Лекція Зародження і розвиток філософії у стародавньому світі
Страница 2 из 2
Анаксімен першоосновою світу вважав необмежену, бескрайню, невизначену форму - Повітря. Розреження повітря призводить до виникнення вогню, а згущення – вітри – тучі - воду - землю – каміння. При цьому розреження і згущення розуміються як основні протилежні процеси, яки приймають участь у виникненні матерії.
Відомим учнем Анаксімена є Анаксагор (500-428 р. р. до н. е.), який створив першу форму плюралістичної онтології. Основою усіх речей він вважав безмежну множину малих матеріальних часток, які якісно відрізняються між собою і які він називав “семенами речей” (гомеометрії). Матерію Анаксагор вважав вічною, не створеною і не знищенною, але якісно дифференційованою. Причиною, яка призводить до руху “семена речей” і причиноюусіх речей Анаксагор вважав Нус – розум. Це принцип упорядкованості матеріального світу. Значних успіхів досяг в теорії пізнання. Він вважав, що розум тісно пов’’язаний із почуттями і тільки через їх посередництво може одержати знання про навколишній світ. Чуттєве пізнання вважає першим і головним ступенем пізнання.
Другим після Мілету осередком стародавньогрецької філософії у Малої Азії було місто Ефес, батьківщина філософа Геракліта (близько 530-470 рр. до н. е.). Його вважають одним з засновників наївної діалектики. Початковим пунктом свого вчення про світ Геракліт зробив уявлення про мінливий, минущий характер всього існуючого, та про боротьбу протилежних початків, як причину змін. А оскільки на думку Геракліта з усіх природних речовин найбільш здатен до змін, найбільш рухливий Вогонь, то саме він і є першоелементом світу. Геракліт писав: “Світ цей єдиний, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. Геракліт вказуівав на те, що світ є процес, у якому речі переходять у свою протилежність: “Бессмертні смертні, смертні бессмертні; життя одних є смерть інших, а смерть одних є життя інших”. При переході протилежностей одна в іншу зберігається спільна для них тотожня основа. Ідея тотожності була новою у стародавньогрецькій філософії. Оскількі в світі все взаємопов’язано між собою, переходить у свою протилежність, то будь яка властивість повинна розглядатися не як щось ізольоване і тому безумовне, а як Відносне. Він підтверджував цю думку спостереженнями за життям людей та тварин. “Вислюки віддали б перевагу соломі, а не золоту”. “Найкраща із мавп є потворною у порівнянні з людиною”.
На думку Геракліта усе керується долею і підпорядковане необхідності. З поняттям необхідності тісно пов’’язано поняття закону – Логосу. Логос є вічним, нествореним і незнищенним. Логос як і праматерія, і світ існує об’єктивно, тобто незалежно від людини.
Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, невичерпаність предмету пізнання. Геракліт також зазначає, що накопичення знання не навчає мудрості.
З колом піфагорейців та орфіків був пов’язан у молодості й філософ Парменід (бл. 540-470 р. р. до н. е.), засновник Елейської школи. У зрілий період творчості Парменід вже критикував вчення піфагорейців, згідно з яким світ розподіляється на відокремлені речі, між якими є порожнеча. Ще більш різку критику він спрямував на вчення Геракліту про мінливість, рухливість, суперечливість буття. Чому ж Парменід заперечував рух та розвиток? Парменід вважав, що є лише одне суще, а не-сущого не існує. Це суще вічне, не створене і незмінне. Оскільки суще є скрізь, в усіх місцях, то воно не може рухатись. Парменід створив перше у Стародавній Греції метафізичне вчення, яке заперечувало суперечливість, мінливість істинно сущого буття. Проблема буття саме у Парменіда те елеатів вперше була чітко сформульована і висунута на першій план в філософії.
Парменід вважав, що світ - суцільна маса речовини, що має форму кулі. Тому він єдиний, неподільний, нерухомий, незмінний. Порожнечі, нічим не заповнюваного простору, отже небуття, не існує. Є лише буття, оскільки небуття не можна навість мислити. Таким чином, Парменід й першим з усією визначенністю поставив проблему буття у філософії, започаткував традицію, згідно з якою категорія “буття” виступає логічно першою у філософських роздумах про світ. Він також започаткував традицію ототожнення мислення й буття, з якої витікали усі його подальші міркування.
