Лекція Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха
Страница 3 из 4
Така релігія повинна бути основою дійсного суспільства. Людина повинна бути метою будь-якої думки, будь-якої дії. А оскільки люди існують у суспільстві, то Єдність людини З людиною є головною метою суспільства, все інше — лише форми цієї єдності. Саме для цього Фейєрбах і намагається розвити свою власну філософію, тому що найвищим і останнім принципом філософії є єдність людини з людиною. Тому нова філософія, як затверджує Фейєрбах, істотно відрізняється від старої філософії. Стара завжди об'єктивувала те, що було насправді сутністю людини, нова фейєрбахівська філософія показує щиру природу цього. Тому нова філософія є сама мисляча людина.
Фейєрбах підкреслює реакційність і Шкоду, принесені існуючою релігією, що паралізує прагнення людини до кращого життя, Змушує її бути покірним і терплячим.
Фейєрбах дійде висновку, що Істина релігія - це релігія без Бога. Релігійне почуття властиве індивідуальної психології людини, воно Непереборно. Більше того, Фейєрбах уважає, що любов людини до людини, особливо полова любов, - це і є релігійне почуття.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.
Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписавши Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог - Це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і коренитися, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Алі недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, - Критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.
Критика релігії сполучена у Фейєрбаха із критикою ідеалізму, передусім Гегеля, критикою механістичного матеріалізму і розробкою антропологічного принципу. Фейєрбах Уважав систему Гегеля кульмінацією Розвитку ідеалістичної філософії. Адже в нього Бог, показуючи Свою силу й міць, звільняється від матерії, від цього несуттєвого прояву духу. Вчення Гегеля, на думку Фейєрбаха, було історією теології, перетвореної в логічний процес. Його Абсолютний Дух давав життя християнству, що зжило себе. Релігія тільки обіцяє, а дати пораду, визначити шлях у сучасному світі може одна філософія. Але Філософія нова. Вона «перетворює Людину, включаючи й природу як базис людини, у Єдиний, універсальний і Вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію, у тому числі й фізіологію, в універсальну науку».1
Фейєрбах критикує гегельянство в основному з матеріалістичних позицій, різко виступаючи проти тези про тотожність буття й мислення. "Гегель почав З буття, з поняття буття, або з абстрактного буття; так чому б не почати із самого буття, тобто реального буття", - відзначав Ф. І далі писав: "Спекуляція, що виходить за межі Людського, марна, як марне мистецтво, що тужиться зобразити щось більше, ніж просто людське тіло, але нічого іншого, крім гротескних фігур, у нього не виходить..." ("До критики гегелівської філософії"). Світ розглядався Ф. як органічна цілісність, у центрі якої - людина. Людина трактується Ф. як єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, що перетворюється тим самим в антропологію.
ФЕйербах відмовлявся від гегелівської тотожності мислення і буття, а пропонував як основу сутність людини, що проявляється в чуттєвості, діяльності розуму й серця, переживаннях, любові, стражданнях і прагненні до щастя. Розглянуті в єдності, вони становлять антропологічний принцип філософа.
Для Фейєрбаха природа - це вища реальність, а людина - вищий продукт природи. В особі людини природа відчуває, споглядає себе. Немає нічого вище природи, немає нічого нижче природи. Природа Нескінченна, як і вічна, простір і час - основні умови всякого буття й сутності, усякого мислення й діяльності, усякого процвітання й успіху. У дійсності немає нічого потойбічного, тому що явища природи не мають подвійного існування, Фейєрбах пише: "У природи немає ні початку, ні кінця. У ній усе перебуває у взаємодії, все відносно, все одночасно є дією й причиною, усе в ній всебічно й взаємно" . Фейєрбах визнає відносність протиставлення буття й мислення. Людина - і об'єкт, і суб'єкт. Він уникав слово "Матеріалізм", виступаючи проти зведення мислення до буття, а також проти зведення всіх форм руху матерії до механічного. Він сприймає органічну матерію як вищу форму матерії, іноді називаючи своє вчення Органіцизмом [організмом].
Джерелом і тіла й духу він уважав природу, тому що звідки відбувається орган, відтіля повинна відбуватися й функція його. Людина В нього істота природна й разом з нею становить предмет філософії. Природа первинна, нескінченна, містить сама в собі джерело розвитку. Простір і час - Її характеристики. Природа народжує як живу, так і неживу матерію, «вона створила й храм мозку». Такі здатності, як відчуття, уява, розум, пам'ять властиві й людині, і тварині. Однак у людини ці характеристики досконаліше й складніше. Їх не можна звести до більше простих форм.
Фейєрбах заперечує дуалізм душі й тіла, Затверджуючи єдність духовного й матеріального, суб'єктивного й об'єктивного, мислення й буття. Сутність людини, по Фейєрбаху, складається в різноманітті її переживань. Різні форми суспільної свідомості він розглядає з позицій їхнього реального змісту. Релігія для нього також не позбавлена реального змісту, незважаючи на те, що вона оперує фантастичними образами. Таким чином, Фейєрбах Підкреслює в Основному чуттєву природу людини, антропологічну єдність всіх людей.
Антропологізм Фейєрбаха виявився й у його соціально-політичних поглядах. Він писав: "У палаці мислять інакше, чим у хатині, низька стеля якої як би давить на мозок. На вільному повітрі ми інші люди, чим у кімнаті, тіснота здавлює, простір розширює серце й голову" [Т. 1. С. 224].
