Лекція Філософська думка Київської Русі

Відсутність чіткої антитези «дух — тіло» позначилась і на розумінні слов’янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення «ніщо» на «щось», а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилась роль активного співучасника світових подій.

Уявлення про світ, людину, притаманні для давньослов’янської міфології, відображаються у релігій­них віруваннях того часу, де для сакрального встановлюється місце «вгорі» природного космосу, припускається відносна єдність духовного і тілесного начал. Ці уявлення позначаються на характері філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки народу, датуються кінцем Х — серединою XI ст. Вважають, що наприкінці Х ст. була написана включена до складу «Повісті временних літ» «Промова філософа», де відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У середині XI ст. створюються «Слово про За­кон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр. та низка інших пам’яток, що насичені гли­бинним філософським змістом.

Істотне значення для розвитку філософсь­кої думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому постала можливість при­лучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Моравією, Болгарією дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської ду­мки здобутки античної і візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали серед пам’яток світової культури того часу, що засвою­вались у процесі становлення й розвитку філософської думки Київської Русі. У цьому процесі певною мірою Залучались і здобутки культури народів Західної Європи й Сходу. Із сирійської мови перекладається повість про Акира Премудрого, з давньоєврейської - біблійна книга «Есфірь», з грузинської - Сказання про іверську царицю Динару тощо. На Русі були відомі деякі церковні твори, княжі жи­тія, створені представниками чеської культури, що міс­тили виклад, у тому числі філософськи значущих ідей.

Але Роль християнства не обмежується функцією простого ретранслятора на вітчизняний грунт здобутків світової культури. Християнство виконувало функцію своєрідного каталізатора процесу засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі. Адже Християнство є релігією Писання з властивим йому шанобливим ставленням до Слова. Не лише священні тексти, а й світ загалом сприймався як книга, яка містить заповідану Богом істину, котру людина має зба­гнути. Тому культура, що розвивається під впливом християнства, набуває «книж­ного» характеру, спонукає до осягнення сенсу, «прихо­ваного» в Слові, стимулює до роздумів над словом, по­шуку метафізичного, символічного значення його. А це, власне, й стимулює напружену інтелектуальну дія­льність, спрямовану на осягнення глибинних філо­софських ідей, закладених у текстах, які разом із хри­стиянством приходять на Русь. Засвоєння ідей світо­вої філософської думки відбувалось і на ґрунті своєї, вітчизняної культури, що спиралась на давні тради­ційні світоглядні уявлення східних слов’ян. Можна зробити висновок - Традиція української філософської думки, що визначає спе­цифіку філософського мислення українського народу, складається у результа­ті взаємодії двох чинників — світової інтелектуальної традиції, що ґрунтувалась на ідеях давньогрецьких мис­лителів, переосмислених візантійською христи­янською філософією, і вітчизняної культури, яка збе­рігала чимало міфологічних уявлень східних слов’ян.

2. Як вже зазначалося, у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо У західноєвропейській культурі здебільшого реалізується «платонівсько-арістотелівська» лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в нашій культурі переважає «александрійсько-біблійна», яка зорієнтовується не так на пошук безсторонньої істини, як правди, що є сутністю драми людського життя. Недостатній розвиток абстрактно спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — типова риса української менталь­ності. Через це в історії української культури логіко-технічна філософська освіченість, вишуканий «гносеологізм», категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут (як свого часу, але в інших умовах і в інший історичний період, у древніх греків) виробляється той тип філософування, що вирізняється не об’єктом (ним завжди є всезагальне), а Суб’єктом пізнання. «Любомудр» філософ виступає у цьому сенсі як цілісний суб’єкт, для якого властива єдність способу мислення і способу життя. Він не обмежується осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, а переживає його як власну долю. До філософських висновків він прихо­дить через пошук особистого сенсу життя. Саме тому В українській культурі складається філософія, позначена екзистенційно-антропологічною забарвленістю. Від давнини ця філософія розвивалась навколо проблем людини та людської історії.

