Лекція Шопенгауер і Ніцше як як ідейні натхненники некласичної філософії і засновники філософії життя

Лекція Шопенгауер і Ніцше як як ідейні натхненники некласичної філософії і засновники філософії життя.

План

1.  Світ як Воля та уявлення в філософії Шопенгауера. Ірраціоналізм та песимізм його філософії.

2.  Етична та естетична концепції Шопенгауера.

3.  Життя і філософська творчість Ніцше. Основні теми і мотиви його філософії. Культурно-історичне значення філософії Ніцше.

Засновником філософії життя і прозвісник некласичної філософії у цілому став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Народився у вільному місці Данцигу (Гданськ) у родині заможнього купця. Навчався у Геттигенському і берлінському університетах. Слухав лекції Вольфа, Шлейермахера, Фіхте. Його основні праці - “Світ як воля та уявлення” (1818), конкурсна робота “Про свободу людської волі” (1839), За яку він одержав премію Королівського норвежського наукового товариства, Збірка нарисів “Доповнення і життєві хроніки”, яка закінчувалася “Афорізмами житєйської мудрості” (1851). Тільки після виходу останньої він стає популярним. Але до кінця життя його так і не покидало відчуття духовної самотності. Він зазначав: “Порой я говорю с людьми так, как ребенок со своей куклой: он...знает, что кукла не понимает его; но...он получает радость от общения”.

Новизну своєї філософії сам Шопенгауер вбачав в тому, Що вона є спробою пояснити світ із людини, побачити світ як щось живе та осмислене, моральнісно цінне.

Шопенгауер, як і його сучасники – Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель - прагнув створити абсолютний світогляд, філософію, яка б вирішила проблему буття і розкрила його таємницю. Він зазначав: “Не современникам, не соотечественникам – человечеству передаю я ныне законченный труд свой в уповании, что он небудет для него бесполезен». Сам Шопенгауер визнава, що Його філософська система є певним синтезом ідей Канта, Платона та індійських буддістів, але її пронизуют певні Єдині принципи.

Вихідний пункт філософії Шопенгауера – твердження, що “Світ є моїм уявленням” – “...людина не знає ні сонця, ні землі, а знає тільки око, яке бачить сонце, руку, яка відчуває землю; те, що оточуючий її світ існує лише як уявлення, тобто виключно по відношенню до іншого, уявляючого, яким є сама людина”. Отже світ – це мій світ, мій у тому сенсі, що я бачу його таким, яким мені його дозволяє бачити моя власна здатність уявлення. але картина світу як уявлення суперечлива, подвійна. Світ існує сам по собі, він є об‘єктивним, у нього є своя історія, в якій нас не було і в свій час не буде; і все ж таки “ від першого відкрившогося ока, навіть якщо воно належить комасі, залежить буття усього світу саме тому, що Світ нічого не знає про те, що він – світ, тому він стає світом тільки для першої істоти, яка його пізнає. Отже увесь світ – це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень суб‘єктів-людей. Але і уявляючи суб‘єкти-люди самі теж є врешті решт уявленнями, тому увесь світ феноменів не стільки уявляється, скільки воображається, як греза, буддістська майя.

Другий принцип філософії Шопенгауера – за явищами знаходиться світ речей у собі, який є якоюсь метафізичною Волею. Метафізична Воля безосновна і єдина, Тоді як її прояви багаточисельні. Найбільш значні її прояви – гравітація, магнетизм, хімічні сили, прагнення тварин до самозбереження, половой інстикт тварин і різні афекти людей. Воля з великої літери лежить на перетині усіх цих різних станів і є якоюсь безликою могутньою силою, яка не має ніякої основи крім самої себе. Звідси такі висновки:

1.  Волю як річь у собі можна пізнати чи принаймі розпізнати;

2.  Її можна назвати Силою чи Енергією;

3.  Воля до життя як світовий принцип безсвідома і не має ніякою розумної мети, це – сліпе безсвідоме поривання;

4.  Це зле саморуйнівне прагнення, гола і голодна агресивність – і тому світ, народжений волею безисходен, не розвивається.

Із останнього твердження випливає Пессімізм філософії Шопенгауера.

Шопенгаер першим з європейських філософів запропонував Етику Абсолютного світо - і жииттєзаперечення, що знайшло вираження у терміні “Пессімізм”, який впровадив сам Шопенгауер. Пессімізм виражає негативне ставлення до життя у якому неможливе щастя, панує зло та несінітниця. Шопенгауер обгрунтовує песімізм, спираючись на етичне значення трьох своїх категорій:

◦  “час” означає тщету наших сподівань, оскільке усе, що нам дороге, минуче і тлінно;

◦  “простір” визначає перехрещення і зіткнення інтересів людей на шляху до примарного щастя;

◦  “причинність” створює коливання “маятника” людських страждань між голодом потреб (у бідних) і нудьгою пресиченості (у богатих);

Отже за Шопенгауером Життя – це “багатовимірне страждання і стан суцільно нещасний”. Причина страждальності життя в егоцентричній конструкціїї самої життєдіяльності і життєусвідомлення. Кожний відчуває себе “осереддям світу” і хоче усього для себе, а все, що йому заважає він прагне заперечити. Звідси суспільне життя розгортається за принципом: “людина людині диявол”. Але прагнення оволодіти усім тільки підсилює страждання і породжує почуття страшної самотності і порожнечі. Власне страждання така людина намагається подолати спогляданням чужого страждання, що породжує безмежну злобу. Але егоїзм, який досягає ступеня злоби, потрабляє у пастку невтішної надломленості і відчаю. Чим сильніша злоба, тим сільніший відчай. Шопенгауер зазначає: “внутренний ужас злодея от содеянного им, который он старается скрыть от самого себя... содержит в себе и сознание напряженности собственной воли, силы, с которой он ухватился за жизнь, впился в нее, в ту самую жизнь, ужасную сторону которой он видит перед собой в страданиях угнетенных им людей, и тем не менее он так тесно сросся с этой жизнью, что именно в силу этого самое ужасное исходит от него самого как средство для более полного утверждения собственной воли. Он сознает себя сосредоточенным проявлением воли к жизни, чувствует, до какой степени он во власти жизни, а вместе с ней бесчисленных страданий, ей присущих»; злой пугается отражения собственного образа жизни.

