті споглядання, тобто мислити об‘єкт споглядання.
Коли розсудок виходить за межи досвіду і спрямовується на пізнання речей самих по собі він стає розумом. Чистий розум – це той, який прагне пізнати речі в собі без спирання на чуттєвість. Таке пізнання за Кантом є неможливим у принципі. Тому він критикує претензії чистого розуму – звідси і назва його першої книги.
Розум як пізнавальна здатність виконує такі функції: дає принципи; створює відповідні поняття для абсолютного пізнання. Розсудкові поняття – це категорії. Поняття розуму –ідеї, тобто такі поняття для яких у почуттях не може бути даний ніякий адекватний предмет, це трансцендентальні ідеї.
Продуктом розсудку є природознавство. Продуктом розуму – метафізика. За Кантом "Метафізика суцільно ізольоване спекулятивне пізнання розумом, яка цілком підноситься над знанням із досвіду, а саме пізнання через посередництво одних лише понять". Метафізика – це наука про ідеї. Головних ідей і їх об‘єктів три – душа людини, світ у цілому, Бог.
Розкриття суперечностей чистого розуму Кант називає діалектикою.
4. Показав, що розум по-суті діалектичен, хоча приписував суперечливість лише розуму, а не самій дійсності.
Головною частиною, стрижнем усього вчення Канта є етика, яку він називає практичною філософією. На його думку практична філософія має пріоритет над теоретичною. Етика викладена у трьох основних працях: “Основи метафізики моральності”(1785), “Критика практичного розуму”(1788), “Метафізика нравів у двох частинах”( 1797).
Стрижнем етичного вчення Канта є Категоричний імператив – це безумовний припис, певний наказ, який не залежить від жодних умов і відповідає поняттю абсолютної цілі; він вимагає поводитись морально заради самої моральності, а не якихось осібних цілей.
Так, Кант у невеликій праці “Про гадане право брехати через людинолюбство” (1797) наполягає на відсутності морального права брехати навіть із людинолюбства. Навіть спасіння друга від смертельної небезпеки не може бути куплене ціною брехні; нехай краще загине чуттєве життя однієї людини, аніж буде знищена моральнісна гідність іншої. Окрім неправди “найбільш жахливими трьома пороками, котрі ми можемо розглядати усі разом і котрі втілюють “подлейшие и злейшие наши устремления, являются: неблагодарность, зависть и злорадство. Когда же они достигают высшей степени, то превращаются в дьявольские пороки».
Категоричний імператив може бути лише один, але він виражається у Канта у трьох взаємопов’язаних формулах.
Перша формула, яка отримала назву “формули універсалізації”, говорить: “Чини тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш бажати, щоб вона стала всезагальним законом”.
Друга – “формула персональності”: Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своєму власному обличчі, і в обличчі усякого іншого також як до мети і ніколи не ставився до нього лише як до засобу”. Ця формула утверджує повагу до людської особи та її самоцінність.
Третя - “формула автономії”: “Воля має бути не просто підпорядкована закону, а підпорядкована йому так, щоб вона розглядалася також як така, що сама себе встановлює законодавство. Тобто людина підлегла тільки своєму власному законодавству і зобов’язана чинити рахуючись лише зі своєю власною волею, яка встановлює однак загальні закони згідно з ціллю природи. Тут наголошується момент добровільності у визначенні та дотриманні універсальних правил поведінки. Звідси уявлення Канта про внутрішню автономію як невід’ємну властивість особи. А внутрішня автономія і означає внутрішню незалежність, засновану на самозаконності.
Таким чином до основних понять за допомогою яких Кант будує свою етику відносяться: практичний розум (воля), автономія, категоричний імператив, обов’язок, схильність, найвище благо, чеснота і щастя, особистість, емпіричний і ноуменальний характер, постулати практичного розуму – свобода, безсмертя душі, Бог, переконання і віра.
Зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що цей досвід відкриває нам не тільки перемогу моральності, але й аморальності, що дуже образно висловлено у строках Гете: “Чому під ношею хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почістю, і з славой?”. Одначе звідси Кант теж зробив не безумовні висновки: Відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері, як він вважав, панує необхідність й немає місця свободі); Якщо бога немає, він з необхідністю повинен бути вигадан, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально, за Кантом, вимагати від людини моральних дій якщо вони суперечать усьому устрою суспільного життя й немає ніякої надії на потойбічну відплату); Якщо моральні почуття суперечать моральному обв’язку, то слід віддавати перевагу обов’язку, звіси його відомий заклик “в ім’я людини, але не для реальної людини”. Останній висновок Канта зазнав найбільшої критики, оскільки беспосередньо призводив до морального формалізму. Ще Шіллер у своєму вірші “Філософи” дав образну критику цього положення.
Вагання совісті:
Ближнім охоче слугую, але ж! - маю до них прихильність.
Ось і гнітить питання: чи справді моральним є я?
Рішення:
Немає тут іншого шляху: намагаючись мати презирство до них
Та с відразою у душі, роби що вимагає обов’язок.
Справді, формалізм у етиці неприпустимий. Відомо, наприклад, що одночасне несуперечливе застосування усіх десяти християнських заповітів неможливе, тому людина повинна завжди особисто здійснювати свій моральний вибір, керуючись не тільки почуттям обов’язку, але й велінням серця. Інакше вона може перетворитися на бюрократа чи фанатика. Крім того, історія свідчить, що в ім’я людини часто здійснювались найбільш антилюдяні та аморальні діяння, починаючи з вогнищ інквізиції та закінчуючи концентраційними таборами.
