Лекція Філософська думка Київської Русі
Страница 1 из 3
Лекція Філософська думка Київської Русі
План:
1. Витоки та основні риси філософської думки доби Київської Русі.
2. Поняття філософії у Києво-руській культурі.
3. Філософські проблеми в культурі Київської Русі: онтологічні, гносеологічні, морально-етичні, історіософські, натурфілософські.
Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі та охоплює час Від XI ст. до XV ст. Початок цього періоду пов‘язують зі «Словом про Закон і Благодать» Іларіона - найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби, що збереглась. А закінчення періоду пов‘язують із сукупністю таких подій – у 1340 р. після загибелі князя Юрія II втрачає незалежність Галицько-Волинське князівство, культура якого безпосередньо наслідує здобутки духовності Київської Русі, але розвиток духовної культури Київської Русі продовжувався у Великому князівстві Литовському і лише після скасування Київського удільного князівства по смерті київського князя Симеона Олельковича у 1470 р, коли влада перейшла до воєводи литвина-католика, історія культури княжої доби завершується.
Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, для якого не властиве було абстрактне, відірване від життя філософське теоретизування.
Філософська думка цього періоду є адекватним відображенням греко-слов’янського, Християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «Людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних підстав людського існування. У колі по-філософському значущої проблематики переважають питання, пов’язані з усвідомленням сутності людини, та проблем, дотичних до філософії історії. Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу розвивалась у щільному зв’язку з релігією, тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні філософської культури українського народу. Джерелом історико-філософського аналізу виступають оригінальні та перекладні пам’ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументального живопису, архітектури тощо. Специфічним для історії цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.
Становлення Української філософської думки відбувалося разом зі становленням культури Київської Русі, яке прямувало від панування міфологічного світогляду до християнського. Безумовно, істотна роль у розвитку філософської думки Київської Русі належала християнству. Але процес сприйняття християнства відбувався на ґрунті культури, що зберігала віддзеркалення найдавніших релігійна міфологічних уявлень східних слов’ян. Зустріч і взаємодія християнської і релігійно-міфологічної картини світу спричинила плюралізм різноманітних філософських позицій, кожна з яких певним чином відображала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену у культурі східних слов’ян у більш ранній період їхньої історії.
Вплив міфологічної свідомості на культуру Київської Русі і на філософію як складову цієї культури тривалий час був ще дуже відчутним. А найдавніші філософські ідеї взагалі важко відрізнити від передфілософських міркувань, що наявні у міфологічній свідомості. Тому, перш, ніж переходити до характеристики власне філософських ідей в культурі Київської Русі, необхідно схарактеризувати сукупність передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфології давньоукраїнської культури.
Міфологічна свідомість не знає поділу світу на природний і надприродний. Для неї існує єдиний космос, що протиставляється як світ порядку — хаосові, світові безпорядку. Таке зіставлення відповідає опозиціям: «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи».
Протилежності «порядок — хаос», «своє — чуже» осмислюються у відповідній символіці «світ — темрява», «верх — низ», «праворуч — ліворуч», «схід — захід». У давньоукраїнській свідомості ціннісна перевага надається «світу», «верху», «праворучі», «сходу», а символи «темряви», «низу», «лівостороннього», «заходу» мають ціннісно негативне забарвлення. Таке ціннісне виокремлення напрямів космосу у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, знаходить свій вираз в образі Світового дерева, де «верх» — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а «низ» — згасання, смерть. Упорядкування картини світу за «моделю» світового дерева передбачає також виокремлення трьох координат: верх — центр — низ, символізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають: верх — гілля, крона, середина — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утвореним з чотирьох первісних «стихій», якими для давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. Показовими щодо цього є притаманні для давньослов’янської культури міри довжин — п’ядь (відстань між розчепіреними пальцями), лікоть, стопа, крок, сажень (відстань між кінцями пальців витягнутих рук). Еталонами для вимірювання часу були природні періодичні цикли, що й позначилось на народних календарних святах. Все це засвідчує Наївне ототожнення людського і природного Космосу, що було формою узагальнення величезного досвіду освоєння природи людиною.
Зазначені особливості мислення позначилося й на характері уявлень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі й тіла, характерного для типово християнського розуміння. Виявом цього є властиве слов’янській міфології уявлення про «множинність душ». Це підтверджується притаманною нашій міфологічній свідомості вірою в «нечистих» небіжчиків — упирів, у різних демонічних створінь — русалок, берегинь, мавок тощо, на які обертається людина після фізичної смерті. У казках мотив «множинності душ» відтворюється в оповідях про воскресіння людини мертвою і живою водою. Мертва вода повертає героєві життєві функції — він дихає, рани йому загоюються, — але він лишається мертвим, як упир. Жива ж вода повертає йому «людське обличчя», він оживає у повному розумінні цього слова.
Власне людське, особистісне начало надає людині її ім’я. З цим пов’язане велике значення, що мав у тогочасній культурі обряд ініціації, який передбачав присвоєння імені. По смерті людина втрачає своє ім’я, тому для давніх слов’ян-язичників небіжчик був безликим.
Різні психічні функції людини у давньослов’янській міфології пов’язувались із певними тілесними органами. «Душа», що «розуміє», ототожнювалась з головою і насамперед з оком. «Душа», що «бачить», діє у світі видимого. У світі ж невидимого діє душа, що «відчуває», яка пов’язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з серцем асоціюється «душа» — життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з «утробою». Крім цих — «розумної», «чуттєвої» і «вегетативної» душ (як бачимо, така класифікація збігається із основними положеннями Аристотелевого вчення про душу), існує те, що залишається від людини після відходу її на «той світ». Уявлення про «той світ» у давньоукраїнській культурі невиразне. Це світ, розташований десь на півночі (тому померлого везуть саньми), він «невидимий», тому його характеризують через заперечення рис, притаманних «видимому» світові.
Уявлення давніх слов’ян про місце людини у космосі регулювалось не лише відсутністю завершеного протиставлення «духовне — тілесне», а й відносністю меж між «своїм» і «чужим». Завдяки силі, властивій людині, вважалось, вона здатна переносити свою сутність на предмети, яких вона торкається (навіть поглядом чи тільки думкою). Освоєння предметів навколишньої дійсності уявлялось у вигляді компромісу між людськими та природними сутностями. Так само будувались відносини «свого» й «чужого» у соціальному світі. До «чужого» можна було в разі потреби виявляти нещадність. Але «чужий», що потрапив у полон, міг стати «своїм» для слов’янської спільноти. Візантійських авторів дивувала незрозуміла для них нещадність, яку виявляли слов’яни під час бою з ворогами, і разом з цим м’якість їх щодо полонених.
