Сегодня: 22 | 06 | 2021

Лекція Раціоналізм європейської філософії ХУП століття

З проблемами пізнання в філософії Декарта тісно пов'язане питання про спосіб конкретного дослідження найбільш Істинного, тобто найбільш достовірного пізнання. Це питання про Метод пізнання. Як уже говорилось, головним принципом Декарта було "в усьому сумніватись", тобто чітко визначений методологічний скепсис. Але цей принцип лише передумова для того, щоб створити правила, які гарантують досягнення пізнання з високою мірою правдоподібності. Тому основним видом пізнання, згідно з Декартом. являється раціональне пізнання, знаряддям якого виступає розум.

Правила, яких він дотримується І які на основі свого досвіду вважає найважливішими, він формулює таким чином:

1.  не приймати ніколи будь-яку річ за "Істинну, якщо ти II не пізнав як Істинну з очевидністю; уникати будь-якої поспішності І зацікавленості ; не включати в свої судження нічого, окрім того, що явило себе як ясне І видиме перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніватися в цьому; це правило є концентрованим втіленням його методологічного скептицизму і спирається на умови "достовірності" І "очевидності" пізнання,

2.  Друге правило виражає вимогу аналітичності: розділити кожне з питань, які потрібно вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще вирішити;

3.  Трете правило відноситься до виводу Із думок: свої Ідеї розмістити в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших І які пізнаються найлегше, переміщуватись повільно, немовби зі сходинки на сходинку, до знання найбільш складного, допускаючи порядок навіть серед тих, які природньо не слідують одне за Іншим;

4.  Четверте правило підкреслює необхідність певної систематизації як пізнаного, так І того, що пізнається: здійснювати скрізь такі повні розрахунки І такі повні огляди, щоб бути впевненим в тому, що ти нічого не обминув.

Правила Декарта мали виняткове значення для розвитку філософії І науки Нового часу. Умови "очевидності" І "Інтуїтивної ясності" висхідних тверджень наукової теорії є найважливішими характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.

На відміну від Ф. Бекона, який вважав Індукцію основним методом здобуття Істинних фактів, Декарт таким методом вважає Раціональну Індукцію. Формулює він цей метод у прямій протилежності по відношенню до споглядальної І спекулятивної середньовічної схоластичної філософії.

Значення Декарта для розвитку сучасної науки І філософії величезне. Крім того, що він ствердив "нові принципи філософії", він допомагав розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється творцем аналітичної геометрії. Варті уваги І його праці, присвячені проблемам фізики, в тому числі оптики. Його Ідеї, що відносяться до сфери природничих наук, найсерйозніше вплинули на розвиток французького. зокрема механіко-механістичного, філософського І природничого наукового мислення.

Дуалізм Декарта зробив можливим подвійне, взаемопроникаюче тлумачення його вчення, яке в Західній Європі швидко поширилось І знайшло багато прихильників.

Бенедикт Спіноза ( 1632-167? рр.) виходець Із авторитетної сім'ї, яка у відносно терпимій атмосфері Голландії шукала порятунку від релігійного переслідування в Португалії. Народився в Амстердамі. Все своє життя прожив у Голландії. Свою освіту він почав у європейській школі, де вивчав тексти Із Талмуду, Кабали І Старого Завіту. Ця освіта не задовольнила Спінозу. Незабаром він знайомиться з філософією Декарта, яка справила на нього великий вплив. Під II впливом він розширює свою освіту в сфері природничих наук І математики. Його привабив спосіб мислення, характерний для математики, зокрема, для геометрії. Він однозначно приєднується до декартівського раціоналізму І геометричного методу як основних принципів суджень. Жив він поза центрами освіти І культури, однак, підтримував живі контакти з видатними представниками науки свого часу (Бойль, Гюйгенс, Лейбніц). Написав такі твори: "Про бога І людину І II щастя" (1660 р.); "Трактат про досконалення розуму” 1662 р.); "Теолого-політичний трактат" (І670 р.).

Основні Ідеї філософії Спінози викладені в його головному творі -"ЕтицІ" (І677 р.). Гегель характеризує філософію Спінози як "Об'єктивацію філософії Декарта у формі абсолютної Істини". На формування філософських поглядів Спінози вплинули Ідеї Т. Гоббса, Дж. Бруно.

Думки, які містяться в "Етиці", розділені на п'ять основних частин. І. Про бога. 2. Про природу І походження думки. 3. Про походження афекту. 4. Про людську несвободу. 5. Про силу розуму, або про людську свободу. В цьому творі Спіноза використовує геометричний спосіб викладу.

Кожна частина цього твору починається з дефініцій, в яких просто І зрозуміло визначаються основні поняття. І хоча цей метод дуже ефективний не тільки у геометрії, у логіці, використання його в філософії є відносно його специфічного характеру не зовсім адекватним. На це звертав увагу І сам Спіноза. Далі за дефініціями йдуть аксіоми. Вони містять повністю очевидні, Інтуїтивно ясні Ідеї, які не потребують ніякого обгрунтування або доведення.

