Лекція . Специфіка людини і її буття в світі
Страница 2 из 3
Суттєву роль у формуванні філософських концепцій людини у XIX - XX ст. відіграє виняткове онтогенетичне положення людини. Ця винятковість виявляється передусім у такому важливому переломному пункті процесу життя кожної живої істоти, як Народження - перехід від захищеного та забезпеченого життя у материнській утробі до наявного буття як "висадженої" у світ істоти. У людини період внутріутробного визрівання мав би тривати десь близько 21-22 місяців, а тим часом, як відомо, він дорівнює дев'яти місяцям. У чому ж річ, що є причиною "прискореного" дозрівання людської дитини? Чи, може, справа не в прискоренні? На це питання проливає світло інший факт онтогенезу: Майже для всіх тварин кінець виношування збігається з закінченням визрівання здатностей, потрібних для самостійного життя, і швидкість дозрівання, яке ще триває, потім спадає дуже різко. Проте визрівання нейром'язової організації маленької людини триває з швидкістю, що не змінюється, ще приблизно рік. Тобто можна справді говорити про "позаматочний рік ембріона" (Портман). Безпосереднє значення цієї "аномалії"" полягає в тому, що культурно-соціальне формування немовляти проникає всередину і відповідно вглибину - до стадії "ембріональної" неготовності. У цей період одночасно формуються такі важливі характеристики людської істоти, як пряма поза, початкова мова, використання знарядь.
Головна, власне поведінкова, відмінність людини від тварини полягає, напевне, в тому, що людину треба спочатку навчити, яка поведінка в окремій ситуації буде осмисленою, тимчасом як тварину цього вчити не потрібно - вона вже "знає", тобто діє так, начебто знала про це завжди. Проте безперечним фактом науки є те, що поведінка тварин у певних ситуаціях виявляється цілком або значною мірою видовою і визначається незалежно від досвіду, причому виключно на благо індивіда, його групи та його генетичного потенціалу. У людини ж перевага елементів, що визначають поведінку, рішуче переноситься на бік навчання, формування власного розуміння та традиції; тим самим принципово змінюється вся структура поведінкових детермінацій. Автоматичне і негайне поєднання стимулу та реакції гальмується дією міркування за допомогою мислення, свідомості.
Найближчим до означених вище досягнень природознавства є, мабуть, антропологізм А. Гелена, одного з авторів концепції людини як "недосконалої істоти". Людина суттєво програє порівняно з іншими тваринами у здатності до адекватного пристосування до умов навколишнього середовища. Через те брак волосяного покриву намагається компенсувати одягом, деградацію щелепних м'язів, ікл тощо - створенням знарядь праці, зброї, а свої ненадійні порівняно з іншими тваринами інстинкти - мисленням, пізнанням дійсності і соціальними інститутами, що приводить А Гелена, а також Е. Ротхакера та інших, до ідеї безкорисного, самоцільного ставлення до природного буття як власне людського визначення. Безперечно евристичною, плідною є ідея "філософської антропології" про відмінність людини від тварини, що полягає в здатності ставитися до іншого буття як до такого і навіть пройматися цим буттям, робити його спеціальним, особливим предметом уваги та діяльності, долати свій "тваринний егоїзм" і ставати тим самим на шлях універсальності. Однак відповідним чином констатовані "недоліки" тварини скоріше корелюють з ідеальною картиною тваринного влаштування світу, ніж повідомляють про специфічно людську норму. Людина й справді виглядає істотою недосконалою, якщо за критерій брати тваринний спосіб збереження та продовження життя. Проте, чи є цей масштаб взагалі іманентним мірилом самої людини, тобто її буття, - це питання лишається нерозв'язаним, разом із враженням, що сама людина, принаймні її сутність, "вислизає", "витискується" з тваринного світу в реальність дещо іншого плану.