Відповідно до цього у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, Не лише здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоре­тизування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають ті її визна­чення, що функціонують у культурі Київської Русі. Перше в слов’янській літературі визначення філософії Містило популярне на Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа», складене болгарським мислителем Климентом Охридським. ЗГідно з ним філософія визначалась як «знання Божиїх та людських речей, що навчає, як людина може на­близитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за обра­зом і подобою Творцеві своєму». Ще одне характерне для цього часу тлумачення філософії належить Йоану Дама скину. У складі сло­в’янського перекладу його «Діалектики» воно було поширене у на­шій давній культурі: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього. Філософія є пізнання речей Божиїх та людських, тобто і невидимих видимих. Філософія є роздумом про смерть, як самовільну, так і природну... Філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва...» Філософія є любов до мудрості: істинна ж муд­рість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

Специфічним акцентом на «Діяльнісній» характеристиці філософії відрізняється визначення філософії в «Пространному житії Кос­тянтина-Кирила Філософа». Згідно з ним, Філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитись до Бога «ділами своїми». Цей акцент істотний для з’ясування специфіки розуміння філософії як любомудрія, прита­манного діячам культури Київської Русі.

Світ мудрості, світ Софії мислився як світ «преподібності», уподоблення нижчого вищому. Тому муд­рість — це осягнення вищого, але не заради знання іс­тини самої по собі, а в ім’я буттєвого входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудріс­ть — це не тільки і не стільки знання істини, але пе­редусім «життя в істині». Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалось у статтях «Ізборника Святосла­ва 1073 р.», — «мудростьное житие». У співвідношенні «істинного слова» і «доброго діла» за всієї поваги до першого пріоритет надавався другому.

3. На основі такого розуміння філософії у межах києво-руської культури розробляється онтологічна, гносе­ологічна проблематика, обґрунтовується розуміння єд­ності буття, погляд на закономірності історичного по­ступу.

Характер розв’язання онтологічних і натурфіло­софських проблем у києво-руській культурі зумовлюється притаманним людині середньовіччя уявленням Про поділ світу на світ наявний і бажаний. Світ бажаного виступає як божественний, трансцендентний, потойбічний щодо людини і природи, а це веде до іс­тотної, порівняно до міфологічних уявлень, зміни он­тологічного статусу природи. Створена з нічого, приро­да позбавляється самодостатньої цінності. Погляд лю­дини спрямовується через природу до трансцендентного, надприродного начала. На цьому ґрунті У києво-ру­ській думці певне місце посідає негативне ставлення до природного, «тварного» світу. Відображенням його є Властиве монастирській літературі протиставлення світу земного, як світу, де панує зло, світові Божому. «Никакоже пещися о плотнъм», «не имъти надежа от земных никоея» — в цьому вбачали сенс життєвого по­двигу засновника Києво-Печерського монастиря св. Фео­досія автори «Житія» його. Але переважаючою була ін­ша тенденція, яка спиралась на переосмислену у пат­ристиці неоплатоністську ідею «Кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне) і обґрунтовувала Причетність світу земного до світу Божого. Світ земний тим самим зображується не як осереддя «зла», «гріха», що проти­стоїть ідеальному, творячому й абсолютно доброму на­чалу, а як Співпричетний до добра, що з’єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам’яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогу­тності й досконалості його творця. Такий настрій прой­має «Повчання» Володимира Мономаха, де співається хвала творцеві прекрасного світу земного: «Иже кто не похвалить, ни прославляеть силы твоея и твоих великых чудес и доброт, устроеных на семь свете: како небо устроено, како ли солнце, како ли луна, како ли звезды, и тма и свет, и земля на водах положена. Гос­поди, твоим промыслом. Зверье разноличнии, и птица, и рыбы украшено твоим промыслом. Господи!».

Захоплення перед величчю Всесвіту проймає «Шостиднев» Йоана, екзарха Болгарського, поширений в Київській Русі. Тут зазначається: «небо утворено звездами, со­лнцем же и месяцемъ, и землю злакъмъ и древомъ, и море рыбами вьсечьсками исполънено, бисром же и златы рунесы пиньскыми». У межах цієї тенденції розвиваються Натурфілософські ідеї, на ґрунті яких зароджуються паростки наукового способу пошуку знань про природу. Знання про будову Всесвіту містили «Шостиднев» Йоана, екзарха Бол­гарського, «Ізборник Святослава 1073 р.», збірки «Пче­ла» тощо. Певного розвитку набуває вітчизняна геогра­фія, цікавою пам’яткою якої є «Ходіння» Ігумена Даниїла, яке містить опис подорожі, здійсненої автором «Ходіння» у XII ст. до Палестини; математика, що відо­бражено, зокрема, в творчості визначного представника цієї науки Кирика (XII ст.), початки знань з фізіології, біології містили поширені на Русі збірки «Фізіологи», «Шостиднев», «Палея» тощо. Але в сис­темі духовної культури Київської Русі відображена ще одна позиція, яка є результатом «креолізації», накладення «моделі світу», розробленої у ре­лігійно-міфологічному світорозумінні східних слов’ян, на християнську. Цю позицію у «Повісті временних літ» віддзеркалює, зокрема, вміщена під 1071 р. «Опо­відь про волхвів». Крім іншого, «Оповідь» ця містить виклад версії про створення людини, яку повідомляє волхв княжому дружиннику Яню Вишатичу: Бог мився в лазні, упрів, обтерся ганчіркою й зкинув її з неба на землю. З цієї ганчірки диявол створив людину, а Бог втілив в неї душу.