Вважаючи єдино істинно існуючим неподільний, нерухомий світ, Парменід зробив висновок, що множина та рух, про які свідчать органи почуттів - це лише їх омана. Звідси - протиставлення чуттєвого (ілюзорного, “неістинного”) та розумового (справжнього, “істинного”) буття. Звідси випливає і гносеологічне протиставлення справжньої істини (алетейя), яка є продуктом раціонального освоєння світу і думкою (докса), яка спирається на чуттєве пізнання. Такий розподіл буття і пізнання пізніше відтворювали Платон, раціоналісти Нового часу.
Вже у сучасників Парменіду його вчення викликало багато заперечень. Завдання відстояти його узяв на себе Зенон (480-430 рр. до н. е.) - учень й товариш Парменіду, ще один представник елейської школи. Для цього Зенеон використовував метод доведення від протилежного, що дозволило Аристотелю назвати його засновником діалектики як мистецтва відкриття істини шляхом виявлення внутрішніх суперечностей у твердженнях супротивника та їх усунення. Саме цю форму діалектики розробляли згодом софісти, Сократ.
Зенон умовно прийняв тези супротивників: 1) простір можна мислити як порожнечу, 2) можна мислити існування множини речей, 3) можна мислити рух. Далі він довів, що їх визнання нібито веде до суперечностей. Отже ці твердження - хибні, а протилежні - істинні.
Він міркував так. Якщо речовина відокремлена від простору, то все існуюче знаходиться у просторі, який, у свою чергу, теж розташован у просторі, й так до безмежності. Оскільки це абсурдно, то й хибно.
Далі, якщо мислити множину, то кожний її елемент водночас безмежно великий та не має ніякої величини, а сума елементів множини буде й числом кінцевим й безмежним. Отже, множину не можна мислити. До цих висновків Зенон приходив саме тому, що стояв на метафізичних позиціях - заперечував суперечливість істиного буття, пізнання, мислення.
Найбільш відомими стали аргументи Зенона про немислимість руху, які одержали назву “Апорії” (досл. - трудність, спантеличенність). До нас дійшли чотири з них: “Дихотомія”, “Ахілл і черепаха”, “Стріла, що літить”, “Стадій”.
Смисл апорії “Дихотомія” (ділення на два) такий. Для того, щоб пройти певну відстань слід пройти її половину. А щоб пройти цю половину, слід подолати “половину половини”, і так без кінця. Тому відстань ніколи не буде пройдена, тобто рух не може закінчитися й навіть початися. Цей аргумент використан й у апорії “Ахілл і черепаха”. Швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, яка вийшла у дорогу раніше за нього, тому що перш ніж він подалає відстань до черепахи, вона пройде якусь, хайневелику, відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще певну відстань, і так без кінця.
Апорія “Стріла, що літить” формулюється так: випущена з луку стріла непорушна, тому що у будь який момент руху займає рівне собі місце. Таким чином, уся траєкторія руху стріли складається з суми станів спокою. Але це абсурдно. отже неістинно. Звідси рух оголошується не існуючим за істиною.
У своїх доказах Зенон виявив реальні недоліки у сучасному йому розумінні руху як суми станів спокою. Й хоча його висновки відносно руху були неспроможні, але вони стимулювали подальший розвиток філософської думки на шляху осягнення руху, простору, часу.
Матеріалістична лінія не була єдиною у розваитку ранньої грецької філософії. Ще у VІ ст. до н. е. складається релегійно-містичний напрям у розвитку філософської думки, який був укорінений у грецьку міфологію та культові містерії. Цей напрям став пізніше джерелом розвитку ідеалістичних течій. Засновником релігійно-містичного напрямку в античній філософії є Піфагор.
