Лекція Гегель. Апогей німецького ідеалізму. Гегель

Найбільш важливі раціональні ідеї «Феноменології духу» полягають у наступному:
1. Розробка й реалізація принципу історизму. Необхідність історизму як закону (принципу) пізнання випливає в Гегеля насамперед з необхідності доказу вихідного пункту його філософської системи - ідеї про тотожність мислення і буття. Показуючи в «Феноменології духу» процес розвитку абсолютної ідеї «від природної свідомості до чистого поняття», де й досягається повна тотожність буття й знання, Гегель у зв'язку із цим формулює найважливіше методологічне положення про те, що будь-який результат цього розвитку не може бути вірно пізнаний без правильного розуміння того шляху, що привів до цього результату. «Дійсним цілим», по Гегелю, є не «голий результат», а «результат разом зі своїм становленням», тобто з усією попередньою історією предмета.
2. Підкреслення важливої ролі трудової діяльності в житті людей, у тому числі у формуванні їхньої свідомості. Гегель «вхоплює сутність праці», розуміє людину як результат її власної праці. Але це в нього «абстрактно-духовна праця». У процесі трудової діяльності людина, по Гегелю, формує, «творить» не тільки речі, але й себе саму.
3. Розуміння історії як спільної діяльності індивідів, а природи їхньої свідомості - як суспільного продукту, результату й процесу їхньої соціально-історичної діяльності.
4. Уявлення про філософію як цілісну систему знання, що розвивається. Він уважав, що філософія може плідно розвиватися тільки в раціонально-понятійній формі. Однак згодом Гегель сильно перебільшив значення своєї філософії як «науки наук», у дусі свого панлогізму (тобто логічної діяльності світового розуму).
5. Формулювання ідеї ТріадичностІ (теза - антитезис - синтез), виявлення форми розвитку - спіралі.
6. Аналіз основних форм суспільної свідомості: філософії, релігії, мистецтва, моралі (моральності), правосвідомості в їхньому взаємозв'язку й субординації.
7. Розуміння істини як процесу. За висловом Гегеля, «істина не є викарбувана монета, що може бути дана в готовому виді й у такому виді захована в кишеню». Причому істина в нього тісно пов'язана з оманою як своєю протилежністю.
8. Постановка питання про соціальні антагонізми - «діалектика пана й раба». Проблемі соціальної боротьби пригноблювачів і гноблених, включаючи гранично гостру форму цієї боротьби, Гегель приділив значну увагу, дуже співчутливо ставився до Великої французької революції.
Лекція 7. Філософська система Гегеля і її структура
1. Логіка
2. "Філософія природи"
3. "Філософія духу".
У розвиненому виді зміст філософської системи Гегеля, стисло викладений в «Енциклопедії філософських наук» (1817), полягає в наступному. В основі всіх явищ природи й суспільства лежить Абсолют, духовний і розумний початок - абсолютна ідея, світовий розум, світовий дух і т. п. Цей початок активний і діяльний, причому діяльність його складається в мисленні, а точніше - у самопізнанні. Звідси – перший принцип гегелівської системи - принцип тотожності буття й мислення Другий ведучий принцип - Здатність духу до руху й розвитку.
У своєму розвитку абсолютна ідея проходить Три етапи:
1) розвиток ідеї в її власному лоні, в «стихії чистого мислення» - «Логіка», де ідея розкриває свій зміст у системі взаємно зв'язаних логічних категорій, що переходять друг у друга;
2) розвиток ідеї у формі «інобуття», тобто у формі природи - «Філософія природи». Природа служить лише зовнішнім проявам саморозвитку логічних категорій;
3) розвиток ідеї у свідомості, праві, моральності, всесвітній історії, тобто в «дусі» - «Філософія духу». На цьому етапі абсолютна ідея повертається до самої себе й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості й діяльності.
Опираючись на Абсолютний Дух, що включає в себе всі конкретні форми існування й здатний їх пізнати, на думку Гегеля, можна створити всеосяжну філософську систему. Відповідно до трьох щаблів пізнання вона повинна містити в собі логіку, філософію природи й філософію духу. Вони і складають три основні частини філософської системи Гегеля.
