Лекція Становлення Європейської філософії Нового часу

Найважливішою характеристикою філософії Декарту є антитрадиціоналізм. Він вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає кри­тичному аналізу та сумніву. Не визиває сумнівів лише найбільш оче­видні положення та судження (саме очевидність він вважав критерієм істини). А найбільш очевидним з суджень є твердження “Я мислю - отже я існую”. Тому воно і повинно бути вихідним положенням філософії. Із цього положення витікають два основних висновки: 1.розумово осягнений світ більш істиний, вище ніж світ чуттєвий та 2. самосвідомість люди­ни має дуже велику цінність.

Декарту належить ідея створення загального наукового методу - уні­версальної математики, який забезпечить панування над природою. У праці "Правила для керівництва розумом" Декарт визначив суть методу:" Під методом розумію легкі і достовірні правила, суворо додержуючись яких, людина ніколи не сприйме нічого неістинного за істинне і не витрачаючи марно ніякого зусилля розуму, але постійно крок за кроком приумножаючи знання, прийде до істинного пізнання всього того, що буде здатна пізнати". ЗНачення наукового методу Декарт вбачав в тому, що він дозволить 1. перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випадковостей, 2. провадити систематичний, безперервний науковий пошук, 3. орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднувати зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Декарт, це не окремі від­криття, а їх система.

Декарт передбачав розробити понад 30 правил пошуку істини, але згодом дійшов висновку, що досить чотирьох за умови їх суворого дотримання. Сформульовані ним правила можна вважати універсальними. Ось ці правила: Перше правило: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і упереджено, брати до розсуду тільки те, що мислиться розумом, ясно, виразно і не викликає ніяких сумнівів. У цьому правилі можна виокремити такі найважливіші принципи раціоналізму Декарта – принцип критичного сумніву – нічого не приймати на віру, і принцип очевидності як критерію істини. Друге правило – ділити кожне явище, що пізнається, на стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в пізнанні всього явища повністю, цілісно. Мова йде про використання аналізу, як вихідного методу мислення і пізнання. Третє правило; рухатись поступово від найпростіших, що можна перевірити положень, до найскладніших. Тобто використовувати дедукцію в пізнанні. Четверте правило; досліджуючи ті, чи інші явища, завжди необхідно складати пеовні переліки, всеохоплюючи огляди. Це дає впевненість, що нічого не пропущено в процесі пізнання. Мова йде про нову індукцію і про системність в пізнанні.

Декарт виробив і певні Правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу "правильно спрямовувати свій розум":1.покірно сприймати закони і звичаї країни, де живеш, невідступно дотримуватись релігії, уникати крайностей у реалізації громадянських питань; 2. залишатися твердим і рішучим у здійсненні раціональних принципів, 3. завжди намагатися перемагати швидше себе, аніж долю, змінювати свої бажання, а не порядок світу; 4. намагатися вибирати серед рівних занять те, що найбільш прийнятне для тебе і просуватися скільки є сили у пізнанні істини.

Декарттакож розробив філософське вчення про субстанцію, яке ми розглянемо у другій лекції.

. Вплив Декарта знайшов прояв і в тому, що так саме як і Галилей у Італії, який вперше почав писати італійською, Ломоносов у Росії, почавший писати по-російському, а не по старослов’янські, Картезіус вперше у Франції написав свій основний твір “Роздуми про метод” не латиною, як було прийнято у той час, а французською мовою. Ця традиція була продов­жена французськими просвітниками, що сприяло росповсюдженню філософ­ських ідей серед широких верств населення.

Ідеї Бекона та Декарта вплинули на формування філософського вчення англійського матеріаліста Томаса Гоббса (1538-1579 р.). Він намагався створити філософську систему і відобразити її у великій роботі "Основи філософії", яка б включала три частини "Про тіло", "Про людину", "Про громадянина". Але під впливом революційних подій у Англії, які закінчилися диктатурою Кромвеля, почав виклад своє системи з праці "Про громадянина". А потім написав працю "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1951). У 1655 р. видав першу частину праці "Про тіло", друга частина "Про людину" вийшла у 1658 р.

Якщо Декарт механістичну картину світу будував на ґрунті дуалістичного уявлення про дві субстанції - матеріальну та духовну, то Гоббс створив першу в історії філософії Закінчену картину механістичного матеріалізму. Заперечуючи існування душ як особливих субстанцій, він твердив, що єдині субстанції - тіла. Така позиція призвела до механістичного ро­зуміння людини. За Гоббсом люди, як і тварини - складні механізми, дії яких визначаються зовнішніми впливами. Звідси і свободу людини Гоббс тлумачить механістично. Для нього свобода - просто відсутність опору, відсутність завнішніх перепон для руху, тому вона притаманна не тількі людині, але й взагалі всім телам природи. Він також заперечував раціоналізм Декарта, його теорію уродженних ідей та вважав справжнім джерелом пізнання почуття. Таким чином, полемізуючи з Де­картом, Гоббс розвивав емпіричну традицію, закладену Беконом. Од­наче, на відміну від останнього, Гоббс на перший план висував про­блеми наукового розуміння суспільства, держави, права, релегійної віротерпимості. Саме ці питання привертали до себе найбільшу увагу в епоху англійської буржуазної революції, сучасником якої був філософ.

Вчення Гоббса про державу та право, викладане у його праці "Левіафан", одержало широку відомість. Воно базується на розрізненні двох станів людського суспільства - природ­ного та громадського. Природний стан - вихідний, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право співпадає з силою. Тому природний стан є стан “війни усіх проти усіх”.

Згодом Джонатан Свіфт так сатирично відтворив концепцію Гоббса:

Гоббс не жалкував фарб для зображення хижісті людей у їх природ­ному вигляді. Він виражає цю мрачну картину відомим стародавньо­римським прислів’ям “Людина людині - вовк”. Одначе, цей стан, за Гоббсом, погрожує людині самознищенням. Звідси робиться висновок про необхідність для усіх людей змінити природний стан на стан громадян­ський, державний. Люди вимушені укласти “суспільну угоду” для забезпечення загального миру та безпеки, на підставі якої і виникає держава. Хоча з уявленням Гоббса про первинну агресивність людини навряд чи можна погодтись, але його ідеї про природне, а не надпри­родне походження держави стали безумовним кроком уперед на шляху дослідження цієї проблеми.

• < Назад
• Вперёд >