Лекція Шопенгауер і Ніцше як як ідейні натхненники некласичної філософії і засновники філософії життя
Страница 2 из 3
Трагічною є не тільки доля ідей Ніцше, але і його власна доля. Фрідріх Вільгельм Ніцше народився у Німеччині у родині священика у 1844 році. Не зважаючи на слабке здоров‘я і часті головні болі він мав блискучі здібності. Вивчав теологію і філологію у Бонському університеті, а пізніше у Лейбцигському університеті повністю присвятив себе вивченню філології. Він був одним із самих блискучих і улюблених учнів відомого філолога того часу Річля. Без захисту докторської дисертації він у 24-Річному віці був прийнятий професором класичної філології і грецької мови у Базельській університет. Через місяць Лейбцизський університет за сукупністю робіт присудив йому докторський ступень. У квітні 1869 року Ніцше звільняється від пруського громадянства і переїжджає до швейцарського міста Базеля, де розпочинає викладацьку діяльність в цей період він знайомиться із творчістю Шопенгауера і німецьким композитором Ріхардом Вагнером. Ці події кардинально змінили усе життя Ніцше. Він повністю присвячує себе філософії і видає працю «Народження трагедії із духа музики», яка справила ефект розірваної бомби і не була прийнята його сучасниками. Почалося відчуження між Ніцше і академічним середовищем. У 1870 році Ніцше приймає участь у франко-прусській війні, де він пережив великі потрясіння. Його хвороба ледве не закінчилась смертю. На 1876-82 роки приходиться погіршення здоров‘я, Ніцше переслідують сильні головні болі аж до памороків. Все це призвело до того, що він відмовився від посади професора і у 1879 році пішов у відставку за станом здоров‘я. З цього часу починаються його скитання. 9 років він прожив у містах і курортах Швейцарії, Італії, півдня Франції, лише іноді відвідує Німеччину. Не зважаючи на прогресуючу хворобу саме на цей період припадає розквіт творчості Ніцше, чи як він сам визнавав зрілість його духу. У 1881 році він пише «Ранкову зарю», у 1881-1885 рр. – «Так казав Заратустра», у 1886 р. виходить його праця «По ту сторону добра і зла», через рік виходить його праця «Генеалогія моралі», а у 1888 році виходить його останні праці «Сутінки ідолів, або як філософствують молотом», «Антіхріст» (Антіхристиянін) та інші. 3 січня 1889 року часті приступи хвороби призвели до апокаліпсичного удару і остаточному запомороченню свідомості. Останні роки до смерті у 1900 році Ніцше провів у різних психіатрічних клініках. Хвороба не давала можливості писати великі трактати, тому більшість його пізніх праць написана у вигляді афоризмів, що ускладнює цілісне розуміння його спадщини і припускає різне, навіть протилежне тлумачення його ідей.
Враховуючи зазначене скоріше можна вести мову про Основні теми і мотиви філософії Ніцше. До них належать наступні:
1. Життя є безперервним становленням. Всесвіт – це абсолютне, вічне становлення, позбавлене будь-якого сенсу і призначення. Усякому становленню властива воля до влади. Отже Усі процеси життя він прагнув представити як різні модифікації волі до влади, могутності.
2. Людське життя є також безперервним становленням. І його кінцевою метою є не користь, вигода, а життя. Життя не має інших цінностей, ніж ступень влади, оскільки воно є волею до влади. Отже найвищею цінністю життя є найвища кількість влади, яку людина здатна собі присвоїти. Тому людина прагне звільнитися від влади духовних і соціальних авторитетів, які відривають її від витоків життя. Така настанова неминуче призводить до нігілізму та аморалізму. Але сам Ніцше свою позицію позначав не як аморалізм (неморальність), а як імморалізм - позаморальність. Він наполягав: «Ми повинні звільнитися від моралі, щоб бути здатними морально жити». Тут мається на увазі, що ми повинні звільнитися від моралі як від чогось для нас зовнішнього, приписового, і виробити мораль як власну внутрішню настанову і керівний припис. Ніцше вважав, що хоча всезагальні та необхідні моральні істини, тобто «забобони розуму» не мають абсолютної цінності, оскільки «Бог помер», він більше не забезпечує абсолютності моральних приписів в культурі, але ці істини є вдалими знаходками людини у боротьбі за життя і владу і тим самим вони виправдані своєю корисністю. Звідси наступна ідея.