Після дефініцій І аксіом Ідуть ствердження. Ствердження виводяться уже Із дефініцій І аксіом. Тому до кожного Із них додано доведення. І в цьому розумінні Спіноза намагається якнайближче підійти до методу доведення у точних науках. Кожне доведення спирається або на дефініцію, або на аксіому, або на попереднє, раніше доведене ствердження. Зрозуміло, що якщо ми пройдемо послідовно; всі доведення, то виявимо, що І тут СлІнозІ не вдалось витримати точність вибраного способу. Часто в доведеннях можна зустрітись з посиланням на "очевидні Ідеї", які, однак, не містяться ані в дефініціях чи аксіомах, ані в попередніх твердженнях.

Після цього "строго точного" осягнення проблематики в кожній частині слідують примітки. У них, власне, Спіноза І викладає філософську аргументацію, яка відноситься до змісту Ідей, що наведені в попередніх частинах.

І ці примітки досить часто допомагають глибокому розумінню змісту І сенсу його філософії, аніж попередня система дефініція І тверджень. Такий метод викладу Спіноза обрав під впливом розвитку точного мислення у тогочасному природознавстві.

В основу філософської системи Спіноза поклав Вчення по єдину субстанцію, "Істинною являється лише одна субстанція, атрибутами якої виступають мислення І протяжність, або природа". Його вчення про єдину субстанцію дається саме в першій частині "Етики", яка називається "Про бога". Бог Спінози поєднує в собі атрибути декартівської системи - як протяжність, так І мислення. Окрім бога, не Існує ніякої Іншої субстанції. Спіноза ототожнює бога з субстанцією. Бог І субстанція зливаються у нього в одне поняття. Бог не стоїть над природою, не являється творцем поза природою, він знаходиться у ній як II Іманентна причина. Спіноза, таким чином, відкидає особистісного бога І розуміє його як універсальну причину світу.

Таким чином, Спіноза у своєму вченні про субстанцію подолав суперечність дуалізму Декарта. Протяжність І мислення, які у Декарта виступають субстанціями самі по собі, у Спінози з'єднуються. Вони являються атрибутами субстанцій, але атрибутів субстанція має "нескінченне число". Субстанція сама по собі нескінченна. Кожний з II атрибутів повинен "тлумачитись сам по собі". Нескінченна І досконала субстанція, природно, виключає будь-який РУХ, будь-яку зміну. Також І II Атрибути не підлягають зміні. Субстанція Існує сака по собі з необхідністю І сама являється своєю власною причиною.

В той час, як субстанція І II атрибути мають характер нескінченності, для опису одиничних речей, являються "доконечними", Спіноза використовує поняття "Модус". Те, що характеризується цими модусами (одиничні речі), має, на відміну від субстанцій І II атрибутів, Існування, що залежить від зовнішньої причини. Це Існування характеризується не лише кінцевістю, але Й зміною, рухом в рамках простору І часу). Якщо в субстанції І II атрибутів повністю виключена можливість будь-якого "зовнішнього впливу" (субстанція - це все, І все це -субстанція, то між модусами зовнішній вплив і зовнішні зв'язки Існують.

Відношення між субстанцією І модусами (одиничним) - це одне Із виразних суперечностей філософської системи Спінози. Проблема виникнення одиничних речей (кінцевих І мінливих) з субстанції, яка має прямо протилежні характеристики, можна зрозуміти лише з великими труднощами. В зв'язку з цим Спіноза говорить про Природу, яка творить, І природу створену. Субстанція являється природою, яка творить, а одиничні речі, характеризуються як модуси - природа створена.

Із поняття субстанції як нескінченної, єдиної І неділимої випливає поняття Детермінізму. Субстанція характеризується І внутрішньою необхідністю свого Існування. ЗгІдно з концепцією Спінози у світі (у сфері субстанцій) не відбувається нічого випадкового. "Бог є Іманентна, а не зовнішня причина усіх речей". Спіноза підкреслює, що все має причину І лише субстанція має причину у самій собі. Усі Інші речі (модуси) І процеси мають лише зовнішню причину свого Існування І розвитку. Таким чином, І світ одиничного (чуттєвий світ) характеризується загалом як такий, що має причини. Усе являється причиною чогось Іншого. "Не Існує ні однієї речі, Із природи якої не випливала б якась дія". Так, згідно зі Спінозою, у світі панує жорсткий детермінізм.

Поняття детермінізму у Спінози являється, однак, механістичним. З цьому відношенні він знаходився, як і більшість мислителів того часу, під впливом розвитку нового, по суті механістичного природознавства. Спіноза був прихильником детермінізму навіть в області, в якій для Декарта І попередньої філософії царство детермінізма кінчалось, тобто в області афектів 1 поведінки на основі афектів. Афект (чуття) являється для нього по суті результатом впливу зовнішніх предметів на наше тіло. В "Етиці " він показує, що прагнення дитини до молока однозначні, детерміновано його Інстинктом самозбереження.

