Сегодня: 08 | 05 | 2021

Лекція Філософська думка Київської Русі

Лекція Філософська думка Київської Русі

План:

1.  Витоки та основні риси філософської думки доби Київської Русі.

2.  Поняття філософії у Києво-руській культурі.

3.  Філософські проблеми в культурі Київської Русі: онтологічні, гносеологічні, морально-етичні, історіософські, натурфілософ­ські.

Перший період історії української філософії припа­дає на час існування Київської Русі та охоплює час Від XI ст. до XV ст. Початок цього періоду пов‘язують зі «Словом про Закон і Благодать» Іларіона - найбільш ранньою ори­гінальною пам’яткою цієї доби, що збереглась. А закінчення періоду пов‘язують із сукупністю таких подій – у 1340 р. після загибелі князя Юрія II втрачає незалежність Галицько-Во­линське князівство, культура якого безпосередньо на­слідує здобутки духовності Київської Русі, але розвиток духовної культури Київської Русі продовжувався у Великому князівстві Литовському і лише після скасування Київського удільного князівства по смерті київсько­го князя Симеона Олельковича у 1470 р, коли влада перейшла до воєводи литви­на-католика, історія культури кня­жої доби завершується.

Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, для якого не властиве було абстрактне, відірване від життя філософ­ське теоретизування.

Філософська думка цього періоду є адекватним ві­дображенням греко-слов’янського, Християнського ти­пу культури з притаманним йому акцентом на проблему «Людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмис­лення граничних підстав людського існування. У колі по-філософському зна­чущої проблематики переважають питання, пов’язані з усвідомлен­ням сутності людини, та проблем, дотичних до філософії історії. Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретично­го освоєння світу розвивалась у щільному зв’язку з релігією, тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні філо­софської культури українського народу. Джерелом історико-філософського аналізу виступають ори­гінальні та перекладні пам’ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументально­го живопису, архітектури тощо. Специфічним для історії цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.

Становлення Української філософської думки відбувалося разом зі становленням культури Київської Русі, яке прямувало від панування міфологічного світогляду до християнського. Безумовно, істотна роль у розвитку філософської думки Київської Русі належала християнст­ву. Але процес сприйняття християнства відбувався на ґрунті культури, що зберігала віддзеркалення найдавніших релігійна міфологічних уявлень східних слов’ян. Зустріч і взаємодія християнської і релігійно-міфо­логічної картини світу спричинила плюралізм різно­манітних філософських позицій, кожна з яких певним чином відображала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену у культурі східних слов’ян у більш ранній період їхньої історії.

Вплив міфологічної свідомості на культуру Київської Русі і на філософію як складову цієї культури тривалий час був ще дуже відчутним. А найдавніші філософські ідеї взагалі важко відрізнити від передфілософських міркувань, що наявні у міфологіч­ній свідомості. Тому, перш, ніж переходити до характеристики власне філософських ідей в культурі Київської Русі, необхідно схарактеризувати сукупність передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфології да­вньоукраїнської культури.

Міфологічна свідомість не знає поділу світу на природний і надприродний. Для неї існує єдиний космос, що протиставляється як світ порядку — хаосові, світові безпорядку. Таке зіставлення від­повідає опозиціям: «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи».

Протилежності «порядок — хаос», «своє — чуже» осмислюються у відповідній символіці «світ — темря­ва», «верх — низ», «праворуч — ліворуч», «схід — за­хід». У да­вньоукраїнській свідомості ціннісна перевага надається «світу», «верху», «праворучі», «сходу», а символи «темряви», «низу», «лівостороннього», «заходу» мають ціннісно негативне забарвлення. Таке ціннісне виокремлення напрямів космосу у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, зна­ходить свій вираз в образі Світового дерева, де «верх» — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а «низ» — згасання, смерть. Упорядкування картини світу за «моделю» світового дерева передбачає також виокремлення трьох координат: верх — центр — низ, символізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають: верх — гілля, крона, середи­на — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утвореним з чотирьох первісних «стихій», якими для давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. Показовими щодо цього є притаманні для давньослов’янської культури міри довжин — п’ядь (відстань між розчепіреними пальцями), лікоть, стопа, крок, сажень (відстань між кінцями пальців витягнутих рук). Еталонами для вимірювання часу були природні періодичні цикли, що й позначилось на на­родних календарних святах. Все це засвідчує Наївне ото­тожнення людського і природного Космосу, що було формою узагальнення величезного досвіду освоєння природи людиною.

Зазначені особливості мислення позначилося й на характері уявлень про людину, яким у давньоукраїнсь­кій культурі притаманна відсутність чіткого протистав­лення душі й тіла, характерного для типово христи­янського розуміння. Виявом цього є властиве слов’ян­ській міфології уявлення про «множинність душ». Це підтверджується притаманною нашій міфологічній свідомості вірою в «нечистих» небіжчиків — упирів, у різних демонічних створінь — русалок, берегинь, мавок тощо, на які обертається людина після фізичної смерті. У казках мотив «множинності душ» відтворюється в оповідях про воск­ресіння людини мертвою і живою водою. Мертва вода повертає героєві життєві функції — він дихає, рани йому загоюються, — але він лишається мертвим, як упир. Жива ж вода повертає йому «людське обличчя», він оживає у повному розумінні цього слова.

Власне людське, особистісне начало надає людині її ім’я. З цим пов’язане велике значення, що мав у тогоча­сній культурі обряд ініціації, який передбачав присво­єння імені. По смерті людина втрачає своє ім’я, тому для давніх слов’ян-язичників небіжчик був безликим.

Різні психічні функції людини у давньослов’янській міфології пов’язувались із певними тілесними органа­ми. «Душа», що «розуміє», ототожнювалась з головою і насамперед з оком. «Душа», що «бачить», діє у світі ви­димого. У світі ж невидимого діє душа, що «відчуває», яка пов’язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з серцем асоціюється «душа» — життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з «утробою». Крім цих — «розумної», «чуттєвої» і «вегетативної» душ (як бачимо, така класифікація збігається із основними положеннями Аристотелевого вчення про душу), існує те, що залишається від людини після відхо­ду її на «той світ». Уявлення про «той світ» у давньоукраїнській культурі невиразне. Це світ, розташований десь на півночі (тому померлого везуть саньми), він «невидимий», тому його характеризують через запере­чення рис, притаманних «видимому» світові.

Уявлення давніх слов’ян про місце людини у космо­сі регулювалось не лише відсутністю завершеного про­тиставлення «духовне — тілесне», а й відносністю меж між «своїм» і «чужим». Завдяки силі, властивій людині, вважалось, вона здатна переносити свою сутність на предмети, яких вона торкається (навіть поглядом чи тільки думкою). Освоєння предметів навколишньої дій­сності уявлялось у вигляді компромісу між людськими та природними сутностями. Так само будувались відно­сини «свого» й «чужого» у соціальному світі. До «чужого» можна було в разі потреби виявляти нещадність. Але «чужий», що потрапив у полон, міг стати «своїм» для слов’янської спільноти. Візантійських авторів диву­вала незрозуміла для них нещадність, яку виявляли слов’яни під час бою з ворогами, і разом з цим м’якість їх щодо полонених.