Робоча програма курсу «Філософська антропологія»
Страница 8 из 16
Таким чином усі наведені сутнісні властивості людини співіснують у двоєдиному плані: як сукупність, певний набір характеристик людського буття, спосіб взаємодії яких, однак, є не гармонізованим, а вельми й вельми неоднозначним і суперечливим. Отже сутність людини полягає в суперечності, закладеній в її існуванні, і ця суперечність змушує людину діяти в пошуках її розв'язання. Людина не може лишатися нейтральною і пасивною перед лицем цієї екзистенційної дихотомії. Існування людини як людини ставить перед нею запитання, як подолати розкол між собою і зовнішнім світом для досягнення почуття єднання із ближнім і природою. Людина повинна відповідати на це запитання кожну мить свого життя і не лише, чи навіть не стільки думками чи словами, скільки тим, як вона живе и діє.
Позитивне вирішення питання про сутність людини невідривно пов‘язано із питанням про її походження та історичний розвиток. В філософській антропології це питання формулюється як проблема антропосоціогенезу – проблема походження і розвитку людини і суспільства в їх взаємозв‘язку. У межах цієї проблеми слід розрізняти принаймні два основних питання – як і чому з‘явилася людина в історії і які чинники впливали на подальший історичний розвиток людини, яка вже з‘явилася.
Основними підходами до вирішення питання про походження людини і її сутність є:
1. креаціонізм – вчення про творення людини Богом і відповідно про божественну сутність людини;
2. еволюційна теорія Дарвіна відповідно до якої поява людини стала результатом еволюції природи;
3. теорія палеоконтактів відповідно до якої людина виникла внаслідок втручання в епоху палеоліту у природну еволюцію Землі прибульців із космосу.
Незважаючи на усі відміни між ціма підходами, вони мають спільну рису – по суті в них виникнення людини залишається нерозгаданою загадкою, людина виявляється створеною із небуття. В креаціоністску теорію ми можемо тільки вірити. Вона не піддатна науковому доведенню. В межах теорії палеоконтактів нерозв‘язаним залишається питання про те, а як виникли самі прибульці, тобто про походження розумного життя у Всесвіті. В еволюціоністській теорії не враховується той факт, що між людиною і тваринним світом існує величезна прірва. Приміром собака значно меньше відрізняється від мавпи, ніж мавпа від людини. Людина не є - вона завжди тільки намагається бути.
Присутність людини у світі парадоксальна, а в сучасних умовах набуває все більшої загрозливості і шкідливості для усієї біосфери. Людина, на відміну від тварин, не має свого місця в Космосі і через те панує над усім. Але людина не вписується, принаймні остаточно, навіть у штучну, нею ж створену, врешті-решт, "батьківщину". Ким є людина – найдосконалішим, чи найжахливішим творінням? Першим, найяскравішим прикладом у цьому розумінні є друга хорова пісня із Софоклової "Антигони", що починається так: "Страхітливе все, проте немає нічого страхітливішого за людину". Жахливі події другої світової війни, злочини тоталітарних режимів, факти геноциду тощо завдали відчутного удару нашій самосвідомості і знову вкрай загострили проблему людини, посиливши невизначеність та незрозумілість ("ірраціональність") її сутності: як могло таке статися у прогресивній цивілізованій Європі XX століття? Що саме в людині могло спричинити це? Внаслідок усвідомлення цього факту "нерозуміння-себе-самої" людиною, питання про сутність все впевненіше стає центральним у філософському осягненні світу і це питання невідривно пов‘язано із питанням виникнення людини.
В сучасній науці висувається ще одна теорія мутагенного походження людини внаслідок космічної катострофи. Нещодавно астрофізики висунули припущення, що поява людини була спричинена катострофічними змінами в системі геобіоцинозу Землі внаслідок вибуху наднової зірки.
Але усі ці теорії поки що залишаються гіпотезами. Але є певні данні про походження людини, які вважаються більш меньш достовірними. Процес виокремлення живої істоти, яка стає "носієм" людського, із світу тварин починається з постійного застосування та виготовлення знарядь праці, завершується приблизно ЗО - 40 тис. років тому появою Homo sapiens і обіймає період часу десь Від 1 до 2 млн. років. Численні подробиці цього процесу, звичайно, не відомі й досі. Багато парадоксів і загадок містить у собі картина антропогенезу в цілому, чи її різні гіпотези.
