Лекція Гегель. Апогей німецького ідеалізму. Гегель

Вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології й психології та присвячено характеристиці індивідуальної свідомості. Прояв суб'єктивного духу представляє себе, насамперед, через душу людини, пов'язану з тілом (антропологія). Ці відносини виступають основою расових, національних і вікових розходжень, дають матеріал для оцінки характерів і темпераментів людей, їхньої відмінності від тварин, по них можна судити про здоров'я й неблагополуччя в людському організмі. Антитезисом антропології виступає феноменологія - вчення про дух, відчужений від тілесності. Синтез духу в тілесності й духу поза нею відбувається в психології, де дух практично й теоретично підкоряє собі зовнішній світ. Духовний розвиток індивіда зв'язується Гегелем з інтелектуальним розвитком усього людського роду. Висловлюється продуктивна думка про соціально-історичну природу свідомості.
Предметом антропології, по Гегелю, є дух у його тілесності, тобто душа. Головна увага приділяється питанню Про специфічність духовного складу Людини у зв'язку з її поширенням по Землі, розрізненням людей по расових, вікових і полових ознаках.
Предметом дослідження феноменології (яка частково відтворює «Феноменологію духу») є поняття свідомість, самосвідомість, розум. «Вінцем» суб'єктивності духу є в Гегеля психологічне вчення про особистість в з'єднанні з такими поняттями, як споглядання, уявлення, сила уяви, пам'ять, потяг, щастя й ін.
У другому Розділі - «Об'єктивний дух» - Гегель досліджує соціально-історичне життя людства. Ключовими тут стають поняття права, моральності, добра й зла, родини, громадянського суспільства, держави, всесвітньої історії. Так, у параграфі «Всесвітня історія» Гегель висловлює плідні ідеї про цілісний, діалектичний, поступальний характер історії, про єдність і різноманіття історичного процесу, про його закономірний характер, про прогрес і його критерій (історія - «прогрес у свідомості свободи»), про діалектику свободи й необхідності, про важливість застосування діалектичного методу при дослідженні історії й ін.
Основою діяльності людей (тобто всесвітньої історії) Гегель вважає діяльність економічну, тобто працю - перетворення природи за допомогою знарядь праці. У своїх знаряддях, - підкреслював німецький філософ, - людина має владу над зовнішньою природою, але у своїх цілях вона підлегла їй. Це висловлення - «зародок» матеріалістичного розуміння історії.
Разом з тим в аналізі світової історії в Гегеля чимало недоліків: ідеалізм; «герметичний історизм» (метафізичність) - зупинив розвиток історії в «німецькому світі»; націоналізм; затушовування соціальних протиріч; апологетика існуючого, і ряд інших.
Абсолютним духом німецький філософ називав форми суспільної свідомості, які він зробив предметом спеціального розгляду. У розділі «Абсолютний дух» Гегель прагнув розглянути ці форми у взаємозв'язку й субординації між собою й іншими сторонами соціального життя. Абсолютний дух, відповідно до Гегеля, саморозкривався в трьох основних формах: у мистецтві, релігії й філософії. У мистецтві він пізнається у формі споглядання, у релігії - у формі уявлення, у філософії - у формі поняття, тобто як «мислячий розгляд». Гегель ставить філософію вище конкретно наукового знання, зображує її як «науку наук».
Таким чином, можна сказати, що протилежністю суб'єктивної свідомості, індивідуальної психіки людини є об'єктивний дух, суспільна свідомість. Теза останньої - вчення про абстрактне, формальне Право. Справа в тому, що право протистоїть сваволі й тому, на думку Гегеля, є безпосереднім буттям свободи. Право забезпечує свободу особи через гарантію ідеї про недоторканність приватної власності. Адже людина усвідомлює свою силу й можливості, вкладаючи в щось волю. Якщо таке вкладення увінчається успіхом, то людина стає власником. Правда, ця частка володіння, що демонструє міру волі особистості, повинне бути визнане іншими людьми. «Розум робить необхідним, щоб люди вступали між собою в договірні відносини - дарували, обмінювали, торгували й т. п. - точно так само, як він робить необхідним, щоб вони мали власність».1 Щоб люди могли вступити в такий договір, вони повинні бути визнані юридично рівноправними, хоча б формально.
