Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф
Страница 2 из 7
На розвиток натурфілософських поглядів Ш. великий вплив зробило природознавство того часу, що активно досліджувало питання про немеханічний принцип уніфікації природних сил і експериментально приступилося до багатобічного вивчення можливості взаємопереходів різних форм руху. Це була низка великих відкриттів Вольти, Лавуазьє, Пристлі, Ерстеда, Фарадея й ін. У свою чергу, умоглядні ідеї Ш. про єдність природи й всіх її сил також надихнули багатьох натуралістів (наприклад, Ерстеда в ідеях про зв'язок між електрикою й магнетизмом). А сам Ш. спекулятивним шляхом здійснив своєрідний синтез корпускулярної й хвильової теорій світла Ньютона й Гюйгенса, що тільки через 100 років експериментально підтвердив Луи де Бройль.
1. Натурфілософія Ш. проходить два фазиси свого розвитку, відділені друг від друга філософією тотожності, що сама випливає з першого й, у свою чергу, обґрунтовує другий фазис. На першому етапі, з'ясовуючи питання про те, як із природи виникає дух, знання, він дійде висновку про те, що розвиток природи здійснюється через потенціювання - поступове динамічне піднесення її форм у бік зростання суб'єктивності. Наступний, більше пізній варіант філософії природи присвячений головним чином питанням взаємин природи й духу, тому, що є природа і як вона можлива. Із цією метою Ш. здійснює так називану дедукцію природи як активного творчого суб'єкта, що апріорі передує всім конкретним явищам. Природа стає в його інтерпретації одночасно й об'єктом і суб'єктом, і діяльністю й продуктом, завдяки чому і є можливим її пізнання. Так філософія природи безпосередньо перетікає у філософію тотожності, відповідно до якої існує тільки один світ, у якому укладене все: і природа й дух. Йдеться Про первісну єдність суб'єктивного й об'єктивного, що служить вихідним пунктом будь-якого розвитку - абсолютної індифференції, з якої через потенціювання здійснюється піднесення суб'єктивного з об'єктивного. Однак при цьому Принцип тотожності суб'єкта й об'єкта зберігає роль основного змісту розвитку як усього світу, так і кожної з його щаблів. Усе у світі є єдність суб'єктивного й об'єктивного, а розходження між ними обумовлені лише кількісною перевагою одного або іншого. Виходить, що Природа й реальна й ідеальна одночасно, тобто й існує незалежно від нашого її пізнання, що нею й обумовлено, і в той же час містить у собі самої умови цього пізнання і його принципи. Так Ш. виходить за рамки суб'єктивного ідеалізму Фіхте, вкладаючи в основу самої природи принципи її ж пізнання. Ш. назве своє вчення наукою про абсолют, що пізнає той принцип, з якого з необхідністю виникає дійсний світ, що містить у собі й природу й дух, про абсолютну тотожність суб'єкта й об'єкта, ідеального й реального - або абсолютним ідеалізмом. Із самого початку філософія природи була задумана Ш. як частина філософії трансцендентального ідеалізму, що включає в себе також і теорію пізнання.
2. Відмовившись від можливості використати як зразок вчення Фіхте, Ш. намагається всебічно розвинути висновки, отримані їм у натурфілософії, для побудови власної філософської системи як ідеалізму у всій його повноті на противагу обмеженому суб'єктивному ідеалізму. У передмові до "Системи трансцендентального ідеалізму" він чітко визначає специфіку завдань трансцендентального ідеалізму в порівнянні із завданнями його філософії природи. На думку Ш., філософія повинна пояснити факт знання, відповідність уявлень предметам, тобто збіг предметно-несвідомого (природи) і свідомого (суб'єкта. Філософія природи вирішила тільки один бік проблеми, показавши, як природа стає об'єктом наших уявлень. Було виявлено, що інтелект сам виникає із природи, яка і є інтелектом, що розвивається. Але є й інший бік проблеми - те, як інтелект приходить до природи, або як до суб'єктивного початку приєднується об'єктивний, що узгоджується з ним. Інакше кажучи, Головним завданням трансцендентального ідеалізму стає дослідження розвитку самого інтелекту або відтворення необхідного розвитку інтелекту за допомогою інтелектуальної інтуїції (це означає, що досліджувані об'єкти - акти свідомості - пізнаються безпосередньо при їхньому здійсненні, тобто рефлексія діяльності здійснюється в момент її здійснення).