3. Ідея вічного повернення – немінучого відтворення тих самих форм життя і досвіду. Тобто життя як воно є – без смислу, без мети – це неминуче повернення до свого початку. Цій ідеї вічного повернення протистоїть наступна ідея
4. Ідея «надлюдини», яка вказує на необхідність подолання багатьох постійних рис людської природи для створення нових, більш досконалих форм життя. На думку Ніцше форми духовного і культурного життя людини є перетвореними. Вважається, що вони є справедливими і доброчесними, але це не так. Вони пригнічують життя. Він вважає, що в основі культури лежить два початки – Діонісійській (титанізм, вільна гра життєвих сил) і Аполонівський (розміреність, оформленість). Європейська культура пішла шляхом пригнічення діонісійського і утвердження аполонівського початку, тому у повсякденному житті все меньше залишається місця для героїзму і самостояння, і все більше перемагає посередність На цей шлях европейська культура стала завдяки християнству, яка є релігією слабких. Християнство – це релігія співстраждання. Але співстраждання підтримує слабкість і те, що має загинути і ще збільшує убиль у силі, яка спричиняється стражданням. Християнство спотворило ідею бога, яка була властива язичництву і перетворила Бога на Бога слабких, бідних, невдах, посередностей. Воно подавляє волю сильних людей і змальовує їх як злодіїв, грішників, дикунів. Тому і духовне життя стало спотвореним і в культурі панують цінності занепаду. Але щоб осягнути усю глибину цієї ідеї Нгіцше слід прислухатись до його власних слів: «Воспитание страдания, великого страдания – разве вы не знаете, что только это воспитание во всем возвышает до сих пор человека? В человеке тварь и творец соединены воедино: в человеке есть материя, обломок, избыток, глина, грязь, бессмыслица, хаос, но в человеке есть и творец, ваятель, твердость молота, божественный зритель и седьмой день – понимаете ли вы это противоречие? И понимаете ли вы, что ваше сострадание относиться к твари в человеке, к тому, что должно быть сформовано, сломлено, выковано, разорвано, обожжено, закалено, очищенно, - к тому, что страдает по необходимости и должно страдать? А наше сострадание – разве вы не понимаете, к кому относиться наше обратное сострадание, когда оно защищается от вашего сострадания, как от самой худшей изнеженности и слабости?» Ніцше устами Заротустри ставить питання: «Як перевершити людину?» Він вважає, що потрібен новий тип людини – надлюдина. І головне завдання людства – виховати таку надлюдину. Виховання означає переродження завдяки нової вищої переоцінки усіх цінностей. Він протиставляє надлюдину маленькій, пересічній людині. Такі маленькі люди схожі на мух. Вони несчислені, вони кусають, вони хитрі, слабки, трусливи і не заслуговують на повагу. Наближається ера самої презрінної людини, яка вже не може презирати самої себе. Це остання людина:. «Земля стала маленькой, и по ней прыгает последний человек, делающий все маленьким. Его род неистребим, как земляная блоха; последний человек живет дольше всех "(Указан, произв.-С.16). Великі люди ті, які інакше визначають систему цінностей. Система цінностей –це сенс, який людина приписує речам. Це людський сенс речей. Тому людина називає себе людиною, яка оцінює. А оцінювати – означає створювати. Тому переміна цінностей – це переміна тих, хто створює. Творцями спочатку були народи, а тільки потім окремі особистості. Надлюди – це нові люди, поєднані не за титулами і званнями, а за духом. Надлюдина – це та, яка живе в ім‘я сучасних людей, в ім‘я руйнування старих цінностей мірою створення нових. Треба прагнути не до щастя, чи довголіття, а до своєї справи. Надлюдина – та, яка приймає світ як становлення. Їх абсолютна зверхність – у самопідпорядкуванні, самопідкоренні, вищому самовладнанні, вищому вмінні. Головне призначення надлюдини – перевірка усіх цінностей на їх життєздатність.