У світлі сучасних даних змінюється сама загальна картина антропогенезу і відбувається зміщення акцентів у розумінні того, як саме він відбувається, які його наслідки для сучасної буттєвої визначеності людини. Сучасна соціобіологія і етологія віднайшли цілу низку фактів про безперервний еволюційний зв'язок людини й тварини, якщо його брати з боку тих біологічних особливостей людини і генези форм поведінки, які, в свою чергу, становлять підвалини специфічно людського способу самореалізації, тобто культури в її різних виявах. Проте в даному разі йдеться про зародження і становлення людських форм спілкування і творчості не як наслідків випадіння людини з біологічної еволюції і переходу в царину культури, а, навпаки, - безперервного процесу зародження і розвитку різноманітних форм людської самореалізації, які розуміються при цьому в усьому своєму розмаїтті і внутрішній суперечливості.
Як зазначає один із стовпів такого різновиду філософсько-антропологічної рефлексії Е. Морен, "не лише виготовлення знарядь, але й мисливство, мова, культура з'явилися в ході олюднення раніше, аніж народився власне людський вид sapiens. Це означає, що олюднення є складним процесом розвитку, котрий входить до складу природної історії, - розвитку, з якого, зрештою, з'являється культура. Відтак людина за своєю природою і суттю - істота культурна, оскільки вона за своєю культурою — істота природна, і лише в такому, на перший (але лише на перший) погляд, ракурсі можна здійснювати, якщо виходити з позиції Є. Морена, результативний пошук відповіді на відоме твердження.
Отже, людську природу можна визначити не через протиставлення культурного і біологічного, а лише спираючись на розуміння органічного їх взаємозв'язку як з погляду становлення людини, так і її нинішнього статусу: "Як можна не помітити, що найбільш біологічні явища - секс, смерть - водночас найбільшою мірою пройняті символами культури! Найелементарніші вияви нашої біологічної життєдіяльності - їжа, пиття, випорожнення - тісно пов'язані з нормами, заборонами, цінностями, символами, міфами, ритуалами, тобто з тим, що найбільш специфічно для культури". Але найбільше вражає те, що не лише в сучасному житті, але вже на рівні перетворення гомінід у людину відбулося становлення, закладення підвалин надзвичайно неоднозначної і внутрішньо суперечливої природи людини: "Нам потрібно пов'язати осудну людину (sapiens) із людиною безумною (demens), людиною виробляючою, людиною технічною, людиною будуючою, людиною, що тривожиться, людиною екстатичною, людиною, що співає й танцює, людиною нестабільною, людиною суб'єктивною, людиною уявною, людиною міфологічною, людиною кризовою, людиною невротичною, людиною еротичною, людиною, що не знає міри, людиною - руйнівником, людиною свідомою, людиною несвідомою, людиною магічною, людиною раціональною: одна і та особа виявляє себе в безлічі образів у ході остаточного перетворення гомінід у людину". При цьому особливо підкреслимо, що йдеться про такі внутрішньо суперечливі прикметні риси людського єства, які за своїм характером є наскрізними, а отже у принциповому розумінні нездоланними, з якими внаслідок цього потрібно постійно рахуватися: "...людину неможливо звести ні до її технічного обличчя homo faber, ні до її раціоналістичного обличчя homo sapiens. Відтворюючи обличчя людини, слід брати до уваги міф, свято, танець, спів, екстаз, любов, смерть, непомірність, війну... Не можна відкидати як "шум", відходи, осадок ні афективність, ні невроз, ні безлад, ні випадковість. Справжня людина виявляє себе в діалектиці sapiens - demens".
На такому тлі однозначне оптимістично-прогресистське бачення людини і перспектив її подальшого буття не може лишатися незмінним і потребує значної корекції' відповідно до більш реалістичних підходів Ці підходи випливають із досвіду соціальної практики XX сторіччя, багато в чому гіркого й повчального, і мають спиратися, - щоб максимально уникнути нових міфологем і заідеологізованих утопій, - на фундаментальні відкриття в галузі людинознавства, що мали місце в нинішньому сторіччі.