Піфагор (приблизно 580-500 рр. до н. е.) народився на о. Самос (грецький Схід), а потім переселився у Південну Італію, де у місті Кротон засновав релігійну громаду - Пїфагорейський союз. Піфагор спирався на вчення орфиків, які сповідували культ Орфею, образ якого символізував у грецькій міфології таємниці людського буття, та Діонісу, символізувавшого творчі сили природи. Бог Діоніс давав людям сили та радість, а жінкам та землі - родючість. Орфіки вважали, що людина - зла та недовговічна, тому що вона складається з титаничної речовини. Але оскільки титани покуштували плоть бога, то людина містить й божий, безсмертний початок. Вони проповідували, що брінне тіло - в’язниця для блукаючої душі, що одержала тілісну оболонку у наслідок гріхопадіння. Слід звільнити діонісичний (божий) початок від влади титаничного (небожого). Звідси виводилися й ідеї про потойбічну відплату, переселення душ, майбутнє царство правди. Ще одно джерело піфагореїзму - релігія Зороастризм, з якою Піфагор познайомився коли подорожував по Сходу та навчався у єгипетських жерців. Зороастризм виник близько 3500 років тому, перетворився на пануючу релігію трьох іранських імперій, впливав на формування усіх світових релігій. Пророк Зороастр першим казав про божий суд над кожною людиною, про рай та пекло, про майбутнє воскресіння тіл, про всезагальний останній суд та вічне життя поєдавшихся душ та тіл.
Стрижень релігійної філософії Піфагора - вчення про переселення душі людини після смерті у тіла інших істот, ідея про три спосіби життя, найвищий з яких - життя споглядальне. Піфагор першим назвав свої роздуми про сенс життя філософією (лдюбомудрістю) та вважав, що дійсний мудрець - Бог, а людина - лише філософ.
Душа, за Піфагором, безсмертна, прийнявши очищення можна пригадати своє попереднє життя у іншому тілі. Мета філософії як особливої религійної мудрості - звільнити уроджений розум від різних пут та ланцюгів. Для цього слід використовувати медітативну практику, тобто практику розумового споглядання. Для споглядання істинно сущого необхідні математичні вправи, оскільки у основі світу лежить число.
Піфагор та його послідовники прийшли до Містики чисел тому що вважали, що саме число визначає реальну сутність речей. Усе існуюче, згідно піфагорейцям, є таким у наслідок певних, у кожному випадку особистих, числових показників. Якщо змінити ці числові показники, то буде вже інша річ. Отже число - першооснова усього. Числа були піднесені до рівня реальної сутності усіх речей. Головним числом вважалася одиниця – означало начало усього, безперервність, позитивність, всезагальну сутність. Двоїця – протилежність, відміна, особливе. Основними вважалися перші чотирі числа аріфметичного ряду –1, 2, 3, 4. У геометрії цим числам відповідають: точка, пряма, квадрат, куб. Сума цих чисел дає 10. Це число вважалося ідеальним, божественим. Це таке число на яке можна перевести усі речі і явища світу з його протилежностями.
Хоча вони однобічно перебільшували, абсолютизували виміряємість об’єктів за допомогою чисел, відривали абстрактне поняття числа від людського мислення, й тим прийшли до заблудження, вважали, що ідеї у формі чисел - дійсна сутність речей, але вони зробили й суттєвий внесок у розвиток математики, заклали основу теорії числа та принципи аріфметики. Піфагорейське вчення сприяло також розвитку теорії музики (відкриття залежності між довжиною струни і звуком) та астрономії (вчення про гармонію сфер).
Релігійно-містична філософія Піфагора вплинула на формування ідей Платона, в елліністичний період - на вчення неопіфагорійців та неоплатоників й через них на усю новоєвропейську містику.
Одним із учнів Піфагора був Емпедокл (бл. 484-424 р. р. до н. е.)на якого також вплинули й ідеї елеатів та іонічних філософів.
