Сегодня: 08 | 05 | 2021

Лекція Становлення Європейської філософії Нового часу

Лекція Становлення Європейської філософії Нового часу

План:

1.  Суспільно-політичний та культурно-світоглядний контексти формування філософії Нового часу. Наукова революція та філософія XVII століття.

2.  Проблема методологічного та світоглядного обгрунтування наукового пізнання. Емпіризм і дослідно- експериментальний метод пізнання Ф. Бекона.

3. Раціоналістична методологія наукового пізнання. Р. Декарт як засновник нової філософії та науки. Матеріалістичний напрям у картезіанстві – П. Гассенді та Т. Гоббс.

Європейська філософія Нового часу – надзвичайно важливий етап у розвитку світової філософії. Значення філософії Нового часу в історії філософської думки міститься в тому, що у нових філософських школах та напрямках відбувалося формування головних філософських понять та принципів, закладалися основи нового світорозуміння, відбувалося становлення та розвиток класичної форми європейської філософії у цілому. У Новий час сформувалася нова парадигма філософського мислення, яка значною мірою визначила духовний розвиток європейської людини аж до ХХ століття. В цей час формуються засади сучасного філософування. Саме у філософії Нового часу закладалися світоглядно-методологічні підвалини розвитку новоєвропекйсьокої науки і культури у цілому. Недаремно в західній літературі період, що розпочався з ХУІІ ст., визначається як “modern philosophy” – сучасна філософія.

Новоєвропейська парадигма філософування є предметом напруженого переосмислення і в новітній філософії. Намагаючись виробити посткласичну парадигму філософського мислення, новітня філософія веде різноспрямовану полеміку з філософською класикою, здійснює критичну рецепцію положень, проблем, принципів новоєвропейської філософії відповідно до вимог суачності.

Отже вивчення курсу “Філософія Нового часу” дає можливість зрозуміти як формувалися класичні форми філософського мислення, виявити їх позитивні можливості та межі. Таким чином даний курс є важливим для формування культури філософського мислення, світоглядно-методологічної культури студентів у цілому. А відтак – він є необхідним елементом гуманітарної освіти майбутнього педагога відповідно до вимог сучасності.

Філософією Нового часу називають період розвитку філософії, який розпочався з ХУІІ і тривав до середини ХІХ ст. Філософія Нового часу має власну періодизацію:

1.філософія ХVІІ ст., яке часто називають сторіччям геніїв та вільнодумства; розвиток філософії ХУІІ ст.. визначався потребами становлення і розвитку науки, насамперед дослідного природознавства і математики.

2. Філософія ХVІІІ ст. чи епохи Просвітництва; розвиток філософії просвітництва визначався поширенням освіти за межі університетів; освіта починає розглядатися як визначальний чинник перетворення людини і суспільства, звідси і назва епохи.

3. Німецька класична філософія як завершальний шабель розвитку класич­ної філософії Нового часу (характеристиці останній буде присвячений окремий спецкурс).

Своєрідність інтелектуального та духовного потенціалу цієї епохи багато у чому зумовлена зростаючими у цей час процесами становлення капіталістичних суспільних відносин, класу буржуазії, розвиток яких йшов у гострій боротьбі з пережитками феодалізму та його ідеологами, а також формуванням наукового природознавства, виробленням якісно нової картини світу, засади якої були розроблені ще у епоху Відрод­ження. Все це призвело до структурних змін кола філософських про­блем, стилю мислення та способу осягнення світу.