Навіть самогубство він пояснює як поведінку, зумовлену впливом афектів, які змінюють духовну І тілесну природу самовбивці. Людина гонима до самогубства, так як в Інших випадках вона змушена до дії Інстинктом самозбережєння. Навіть доцільна поведінка, як, наприклад, будівництво будинку, не виходить за межі цього пояснення, так як людина ставить цілі під впливом уявлень, які вона перейняла поза вольових зусиль. Але це, згідно Спінози, не виключає тези, що людина може оволодіти афектами.

Міркування Спінози про субстанцію пов'язані з його чітко вираженим раціоналізмом. В області теорії пізнання Спіноза визнає по суті три ступені пізнання. Найвищий ступінь пізнання - Істина, що інтуїтивно зрима І не залежить від будь-якого досвіду. Такою "Істиною" являється, наприклад, зміст дефініцій І аксіом в "Етиці". Другий ступінь пізнання також являється адекватним засобом досягнення Істини, але не таким досконалим, тому що потребує опосередкованості. Істини, отримані на цьому ступіні пізнання, вимагають доведень. Найнижчий ступінь знань-знання, що спираються на уявлення, які свою основу мають в суттєвому сприйнятті зовнішнього світу. Таке пізнання", однак, недостовірне. З його допомогою можна отримати неповне І поверхове знання пре одиничні речі. Так, Спіноза з позиції свого чіткого раціоналізму заперечує будь-яке значення суттєвого пізнання І досвіду для формулювання Істинного пізнання.

Розуміння субстанції (бога) у Спінози являється невід'ємною передумовою вирішення, власне етичної проблематики. В центрі його уваги знаходиться питання свободи. В розумінні Спінози, в субстанції зливаються необхідність 1 свобода. Бог (субстанція) вільний, так як усе, що він здійснює, виходить Із його власної необхідності. В природі, а в неї Спіноза включає І людину, панує детермінізм, тобто необхідність. Людина, однак, згідно зі Спінозою, являється модусом особливого виду. Для неї характерна протяжність, як І для Інших тіл, але в той же час йому притаманне мислення, тобто розум. Людська воля обмежена. Свобода людини полягає в єдності розуму І волі. Тому І розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання. Свобода І необхідність, згідне зі Спінозою не протилежні поняття. Вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності являється не свобода, а свавілля.

Поведінка людини знаходиться під впливом Інстинкту самозбереження І афектІв, що випливає з нього, основними з яких являються радість, печаль І потяги. Доки людина їм підкоряється, доти вона не вільна. Проблема людської свободи полягає у звільненні від їх впливу. Це вимагає ясного І точного пізнання. Так, Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. З одного боку, тут мова йде про пізнання субстанції як джерела І причини всього Існуючого, а з Іншого - про пізнання афектів.

З "Етикою" Спінози пов'язані його соціально-політичні погляди, які викладені ним у "Теолого-політичному трактаті". Як Гоббс І Локк, він виходить з природного стану суспільства, яке він розуміє як період, коли панував не розум, а закон природи. Цей закон веде кожну людину до того, щоб вона піклувалася лише про свій особистий успіх І задовольняла лише ті потреби, які випливають Із II природи, з необхідності самозбереження. Цей природний стан Спіноза характеризує подібно Гсббсу, як стан, коли людина людині вовк. Суспільство І держава виникають для того, щоб люди спроможні були забезпечити свого власну безпеку, а також І взаємну допомогу.

Хоча він виходить з тієї ж характеристики природного стану, що І Гоббс, І погоджується з ним в розрізненні основних ферм держави (демократія, аристократія І монархія), він не визнає ані абсолютної, ані конституційної монархії, але виступає прихильником демократії. Найкращою формою держави Спіноза вважає лише ту, в якій усі громадяни беруть участь в управлінні державою. ЗгІдно зі своєю етикою, вІн вимагає, щоб держава була влаштована розумно.

Істеричне значення філософських думок Спінози велике. 3 позиції вчення про атрибути він долає дуалізм Декарта. Значну соціальну роль в свій час зіграв 1 пантеїзм Спінози з його атеїстичними наслідками, які як за його життя, так і в більш пізніші роки були предметом атак теологів, його соціально-політичні погляди сприяли розвитку природно-правових І договірних концепцій виникнення суспільства. Тенденції, які випливали з цих поглядів, майже через сто років виявились у теорії суспільного договору Руссо. В 80-ті роки ХУШ ст. філософія Спінози зустріла захоплений прийом у Німеччині, де до неї були прихильні такі видатні особи, як Лессінг, Гете, Гердер. Своїм пантеїзмом вона допомогла вивести філософію з попередніх вузьких рамок І підготувала світоглядний грунт для філософії Шеллінга і Гегеля, який про цю філософію сказав, що мислення повинно було з необхідністю стати на точку зору Спінози, бути спінозистом - суттєвий початок всього філософствування.