Лекція Філософія ХІХ-позитивізм
Страница 2 из 3
Крах емпіріокритицизму проте не поклав край історії позитивізму. На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістьскої філософії – “Третій Позитивізм”, або Неопозитивізм. З позицій неопозитивізму предмет філософії – теоретико-пізнавальний і логічний аналіз мови науки як найбільш значимого для людини. Неопозитивізм також пройшов декілька етапів розвитку, але це вже відбулося починаючи з 20-х років ХХ століття.
Прагматизм
На необхідності зміни засад філософування з умоглядних, спекулятивних на практичні наполягали і представники прагматизму. Уся попередня філософія була піддана критиці за її відрив від життя, абстрактність і споглядальність. Представники прагматизму наполягали, що філософія повинна бути не роздумами про першопочатки буття і пізнання, а методом вирішення реальних, чітко фіксуємих проблем, які постають перед людиною у різних життєвих ситуаціях.
Філософія прагматизму набула найбільшого визнання і поширення у США. Своїм виникненням вона зобов’язана діяльності невеликої групи науковців, які збиралися на початку 70-х років ХІХ ст. у Кембриджі (Штат Масачусетс), яку засновник цієї течії Чарльз Пірс (1839-1914) назвав “Метафізичним клубом”. У 1871 році Пірс виступив із доповіддю, яка містила основні ідеї прагматизму, а у 1878 році виклав їх у статтях “Закріплення вірувань” та "Як зробити наші ідеї ясними”. В той час ці ідеї залишилися непоміченими. У 1898 році психолог і філософ Уільям Джеймс у статті “Філософське поняття і практичні результати” розвинув ці ідеї і надав їм популярності. На початку ХХ ст. до прагматизму приєдналися Дж. Дьюі та Мід. І вже у ХХ ст. прагматизм набув великого поширення і впливовості.
Прагматизм із самого початку свого виникнення запропонував Нову програму філософії, вихідним принципом якої стало своєрідне розуміння людської дії. Само слово — прагма означає по-латині дію. Тут дія розглядається як основна форма життя, життєдіяльності людини. Увагу була зосереджена на суто внутрішніх, значною мірою психологічних процесах.
Пірс на місце знання поставив Віру і розумів під нею звичку діяти тим чи іншим чином. Вірі Пірс протиставив сумнів, який порушує плавність дії. З цих позицій процес пізнання постав не як перехід від незнання до знання, а як перехід від сумніву до віри, але не суб‘єктивній, а колективній, соціальній. Таким чином Об‘єктивне знання було замінене соціально прийнятим віруванням. Істина була визначена як загальновизнане примусове вірування, до якого наукове співтовариство прийшло б, якщо б процес пізнання був нескінченим. У цьому – суб‘єктивізм.
Пірс висунув і нове розуміння природи понять, запропонувавши поглянути на них із майбутнього, з точки зору їх можливих практичних наслідків. Він сформулював свою "прагматичну максиму": ”якщо розглянути, які практичні наслідки на думку дослідника, можуть бути створені об‘єктом поняття, то поняття про усі ці наслідки і буде повним поняттям об‘єкту. Або: ідея будь-якої речі є ідеєю її чуттєвих наслідків.