А серед останніх ідеться передовсім про такий найважливіший висновок теоретичного і практичного плану – про те, що Межа між людиною і твариною пролягає не іззовні, а в самій людині. І багатолика людська природа не лише справді існує, але й посідає в сукупній життєдіяльності значно більше місце, ніж це уявлялося раніше, і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації і культури.
В сучасній філософській антропології специфіка людини і її буття в світі виявляється шляхом їх порівняння з існуванням тварин.
1. Тварина є істотою спеціалізованою, має визначену екологічну нішу існування. Людина є істотою не спеціалізованою, не має визначеної екологічної ніши існування, тобто є істотою Універсальною – може діяти за мірками будь-якого виду. З точки зору своєї біологічної природи людина є Незавершеною істотою, “недосконалою” твариною. Біологічна недосконалість людини компенсується наявністю свідомості, розуму, культури.
2. Буття тварини жорстко визначено її інстинктивною програмою і тварина не може перестати бути твариною, чи почати поводитись як інші тварини. В бутті людини ж ніщо назавжди не гарантовано, людина завжди ризикує втратити свою людяність. Людина не може прожити своє життя просто наслідуючи видові зразки і має здійснювати самовизначення і самореалізацію власноруч. Звідси випливають такі особливості людини і її буття:
§ Кожна людина унікальна і неповторна
Ти знаєш, що ти - людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина
Мука твоя - єдина,
Очі твої одні.
Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі.
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві и злі.
§ людину не штовхають інстинкти, а притягують цінності. Більш за те, людина здатна сказати “ні” інстинктам.
§ недостатність інстинктивних механізмів регуляції людського життя і співжиття компенсується соціокультурними механізмами – традиціями, інститутом права, моральними нормами.
§ буття людини, як це висвітлив Гайдеггер, – це висунутість у ніщо, це царина можливостей – можливостей бути так чи інакше, бути такою чи іншою чи взагалі не бути.
§ людині властива здатність до самотворення, отже її буття має модуси свободи і відповідальності за життєвий вибір, що здійснює людина. Сучасна філософська антропологія, визнаючи самотворчу здатність людської істоти не може не враховувати часто світоруйнівних наслідків творчості. Реальний факт сьогодення – вражаючі масштаби екологічної кризи, котрі засвідчують появу фундаментального екзистенційно-антропологічного парадоксу: людина не в змозі пристосуватись до нею ж витвореного штучного середовища.
§ людина – це єдина жива істота, що має здатність до самозаглиблення і самовизначення.
Здатність людини до самовизначення і самотворення в філософії зазвичай і позначають поняттям “духовність”. Отже духовність – це сутнісна характеристика людини і її буття в світі.
3. Тварина живе завдяки пристосуванню до навколишнього середовища, а людина перетворює середовище відповідно до своїх потреб і створює нову – соціокультурну реальність. Звідси випливають такі особливості людини і її буття:
§ людина має творчо-перетворювальне ставлення до світу, є істотою діяльною і творчою. Причому, "творчий акт - це не лише і не стільки думка, скільки дія, саме життя, людське життя. Творчість обов'язково містить у собі волю до дії, імператив. Люди не тому творять, що можуть це робити. Вони тому постійно здійснюють творчі акти, що не можуть інакше... Творчий акт і є змістом справжнього людського буття, у певному розумінні - власне людським буттям як таким".
§ людина є істотою суспільною – формується і розвивається у суспільстві, яке задає і конкретно-історичні форми людського буття.
§ людина є істотою культурною – вона не просто розмовляє, а розмовляє певною мовою, не просто споживає їжу, а задовольняє свою потребу в їжі, як і усі інші біологічні потреби, визначеними культурою засобома і у прийнятих в культурі формах тощо.
§ інтенціональність ітрансцендетність людського буття.