Праву, як сфері зовнішніх законів, протистоїть Мораль - Область внутрішнього веління, вільної волі. Мораль втілює в собі переконання людини.
Вищим щаблем розвитку об'єктивного духу Є моральність, у якій зливаються особисте й суспільне. Моральність у своєму розвитку проходить три стадії: родину, громадянське суспільство й держава. У Гегеля первинним визначальним початком людської історії виступає не індивід, а Суспільство. Так, у родині втілюється природна, споконвічна єдність людей. Але родина нівелює особистість і тому заперечується Громадянським Суспільством, що представляє собою взаємодію самостійних індивідів, що перебувають у певних соціально-економічних відносинах. «У громадянському суспільстві кожний для себе мета, всі інші для нього суть ніщо. Але без угоди з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей; ці інші суть тому засоби для цілей особливого... Моральне пішло тут у свої крайності, втратилося в них, і безпосередня єдність родини розпалося тут на безліч. Громадянське суспільство представляє нам у цих протилежностях і їхньому переплетенні картину настільки ж надзвичайної розкоші, надмірності, як і картину вбогості й загального обом фізичного й морального виродження».2 Гегель спеціально підкреслює важливість для розвитку громадянського суспільства діючих у ньому економічних відносин, але трактує їх за аналогією з моральними відносинами між особистістю й суспільством.
Об'єктивний дух, минаючи етап громадянського суспільства, досягає свого вищого щабля - Держави. «Держава є дійсність моральної ідеї, - моральний дух... хід Бога у світі».3 Люди не владні над суспільно-політичними порядками, тому що держава є результат закономірного розвитку, і Найкращою його формою Є конституційна монархія, тому що вона дозволяє найбільш гідним зайняти заслужене місце в суспільстві. Гегель пропонував як критерії для станового розподілу розміри стану й обсяг влади. Найвищою «природною моральністю» Володіє в нього дворянство, потім іде «прагнуча до волі» буржуазія, а далі «безформна маса» трудящих. На вершині цієї піраміди перебуває бюрократія, покликана охороняти «загальні інтереси суспільства». Ідеальна держава, типу конституційної монархії, буде гарантом моральності навіть у тому випадку, якщо свої цілі вона досягає військовими засобами, тому що це «охороняє народи від гниття, що неодмінно з'явилося б наслідком... вічного миру».
Філософія історії. Якщо в природі зміни відбуваються шляхом нескінченних повторень, то людська історія здатна до вдосконалювання й прогресу.
Гегель був упевнений, що в історії панує закономірність, що для неї характерні зв'язки минулого й майбутнього через сьогодення. Всесвітня історія з'являється як єдине ціле, де немає випадкових щаблів і етапів. У цілому процес історії духовний, а панує в Ньому Абсолютна ідея, знаходячи в людстві засіб власного пізнання. Критерієм прогресивності всесвітньої історії виступає збагнення необхідного, тобто ступінь свободи.
Складність історії пов'язана з розмаїтістю людської діяльності, множинністю інтересів, багатогранністю цілей, багатством смаків, силою пристрастей, особливостями сформованих обставин. «Всесвітня історія не є арена щастя. Періоди щастя є в ній порожніми аркушами, тому що вони є періодами гармонії, відсутності протилежності».1
Якщо ідея становить основу історії, то пристрасть виступає в ній дороговказною ниткою. Тому дії людей досить часто здійснюються неусвідомлено. Великі ж особистості грають в історії важливу роль, тому що втілюють у собі дух свого часу, «народний дух». Для будь-якого історичного співтовариства людей характерний особливий рівень культури, стан буття, пануючий державних лад, форма релігії й інші параметри. Але Для кожного Тимчасового періоду властива наявність історичного народу, що панує над всіма іншими, тому що він є носій цілей всесвітнього духу свого часу. Інші народи або зжили себе, або не розвилися ще в достатньому ступені й тому повинні мати менші права.
