Лекція Пізнання як предмет філософського дослідження
Лекція Пізнання як предмет філософського дослідження.
План.
Знання як цінність. Типологія знання. Діалектика процесу пізнання: суб‘єкт і об‘єкт пізнання, єдність чуттєвого, раціонального та інтуітивного у процесі пізнання. Філософські концепції істини.
Література.
1. Лекторский В. А. Субъєкт, объєкт, познание. М.,1980.
2. Швырев В. С. Научное познание как деятельность.-М.,1984.
3. Чудинов Э. М. Природа научной истини.-М., 1977 (гл.1,3)
4. Заблуждающийся разум. Многообразие форм вненаучного знания.
5. Философские науки 1991. №№ 4,6,12.
Оскільки життя людини повністю не детермінується її інстинктивною програмою і світ людини постійно змінюється і розширюється, то людина потребує певних знаннь для того щоб орієнтуватися і діяти в світі. Отже пізнавальне відношення виступає необхідною передумовою всієї системи відношень людини до світу, а знання є для неї фундаментальною цінністю. Але шо таке знання, якими вони бувають, як виникають і змінюються, як встановлюється їхня відповідність дійсності? Ці питання і становлять предмет філософської теорії пізнання – Гносеології. У цілому можна зазначити, що Філософія на відміну від інших наук, які вивчають процес пізнання ( логіка. психологія, історія і методологія науки, тощо) досліджує питання про своєрідність пізнавального ставлення людини до світу, природу та можливості пізнання людиною світу та самої себе, загальні передумови, засоби та закономірності пізнання, критерії його істинності. Одним із ключових понять гносеології є поняття “знання”. Що ж таке знання?
1.Знання це певна інформація. тобто інформаційне відображення дійсності.
1. Це така інформація, яка має знакову форму, тобто певний смисл та значення.
Знання це виша форма відображення яка має смисл та значення. Знання ще визначають як суб’єктивний образ об’єктивного світу. Це результат адекватного відображення об’єктивної дійсності людиною у вигляді уявлень, понятть, суджень, теорій, виражених у вигляді знаків природних і штучних мов.
2. Типологія знання:
§ Рівні як певні ступені відображення світу – емпірічний та теоретичний;
§ Форми – віра, гадка, дискурс, мудрість;
§ Види- Донаукове: побутове, міфологічне; Наукове; позанаукове: філософське, релігійне, у мистетві;
§ Типи – істинне, хибне, вірогідне.
Ключовими в теорії пізнання є також категорї об’єкту і суб’єкту. Вони співввідносні. Нема суб’єкту без об’єкту і об’єкту без суб’єкту. У самому загальному викладі Об’єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна активність. Суб’єкт пізнання – це джерело, носій активності, спрямованої на об’єкт.
В історії філософії взаємовідношення між об’єктом та суб’єктом бачились по-різному.
В метафізичному матеріализмі – абсолютизувалась залежність пізнавального образу від об’єкту.
У ідеалізмі – абсолютизувалась активність суб’єкту.
У діалектичному матеріализмі підлкреслюється їх суперечлива взаємообумовленість, яка грунтується на практиці. Практика перетворює окремого індивіда на суб’єкт пізнання, а об’єктивну дійсність на об’єкт, та здійснює взаємозвязок між об’єктом та суб’єктом у пізнанні.
Це положення конкретизується у наступних твердженнях:
1. Об’єкт пізнання – це не уся природа чи будь-які її предмети, а тільки ті, які включені до практичної діяльності людини, це олюднені та олюднювані прагменти природи. Отже, об’єкт дан не в формі споглядання первісної природи, а у формі практичної взаємодії людини і природи.
2. Суб’єкт пізнання – це не ізольований індивід, гносеологічний робінзон, чи його свідомість, це суспільство в цілому, суспільна людина, яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності – мову, категорії тощо.
3. Суб’єкт і об’єкт пізнання, як і сам процес пізнання мають суспільно історичний характер.
4. Об’єкт активен по відношенню до суб’єкта оскільки визначає зміст свідомості суб’єкту, а суь’єкт активен по відношенню до об’єкту, оскільки засвоює його в процесі практичної і пізнавальної взаємодії.
Історичні форми розуміння взаємозв‘язку суб‘єкту і об‘єкту у процесі пізнання.
1. Класична філософія і наука .Об‘єктивність знання може бути досягнута якщо із опису і пояснення об‘єкта усунути все, що відноситься до суб‘єкта, до засобів та процедур пізнання. Ідеал пізнання- побудова абсолютно істинної, об‘єктивної картини світу.