Логіка (наука логіки), Відкривається попереднім поняттям, Де, по-перше, розглядаються три Відносини думки до об'єктивності: метафізика, емпіризм і критична філософія (як два різновиди другого відношення); безпосереднє знання. По-друге, дається визначення логіки як науки про мислення (але не тільки про формальне), його визначення і закони, формулюється положення про збіг діалектики, Логіки й теорії пізнання. ЛОгіка містить три складових: Вчення про буття, вчення про сутність й вчення про поняття. Саморух буття повинен привести до сутності, що виступає як його антитезис, а їхній синтез породжує поняття.
Вчення про буття. ВЧення про буття починається із самої Абстрактної, порожньої категорії чистого буття. Зміст категорії чистого буття повністю вичерпується словом «є». Невизначеність цього чистого буття рівносильна ніщо. Єдність протилежних термінів буття й ніщо виражається в категорії становлення. Це перша більш-менш конкретна категорія на шляху пізнання, і саме її можна оцінити як початок, вихідний момент. Крім того, перехід від буття до ніщо є знищення, а від ніщо до буття - виникнення. Становлення є ще й найпростішою формою руху (від незнання до знання).
Становлення В Гегеля має три аспекти: як синонім категорії «розвиток»; як вираження процесу створення передумов предмета, що виникає на їхній основі; як характеристика початкового етапу вже виниклого предмета.
Першим результатом становлення Є наявне буття, що на відміну від чистого буття має свою визначеність і тому в ході розвитку переходить у якість. Його зміни породжують кількість, збагачувану якістю, але здатну змінюватися незалежно від неї. Протиріччя якості й кількості розв‘язуються в мірі, що синтезує їхню єдність, тому що кількісні зміни можуть переходити в якісні й назад, досягаючи певної межі. Перехід від однієї міри до іншої припускає наявність якоїсь основи для зміни. Такою основою, на думку Гегеля, є сутність.
Отже ключовими категоріями гегелівського вчення про буття є "чисте буття", протилежністю якої є категорія «Ніщо», а їхнім синтезом - категорія «Становлення», першим результатом якого є Наявне буття. Наявне буття характеризується за допомогою категорій Якість, кількість, Міра (єдність якості й кількості) і Стрибок. За допомогою цих категорій Гегель уперше у світовій філософії розробив один з найважливіших законів діалектики - закон взаємопереходу кількісних (поступових, безперервних) і якісних (перерви безперервності, перегони) змін.
Вчення про сутність. Головною проблемою цього вчення є проблема протиріччя й пов'язаних з нею, як правило, парних категорій, - сутність і явище, тотожність і розходження, підстава, зміст і форма, необхідність і випадковість, причина й дія, взаємодія й ін.
Категорія сутності, з одного боку, виступає як більш високий, ніж буття, щабель пізнання, а з іншого боку - звертається до глибинних внутрішніх закономірностей. Головною особливістю будь-якого явища й процесу, на думку Гегеля, є його корінна суперечливість у самому собі. У всьому співіснують різноспрямовані тенденції, сторони, які друг без друга не існують і водночас взаємовиключають один одного, тобто протилежності. Тотожність і розходження, необхідність і випадковість, причина й наслідок, форма й зміст, внутрішнє й зовнішнє - це не автономні характеристики, а властивості, що взаємопереходять одна в одну. Саме тому «протиріччя не слід розуміти як якусь аномалію, що зустрічається лише десь: воно є... принцип усякого саморуху... Щось, отже, життєво лише остільки, оскільки воно містить у собі протиріччя».1
Вчення про поняття. Поняття, відповідно до Гегеля - не просто одна з форм мислення й результат діяльності розуму, що абстрагує. Це абсолютна творча міць, що породжує все наявне. В понятті усвідомлюється та необхідність, з якої розвиваються буття й сутність. Пізнана ж необхідність надає суб'єктові свободу, можливу тільки теоретично, тільки в думці, у понятті.
