Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф
Страница 3 из 7
За ідейним змістом основні частини філософії Шеллінга можна представити у вигляді трьох блоків: натурфілософія, практична філософія, ірраціоналізм.
1. У своїй натурфілософії Шеллінг дає Пояснення природи Й робить це з позицій об'єктивного ідеалізму. Суть філософії природи Шеллінга В наступному:
• колишні концепції пояснення природи ("не-я" Фіхте, субстанції Спінози) неістинні, оскільки в першому випадку (суб'єктивні ідеалісти, Фіхте) природа виводиться зі свідомості людини, а у всіх інших (теорія субстанції Спінози й ін.) дається обмежувальне тлумачення природи (тобто філософи намагаються "втиснути" природу в які-небудь рамки);
• природа є "абсолютне" — першопричина й першооснова всього, що охоплює все інше;
• природа є єдність суб'єктивного і об'єктивного, вічний розум;
• матерія й дух єдині і є властивостями природи, різними станами абсолютного розуму;
• природа є цілісний організм, що має натхненність (єдині жива й нежива природа, матерія, поле, електрика, світло);
• Рушійної силою природи є її полярність - наявність внутрішніх протилежностей і їхня взаємодія (наприклад, полюса магніту, плюсові й мінусові заряди електрики, об'єктивне й суб'єктивне й т. д.).
2. Практична філософія Шеллінга Вирішує питання соціально-політичного характеру, ходу історії.
Головною проблемою людства в цілому й головним предметом філософії, по Шеллінгу, є Проблема свободи. Прагнення до свободи закладено в самій природі людини і є головною метою всього історичного процесу. При остаточній реалізації ідеї свободи люди створюють "другу природу" — Правовий лад. Надалі правовий лад повинен поширюватися від держави до держави, і людство повинне в підсумку прийти до всесвітнього правового ладу й всесвітньої федерації правових держав.
Іншою найважливішою проблемою (поряд із проблемою свободи) практичної філософії Шеллінга є Проблема відчуження. Відчуження - протилежний споконвічним цілям результат людської діяльності при зіткненні ідеї свободи з реальною дійсністю. (Приклад: переродження високих ідеалів Великої Французької революції в протилежну реальність - насильство, несправедливість, ще більше збагачення одних і збідніння інших; придушення свободи).
Філософ приходить до наступних Висновків:
• хід історії випадковий, в історії панує сваволя;
• і випадкові події історії, і цілеспрямована діяльність підпорядковані жорсткій необхідності, який людина неспроможна що-небудь протиставити;
• теорія (задуми людини) і історія (реальна дійсність) дуже часто протилежні й не мають нічого спільного;
• в історії часто зустрічаються випадки, коли боротьба за свободу й справедливість приводить до ще більшого поневолення й несправедливості.
3. Наприкінці життя Шеллінг прийшов до Ірраціоналізму — запереченню будь-якої логіки і закономірності в історії й сприйняттю навколишньої дійсності як непоясненого хаосу.
Ш. розглядав натурфілософію як органічну частину трансцендентального ідеалізму, що показує, як розвиток природи увінчується появою свідомого «Я». Вона повинна доповнюватися іншою частиною, що досліджує вже розвиток самого «Я». Цій темі присвячена «Система трансцендентального ідеалізму» (1800, рос. пров. 1936). Діяльність «Я» розпадається, по Ш., на теоретичну й практичну сфери. Перша починається з відчуття, потім переходить до споглядання, уявлення, судження й, нарешті, на вищому рівні — у розумі — досягає пункту, де теоретичне «Я» усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним «Я», свободою. Свобода, у свою чергу, проходить ряд щаблів розвитку, вищим з яких є моральна дія, що має метою саму себе. Якщо в теоретичній сфері свідомість визначається несвідомою діяльністю «Я», то в практичній сфері, навпроти, несвідоме залежить від свідомості і нею визначається. У Фіхте ці два різноспрямовані процеси збігаються тільки в нескінченності, куди й віднесене здійснення пізнавального й морального ідеалу. Відштовхуючись від кантівської «Критики здатності судження» і естетичного вчення Ф. Шиллера, Ш. бачить У мистецтві ту сферу, де переборюється протилежність теоретичного й морально-практичного; Естетичний початок з'являється як «рівновага», повна гармонія свідомої й несвідомої діяльності, збіг природи й свободи, тотожність почуттів і морального початку. У художній діяльності й у творах мистецтва досягається «нескінченність» - ідеал, недосяжний ні в теоретичному пізнанні, ні в моральному діянні. Художник, по Ш., це геній, тобто «інтелігенція», що діє як природа; у ньому розв‘язуються протиріччя, непереборні ніяким ін. шляхом. Відповідно філософія мистецтва є в Ш. «органоном» (тобто знаряддям) філософії і її завершенням. Ці ідеї Ш. розвив далі в «Філософії мистецтва» (виданої 1907, рос. пер. 1966), виразивши світогляд йенских романтиків.