2. Некласична філософія і наука (Кінець Х1Х - перша половина ХХ ст.).Принципово неможливо усунути із процесу пізнання все, що стосується суб‘єкту. Саме суб‘єкт формує умови спостереження та експеріменту, здійснює вибір методів пізнання. Висновок – Картина світу може бути лише відносно істиною. Різні теоретичні описи реальності можуть бути істиними. Принцип доповнювальності Бора.
3. Посткласична філософія і наука. (друга половина ХХ ст.)
Неможливо усунути із процесу пізнання не тільки логіко-методологічні властивості суб‘єкту, але й його соціально- аксіологічні властивості. Наука не може бути ціннісно нейтральною.
Роль чуттєвого, раціонального і інтуїтивного у процесі пізнання.
Чуттєве, раціональне і інтуітивне – це не самостійні ступені, а невід’ємні моменти процесу пізнання.
Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно-образну, чуттєву форму виразу і дає знання явищ. Це перший рівень пізнання. але на ньому вже підключається і мислення:
1. Вже при формуванні сприйняття та уявлень здійснюється синтез та узагальнення чуттєвого досвіду, тобто підключається мислення.
2. Пізнання формує і організує мова, яка також містить момент рацілнального
3. Самі орагни почуттів формуються і розвиваються під впливом соціокультурного досвіду
4. Значна частка чуттєвого досвіду включає й образи, взяті із досвіду інших людей, що неможливо без дії розуму.
Якщо чуттєве відображення дає знання про одиничне, про явище, то знання про загальне дає абстрактне мислення. Цей рівень пізнання має відносну самостійність:
1. Знання тут втрачають конкретно-чуттєву форму і набувають узагальнення і систематизації у вигляді понять, теорій, гіпотез. тощо.
2. Абстрактне мислення сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання
3. Узагальнює і зберігає результати пізнання
4. Є знаряддям зворотного впливу на світ, його засвоєння і перетворення.
Ще раз підкреслимо. що чуттєве і раціональне – це два необхідні боки єдиного процесу пізнання. А за ступенем, глибиною відображення дійсності розрізняють емпіричний та теоретичний рівні пізнання.
Емпіричний рівень- перший, початковий. На ньому відбувається спостереження об’єктів та їх опис, фіксуються факти, здійснюється їх опис і порівняння, встановлюються емпіричні співвідношення між явишами.
На Теоретичному рівні створюються теорії, в яких відкриваються загальні та необхідні зв’язки, формулюються закони досліджуваних об’єктів в їх систематизованій єдності.
Форми – теорія, гіпотеза, ідея.
Методи – загальнологічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання.
Накові методи теоретичного дослідження: формалізація, аксіоматизація, гіпотетико-дедуктивний метод.
Чуттєве пізнання базується
Роль інтуіції у процесі пізнання. Проблема інтуіції з ХУ11 ст займає одне з провідних місць у теорії пізнання – Декарт, Спіноза: вищий вид інтелектуальної діяльності в якому істина схоплюється безпосередньо тобто без умовиводу і доказів. Активно досліджувалась в німецькій класичній філософії, марксизмі. У ХХ ст підсилюється увага до пр. інтуції, що зумовлено зростанням ірраціоналістичних тенденцій і підвищенням ролі самої інтуіції у методологічних та накових пізнавальних програмах. Суттєвий внесок зробили Бергсон, Шелер, Гуссерль, Гартман. Лосський розробив теорію Інтегрального інтуітивізму : виділив чуттєву, інтеллектуальну та містину інтуцію.
Основні ознаки інтуіції:
1. Синтетичність, цілісність результату інт. пізнання.
2. Відсутність логічного умовиводу, “пряме” схоплення істини.
3. Очевидність, достовірність, переконливість одержаного результату як істинного. Така очевідність може мати характер як чуттєвої наочності, так й інтелектуальної. У межах інтелектуальної інтуіції розрізняють інтуітивне судження і інтуітивний здогад.
4. Виникає в результаті свободного вибору із декількох можливостей. Має вибірковий характер.
5. Має творчий характер.
6. Інтуіція спирається на естетчні критерії – досконалість, краса одержаного результату.
7. Інтуіція випереджує результат пізнання, те, що вона відкрила лише потім одержить логічне та експеріментальне обгрунтування.