У цьому розділі розглядається діалектика основних форм мислення - поняття (у вузькому змісті), судження й умовиводи, співвідношення одиничного, особливим і загального (з виділенням двох його видів - абстрактного й конкретного як «єдності різноманітного»).
Розглядаючи категорію «об'єкт», німецький філософ розрізняє такі його якісно різні рівні, як механізм, хімізм, телеологизм. Це означало певний підрив механіцизму й метафізичного способу мислення, що панували в той час. Цікаві ідеї Гегеля про взаємозв'язок життя й пізнання, пізнання й воління (практичної діяльності) і ряд інших.
Гегель неодноразово підкреслював, що його Логіку не можна змішувати зі звичайною, тобто зі створеною Аристотелем формальною логікою. У цьому зв'язку, говорячи про «логічне» (мислення взагалі), він виокремлює Три сторони (моменти) «усякого логічно реального»: а) абстрактна, або розумова (розум); б) діалектична, або негативно-розумна; в) позитивно-розумна, діалектика як Логіка й теорія пізнання. Характеризуючи ці моменти (сторони), Гегель пише, що мислення як розум не йде далі нерухомої визначеності й таку обмежену абстракцію вважає такою, що має самостійне існування. А якщо ця «нерухома визначеність» абсолютизується, то виходить догматизм. Інакше кажучи, розум - важливий необхідний момент мислення, він як «нерухоме мислення», що відволікається від розвитку й взаємозв'язку явищ, необхідний завжди. Але його можливості не можна перебільшувати, видавати його за все мислення в цілому.
Оскільки розум бере речі і їхні поняття, що виражають, як щось Стійке, незмінне, то логікою розуму є формальна логіка, що Гегель уважав дуже важливої й потрібної в межах її компетенції.
Діалектичний момент є зняття кінцевими визначеннями самих себе і їх «перехід у свою протилежність». Історично цей момент виступає у двох формах - скептицизм і софістика. У цьому змісті діалектика - принцип усякого руху й життя.
Позитивно-розумне мислення осягає єдність визначень у їхніх протилежностях, є те стверджувальне, котре втримується в їхньому розв‘язанні й переходах.
Отже, Логіка Гегеля - це цілісна система категорій, яка Розвивається від абстрактного до конкретного, органічна єдність всіх трьох моментів логічного (мислення), але при визначальному значенні третього моменту.
Гегель виходить з того, що «Протиріччя - корінь усякого руху й життєвості: лише оскільки щось має в собі самому протиріччя, воно рухається, має імпульс і діяльність». Інакше кажучи, він Розглядав протиріччя як джерело саморозвитку Всього сущого - у тому числі мислення, пізнання. Гегель, зазначав, що «смішно говорити, що протиріччя не можна мислити». Мислення повинне виражати реальні протиріччя предмета. Більше того, Присутність у мисленні протиріччя - критерій його істини, відсутність протиріччя - критерій оманИ. При цьому мова, зрозуміло, не йде про так звані формально-логічні протиріччя (плутанина, непослідовність мислення), які, звичайно ж, повинні усуватися з мислення (у реальності їх немає). Протиріччя, будучи джерелом саморозвитку, саме розвивається, є процес. Основні етапи його розгортання: тотожність, розходження, підстава, де протиріччя розв‘язуються. Розв‘язання одного протиріччя є одночасно виникнення іншого протиріччя.
Визначальною для "Науки логіки" Гегеля є іДея розвитку. Розвиток універсальний, його закони здатна досліджувати насамперед логіка, тому що вона займається законами мислення, а вони і є закони буття (відповідно до принципу буття й мислення в їхній тотожності), закони дійсності.
У Гегеля основні поняття логіки первинні, до досвідні, незалежні від природи, історії й мислення. Їхній розвиток породжує все інше. Робота Гегеля «Наука логіки» і присвячений дослідженням логічних категорій, тобто поняттям, які відбивають загальні й істотні зв'язки сторін у ході змін будь-яких об'єктів.