Способом подолання такого стаждального стану за Шопенгауером є спістраждання, яке відкриває можливість набуття повноти буття як спів-буття нашого справжнього я з усім світом. Співстраждання виявляє у нас самих – у вихідній, першоосновній глибині нашого я, у відкритому любовному зв‘язку з усіма іншими істотами, які страждають – певний ідеальний масштаб людяності, якій заявляє про свою значущість без нашого дозволу так, що ми виявляємося без віни винними, винними у всіх стражданнях усього живого і причетні до них.

Отже Шопенгауерівський пессімізм – це ще і моральна оцінка, яка виражає протест проти розлюднення світу, моралістичний проект спасіння. Спасіння Шопенгауер бачить у зверненні до відкритої для кожного і по відношенню до всього світу Людяності, яка знаходить прояв у Почутті вини і Співстраждання і яка здатна подолати зло егоїстично замкнутого існування. Співстраждання тлумачиться як досвід всезагальної любові. Звідси його настанова на релегійну поведінку без віри у божество.

Пессімізм Шопенгауера постає як філософія надії. Він намагається довести, що світобудова має смисловоу і ціннісну основу - моральну свободу. Він виходить із визнання необхідності для людини здійснити своє моральне призначення, необхідності привнести до світу “людяності”. Ця духовна потреба людини і витлумачується Шопенгауером як об‘єктивна ідеальна першооснова світу, яка визначає зміст світових подій.

Ідеальну завершеність і цілісність світу, надприродну значущість людського життя виявляє за Шопенгауером мистецтво. Естетичне вчення таким чином стає певним завершенням усієї його філософської концепції. Основні положення його естетики є такими:

1.  естетичне споглядання є засобом тимчасового звільнення від служіння Волі, оскільки естетичне переживання є вільним від будь-якої зацікавленості егоїстичного характеру. Основними естетичним категоріями є Прекрасне і Піднесене (Возвішенное). Естетичне споглядання є баченням іншого світу, світу необмеженої свободи від усіх умов і умовностей – ідеальної сфери можливості безболісного-ігрової дії, розуміння і згоди.

2.  Естетичне споглядання залежить від індивідуальних здібностей і приступно не усім рівною мірою. Звідси протиставлення генія, як справжнього творця мистецтва і натовпу як “духовної черні” кожної епохи, яка є ворожою до прекрасного і його творців

3.  Вищим з усіх видів мистецтва він вважає музику, найбільш містичні твори якої виражають саму сутність Волі: “Музика є безпосередня об‘єктивація і знимок усієї волі”.

4.  Філософію він також вважав мистецтвом і стверджував, що у філософії музики філософія і мистецтво могли б злитися в одне ціле. Це вчення було сприйнято Вагнером, який замінив фейербахівську “Любов” на шопенгарівську “Волю” і спробував реалізувати це музикальними засобами у “Тристані та Ізольді”.

Висновок. У філософії Шопенгауера Були вироблені основні принципи некласичного типу філософування – ірраціоналізм, суб‘єктивізм, пессімізм, перетворення людського життя на осереддя філософських міркувань.

Філософія Шопенгауера за всієї своєї суперечливості справила надзвичайний вплив на Ф. Ніцше, який із цього приводу зазначав, що “Шопенгауер був не стільки прочитаний, скільки вписаний у життя і долю, аж до катострофічних змін у її темпі і ритмі”.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) є одним із самих яскравих мислителів ХІХ століття. Його ідеї справили глибокий вплив як на усю західну філософію ХХ століття, так і на культури у цілому. Оцінюючи вплив Ніцше, сучасні філософи зазначають, що уся філософія ХХ століття по суті вписується в образи і форми, накреслені Ніцше. Але його ідеї, як і ідеї Шопенгауера не одразу знайшли своїх прихильників. Сам Ніцше пояснював це так: “В неописуемой странности и раскованности моих мыслей лежит причина того, что лишь по истечении долгого срока – и наверное не ранее 19901 года мысли эти начнут доходить вообще до ушей». І дійсно, ХХ століття розпочалося зі своєрідного вибуху ніцшеманії. Його ідеї набули надзвичайної популярності як у Західній Європі, так і в Росії. Але як це буває із великими мислителями, ідеї Ніцше часто зазнавали перекручення і спрощення. Тривалий час відомим був не стільки творчий доробок Ніцше, скільки його “скелет”, а саме: “сильні мають панувати над слабкими, життя – це воля до влади, мораль – це мораль слабких, немає ніяких вічних цінностей – все дозволено, “підштовхни того, хто падає”. Саме ці спрощенні ідеї були сприйняти ідеологією фашизму і піддавались різкий критиці в радянські часи, коли Ніцше по суті був заборонений. Отже важливим є подолання такого “вульгарного” уявлення про спадщину філософа.

• < Назад
• Вперёд >