Опозиція «верху і низу», «добра і зла», що просте­жується у цій легенді, загалом притаманна і найдавнішим уявленням східних слов’ян, хоча конкретизація її до рівня «Бог — диявол» більше відповідає християн­ському світорозумінню. Але при цьому не можна не звернути увагу на те, що у наведеній легенді про ство­рення людини образ Бога максимально натуралізований, «посейбічний», Бог в оповіданні волхвів цілком належить «цьому» світові, він позбавлений ознак надприродності, обов’язкових з погляду християнсько­го світорозуміння. Волхви знають лише один світ, у ме­жах якого, хоча й на різних рівнях, діють і люди, і Бог, і диявол. Погляд цей близький міфологічному світосприйняттю взагалі, відображення, якого можна виявити у найдавніших східнослов’янських віруваннях. Така позиція, також реально існує у духов­ній культурі Київської Русі XI ст.

Важливе місце у системі філософсько-світог­лядних уявлень діячів Київської Русі посідає Гносеоло­гічна проблематика. Визначальним для теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є Розуміння ролі книги, писаного слова, кни­жного вчення у житті людини. «Книжність» осмислю­ється як одна з найвищих чеснот людини, запорука му­дрості. Оспівуванню «книжного знання» присвячено багато місць у «Повісті временних літ». Книги уподіб­нюються річкам, що «напаяще вселеную». Так сказано У похвалі Ярославові Мудрому, який вшановується за те, що він «насея книжными словесы сердца верных людей» землі Руської, діяв слідом за батьком своїм Во­лодимиром, який цю землю «взора и умягчи». Писання книг тут уподібнюється «впорядкуванню» Руської зем­лІ. Ця тема є центральною у спеціальній статті «Слово некоего калугера о четьи книг», що відкриває «Ізборник Святослава 1076 р.», та ін. У «Пролозі» до «Шостиднева» Йоана, екзарха Болгарського, Книжна му­дрість як вища цінність, що забезпечує шлях до щастя, протиставляється «негідним» турботам про насичення плодами земними. На думку автора «Моління Данила За­точника», припадаючи як бджола до квітів, до книжкової мудрості, людина збирає «сладость словесную и разум».

Культ Слова, книжності зумовлювався прагненням відшукати ту ланку, що забезпечувала б комунікацію між божественним і зем­ним, божественним і людським. Саме така роль і призначається Слову. З одного боку, Слово через свою конкретно чуттєву даність мислиться як належне земному світові, а з іншого — виступає представником, знаком трансцендетного, позачасового. Божого. На цьому ґрунтується Своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як витлумачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові. Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше іс­тин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхнених» книж­ках. Проблема в тому, що текст, який містить істину, — таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини — у витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за ними істинного смислу. Способом такого пізнання ви­ступає «притча». Автор «Послання пресвітеру Фомі» Климент Смолятич (XII ст.) пояснює, що є два способи пізнання трансцендентного — «благодатний», власти­вий лише святим і апостолам, яким Христос безпосеред­ньо відкрив таємниці небесного царства, і «приточний», доступний всім смертним, які реалізують його в акгі «розумного» тлумачення «знамень» і «чудотворень». Акцентування ролі розуму у пізнавальній діяльності людини притаманне яскраво виявленій в києво-руській духовності тенденції до інтелектуалізму, започаткованої в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона і продовженої митрополитом Никифором, автором «Послання» Воло­димирові Мономаху, а в більш пізній період репрезентованої творчістю Климента Смолятича, Кирила Туровського, автора «Моління Данила Заточника» та ін.