Далі Ш. Підрозділяє інтелект на теоретичний (який копією) і морально-практичний (який покладає мету, що обумовлює існування в рамках системи трансцендентального ідеалізму теоретичної й практичної філософії. При цьому необхідною умовою того, що інтелект може бути одночасно й тим, що копіює й тим, що творить, стає принцип інтелектуальної інтуїції, Що означає існування однієї й тієї ж творчої діяльності, що творить об'єкти й одночасно копіює їх. Система теоретичної філософії відповідає на запитання як інтелект пізнає світ; практична філософія досліджує те, як практичний інтелект упорядковує світ. Іншими структурними частинами філософії трансцендентального ідеалізму стає також філософія природних цілей, зайнята аналізом творчої, цілепокладальної діяльності природи, і філософія мистецтва, у якій, по Ш., переборюється протилежність теоретичного і морально-практичного, наступає гармонія свідомої й несвідомої діяльності, збіг природи й волі, почуттєвого й морального початків. Саме Філософія мистецтва стає в Ш. своєрідним завершенням і вищим синтезом усієї філософії. Як і Фіхте, Ш. був упевнений у тім, що система закінчується в тому випадку, якщо вона повертається до свого вихідного пункту. Ш. вважав, що в естетичному спогляданні інтелектуальне споглядання стає об'єктивним; установлюється гармонія досліджуваного об'єкта - Я - із самим собою через потенціювання самоспоглядання. Таким чином, історія самосвідомості, по Ш., пройшла через щаблі теоретичного Я, що споглядає світ; практичного Я, що упорядковує світ, і художнього Я, що творить світ. Тобто розвиток інтелекту проходить такий шлях: починає з відчуття, через споглядання, уявлення, судження приходить до вищого пункту - теоретичного Я, розуму, коли він починає усвідомлювати себе самостійним і самодіяльним і в такий спосіб стає практичним, діючим свідомо, а від нього до естетичного Я.
3. Наступний етап філософського розвитку Ш. - його система абсолютної тотожності, мета якої погодити два протилежних моменти його вчення - натурфілософію й трансцендентальний ідеалізм, які різними шляхами йшли до розгляду однієї й тієї ж проблеми: натурфілософія показала виникнення свідомості із природи (тут "об'єктивне є перше"), а трансцендентальний ідеалізм здійснив дедукцію об'єкта із суб'єкта, тобто зафіксував "суб'єктивне як початок". У філософії тотожності Ш. намагається узгодити обидва ряди, додавши їм єдину підставу у вигляді абсолютної тотожності суб'єкта й об'єкта, природи й духу, які з'являються тепер як два порядки того самого безперервного процесу. Своє вчення про абсолютну тотожність він розвиває головним чином у діалозі "Бруно, або про божественний і природний початок речей" (1802). Так, Абсолют, будучи тотожністю суб'єктивного і об'єктивного, не є ні духом, ні природою, а є байдужістю обох. Це тотальна індиферентність (подібно крапці байдужності полюсів у центрі магніту), що містить у собі можливість всіх визначень, і в теж час рівна собі всеєдність, що виключає будь-яку зміну й розмаїтість. Повне розгорнення й здійсненність цих можливостей, по Ш., це Всесвіт, що є тотожність абсолютного організму й абсолютного твору мистецтва. Ш. навіть подвоює термін і говорить Про "тотожність тотожності", щоб підкреслити і його абсолютну єдність, і абсолютну рівність собі самому. Цей щабель у розвитку філософії Шеллінга одержав назву "філософії тотожності" як, втім, і все його вчення. У цьому плані Надзвичайно складним для філософа виявилося питання про перехід від його абсолюту до світу, від сутності до явища, від єдності до різноманітного й від нескінченного до кінцевого. Ш. знайшов тут вихід у суто кількісному розходженні між суб'єктивним і об'єктивним на кожному щаблі розвитку, незважаючи на що вони є абсолютною тотожністю. Ці погляди Ш. будуть піддані потім критиці з боку Гегеля, що радикально переробляє абсолютне Шеллінга, зробивши його не тільки субстанцією, але й суб'єктом.
4. В останні десятиліття свого життя Ш. створює так називану філософію одкровення або позитивну філософію, основні ідеї якої пролунали й у більше ранніх його роботах ("Філософія релігії", 1804; "Філософські дослідження про сутності людської свободи", 1809 і ін.). Ш. багато Міркує над питанням про те, яким чином відбувається народження світу з абсолюту, і робить висновок про неможливість раціонально пояснити цей факт. Він уважає його ірраціональним, первинним фактом, що укорінений не в розумі, а у волі – сліпій і несвідомій й тому нездатній бути предметом філософії, що здійснює раціональне виведення всього сущого з вихідного принципу. Свою раціональну філософію (яку він називає негативною наукою розуму) він вважає за необхідне доповнити так називаної позитивної, у якій первинним стає вже не саме суще, а його зміст - ірраціональна воля, що осягається тільки в "досвіді", що асоціюється в Ш. з міфологією й релігією. Так Ш. Відходить від основних принципів німецької трансцендентально-критической філософії у бік теософії й містики.