Для розуміння проблем що, стояли перед філософією Нового часу слід врахувати, По-перше, що у цей час продовжується бурхливий розвиток капіталізму, який завершується буржуазними революціями у Нідерландах наприкінці ХУІ ст.., у Англії в середині ХУІІ ст.., у Франції наприкінці ХУІІІ ст., що викликає потребу в новому обміркуванні людини, суспільства, держави, принців їх життєдіяльності і взаємозв‘язку; По-друге відбувається промислова революція. Нове машинне промислове виробництвом все біль­ше потребує розвитку практично спрямованих наукових знань, По-третє, відбувається наукова революція. Її суть – у перетворенні науки на самостійну галузь духовного виробництва, її відокремлення від релігії і філософії. Якщо раніше наукою займалися переважно на дозвіллі, для задоволення власної пізнавальної цікавості, то у Новий час наука стає спеціалізованою діяльністю із відповідними інституціональними формами організації – науковими товариствами, академіями, журналами тощо. Становлення нового типу науки розпочалося з розвитку експеріментально-матема­тичного природознавства, яке зайняло провідне місце у світогляді цієї епохи, а у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання й, серед них, проблема методу, як способу організації нового науково-дослідного знання. Саме науковий метод має забезпечити одержання наукового, тобто універсально істинного, всезагального знання. Тобто головним стає питання – що є джерелом такого знання ? Раніше, у часи панування релігійного світогляду вважалося, що джерелом істинного знання є Боже одкровення. Але для нової науки, яка відокремилась від релігії і набула форми експеріментально-матема­тичного природознавства, така відповідь вже була незадовільною. Тому і треба було знайти нову відповідь на питання про джерело істинного знання. Вже у самому першому наближені, на думку спадає, що істинне знання, як об‘єктивне відображення світу, людина може здобути або за допомогою досвіду, або за допомогою розуму. Саме ці дві ідейні лінії і визначали у Новий час спрямування філософських пошуків відповіді на питання про джерела істинного, тобто універсального і всезагального знання.

Позиція, відповідно до якої джерелом істинного знання є досвід має назву Емпіризм (від грец. досвід). Прихильники Емпіризму спра­ведливо твердили, що процес пізнання розпочинається з досвіду – відчуттів, споглядання, вивчення фактів, експеріментів. Од­наче, вони недооцінювали раціональну діяльність, оскільки вважали, що розум нічого не додає до змісту знань, тому що у ньому немає нічого, чого б не було дано у відчуттях, він лише комбінує матеріал, одержаний з чуттєвого досвіду. Така думка була виражена у відомій формулі англійського філософа Дж. Локка – "Немає нічого в розумі, чого не було б в досвіді". Своєрідною модіфікацією емпіризму виступає Сенсуалізм (від лат. “почуття”). Його прихильники прагнули вивести увесь зміст пізнання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Емпіризм та сенсуалізм у ХVІІ-ХVІІІ ст. розвивають Френсіс Бекон, Джон Локк, П‘єр Гассенді (1592-1655 р. р.), представники французського матеріалізму. Послідовне продовження сенсуалізму Дж. Локка призводить Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно ідеалістичних висновків.

Прихильники Раціоналізму вважали джерелом істинного знання розум, логічне мислення. Вони твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити дос­товірність та загальне знання. Класичний раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. (Декарт, Спіноза, Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку - необ­меженої причинної послідовності, що пронизує світ, тобто мав форму детермінізму. Раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. утверджував визначальну роль розуму не тільки у пізнанні, але й у діяльності людей і став філософською засадою ідеології Просвітництва. Позиція раціоналізму, так само як і позиція емпіризму (сенсуалізму), страждала однобічністю, абсолютизацією однієї з пізнавальних властивостей людини, що в кінцевому разі сприяло утвердженню у філософії метафізичного, ме­ханістичного способу мислення.

Засновником емпіризму та матеріалізму, взагалі першим філософом Нового часу вважають англійця Френсіса Бекона (1561-1626 р.). Він жив і творив у епоху, яка є періодом не тільки могутнього економіч­ного, але й великого культурного під’йому у розвитку Англії (він був сучасником Шекспіра). Походив Бекон з дворянської родини. Його батько був лордом-хранителем печатки. Вершина політичної кар’єри са­мого Френсіса Бекона - лорд-канцлер королівського двору. У 1621 р. Бекон був звинувачений парламентом у корупції та відсторонений від справ. Після цього він повністю присвячує себе науковій праці.

