Лекція. Іммануель Кант як засновник німецької класичної філософії.
Страница 1 из 3
Лекція. Іммануель Кант як засновник німецької класичної філософії.
План:
1. Основні віхи життя Канта. Докритичний період його філософської творчості.
2. Сутність коперніканського перевороту, здійсненого у філософії Кантом. Специфіка кантівського агностицизму та трансцендентального ідеалізму.
3. Основні риси та положення етичного вчення Канта, його соціально-політичні погляди.
Засновником німецької класичної філософії є Іммануель Кант. Він народився у родині ремісника 22 квітня 1724 р. у Кьонігсберзі (зараз Калінінград), де пройшло практично усе його життя за виключенням 9 років, коли він працював вчителем у різних містах Східної Прусії. У Кьонігсберзі він закінчив школу, університет, після років вчителювання викладав в університеті різні предмети – логіку, філософію, етику, фізичну географію, математику, фізику, антропологію та ін.. До 1770 р. він посідав посаду приват-доцента, яка не оплачувалась, то він підробляв і помічником бібліотекаря при Кьонігсбергському королівському замку. Тільки після захисту дисертації у 1770 р. "Про форми і принципи світу чуттєвого та умоосяжного" він посів посаду професора кафедри логіки і метафізики. Пізніше він став деканом факультета і двічі ректором університета. У 1794 р. Кант був обраний членом Російської Академії наук. Помер Кант 12 лютого 1804 року.
Докторська дисертація, захищена Кантом у 1770 р. поділяє його творчість на Два основних періоди: докритичний та критичний. У докритичний він переважно займався проблемами природознавства, математики, логіки і розробив наукову гіпотезу про природне походження Сонячної системи з величезної газової туманності. Основні праці цього періоду: "Думки про істину оцінку живих сил" (1746, перша), "Дослідження питання чи зазнала Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення" (1754), "Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору" (1754) і головна – "Загальна природна історія і теорія неба" (1755), в якій він і розробив свою космогонію.
У критичний період він зосередився на суто філософських проблемах і розробив вчення Трансцендентального чи критичного ідеалізму. Поняття трансцендентальний є наскрізним у філософії Канта і потребує пояснень. Цей термін походить від слова Transcedens, що означає вихід за межи чогось. Кант називає Трансцендентальним "будь-яке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки видами нашего пізнання предметів, оскільки дане пізнання повинно бути можливим A Priori. Система таких понять називалась би трансцендентальною філософією" . У даному визначенні зустрічається ще одне поняття A Priori. Апріорними називаються у Канта ті форми свідомості і мислення, які існують до будь-якого досвіду. Крім апріорних існують ще й Апостеріорні форми, які здобуваються вже у досвіді. Апріорні форми свідомості і мислення Кант називає трансцендентальними, тобто до досвідними. Але за Кантом крім сфери, яка передує досвіду і робить цей досвід можливим як систематичне емпіричне знання, існує й інша сфера, яка є вищою за досвід - це сфера над досвідна, надчуттєва, потойбічна. Цю сферу Кант називає Трансцендентною. Отже у Канта існує два виходи за межі досвіду – вихід по той бік досвіду, у світ речей самих по собі. Ці речі є надчуттєвими і неприступними для пізнання. Цю сферу виходу Кант називає трансцендентною. Другий вихід – по цей бік досвіду, у пізнавальні можливості самого суб‘єкта. Це форми споглядання і розсудку, які передують досвіду і обумовлюють його можливість. Цю сферу виходу Кант називає Трансцендентальною.
У критичний період дЛя Канта основним питанням філософії стало питання “Що таке людина”? Відповідь на це питання передбачає відповіді на питання “Що я можу знати?” (чи як можливе знання? Розв’язується у “Критиці чистого розуму”, 1781), Що я повинен робити (Чи як можлива етика? Розв’язується в “Критиці практичного розуму”, 1788) і “На що я смію сподіватися”(чи як можлива релігія? Розв’язується в “Критиці здатності судження”, 1790).
В основні усіх трьох “критик” лежить ідея розподілу світу на світ Феноменів – речей для нас, світ явищ і світ Ноуменів – світ речей самих по собі, світ Трансцендентний, який є принципово потойбічним світу речей і неосяжним.
Поняття "річ у собі" є у Канта багатозначним. Дослідники виділяють 4 його основних значення:
1. це зовнішній збудник відчуттів, тобто явища, феномени завжди передбачають річ у собі і вказують на неї;
2. це непізнаний предмет, який завжди залишається за межами пізнання, хоча до певної міри ми знаємо чим він не є;
3. це те, що знаходиться поза всяким досвідом і не підлягає ніякому науковому пізнанню – Бог, безсмертя душі;
4. це ідеал знання, до якого слід прагнути, але який залишається назавжди недосяжним.
Розпочнемо із характеристики теорії пізнання Канта. Тут він здійснює так званий “Коперніканський переворот”. Раніше вважалося, що предмети конструюють наші знання. Кант перевернув це співвідношення – наполягав, що наші знання про предмети конструюють ці предмети. Тобто принципово змінив точку відрахунку у теорії пізнання. Раніше думка рухалася від об’єкта до суб’єкта у Канта вона рухається від суб’єкта до об’єкта.
У своїй теорії пізнання Кант намагається розв‘язати два головних для філософії Нового часу питання – про джерела істинного, тобто всезагального, універсального знання і як виникає нове знання.
Намагаючись вирішити перше питання Кант досліджує дві пізнавальні здатності –чуттєвість і мислення. Цьому присвячена перша частина праці "Критика чистого розуму", яка має назву "Трансцендентальне вчення про початки" Чуттєвість він досліджує у першому підрозділі "Трансцендентальна естетика", Мислення - предмет дослідження другого підрозділу "Трансцендентальна логіка", який теж поділяється на дві частини – вчення про розсудок – аналітику і вчення про розум – діалектику.
Вирішуючи питання про те, як виникає нове знання Кант розглядає елементарну форму знання – судження. Судження бувають аналітичні і синтетичні. В аналітичному судженні предикат міститься у суб‘єкті. Наприклад, аналітичне судження – "усі тіла є протяжними". Тіло не мислиться без протяжності і предикат вилучають із суб‘єкта. Синтетичне судження – усі тіла мають вагу. Вага не міститься у самому поняття тіла і дане судження можна побудувати через вихід за межи предмету і приєднання властивості до суб‘єкта. Отже аналітичні судження тільки щось пояснюють, а синтетичні – розширюють знання, додають до нього щось нове. Тому Кант ставить питання "Як можливі апріорні синтетичні судження?". Вирішення цього питання за Кантом і є основним завданням чистого теоретичного розуму. Основними галузями теоретичного знання того часу були природознавство, математика, метафізика (філософія). Отже загальне питання конкретизується Кантом у наступних трьох: "Як можливе чисте природознавство?", "Як можлива чиста математика?", "Як можлива метафізика?". Вирішенню цих питань у цілому і присвячена "Критика чистого розуму".
В основі теорії пізнання Канта лежить Трансценденталізм – вчення про існування надчуттєвого, потойбічного світу речей, світу ноуменів. Звідси випливають і основні характеристики теорії пізнання – Агностіцизм- вчення про принципову непізнаваність речей самих по собі, тобто ноуменів, Апріорізм – вчення про до досвідні форми чуттєвості – простір, час, причинність, категорії розсудку; вчення про Антіномії – вчення про непіддатні розв’язанню суперечності з якими стикається розум у процесі пізнання світу. Таких антиномій, тобто положень, які розум може однаково довести у Канта чотири:
