Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 3 из 15
Здійснюючи з позицій романтизму критику просвітницької позиції, П. Юркевич не заперечує тих позитивних начал, на яких зростало Просвітництво. Він визнає й певну історичну виправданість матеріалістичних настроїв. П. Юркевич поціновує пов’язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки, поціновує впровадження методів емпіричного дослідження у вивченні психології й наук про дух, його приваблює прагнення сучасних йому течій до точності аналізу. Але для нього неприйнятний нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужою П. Юркевичу є й зрощена у надрах Просвітництва ненаситна жадоба знань, прагнення зробити все буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю. Романтику П. Юркевичу однаково ворожі як матеріалістична, так і ідеалістична модифікації крайніх, радикальних речників Просвітництва. «Матеріалізм нинішнього часу, — пише він, — вирішує під іншими формами те саме завдання знання, під тягарем якого впав абсолютний ідеалізм». Він намагається переконати, що знанню все доступне, все прозоре, немає нічого, що слід було б віднести за межі компетенції теоретичного розуму, віддавши його сфері почуттів, поетичного натхнення й релігійного піднесення. Критика матеріалізму для П. Юркевича є передумовою з’ясування питання про сутність філософії, особливостей її принципових засад. Справа філософії пов’язана з життям духу. Й для того, аби зрозуміти, що є філософія, П. Юркевич виразно розрізнює дух і свідомість. Заперечуючи проти притаманного для філософії І. Канта ототожнення духу і свідомості, П. Юркевич стверджує, що «дух є дещо більше, аніж свідомість, ніж пізнаюча діяльність, він є існуючий предмет, реальна субстанція, яка в своїх станах і діях містить набагато більше, ніж скільки може увійти в свідомість». Отже, філософія як усвідомлення духу залежить від нього. Разом з тим, оскільки дух ширше за свідомість, необхідно з’ясувати поле, на якому, власне, реалізує своє покликання філософія. Оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на думку П. Юркевича, є ідея, в якій мислення й буття збігаються, котра виступає як основа, закон і норма явища.
Вивчаючи художній твір, ми можемо обмежитись філологічним аналізом, зосереджуючи увагу на граматичній побудові і характері зв’язку між реченнями тощо. Це зовнішній аналіз, який не спрямований на виявлення ідеї як тієї єдиної, неподільної і цілісної думки митця, з якої й зародився художній твір як прекрасна неповторність. Ідея може виявитися, коли предмет пізнання розглядається не як щось стале, а в динаміці, у розвитку. Адже саме «розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».
Філософія, таким чином, є пізнанням ідеї. Тому після того, як з’ясовано, що собою являє ідея, необхідно виявити можливість і умови істинного пізнання. Процес пізнання, як вважав П. Юркевич, здійснюється у трьох формах.
1) Пізнання через уявлення — це нижча і найменш досконала форма, що пов’язана з чуттєвим спогляданням. Відповідність мислення і буття у цьому сенсі відзначається крайньою розбіжністю. Уявлення формується відповідно до суб’єктивних асоціацій і тому віддзеркалює, швидше, не образ речі, що пізнається, а образ людини, яка здійснює акт її пізнання.
2) Пізнання через поняття — це більш високий рівень пізнавальної діяльності, але й на ньому не досягається певної відповідності між мисленням і буттям. Звичайно, у межах цієї форми пізнання звільняється від суб’єктивізму. За допомогою розсудку, який здатний до аналізу й синтезу окремих ознак конкретної речі, стає можливим пізнати сутність її, виявити те, що виокремлює її від інших речей і без чого вона не могла б бути сама собою. Завершується пізнання на вищій стадії.
3) Пізнання через ідею — на цій стадії за допомогою розуму синтезуються результати розсудкового пізнання в один цілісний світогляд, що доповнює одержані знання вірою у вищий світ — вірою у Бога, у безсмертя душі і в призначення людини.
Своє вчення про пізнання істини П. Юркевич обґрунтовує, спираючись на історико-філософську традицію. Стосовно цього Він виокремлює дві контрастуючи одна з одною позиції. Згідно з однією, духові доступне пізнання істини, цю тенденцію найбільш яскраво в історії філософії уособлює вчення про розум та ідеї Платона. Друга позиція заперечує таку можливість, стверджуючи, що ми можемо здобути не істинні, а лише загальновизнані знання. Цю другу тенденцію уособлює, насамперед, вчення І. Канта про досвід, яке протистоїть тенденції, що простежується в історії філософії від Платона до Лейбниця. Зіставлення цих двох позицій П. Юркевич резюмує в таких тезах:
«Платон. Лише невидима, надчуттєва сутність речі пізнавана.
Кант. Тільки видиме, чуттєве явище пізнаване.
Платон. Поле досвіду є царина тіней та мрій, лише пориви розуму в світ надчуттєвий є прагненням до світла знань.
Кант. Сягати розумом у світ надчуттєвий — значить прагнути в царину тіней та мрій, а діяльність у сфері досвіду є прагнення до світла знань.
Платон. Дійсне пізнання ми маємо, коли рухаємось думкою від ідеї через ідеї до ідеї.
Кант. Дійсне пізнання ми маємо, коли рухаємось думкою від поглядів через погляди до поглядів.
Платон. Пізнання сутності людського духу, його безсмертя і вищого призначення заслуговує насамперед на назву науки: це цар-наука.
Кант. Це не наука, а формальна дисципліна, що застерігає від безплідних спроб стверджувати щось про сутність людської душі.
Платон. Пізнання істини можливе для чистого розуму.
Кант. Пізнання істини неможливе ані для чистого розуму, ані для розуму, збагаченого досвідами. Правда, що в останньому випадку пізнання можливе, але це буде не пізнання істини, але пізнання загально-прийнятне».
Серед цих двох позицій П. Юркевич однозначно надає перевагу тій, яку репрезентує Платон. Але не випадково він здійснює зіставлення її з кантівською. Адже саме це «дивне вчення», як зазначає П. Юркевич, утворює «душу нашої науки і нашої культури». І. Кант одержав блискучу перемогу над наївним поглядом, згідно з яким зовнішні предмети відбиваються у свідомості з усіма своїми якостями наче у дзеркалі. Але це вчення несе загрозу «такого всебічного і грізного скептицизму, який ніколи ще не потрясав філософію». Тому П. Юркевич відчуває потребу не просто спиратись на Платона, а вивіряти свою позицію, зважаючи на аргументи І. Канта. «Філософською опорою Юркевича, - зазначає Г. Шпет, — був платонізм, а пробним каменем, на якому так тонко відточувалась його думка, була критика Канта».
Центр платонівського вчення про пізнання утворює пізнання ідеї. Ідея, твердить, наслідуючи Платона, П. Юркевич, існує вічно, вона не виникає подібно уявленню чи поняттю у результаті діяльності суб’єкта. Навпаки, діяльність суб’єкта визначається ідеями. Перед суб’єктом стоїть завдання осягнути, пізнати ідею. На цьому шляху суб’єкт повинен подумки абстрагуватись від усього мінливого, подібно фізику, який мислить рух тіла в ідеальному просторі. «Ця ідеальна точка, до якої прагне суб’єкт... є істина, є ідея. Вона існує для загального розуму. Вона висловлює не те, що ми можемо відчувати щодо даної речі, а те, що є в самій речі, або те, чим є сама річ, істинно-суще».