5. Звідси ідея переоцінки усіх цінностей. У праці «До генеалогії моралі» Ніцше ставить питання: де витоки наших добра і зла? Виходячи з цього він вирішує два основних питання: за яких умов людина створила моральні судження? і яку цінність вони самі мають? – чи сприяють чи перешкоджають вони процвітанню людства? Він звертається до історії моралі і досліджує, що раніше люди називали добрим і поганим. На підставі вивчення давньогрецьких, давньоримських і біблейських джерел, Ніцше виділяє формування і боротьбу двох протилежних способів оцінки поведінки людини – лицарсько-аристократичниий і спосіб жерців. Каста жерців і каста воїнів стали на його думку ворогами у царині моралі. Із цим висновком пов‘язаний антисемітизм Ніцше. Ось що він зазначає з цього приводу: «Все, что было содеяно на Земле против "знатных", "могущественных", "господ" не идет ни в малейшее сравнение с тем, что содеяли против них евреи; евреи, этот жреческий народ, умевший в конце концов брать реванш над своими врагами и. победителями лишь путем радикальной переоценки их ценностей, стало быть, путем акта духовной мести. Так единственно и подобало жреческому народу... Именно евреи рискнули с ужасающей последовательностью вывернуть наизнанку аристократическое уравнение ценности (хороший = знатный = могущественный = прекрасный = счастливый = боговозлюбленный} и вцепились в это зубами бездонной ненависти (ненависти бессилия), именно:"только одни отверженные являются хорошими; только бедные, бессильные, незнатные являются хорошими; только страждущие, терпящие лишения, больные, уродливые суть единственно благочестивые, единственно набожные, им только и принадлежит блаженство, вы же, знатные и могущественные, вы, на веки вечные злые, жестокие, похотливые, ненасытные, безбожные, и вы доскончания времен будете злосчастными, проклятыми и осужденными!" (Ницше Ф. Сочинения в 2-х т.-Т.2.-С.422). Але постає питання: якщо євреї таким шляхом бажали перемогти римлян, помтитися їм, чому вони не прийняли Христа? Чому вони залишились іудеями, «богообраним народом» і не перейшли у християнство? Усвідомлюючи це питання, Ніцше визначає християнство як хитромудру і небезпечну приманку, яку винайшли іудеї для своїх ворогів: " Разве не тайным черным искусством доподлинно большой политики мести, дальнозоркой, подземной, медленно настигающей и предусмотрительней в расчетах мести, является то, что сам Израиль должен был перед всем миром отречься от орудия собственной мести, как от смертельного врага, и распять его на кресте, дабы "весь мир" и главным образом все противники 'Израиля' могли не моргнув глазом клюнуть как раз на эту приманку?" ( Там же,-С.423). Уся історія ХХ століття, протягом якого здійснювався геноцид євреїв, виявила неспроможність цих тверджень Ніцше. Крім того, якщо слідувати логіці Ніцше, який оспівував культ сили, то виявиться, що тварини є більш досконалими і «благородними», ніж люди, оскільки вони більш вільні для інстинктів. Звідси вже відкривається шлях заперечення усього людського в людині. У цьому суперечливість філософії Ніцше, яка і була використана ідеологами нацизму, які оспівували «білокуру германську бестію». Але позитивним в його філософії є те, що він вказав на хвороби західноєвропейської культури, хвороби, які стали предметом осмислення у філософії ХХ століття, яка також здійснює пошук у напрямку переосмислення традиційних цінностей, їх нового обгрунтування.