У зв'язку із цим Світова історія підрозділяється Гегелем на Три епохи: східну, античну й німецьку. Історія, що почалася на Сході, пов'язана з повною несвободою людей (так, у Китаї розум ще спить, в Індії починає тільки марити, у Вавилоні і Єгипті дух починає себе відчувати). У цей період усвідомлює себе тільки одна людина - глава держави. В античний період усвідомлення свободи властиво вже деяким групам людей. Ті, хто своєї свободи усвідомити не в змозі, перебувають у рабстві. У зв'язку із цим тиранія східного типу змінюється демократичними режимами. Вищим і останнім етапом цього процесу є «християнсько-німецький світ», де всі люди усвідомлюють свою свободу згідно християнським принципам. Прусська конституційна монархія удається Гегелю оптимальним варіантом суспільного устрою, а «Європа є безумовний кінець всесвітньої історії...».
У перехідні періоди історії відбувається глибока драма народів, що осягли розходження ідеалів і дійсності, що переходять до нових ідеалів.
Світова історія, що має своїм змістом Світовий Дух, ще не є кінцевою метою розвитку. Над всією системою піднімається, пронизуючи її, Дух Абсолютний. Його першою вихідною формою, у якій конкретизуються етичні відносини, виступає Мистецтво. Мистецтво з'являється у вигляді прекрасного образа, у якому гармонічно співіснують форма й зміст. Цей ідеал з різних сторін демонструє себе в окремих жанрових формах. Найвищий з них - Німецька поезія.
Антитезис, протиставлення образу Абсолютного Духа дається в Релігійному уявленні. Романтичне мистецтво дає можливість духу перейти з області мистецтва в сферу релігії. В історії релігійні уявлення розвиваються до своєї абсолютної вершини - християнства.
Синтезуються еСтетичний образ і релігійне уявлення у філософських поняттях. Єдність суб'єктивного й об'єктивного духу в релігії досягається за допомогою відчування, а у філософії - за допомогою мислення. Тому Тільки філософія може мислити й осягати Абсолютне. Правда, робить це вона в межах конкретних історичних епох, формується філософія в окремих народів як завершальний продукт їх культури й у всій своїй повноті з'являється до результату історії цього народу. Філософія, Таким чином, є підсумок розвитку культури. Вона завжди суперечлива, тому що виражає розрив прагнень із реальними формами життя. Жодна філософія не може претендувати на знання абсолютної істини, жодна не є остаточної, а входить як підлеглий момент у наступні системи.
Однак Дух у Гегеля закінчив важкий шлях самопізнання, досягши граничних позицій, і його система є сукупністю всіх форм пізнання. Свою філософію мислитель схильний уважати вершиною й кінцем філософської думки, вираженням досягнутої абсолютної істини.
Спроба звести всі досягнення людського духу в єдину систему була вперше після античної філософії реалізована Гегелем. Саме тому, що вона виявилася вдалої, людство нарешті початок усвідомлювати, що Системи минущі, а методи плідні. І нехай подібний висновок не зробив сам учений, але його праця дозволила зрушити з мертвої крапки мрії про закінченість і завершенности миру в пізнанні його.