Джеймс (1842—1910), розглядав прагматизм як певний метод, як особливу теорію істини. Призначення цього методу – розв‘язувати будь-які філософські чи наукові суперечки шлях виявлення практичних наслідків кожного вчення, їх співставлення і оцінки. На підставі цього Джеймс намагався розв‘язати суперечку між матеріалізмом та ідеалізмом, віддаючи перевагу останньому. Істина за Джеймсом - це успішність чи працездатність ідеї, її корисність для досягнення певної мети. Крилата фраза У. Джемса "Истина — это кредитный билет, который имеет силу только в определенных условиях". З цих позицій, все, що надає людині успішний вихід із конкретної ситуації, все, що сприяє дії, проголошується істиною. Таким чином наука урівнюється з релігійними віруваннями. Джеймс розробив Вчення радикального емпіризму, тобто вчення про універсальний досвід, який іноді розуміється як потік свідомості, часом як “плюралістичний всесвіт”, незавершений і відкритий. У ньому людина має можливість для прояву свої свободи, прагнення до нового, необмеженої творчості, експериментування. Тобто Джемс вважав, що сама дійсність має багатоманіття форм, а вільна творчість кожної людини створює плюралістичну картину світу. У кожної людини свої, притаманні тільки їй способи філософування, тому, на його думку, - "философствовать означает иметь индивидуальный способ восприятия и чувствования биения пульса космической жизни".Радикальний емпіризм означає також і правомірність будь-яких варіантів релігійного досвіду.
Джеймс ввів поняття про досвід як безперервний потік свідомості, із якого ми своїми вольовими зусиллями вилучаємо окремі відрізки, які набувають для нас статусу речей завдяки поняттям. На поняття досвіду спирається також і Джон Дьюї (1859—1952). Він також називає свою філософію радикальним еМпіризмом, оскільки досвід охоплює усі сфери життя людини і всі види її діяльності. Він розглядає досвід, з одного боку в більш натуралістичній перспективі, яка охоплює різноманітні відношення людини до природи, а з іншого – як соціальний досвід, переважно у його морально-політичному аспекті.
На думку Дьюї філософія повинна розробляти не проблеми онтології, а проблеми гносеології. Причому, філософська методологія повинна забезпечити успішність діяльності людини, тобто бути ефективним інструментом для дії. Тому філософію Дьюї називають Інструменталізмом. Він доводив, що кожній людині потрібен не якийсь універсальний метод, як інструмент для розв‘язання будь-яких проблем, а множина методів і способів пізнання світу, множина інструментів, які забезпечують ефективність дії та її успішність.
На думку Дьюї філософія виникає не із подиву перед світом, як вважали давні філософи, а із стресів і напружень суспільного життя. Тому саме аналіз і удосконалення соціального досвіду має бути метою філософії. Способом такого удосконалення може бути Прагматичний метод. Відповідно до нього спочатку слід встановити природу даної проблемної ситуації. Потім слід висунути гіпотезу чи план її розв‘язання. Потім прослідкувати можливі наслідки запропонованого рішення. Нарешті наступає період його реалізації і експериментальної перевірки. Якщо це необхідно, то рішення може бути змінено. Тобто на думку Дьюї проблемна ситуація, яка спонукає людину розпочати пізнання, проходить п‘ять етапів свого розв‘язання:
1. ощущение затруднения, тревожности, вызванное затруднениями в действиях, заставляет человека искать источник затруднений и сформулировать проблему;
2. неопределенность в последующих действиях уточняет формулировку проблемы, иногда первый и второй этапы проходят вместе, особенно в случае опытного познающего субъекта;
3. формирование гипотезы решения проблемы, этот этап зависит от собственного мышления человека, а также от знаний, которыми он обладает;
4. критическое рассмотрение гипотезы и ее теоретических основ с предвидением успехов и неудач, связанных с реализацией гипотезы;
5. экспериментальная проверка гипотезы — наиглавнейшая часть прагматистской теории познания, которая позволяет определять эту философию как разновидность эмпиризма и позитивизма, близкого материализму.
Найважливішим принципом соціальної реконструкції Дьюї вважає застосування виключно мірних засобів і категоричну відмову від будь-якого насильства. Дьюї послідовно захищав демократичні основи життя західного суспільства. Він наполягав, що демократичні цілі вимагають демократичних методів, заснованих на науці. Він різко виступав проти тоталітаризму, за свободу людини в усіх її формах, боровся проти проти абстрактних цілей та ідеалів. Демократичні принципи Дьюї поширював і на освіту. Одна з його найбільш визнаних праць має назву "Демократія і освіта". Д. Дьюї справедливо вважають засновником принципово нової педагогіки, яку він сам називав прогресуючою освітою, у педагогів-практиків вона одержала назву школи дії Джона Дьюї. Основи цієї педагогіки він виклав у роботі "Школа і суспільство". Тут він також висунув ідею перетворити школу у культурний центр регіону. Ця ідея була реалізована на практиці у сільських школах США.