Його людська сутність, що розвивається природно, однак, ніяк не мотивується. Причини, джерела, характеристики розвитку не досліджуються Фейєрбахом. Він не може скористатися жодним методом із прийнятих у науці в даний період: метафізичний не відповідає на ці питання, а діалектичний не пристосований до матеріальних процесів. І тому він обмежується абстрактними зауваженнями типу: «У природи немає ні початку, ні кінця. Усе в ній перебуває у взаємодії, всі відносно, все одночасно є дією й причиною, усе в ній всебічно й взаємно».2
Історія людства, на думку Фейєрбаха, являє собою поступальний рух. Отже, таким повинен бути й пізнавальний процес. Фейєрбаху чужий кантівський сумнів у пізнанні, не згодний він і з ідеєю вроджених знань, що витягаються суб'єктом із самого себе. Усе починається із чутливості. Досвід і відчуття представляють необхідний базовий матеріал, і з нього будуються філософські поняття в процесі порівняння, розрізнення, класифікації, різного роду систематизування.
У Фейєрбаха немає ніякого іншого джерела пізнання, крім матеріальної природи. Відчуття - це відомості про окремому, одиничному, а мислення - дані багато про що. Розум, як і людина, їм що володіє, не робить нічого, не творить небувалого. Він тільки споживає й відбиває об'єктивно існуюче.
Переконатися в істинності отриманих знанні можна в ході спілкування між людьми, коли відбувається виявлення й звільнення від рівного роду сумнівів, розбіжностей, безглуздостей. «Згода є перша ознака істини... Хибне те, що йому суперечить».
Етичне Вчення Фейєрбаха, що займає значне місце у його філософії, має характер Евдемонізму й виходить із єдності й взаємозв'язку Я і Ти. На перший план він висуває своє антропологічне розуміння людини. Головне для нього - це Міжіндивідуальне Спілкування. Прагнення до щастя розглядається Їм як рушійна сила людської волі, воно породжує з необхідністю свідомість морального обов‘язку, тому що Я не може існувати й бути щасливим без Ти. Це прагнення - не егоїстичне почуття, тому що воно неможливо без єднання з іншим.
Діючи по велінню чуттєвості, людина керується своїми відчуттями, найсильніше з яких - прагнення до насолоди. Приємне й корисне, одержуване ззовні, змушують його прагнути до збереження життя, яке необхідно поліпшувати. Таким чином, Вищим природним потягом людини виступає прагнення до щастя. Уявлення про добро викликаються почуттями радості, задоволення, захвату, а про зло - болю, втрати, приниження. Відчуття є першою умовою моралі. Мораль же егоїстична. Боротьба з егоїзмом завжди буде безглуздістю й божевіллям, тому що це боротьба проти людини і її потягів. Тому-то й аморальні релігія й політика, що вони спотворюють прагнення до особистого благополуччя або в матеріальній, або в духовній області. Егоїзм - це «любов до людської істоти». Але щастя неможливо, якщо воно досягається за рахунок інших. Тому Доброчесним буде егоїзм, погоджений з альтруїзмом. Як це зробити? Підкорятися природі: «Моральність є щира, зроблена, здорова природа людини; помилка, порок, гріх - перекручування, недосконалість, протиріччя правилу, часто дійсний виродок людської природи».2
Основна людська якість є любов. Любов до себе, що знаходить задоволення в любові до інших. Я й Ти, індивід і інший індивід у суспільстві, у взаємодії створюють моральну атмосферу, у якій сполучаються й щастя, і обов‘язок.
Людина істинно моральна по своїй природі, і тому можлива Загальна, Єдина, загальнолюдська мораль, Що може виявитися в будь-якому соціальному шарі, у будь-який історичний період. Провідним принципом у ній є любов людини до людини. Незадоволеність цього почуття компенсується релігією. Бог виникає з почуття недоліку. У нещастях людина іде від себе й зосереджує в Богу, як у прагненні на радість. «Людина вірить у богів не тільки тому, що В неї є фантазія й почуття, але також і тому, що в неї є прагнення бути щасливою. Вона вірить у Блаженну Істоту не тільки тому, що вона має уявлення про блаженство, але й тому, що вона сама хоче бути блаженною; вона вірить у Зроблену Істоту тому, що вона сам хоче бути зробленою; вона вірить у Безсмертну Істоту тому, що вона сама не бажає вмирати».1 У релігії відпрацьований прекрасний механізм вселяння. От ним і треба скористатися, представивши елементарні моральні принципи у вигляді релігійних догм. Нова щира релігія повинна обходитися без фантастичних істот, типу Божества; вона Повинна обожити добрі людські Відносини, і тоді наступить щастя.
Фейєрбах був глибоко уражений позалюдською сутністю гегелівської системи. Але реакція на її крайній ідеалізм і абстрактність була не менш однобічною. У вченні Фейєрбаха не найшлося місця ні для специфіки духу, ні для причин і джерел розвитку, ні для історії людства. Його природна особистість не менш абстрактна, а абсолютна природність виглядає як гола декларація, тому що не підтверджується даними науки. Навіть його людинолюбна мораль «скроєна для всіх часів, для всіх народів, для всіх обставин і саме тому не застосовна ніде й ніколи».2
Абриси філософії майбутнього за Фейєрбахом. Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві й ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха - пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати просто негативним (у гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості й знання. Нова Філософія повинна стати несхожою й на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію - "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією й вказував на них. У релігії сильний бік - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже у тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І ті, й інше повинна об'єднати в собі "філософія майбутнього", але в цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони й філософії, і релігії.