Роль інтуіції – вона є невідривним компонентом творчого мислення, відкриває нові можливості пізнання світу. Інтуіція – це чуттєве розкриття внутрішньої логіки предмету.
Взаємозв‘язок чуттєвого, раціонального та інтуітивного в пізнанні:
1. Усі вони є взаємопроникаючими та взаємодоповнювальними моментами пізнання, які функціонують на кожному з його рівнів.
2. Логіка без інтуіції не може дати принципово нового знання, але і інтуіція неможлива без логіки. інтуіція дає первісне уявлення про об‘єкт, о логіка його розгортає, доводить, дає можливість його сприйняття іншими людьми, можливість його практичного використання.
Провідною в гносеології є проблема Істини. Усі проблеми теорії пізнання торкаються чи засобів та шляхів досягнення істини чи форм її існування та реалізації, структури суб‘єкт-об‘єктних взаємовідносин тощо. Тобто усі гносеологічні проблеми концентруються навколо проблеми істини, конкретизують та доповнюють її.
В історії філософії склалися різні підходи до розглядання істини. У першому наближені їх можна поділити на класичні та некласичні.
Класичні концепції істини.
1. Істина як відповідність знаннь дійсності – Аристотель, Бекон, Спіноза, французські матеріалісти, Фейєрбах, марксизм. В основі лежить Принцип корреспонденції (відповідності).
2. Істина як вічна, незмінна і абсолютна властивість ідеальних об‘єктів. В основі лежить Принцип кгеренції ( узгодженності мислення з самим собою чи з абсолютним у ньому.
Знання вважаються істиними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютним, апріорним у ньому – Платон, Августін, Декарт, Кант.
Знання вважаються істинними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютом – середньовічні філософи, Гегель.
Некласичні концепції істини.
Тут переважають суб‘єктивно ідеалістичні підходи.
1. Принцип конвенціоналізму (Загальної згоди) – істиними є ті знання, які визнаються людьми істиними на даному історичному етапі розвитку. Пуанкаре, Богданов – Істина це форма яка організує досвід.
2. Принцип прагматизму – істиними є знання, які приносять практичну користь, є корисними.
3. Неопозитивізм – прагне поєднати принципи корреспонденції та когерентності. Розрізняє два види істини (Карнап): 1) істинність теорії відносно фактів, які вона описує, тобто істина розуміється як підтвнрдження знанні, їх відповідність чуттєвому досвіду. Критерій істини – веріфікація-співвіднесення перевіряємого твердження із сукупністю фактів, чуттєвим досвідом (Шлік). Розгорнути критку цього принципу дав Рассел. Пізніше фальсифікації (Поппер). 2) істинність заннь у межах теорії. тобто логічна несуперечливість теорії – істина розуміється як відповідність знань іншим знанням, істинність яких доведена чи задана заздалегідь.
4. Екзистенціалізм – відкриває онтологічний вимір істини, тобто розглядає її не тільки як характеристику знаннь, але й як характеристику буття. Істина як відповідність дійсності своєї сутності – істині почуття, істиний сенс життя, істиний життєвий шлях. Тобто. істина – те, у чому я знайшов себе, це самовираження, самобудування. Бердяєв: Істина живе, істина – суще. Істина – це шлях і життя, тому знати істину – означає бути істиним.
5. Постмодернізм – Буття децентрично, отже істина як об‘єктивне, адекватне дійсності знання не можливо. Немає істини не заплямованої людською суб‘єктивністю – Барт.
Істина багатовимірна. Її основні виміри гносеологічний та онтологічний. Умежах Гносеологічного виміру слід розрізняти 1) Епістемологічну істину – це знання адекватні, відповідні об‘єктивній реальності. Саме до цього виміру може бути застосований критерій практики. 2) Логічну істину – це логічно несуперечливі знання. У межах Онтологічного виміру можна виділити Предметну істину – відповідність предмету, дійсності своєї сутності та Екзистенційну істину – відповідність людини, людського буття своєї сутності.
Роль практики у процесі пізнання:
1. Як сукупний історичний досвід виступає критерієм істини.
2. Визначає засоби пізнання, спрямовує пізнавальну увагу відповідно до своїх потреб.
3. Визначає джерела отримання нових знаннь про дісність
Висновок – перетворює окремого індивіда на суб‘єкт пізнання, а об‘єктивну дійсність на об‘єкт пізнання, здійснює взаємозв‘язок між суб‘єктом і об‘єктом у процесі пізнання.