«... Оправити вічність, як алмаз, У метал всесвітньої, абсолютної, Недвижної істини, у надії неясної Вирішити все разом. Зухвала мрія Була даремною. Хіба сонце може Не плавити лід і чекати, поки стриножить Його розбіг сліпа мерзлота!»1
Гегель у той час перебував (с січня 1801 р.) уже в Йене, де він провів сім років, з осені 1801 р. в якості доцента, а з 1805 р.-як екстраординарний професор. Через скрутності у фінансовому відношенні він переселяється наприкінці 1807 р. в Бамберг. У Йене він написав свої епохальний трактат "Феноменологія духу" ("Phano-menologie des Geistes"), розробив нарис "Науки логіки" ("Wissenschaft der Logik"). Крім "Феноменології духу", ці праці не були видані аж до 30-х років нашого сторіччя. У Бамберге Гегель стає редактором центральних "Бамбергских новин" (мова йде, властиво, про офіційній французькій газеті). Гегель цю газету редагував і поміщав в їй крім офіційних повідомлень невеликі замітки на злість дня, що мають пронаполеоновскую тенденцію, що відповідало його політичним переконанням - Гегель тоді покладав на Наполеона більші надії відносно упорядкування внутрінімецьких відносин і поліпшення положення країни. Ця діяльність, однак, у цілому не виправдала його очікувань, і тому в 1808 р. він переходить на посаду ректора гімназії в Нюрнберге, де провів вісім років аж до свого призначення професором у Гейдельберзі. Звідси його запросили як професор у Берлін, де він жив з 1818 р. до своєї смерті в 1831 р.
У вступній лекції в Гейдельберзі (її змістом було введення в філософію) він підкреслював, що "прусское держава заснована на інтелекті". Проте відношення Гегеля до Пруссії до 1819 р. було критичним. Легенду філософа прусского держави він заслужив з виданням "Основ філософії права" ("Grundlinien der Philosophic des Rechts") в 1821 р. Ця робота вже в той час викликала критичну реакцію з боку прогресивної філософської громадськості. Однак примітно, що легенда ця з'явилася пізніше, у той час, коли вже був забутий релятивно-прогресивний характер прусских реформ і обставини, у яких Гегель демонстрував свою лояльність. При цьому "Основи філософії права" побудовані на ліберальної теорії "абстрактного права". Апологетичні риси "Основ" завершуються виправданням спадкоємної монархії й майорату (Маркс критикує цю апологетичну тенденцію в трактаті "До критики гегелівської філософії права"). Безпардонні нападки на лідера націоналістично настроєних студентів Я.-Ф. Фриза у введенні до трактату повинні були виправдати участь Гегеля в національному русі, після того як Пруссія приступилася до реалізації так називаного Карловарского постанови. Карловарское постанова, прийнята за пропозицією Меттерниха, мало анти ліберальний характер і повинне було в країнах "Священного союзу" запобігти росту національного й демократичного руху.
Філософія Гегеля не була філософією прусского двору, вона була, однак, у тодішній Німеччині пануючою інтелектуальною силою. Навколо Гегеля зосередилася численна група послідовників, які аж до 40-х років представляли головний напрямок німецької філософії. Найбільше відомими членами гегелівської школи були, зокрема, К. Розенкранц, автор першої біографії Гегеля Г.-А. Габлер, пізніші критики гегелівської філософії з позиції філософії релігії Д.-Ф. Штраус і Б. Бауэр, видавець "Філософії історії" Э. Ганс і видавець "Естетики" Г.-Г. Гото й ін.
Супротивниками Гегеля були лише неортодоксальний кантіанець Я.-Ф. Фриз і релігійний філософ Э.-Д. Шлейермахер (нині цінуються його заслуги в області герменевтики). Берлінський період є у філософському відношенні завершенням діяльності Гегеля. Гегель у цей період читає лекції, видані пізніше як "Філософія історії" ("Philosophic der Geschichte"), переробляє гейдельбергский огляд своєї системи, названий "Енциклопедія філософських наук" ("Еncyklopedie der philosophischen Wissenschaften"), працює над "Філософією релігії" ("Philosophic der Religion") і "Естетикою" ("Asthetik"), що вийшли посмертно.
Пантеїстичний характер філософії Гегеля найбільш помітний у його Філософії релігії" і в розділі про релігію в "Феноменології духу". Вихідним пнктом його філософії релігії є ідея про те, що неособистий початок миру пзнає саме себе. Релігійні подання лише неадекватна ідея самопізнання "абсолютного духу". Адекватною же формою цього усвідомлення може бути лише філософія, Про неортодоксальний характер лекцій Гегеля про релігію свідчить те, що співробітником при їхньому посмертному виданні був Б. Бауэр, один із засновників младогегельянского навчання й один час друг Маркса.