Одним із центральних стає в Ш. поняття Інтелектуальної інтуїції, родинної естетичній інтуїції. У філософії тотожності Ш. розглядає інтелектуальну інтуїцію вже не як самоспоглядання «Я», як це він робив раніше слідом за Фіхте, але як форму самоспоглядання абсолюту, що постає тепер як тотожність суб'єкта й об'єкта. Будучи тотожністю суб'єктивного і об'єктивного, абсолют, по Ш., не є ні дух, ні природа, а байдужність обох (подібно крапці байдужності полюсів у центрі магніту), ніщо, яке утримує в собі можливість всіх взагалі визначень. Повне розгорнення, здійсненність цих «потенцій» — це, по Ш., всесвіт; він є тотожністю абсолютного організму й абсолютного твору мистецтва. Абсолют у такій же мірі народжує всесвіт, у який і творить його як художник: еманація й утвір зливаються тут у байдужності протилежностей. У цій системі естетичного пантеїзму, що сходить в остаточному підсумку до неоплатонізму, Ш. зближається з пантеїзмом німецької Містики (Экхарт).
В 1804 у соч. «Філософія й релігія» Ш. порушує питання, що виводить його за межі філософії тотожності: як і в силу чого відбувається народження світу з абсолюту, чому порушується та рівновага ідеального і реального, котра існує в крапці байдужності, і в результаті виникає світ? В «Філософських дослідженнях про сутність людської свободи...» (1809, рос. пер. 1908) Ш. затверджує, що походження світу з абсолюту не може бути пояснене раціонально: це — ірраціональний первинний факт, що корениться не в розумі, а у волі з її свободою. Слідом за Я. Бёме і Ф. Баадером Ш. розрізняє в богу самого бога і його невизначену основу, що він називає «безоднею», або «безосновністю» (Ungrund) і яка є щось нерозумне й темне - несвідома воля. У силу наявності цієї темної стихії відбувається роздвоєння абсолюту, акт самоствердження вільної волі, відділення від універсального, божественного початку - ірраціональне гріхопадіння, що неможливо зрозуміти із законів розуму й природи. Акт гріхопадіння - це надтимчасовий акт; несвідома воля діє до всякої самосвідомості й на метафізичному рівні людина виявляється винною уже в момент свого народження. Спокута цієї первородної провини й возз'єднання з абсолютом, а тим самим і возз'єднання самого абсолюту - така, по Ш., мета історії.
Оскільки воля як споконвічне ірраціональне бажання є незбагненний первинний факт, вона не може бути предметом філософії, зрозумілої як раціональне виведення всього сущого з вихідного принципу. Називаючи цю раціоналістичну філософію (у т. ч. і свою філософію тотожності, і філософію Гегеля) негативною, Ш. вважає за необхідне доповнити її «позитивною філософією», що розглядає первинний факт - ірраціональну волю. Остання осягається емпірично, в «досвіді», що Ш. ототожнює з міфологією й релігією, у яких свідомості було дано в історії одкровення бога. У цій «філософії одкровення» Ш. залишає ґрунт власно філософії й зближається з теософією й містикою. Лекції Ш. про позитивну філософію, або філософію одкровення, які він почав читати в 1841 у Берліні, успіху в слухачів не мали; з рядом памфлетів проти Ш. виступив молодий Ф. Энгельс.
Значення філософії Шеллінга
Ш. не залишив певної школи, що могла б бути позначена його ім'ям. Його система, що представляла інтеграцію трьох порівняно далеких один одному поглядів — суб'єктивного ідеалізму, об'єктивного натуралізму й релігійної мистики, — могла зберігати своє трохи насильницьку єдність тільки в кругозорі його розуму й у своєрідній формі його викладу. Досить природно, тому, що численні дослідники Ш. є прихильниками лише окремих епох його філософської діяльності. Головним продовжувачем центрального світогляду Ш., а саме системи тотожності, у її ідеологічній формі, був Гегель, значна залежність якого від Ш. навряд чи може бути заперечена. Потім, крім згаданих уже послідовників натурфілософії Ш., до нього примикають у тих або інших відносинах И. Вагнер, Клейн, Эшенмайер, фон Шуберт. Краузе, Зибберн, Зольгер, Фрошаммер. Вплив Ш. випробував на собі також і Фехнер. Немаловажне значення мало захоплення Ш. і в Росії. Багато видатних представників інтелектуального життя Росії в 20-х і 30-х роках перебували під безпосереднім або непрямим його впливом. У прямої залежності від філософії Ш. були майже всі слов'янофіли, що лише згодом звернулися до гегельянства. Його ідеї викладали з академічних і університетських кафедр Велланский, Галич, Давидов, Павлов, Надєждін, Скворцов. Нарешті, відродження релігійно-містичних сподівань Ш. не можна не відзначити в добутках Вл. С. Соловйова, що дало у своїй повісті про антихриста живу картину відновлення єдності церкви проясненим старцем Іоанном.
