Сегодня: 22 | 06 | 2021

Лекція Раціоналізм європейської філософії ХУП століття

Філософське вчення Готфріда ВІльгельма Лейбніца (І646-І7І6 рр.) - своєрідне завершення європейського філософського раціоналізму ХУП ст.

Народився він у ЛейпцІзІ. Закінчив Лейпцізький універсітет. У 1664 році отримав ступінь магістра філософії. Відмовившись від професури в 1672-1676 рр. здійснив з дипломатичними дорученнями подорож до Парижа І Лондона, де займався науковою роботою. Був засновником І першим президентом Берлінської академії наук. З 1676 року І до кінця життя був на службі на посаді бібліотекаря-історіографа, а також політичного радника з зовнішніх справ у ганноверського герцога. Помер у Ганновері.

В фІлософІІ Лейбніца знайшли відображення майже всі філософські Імпульси його епохи. Він був детально ознайомлений не лише з філософією Декарта, Спінози, але й з англійською сенсуалістською філософією, зокрема Дж. Локка, І давав їм оцінку.

Лейбніц був не згоден з концепцією декартівського дуалізму, відкидав певні елементи декартівської теорії пізнання, зокрема тезу про вроджені Ідеї, заперечував спінозівську єдину субстанцію. Він визначив, що така концепція (спінозистська), веде до омертвіння дійсності. І хоча він був прихильником раціоналізму, не залишав без уваги І погляди сенсуалістів, зокрема Дж. Локка, не заперечував поверхово. На відміну від Спінози, він позитивно оцінює значення досвіду І чуттєвого пізнання. Докладно ознайомившись зі "Спробами в області людського розуму" Локка, він відповів на нього полемічним трактатом "Нові спроби в області людського розуму".

Лейбніц не створив жодного філософського твору, в якому він подав би, або логічне розподілив би свою філософську систему. Його погляди розкидані по різних статтях І листах.

Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про Монади - Монадологія. Монада основне поняття системи характеризується як проста, неділима субстанція. Лейбніц відкидає вчення Спінсзи про єдину субстанцію, яка, згідно - з його поглядами, вело до того, що Із світу вилучається рух, активність. Він стверджував, що субстанцій нескінченна множина. Вони являються носіями сили, мають духовний нематеріальний характер. Так, Лейбніц розвиває систему Ідеалістичного плюралізму. Кожну монаду він вважае субстанцією. Як така монада являється самостійною одиницею буття, яка здатна до активності, діяльності. Лейбніц характеризує монади як прості субстанції. Простота монад грунтується на такій аргументації. Якщо ми припустимо, що субстанція може бути складною І простою, тоді складна субстанція не може Існувати без простих. Тому, якщо монада являється субстанцією ( а у цього поняття Лейбніц зберігає основні характеристики субстанції Спінози), тоді вона являється причиною самої себе, тобто не залежить від Іншої субстанції. Складна субстанція завжди залежала б від простих.

З простоти монад витікають такі їх властивості. Монади не змінюються у своїй внутрішній визначеності під впливом Інших монад. Кожна монада представляє собою деякий світ сам по собі, при Цьому, однак, відображає весь світовий порядок в собі. Єдине відношення, яке між монадами Існує, - це "гармонія".

Питання Гармонії дуже важливе у філософії Лейбніца. Воно являється якимось внутрішнім порядком усього світу монад І виступає принципом, який долає Ізольованість монад.

Наступна характерна риса монад полягає в тому, що кожна монада має власну визначеність ( являється носієм певних властивостей). У цьому зв'язку Лейбніц формулює І свій відомий принцип тотожності. Якби дві монади були повністю однакові, вони були б нетотожні, тобто такі, які не можна розрізнити.

По ступені розвитку він розрізняє монади трьох видів. Нижча форма, або монада найнижчого ступеня, характеризується "Перцепцією" (пасивною здатністю сприйняття). Вони здатні створювати неясні уявлення. Монади вищого ступеня уже здатні мати відчуття І більш ясні уявлення, що спираються на них. ЦІ монади Лейбніц визначає як монади - Душі. Монади найбільшого ступеня розвитку здатні до Аперцепцій (наділені свідомістю). їх Лейбніц визначає як монади - душі.

Самі монади не мають ніяких просторових (або будь-яких фізичних) характеристик, вони, таким чином, не являються такими, що чуттєво осягаються. Ми зможемо їх осягти лише розумом. Тіла, що чуттєво сприймаються, тобто з'єднання монад, розрізняються згідне з тим, з яких монад вони складаються. Тіла, які містять лише монади нижчого ступенг розвитку ( тобто тіла, в яких не містяться монади, здатні до свідомості або відчуття),- це тіла фізичні ( тобто предмети неживої природи), тіла, в яких монади здатні до відчуття І уявлень ( містять монади - душі), являються біологічними об'єктами. Людина виступає такою сукупністю монад, .в якій організуючу роль грають монади, що наділені свідомістю.