Загалом світова наука погоджується з тим, що лінія розвитку, яка спричинює появу "людини", відгалужується від загального кореня попередників сучасної людини і людиноподібних мавп десь близько 25 млн років тому. Природно-біологічний розвиток цієї гілки шляхом мутації та пристосувань спричинив ступінь розвитку, що становить вихідний пункт антропогенезу і знаменується такими чинниками - пряма хода, котрій відповідає S-подібний згиб хребтового стовпа; значно нижче, ніж навіть у людиноподібних, розташовані місця поєднання хребта з головою, відповідно майже цілком розпрямлені тазостегновий та колінний суглоби. Іншим корелятом прямої позиції є вивільнення передніх кінцівок від пересувної функції та розвиток справжньої ("стоячої") ноги, тимчасом як мавпа має, так би мовити, чотири руки і бігає лише на зовнішніх краях своїх "ніг", а також Перетворення руки на Неспеціалізований орган з окремо стоячим великим пальцем і разом з тим на багатосторонній орган здобуття їжі та застосування знарядь праці. Повернуті вперед очі, що бачать стереоскопічне, та відповідне зменшення мордоподібного виступу обличчя знаменує домінування зорового та тактильного органів над нюховим. Боєздатні ікла деградують, так само як і надпотужні щелепні м'язи - "розплата" за нову здатність рук транспортувати предмети і спрямовувати знаряддя та зброю. Завдяки цьому комплекс органів, що беруть участь у формуванні голосу, може змінитися так, що стає можливим диференційоване звучання в тому вигляді, як воно непотрібне у людській мові. Череп збільшується, надаючи місце зростаючому мозкові: і за абсолютним показником (1300 см3 - у людини, 500 см3 - у горили), і за відносним (вага мозку відповідно до ваги тіла), мозок людини значно перевищує мавп'ячий. Поряд із збільшеними розмірами вирішальну роль відіграє досить різноманітна диференціація: у людини філогенетично старший спинний мозок, що відає галуззю афективних та інстинктивних реакцій, має порівняно меньше значення для цілого, тоді як відносно молодий великий мозок (мозкова кора), котра уможливлює вищі функції, розвинутий надзвичайно сильно. Особливо вражає дуже висока концентрація нейрозв'язків. Вже в цьому розумінні людина й справді постає як парадоксальний, несподівано непослідовний "продукт" еволюційного процесу.
Проте всі ці особливості анатомо-морфологічного плану цікаві для нас передусім тим, що тим чи іншим чином вони констатують факт певної біологічної (анатомо-морфологічної) "ослабленості" homo sapiens, яка набула досить різноманітного тлумачення: від розуміння цього факту як засади для ствердження універсальності людської істоти та побудови відповідної діяльнісно-матеріалістичної концепції людини (як суспільно-історичної за своєю суттю істоти) до ідеї людини як "недосконалої істоти" у біологізованій метафізиці (А. Гелен).
Суттєву роль у формуванні філософських концепцій людини у XIX - XX ст. відіграє виняткове онтогенетичне положення людини. Ця винятковість виявляється передусім у такому важливому переломному пункті процесу життя кожної живої істоти, як Народження - перехід від захищеного та забезпеченого життя у материнській утробі до наявного буття як "висадженої" у світ істоти. У людини період внутріутробного визрівання мав би тривати десь близько 21-22 місяців, а тим часом, як відомо, він дорівнює дев'яти місяцям. У чому ж річ, що є причиною "прискореного" дозрівання людської дитини? Чи, може, справа не в прискоренні? На це питання проливає світло інший факт онтогенезу: Майже для всіх тварин кінець виношування збігається з закінченням визрівання здатностей, потрібних для самостійного життя, і швидкість дозрівання, яке ще триває, потім спадає дуже різко. Проте визрівання нейром'язової організації маленької людини триває з швидкістю, що не змінюється, ще приблизно рік. Тобто можна справді говорити про "позаматочний рік ембріона" (Портман). Безпосереднє значення цієї "аномалії"" полягає в тому, що культурно-соціальне формування немовляти проникає всередину і відповідно вглибину - до стадії "ембріональної" неготовності. У цей період одночасно формуються такі важливі характеристики людської істоти, як пряма поза, початкова мова, використання знарядь.
Головна, власне поведінкова, відмінність людини від тварини полягає, напевне, в тому, що людину треба спочатку навчити, яка поведінка в окремій ситуації буде осмисленою, тимчасом як тварину цього вчити не потрібно - вона вже "знає", тобто діє так, начебто знала про це завжди. Проте безперечним фактом науки є те, що поведінка тварин у певних ситуаціях виявляється цілком або значною мірою видовою і визначається незалежно від досвіду, причому виключно на благо індивіда, його групи та його генетичного потенціалу. У людини ж перевага елементів, що визначають поведінку, рішуче переноситься на бік навчання, формування власного розуміння та традиції; тим самим принципово змінюється вся структура поведінкових детермінацій. Автоматичне і негайне поєднання стимулу та реакції гальмується дією міркування за допомогою мислення, свідомості.