Суть методу розвитку логічних понять У Гегеля в наступному. Існують вихідні категорії, кожна з яких виступає у вигляді тези. Теза використовується автоматично, звично, беззвітно. Змістовна сторона її схована, вона знайома і невідома. Розвиток тези являє собою самоподіл, тобто виділення своєї протилежності - антитезису. Зрівноважування, нейтралізація першої і другого приводить до їхнього єднання, синтезу. Синтез, у свою чергу, перетворюється в нову тезу. Однак він більш високий у своєму розвитку, ніж попередні, тому що збагачений позитивними досягненнями, отриманими в процесі заперечення попередніх позицій. Протиріччя, говорить Гегель, «є корінь усякого руху й життєвості; лише оскільки щось має в собі самому протиріччя, воно рухається, має імпульс і діяльність».
Отже, у вченні про поняття Гегель показав; що загальне втримується в одиничному й проявляється через нього, що вищі форми мислення розвиваються з нижчих, що будь-яке знання може претендувати на звання істинного лише у випадку включення в себе різних, у тому числі й суперечливих, сторін реального світу. Ідея виступає безумовною єдністю поняття й предмета, розвиваючись як процес. Процес цей не зв'язаний часом і простором. У саморозвитку розуму, позбавлене змісту буття збагачується змістовною конкретністю, що осягається в понятті. Процес цей завершується лише повним пізнанням ідеї самої себе. Абсолютна ідея, відчужуючи первинне буття, породжує все багатство світу й осягає його в рівній їй самій повноті. «Ми тепер повернулися до поняття ідеї, з якої ми починали. І, разом з тим, це повернення назад є рух уперед. Ми почали з буття, абстрактного буття. На цьому етапі нашого шляху, на який ми тепер вступили, ми маємо Ідею як Буття. Але ця ідея, що володіє буттям, є природа». Так відбувається перехід до "Філософії природи".
2. Філософія природи - це, по Гегелю, вчення про ідею у формі інобуття, тобто у формі природи. Завдання філософського розгляду останньої Гегель бачив у тім, щоб простежити, Яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Природа, на думку Гегеля, це антитезис, інобуття ідеї. Вона являє собою як би набір скам'янілих понять на деяких щаблях існування Абсолютного Духа. Вірний своєму методу, Гегель виділяє Три такі щаблі: Механіка, фізика й органіка. Зв'язок між ними аналогічний зв'язку Тези, антитезису й синтезу в логіці. Однак, якщо там вона здійснюється насправді і являє собою реальний процес, то в природі це скоріше схоже на копію, ілюстрацію з оригіналу. Це як би не сам розвиток, а відбиток Його.
Отже «Філософія природи» розпадається В Гегеля на три великих розділи: механіку, фізику й органічну фізику. Кожний із цих розділів був результатом філософського узагальнення даних природознавства, накопичених до початку XIX століття. Німецький філософ досить добре знав сучасне йому природознавство, розділяючи всі його достоїнства й обмеженості - особливе панування в ньому механістично-метафізичного способу мислення, намагався (хоча й не завжди вдало) ці обмеженості по-своєму перебороти. Зокрема, він прагнув осмислити природу в її цілісності й розвитку й з'єднати діалектику із природничими науками. При всіх раціональних ідеях «Філософія природи» - найбільш слабка частина його системи, що зробила надалі незначний вплив і на теоретичне природознавство, і на філолофсько-методологічне осмислення досягнень науки в цілому.
Уже зовнішнє структурне членування зазначеної роботи містить принаймні дві важливих позитивних ідеї: Спрямованість проти механіцизму (тобто прагнення тільки за допомогою законів механіки пояснити всі явища природи, включаючи людину й суспільство); Підкреслення (слідом за Шеллингом) ієрархічності - розташування областей (сфер) природи по висхідних щаблях від нижчого до вищого, тобто «здогад» про форми руху матерії й про класифікації природничих наук на цій підставі.
В «Механіці» Гегель розглядає такі фундаментальні філософські категорії, як Матерія, Рух, простір, час; із конкретно наукових понять - притягання, відштовхування, маса, тяжіння, падіння, поштовх і ін.