Філософія Емпедокла є близькою до стихійного матеріалізму. Але він вважає, що існує не одна першооснова, а чотири першопринципи, корені усякого буття – вогонь, повітря, земля, вода. корені буття переважно пасивні. Тому він вводить дві рушийни сили, взаємодія яких породжує усе багатоманіття світу – це Любов і Ворожнеча. Любов – розділяє однорідне і з’єднує різнорідне і так із чисельного робить одне. Навпаки, Ворожнеча розділяє різнорідне і з’єднує однорідне і так із одного робить чисельне. Світ нестворений і незнищений. Основні сили стихії не можуть виникати чи знищуватись. З’єднуються і роз’єднуються лише сполучення стихій. Основними принципами усіх змін в світі є Любов і ворожнеча. Порожнечі не має. Усі речі лише змінюються місцями.
Ці погляди переносяться на розуміння розвитку космосу.,який проходить 4 стадії.. На першій немає ніякої визначеності, усе злито у неподільній єдності. Це період універсальної влади любові. Ворожнеча поставлена за межі світу.
2 стадія – поступовий прихід ворожнечі і витиснення любові. Тут вже з’являються одиничні, окремі речі.
3 стадія – однозначно панує ворожнеча. Стихії розділені.
4 стадія- повернення любові. Стихї з’єднуються.
Ці чотири стадії постійно повторюються.
Теорія пізнання Емпедокла побудована за принципом пізнання “подібного подібни”. Для нього мислити і чуттєво сприймати – одне те саме.
Подальший розвиток та більш повний вираз матеріалізм знайшов у філософії Левкіппа Та Демокріта (біля 460-370 рр. до н. е.). Їх матеріалізм одержав назву Атомістичного. Вихідним положенням їх вчення була теза про те, що існують Атоми - маленькі неподільні частки та Порожнеча. Атоми рухаються у порожнечі, зіткаються і створюють безліч форм. Рух це вихідна властивість атомів, хоча самі атоми є незмінними. Атоми розрізняються формою, порядком, положенням, розмірами і вагою. Форми, величина і кількість атомів – нескінчені. Тому і Всесвіт безмежний і існує безмежна кількість світів в безмежному світовому просторі.
З вічності часу і матеріальних начал атомісти виводять Необхідність всіх процесів та явищ природи. Ніщо не з’являється безпричинно, вважали вони, але все виникає на якійсь підставі і в силу необхідності. Тому випадковості як як беспричинності немає. Але Демокрит визнавав випадок як заперечення будь якої цілеспрямованності у природі.
Демокріт продовжував розробляти теорію пізнання. Він вважав, що у пізнанні повинні діяти як почуття, так і розум. Вихідним початком та засадою пізнання виступають відчуття. Про це свідчить його концепція Ейдолів - образів предмету, який виникає десь між предметом і органами почуттів. Але більш тонкий погляд розуму не тільки відкриває за допомогою аналогії невидиме та несприймане, але й доповнює, випраивляє первісні, не досить точні судження про речі, одержані за допомогою відчуттів.
Велику цікавість Демокріт проявляв до суспільно-політичної та моральної проблематики. Ідеал Демокріта - життя, забезпечене загальним законом, безтурботне та благодушне. Розумна насолода життям міститься у світлому та спокійному стані душі, який обумовлений згодою з природою, виконанням обов’язку, мірою в усьому, сміливістю духа та мислення. Вміння досягати такого стану дає навчання, невїдривно пов’язане з вихованням, без них неможна досягнути а ні мистецтва, а ні мудрості.
У своїх поглядах на суспільство Демокріт був активним прихильником рабовласницької демократії, але відстоював необхідність повного підкорення окремої особи державі.
Вчення Демокріта було великим кроком уперед у розвитку стародавньогрецького матеріалізму і зробило великий вплив як на розвиток філософії, так і на розвиток теоретичного природознавства.
Твори Демокріта - це своєрідна енциклопедія того часу. Діоген Лаертський - античний історик філософії - наводить понад 70 назв робіт філософа зі сфер фізики, етики, математики, музики, ріторики, астрономії, тощо. Глибина, цілісність, систематичність творів Демокрита здобули йому повагу усіх відомих мислителів, зокрема, Аристотеля, Цицерона, Плутарха та інших. Вплив вчення Демокрита був такий значний, що матеріалістичну тенденцію у філософії часто називають лінією Демокрита.
[м1]До філософського словника. Генезис - виникнення, походження