Створення сукупностей монад не являється випадковим. Воно визначається "наперед заданою гармонією". При цьому, однак, в кожній Із. монад потенціально втілена можливість розвитку. Цим Лейбніц пояснює той факт, що всі монади постійно змінюються, розвиваються І при цьому їх розвиток не "підлягає впливу ззовні".

У цьому зв'язку Лейбніц розрізняє два основних типи причин розвитку. Причини, що викликають зміни у тілах (з'єднання монад), він визначає як причини "діяльності': Дія цих причин розуміється в дусі механістичного детермінізму. Причини, які визначають окремі монади; тобто, внутрішні причини їх розвитку, він визначає як цільові або "фінальні" причини.

Розвиток, який Лейбніц вважає універсальним (він притаманний не лише окремим монадам І їх з'єднанням, але І всій нескінченній множині монад), характеризується нескінченним процесом поступових змін, при яких не відбувається виникнення або загибелі у власному розумінні слова. Якісні зміни у розвитку Лейбніц пояснює різним ступенем розвитку монад. Кожна з монад містить у собі як все своє майбутнє, так І все своє минуле.

Поняття "розвиток" у Лейбніца, власне, перша Ідея універсальності розвитку в філософії Нового часу. Джерелом руху І розвитку являється кожна монада. Кожна менада наділена "активною силою". В цьому напрямку Лейбніц через теологію наближається до принципу нерозривної (універсальне І, абсолютної) єдності матерії І руху.

З основними Ідеями монадології зв'язана І теорія пізнання Лейбніца. В ній він багато в чому близький до Декарта, хоча І різко критикує його теорію вроджених Ідей. Він відкидає Ідею, згідно з якою Існує вроджене поняття, або Ідея як така.

Розуму, згідно з ЛейбнІцем притаманні лише вроджені принципи, тобто тенденції або зародки, які мають здатність розвиватись до усвідомлення Ідеї. Так, Лейбніц вносить у головні принципи своєї теорії пізнання момент розвитку.

Відношення Лейбніца до основних Ідей сенсуалістської концепції пізнання більш уважне І обережне, аніж, наприклад, відношення до неї Спінози. Він не заперечує чуттєвого пізнання або ролі досвіду в процесі пізнання. Він приймає головну тезу сенсуалізму "нічого немає в розумі, що не пройшло б раніше через чуття", але він доповнює II таким положенням - "крім самого розуму", тобто вроджених здібностей до мислення І створення понять або Ідей.

Чуттєве пізнання виступає, таким чином, як певний нижчий ступінь, або передумова раціонального пізнання. Розумове раціональне пізнання розкриває дійсне, необхідне І суттєве у світі, тоді як чуттєве пізнання осягає лише випадкове І емпіричне.

З таким вирішенням проблеми взаємозв'язку чуттєвого І раціонального тісно пов'язана 1 концепція двох ступенів Істини Лейбніца. Чуттєве пізнання ( як нижчий ступінь) може дати лише "Істини факту", Істини емпіричні. Висновки, які випливають Із цих знань, завжди мають відношення лише до одиничних явищ І подій. Раціональне ж пізнання, напроти, дає Істини загальні І необхідні. Тут необхідність Лейбніц розуміє в логічному смислі слова. Цей вид Істини не може бути виявлений на основі чуттєвого пізнання або Інтуїції.

В розрізненні двох площин Істини Лейбніц в значній мірі осягає проблематику Істини факту І Істини аналітичне І так, як II розуміє сучасна логіка.

До Істин розуму Лейбніц відносить основні твердження логіки І математики І, навпаки, сферою фундаментальних Істин являються природничі науки, що спираються на емпірію. За ними він визнає значення чуттєвого пізнання І досвіду, так само, як І плідність Індуктивного умовиводу. Лейбніц в значній мірі сприяв розвитку логіки. Логіку він розумів як науку про "всі можливі світи" (на відміну від філософії, яка являється наукою про цей дійсний світ). У ряді моментів він навіть відкриває деякі принципи сучасної логіки. Однак, його Ідеї підлягли забуттю І в його час не дуже вплинули на дійсний розвиток логіки. Він розвинув вчення про аналіз І синтез, уперше сформулював закон достатньої основи, йому належить також прийняте в сучасній логіці формулювання закону істотності. Лейбніц створив найбільш повну на той час класифікацію визначень. Не викладені систематично також його погляди на суспільство. У нього ми не знаходимо тієї цілісної теорії суспільства, як у Гоббса, Локка чи Спінози. Мова скоріше йде про окремі спостереження, які часто спираються на спекулятивне обґрунтування. Найбільша кількість Ідей, які розкривають цю проблематику, міститься у трактаті "Теодіцея". Цей трактат у свій час був ду*е популярним, оскільки Лейбніц оптимістично обґрунтовує той факт, що "цей світ являється найдосконалішим з можливих світів". Недоліки, недосконалість І Існування зла він вважає необхідною умовою гармонії світу як цілого. Філософське мислення Лейбніца - це вершина європейської раціоналістичної філософії і містить ряд діалектичних моментів, зокрема Ідею універсальності розвитку.