Головна ідея Дьюї - школа не підготовка до життя, а саме життя в його особливій формі. Завдання школи — не заповнити голову дитини якимось знаннями, а пробудити і розвинути ті задатки і здібності, які має сама дитина. Этот принцип новой педагогики, подхваченный передовыми педагогами Америки, широко распространился затем практически во всех странах мира, где существовала потребность в реформировании общества и где, а соответствии с позициями Д. Дьюи, основу реформ видели в создании нового гражданина, воспитанного новой школой. Книга Д. Дьюи "Школа и общество" была переведена на многие языки, в том числе и на русский. Сразу после октябрьской революции в советской школе проводились достаточно удачные эксперименты реализации драматистской педагогики в рамках советской единой трудовой школы: метод проектов, Дальтон-план, бригадное изучение школьных предметов и др. Однако. достаточно быстро эта работа была свернута, а сторонники прагматистской педагогики зачастую оказывались в архипелаге Гулаг, как враги народа и иностранные шпионы. Тем не менее, все последующие реформы в советской школе по существу проходили в русле основных принципов прагматистской педагогики, рассматривающей школу как естественную составную часть образа жизни ребенка, а школьное дело — важнейшей задачей общества, заинтересованного в правильном воспитании подрастающих поколений.
Успіх педагогічної теорії Д. Дьюї не був випадковим, оскільки він, так само як і У. Джемс, був кваліфікованим психологом і одним із засновників нового напряму в психології, який одержав назву біхевіоризма (з англ. — поведінка). Прибічники цього напряму вважають, що психологія як досвідна наука повинна обмежити свої дослідження тільки Тіми реакціями організму на стимули із зовнішнього середовища, які можна безпосередньо спостерігати. Традиционная психология, считавшая главным объектом своего исследования сознание и являвщаяся по сути умозрительной наукой, под воздействием экспериментальной психологии вынуждена была признать несостоятельность большинства своих принципов познания. Бихевиоризм утверждал, что все поведение человека представляет собой совокупность реакций организма на стимулы, получаемые извне. Біхевіористи вважали, що головні методи психології – спостереження і експеримент і почали використовувати методи математики для обробки даних експерименту, для виявлення різного роду кореляцій між стимулом і реакціює на нього організму, розробляли чисельні коефіцієнти, які допогають типізувати психіку на основі об‘єктивних даних, а не на основі суб‘єктивної думки психолога. Бихевиоризм утверждает активность организма, способность к научению и основывает свою аргументацию на главной категории —действие, деятельность. Именно поэтому бихевиоризм оказал самое заметное влияние на гуманитарное знание о человеке, когда это знание основывается на экспериментальном исследовательском поле, независимо от того, какая наука ставит эксперимент: социология, семиотика, антропология, демография и т. д. Основополагающие позиции бихевиоризма четко прослеживаются в работах У. Джемса я Д. Дьюи и авторитет этих философов в немалой степени способствовал утверждению бихеворизма как одного из наиболее популярных направлений современной психологии.
Творчество Д. Дьюи способствовало и тому, что раэрушился фундаменталистский предрассудок по отношению к духовной культуре, и к философии в особенности, предполагающий наличие устойчивых оснований в этой области, которые не могут быть изменены или по-другому истолкованы. Его мысль о том, что идеи, концепции не константны а изменяются в связи с тем, что они являются инструментами для решения каких-то необходимых человеку проблем, открыла новый подход к пониманию всего духовного производства Обращение к активной и деятельной природе человека способствовало разработке эвристических возможностей теории деятельности; рассмотрение поведения человека в рамках бихевиоризма — развитию современного научного подхода к человеку, а также — развитию идей кибернетики.