Бекон написав багато наукових праць, назви яких не тільки свідчать про розгалужене коло його філософських інтересів, а й відбивають коло проблем філософії Нового часу. Серед них "Досліди або настанови моральні і політичні" (його перша праця, яка вийшла у 1597 р.), "Про значення і успіх знання, божого і людського" (1605), "Про гідність і приумноження наук" (1623), “Моральні, економіч­ні та політичні есе”, “Про принципи та початки”. Після його смерті у 1627 р. був виданий твір “Нова Атлантида” це нова соціальна утопія, яку він пропонує замість утопії Платона про Атлантиду. Основний його твір - “Новий Органон наук” (1620). Органоном у той час називали збірку трактатів з логіки Аристотеля. Поняття “органон” (знаряддя, інструмент) в певному смислі рівнозначне поняттю “метод”. Тому нази­ваючи свій твір “Новий органон”, Бекон протиставив свій метод методу Аристотеля. Він розробив індуктивний метод пізнання, обґрунтовує ос­новні принципи емпіризму.

Відповідно духу свого часу, головним завданням філософії Бекон вважав вироблення нового методу науки, а загальною задачею усіх наук - підвищення влади людини над природою, тобто наука повинна бути не самоціллю, а засобом. У його відомому афоризмі “Знання - це сила” й підкреслюється практична спрямованність науки. Але для того, щоб оволодіти природою та поставити її на службу людині, необхідно прин­ципово оновити наукові методи дослідження. В середні віки, та й в античності, відмічає філософ, наука використовувала переважно дедук­тивний метод, який складається у просуванні від очевидних положень (аксіом) до часних висновків. На думку Бекона такий метод мало підходить для пізнання природи. Будь-яка наука повинна спиратися на досвід, тобто просуватися від одиничних фактів до загальних виснов­ків, іншими словами, використовувати індуктивний метод, якому Бекон надавав універсального значення. Прагнучи зробити свій метод більш точним, він прийшов до висновку, що для цього треба використовувати два засоби - перелік і виключення, останнє є головним (Усі Лебеді –білі). Як емпі­рист Бекон вважав джерелом справжнього знання - досвід, а розум - джерелом заблуджень. Він виходив із того, що "бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити увесь Всесвіт". Звідси – механістичне по-суті уявлення про істину як "точне" віддзеркалення предметів і процесів природи, а заблудження як спотворення такої дзеркальної копії внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. За Беконом свідомість людини має різні суб’єктивні перешкоди, які він називав Ідолами. Існують 4 групи ідолів ("приидів, примар): Ідоли роду (витлумачення природи по аналогії з собою). Бекон твердить: "Розум людини, - уподібнюється нерівному дзеркалу, яке домішуючи до природи речей свою природу відображає речі у спотвореному і викревленому вигляді"; Ідоли печери (психічний склад людини), тут викривлення спричиняються індивідуальними недоліками розуму індивіду; ідоли площі (спілкування між людьми, мова), викривлення спричиняються непорозумінням і нав‘язуванням людині помилкових уявлень, що стали загальновизнаними; Ідоли театру (їх джерело сліпа віра у авторите­ти, старовинні традиції і гадки). Звільнитися від цих ідо­лів дуже складно, цьому повинні сприяти філософія та наука.

Творчість Бекона зробила великий вплив на розвиток філософії та науки. Одначе, він зробив надто великий акцент на емпіричних методах дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального моменту в пізнанні і перш за все - математики. Саме цей бік пізнання знайшов відображення в раціоналізмі, найбільш видатним представником якого є Рене Декарт (1596-1650 р.). Його латинізоване ім‘я К Він народився у невеличкому містечку Ляе на півдні Франції у родині дворянина. З десяти років навчався у єзуїтській школі, після закінчення якої вивчав право, медицину, філософію, математику в університетах Франції, Голландії. Близько 20 років провів в Нідерландах. Наприкінці життя був запрошений шведської королевою для її навчання і помер від запалення легень у Швеції. Був вченим широкого діапазону: математик, фізик, механік, фізіолог, психолог, філософ. Його основні праці: "Міркування про метод", "Роздуми про першу філософію", Першооснови філософії".