Тому не випадково, що розкладання гегелівської школи наступає саме з цієї сторони. В умовах твердого авторитарного режиму критика релігії була й непрямою критикою політичних відносин. К. Маркс. уже в 1841 р. обертає увага на великий соціальний резонанс дискусії про розуміння релігії Гегелем, із чого починалася критика Гегеля в 40-і роки. "Критика неба перетворюється, таким чином, у критику землі, критика релігії - у критику права, критика теології - у критику політики". "Філософія релігії" поряд з "Основами філософії права" викликає необхідність критичної відомості рахунків з Гегелем, цього разу з його концепцією суспільства й історії.
У філософській літературі вже при житті Гегеля розгорілася суперечка про те, чи є-"Феноменологія" філософською "пропедевтикою", тобто введенням в філософію, або її завдання полягає в тім, що вона випереджає "шлях знання до науці", тобто Показує, як знання людства вилилися у філософію Гегеля. У дійсності "Феноменологія духу" є й тим і іншим, тому що під введенням у філософію Гегель розуміє не пояснення основних понять, але виправдання своїх філософських позицій. Він виправдує їх тим, що показує свою систему як завершення попередньої історії пізнання і як результат суспільного й культурного розвитку. Ніяких інших перевірок правильності Гегель не визнавав. Із цієї позиції зрозуміло,, чому він пише аналогічне введення з доказами правильності власних позицій ще двічі - перший раз як введення до першої частини "Енциклопедії", так називаної "Малої логіці", другий раз - у формі "Історії філософії". ("Geschichte der Philosophic"). У цих трьох історичних введеннях до гегелівської філософії існують, зрозуміло, значні розходження. Всі вони ґрунтуються на методі, що класики марксизму назвали логічним. Логічний спосіб викладу оголює Энгельс (у характеристиці методу "Капіталу" Маркса) у такий спосіб: "...цей метод у сутності є не чим иным. як тим же історичним методом, тільки звільненим від історичної форми й від випадків, що заважають,". Зрозуміло, співвідношення "історичного" і "логічного" у кожній із цих робіт інше. В "Історії філософії" переважає, зрозуміло, історичний спосіб, обоє іншого введення історичний матеріал максимально узагальнюють.
Гегель переконаний, що вивчення тих етапів, які пройшло людство наСвоєму шляху до "науки" (т. е, до філософії Гегеля), є найкращоїПідготовкою до внутрішньої тотожності саме з тієї позиції, що і виражаєЙого філософія. Він говорить: "Індивід повинен і зі змістовної сторони пройтиЧерез освітні щаблі загального духу, але як через форми, які духУже залишив, як через етапи шляху, що вже прокладений і вирівняний...Нетерплячість вимагає неможливого, тобто досягти мети без засобів... ТакЯк субстанція індивіда, тому що навіть світовий дух був таким терплячим, щоПройшов цими формами протягом тривалого проміжку часу й взяв на себеВеличезний труд. світової історії... і тому що він не міг свідомість пр самому себеЗнайти ніякою меншою працею, не може індивід і з погляду реальностіЗрозуміти свою сутність яким-небудь більше коротким шляхом...".Характеристика "Феноменології" як пропедевтики філософії не означає,Що це популярна робота. Мова йде винятково про те, що, коли нашомуДуху в "логічній" послідовності представлять попередні формиЗагальної свідомості, він буде вчитися швидше й з усвідомленням, що відповідаєДаної позиції, у якій "дух усвідомлює саме себе, перебуваючи в наявності".Варто ще сказати про те, що спонукує свідомість до того, щоб воно залишилоПевне положення як недостатнє й перейшло до вищого. Гегель повиненРозправитися з аргументом, що свідомість не може пізнати того, що йогоПоложення є незадовільним, якщо воно не може вийти "за своїМежі" і побачити пізнаваний предмет так, як він виглядає, незалежно відТого, як воно його пізнає.

• < Назад
• Вперёд >