Сама фундаментальна позитивна ідея даного розділу, що передбачила деякою мірою теорію відносності, сформульована самим Гегелем так: Лише в Русі простір і час дійсні. Рух є становлення, що породжує саме себе. Матерія являє собою продукт внутрішнього зв'язку часу, простору й руху. Так само, як немає руху без матерії, так і не існує матерії без руху. При цьому матерія внутрішньо суперечлива.
У фізиці Гегель намагається охарактеризувати окремі явища природи, розкрити між ними зв'язку й описати ієрархічні послідовності. У «Фізиці» мова йде про загальну й окремі властивості матерії у їхньому з'єднанні. У цьому зв'язку досліджуються такі поняття, як світло, фізичне тіло, різні «стихії» (наприклад, повітря), питома вага, звук, теплота й ін. Причому всі категорії й поняття розглядаються не безсистемно, хаотично, а в певній послідовності, сходженні й переходах. Так, фізика загальної індивідуальності переходить у фізику особливої індивідуальності, що, у свою чергу (що примітно) переростає в хімічний процес. При аналізі останнього Гегель використає такі поняття, як з'єднання, гальванізм, процес вогню, нейтралізація, поділ і ін.
«Органічна фізика» містить три послідовно висхідні один до іншого підрозділи: геологічна природа, рослинна природа й тваринний організм. Тут відповідно розглядаються історія й життя Землі як планети, специфіка формо утворювального процесу в рослин і тварин, функції організму, співвідношення роду й виду, роду й індивідуума. При аналізі останнього співвідношення Гегель виділяє три моменти: хвороба індивідуума, зцілення й смерть індивідуума з нього самого.
Отже третя частина філософії природи присвячена проблемам життя. У ній реалізується спроба показати, як з неживої природи здійснюється перехід до живого (рослинному, тварині, людському) світу. Але різні природні форми в Гегеля не виникають одна з іншої, а як би «нанизуються» Абсолютним Духом у певній послідовності на нитку життя.
Спроба створити філософію природи диктувалася не стільки інтересом до природи, скільки потребами створеної автором системи. Єдність природі дає ідея, і вона ж прагне якомога швидше минути цей етап і повернутися до себе самої.
У висновку «Філософії природи» мислитель пише, що його мета полягала в тому, щоб дати зображення природи, знайти в цьому зовнішнім бутті лише дзеркало нас самих, побачити в природі вільне відбиття духу, пізнати бога не в розгляді духу, а в цьому його безпосереднім наявному бутті (тобто в природі).
У "Філософії природи" Гегеля зустрічається багато натяжок, вільних допущень, неаргументованих і навіть абсурдних тверджень. Так, світло Гегель уявляє собі у вигляді найпростішої думки, а звук - у вигляді механічної щиросердності, прояву душі в області механіки. Магнетизм - це думка в природі, що має тричленну структуру: два полюси й нейтральну точку. Однак незважаючи на наявність цілого ряду нісенітних, фантастичних, а часом і безглуздих міркувань про природні явища й процеси (обумовлених насамперед рівнем природознавства його часу), Гегель висловлював чимало раціональних філолофсько-методологічних і наукових ідей. Крім тих, що вже були відзначені нами раніше, укажемо на наступні: Необхідність єдності Філософського й конкретно наукового вивчення природи; розуміння того, що природа є цілісний, взаємозалежний процес, а звідси його заклик до натуралістів опанувати діалектичним методом (якого тоді там ще не було); усвідомлення протиріччя як «кореня руху й життєвості» у природі Й ін.
3. Завершальною частиною гегелівської системи є Філософія духу. Цей третій розділ філософії Гегеля являє собою заключний етап розвитку Абсолютного Духа, коли він досягає поняття, що відповідає мислячій природній істоті - людині. Тут теж спостерігається тріада розвитку. Відповідно «Філософію духу» Гегель розчленував на три розділи: Суб'єктивний дух, об'єктивний дух, абсолютний дух.

• < Назад
• Вперёд >