Прагматистская философия способствовала созданию самокорректирующегося метода познания, характерного для современной науки. С точки зрения людей науки, именно прагматизм учит действовать, а не рассуждать втуне, именно прагматизм позволяет правильно понимать вечную проблему философии — что есть истина? — как пользу и как успех в действиях. Этот четкий утилитарный посыл философии прагматизма позволяет отказываться от многих традиционных философских проблем, называя их спекулятивными и метафизическими и вставать на последовательные позиции субъективного идеализма. Так, по мнению Д. Дьюи, познаваемые вещи всегда и везде неотделимы от познающего субъекта, те и другие лишь два аспекта одного и того же. Субъект и объект, считает Д. Дьюи, означает не реальные порядки или виды существования, а самое большее — некоторые различия, устанавливаемые для определенной цели внутри опыта. В этом смысле вещь становится делом нашего произвола, опираясь на который мы делим потоки чувственного опыта на вещи.
Мораль у Дьюи всегда связана с политикой. Он считает, если его философия учит научному методу — инструментализму, то и политика, как особая область деятельности людей, должна быть преобразована за счет использования научного метода. Это обеспечит ей разрешение сложных проблем, перед которыми стоит человечество в XX веке.
Сам Д. Дьюи пережил свойственное интеллигенции 20— 30гг. увлечение социальным экспериментом в СССР, даже принимал участие в работе международной комиссии по расследованию деятельности Л. Троцкого, объявленного в СССР контрреволюционером и врагом народа. Сделанный Дьюи вывод о невиновности Троцкого навсегда лишил его философию советских читателей. А многочисленные выступления Дьюи не могли понравится советским идеологам того периода, когда в стране исповедывались принципы: "если враг не сдается — его уничтожают", "обострение классовой борьбы по мере продвижения к коммунизму" и др.
Узагальнюючи характеристику прагматизму, можна зробити такі висновки. В основі прагматизма покладений агностицизм, який сходить до положення кантівської філософії про те, що справжнє знання про сутність речей неприступне для людини. Пізнання невідривно пов‘язане з суб‘єктом і його думкою. Саме суб‘єктивна думка суб‘єкта визначає уявлення про те, що є істиним, а що хибним, а підтверджує цю істинність або хибність успішність практичних дій людини. Виходячи з цього прагматизм звертає увагу на те, що будь-яка істина – умовна і неоднозначна. Цей принцип був сприйнятий і поширений представниками природознавства у ХХ ст., які проголосили конвенцоналістську, тобто умовно договірну, концепцію істини, яка є дуже впливовою і в сучасній філософській гносеології.
Принципи прагматизму не дозволяють відмовлятися від жодної гіпотези із якої випливають корисні для життя наслідки. Це стосується і цінностей моралі, релігії або естетики. Але така настанова веде до морального релятивізму. З точки зору прагматизму будь-яке положення моралі є догматизмом і неприпустимою абстракцією, тобто абсолютизацією, яка не має право на існування. Адже будь-яка життєва ситуація унікальна і неповторна і вимагає власного унікального рішення. аналізуючи уявлення про добро, прагматизм робить висновок, що добром називається те, що відповідає якійсь потребі. Тому загального для всіх уявлення про добро і зло як засадних категорій етики, насправді не має і бути не може. Такий підхід призводить до висновку, що цілі, які висуває людина є поза розумними, що розуму можуть бути підпорядковані лише методи, засоби і форми моральної діяльності. Таким чином у сфері моралі прагматизм відстоює позиції утилітаризму – моральним є те, що приносить користь людині як діячому суб‘єкту. У цьому і міститься моральний релятивізм і суб‘єктивізм прагматизму.
