Лекція Зародження і розвиток філософії у стародавньому світі
Страница 1 из 2
Лекція Зародження і розвиток філософії у стародавньому світі.
План
1. Соціокультурні передумови виникнення філософії. Відміни між міфологією і філософією.
2. Антична філософія і її періодизація.
3. Космологізм ранньої грецької філософії. Її основні школи і представники.
Література:
1. Асмус В. Ф. Античная философия. М., 1998.
2. Богомолов А. С. Диалектический логос: становление античной диалектики. М., 1982.
3. Волошинов А. В. Пифагор: союз истины, добра и красоты. М.,1993.
4. Доброхотов А. Л. Учение досократиков о бытии. М., 1980.
5. Жмудь А. Я. Наука, философия и религия в раннем пифагореизме. СПб., 1994.
6. Кессиди Ф. Х. Гераклит. М., 19825. История философии в кратком изложении. М., 1994.
7. Лурье С. Я. Демокрит: Тексты, перевод, исследования. Л.,1970.
8. Мареев С. Н., Мареева Е. В. Введение в историю философии. Ч. 1. Античная философия. М., 1995.
9. Рожанский И. Д. Анаксагор. М.,1972.
10. Семушкин А. В. Эмпедокл. М. 1994.
11. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. М., 1991.
Першоджерела:
1. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. СПб, 1993.
2. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989.
Філософія зароджується у УІІ-УІ ст. до н. е. практично одночасно у трьох найбільш розвинутих осередках стародавньої цивілізації[м1] - Китаї, Індії, Греції.
Це був час своєрідного “вибуху” інтелектуальної енергії. Він був зумовлений багатьма чинниками. Це й стрибок у розвитку продуктивних сил, пов'язаний з перехідом від бронзи до заліза, й поява товаро-грошових відносин, й послаблення родоплеменних структур, виникнення перших держав, відокремлення фізичної і духовної праці, зростання опозиції традиційній релігії, посилення критичного духу, збільшення обсягу наукових знань. Все це створювало сприятливу атмосферу для зародження та розвитку філософії. З’явився вільний час і матеріальні можливості для занять філософією.
Філософія виникла у відповідь на кризу традиційного міфологічного світогляду та потреби його подолання. Тому з одного боку філософія наслідує проблематику міфологічного світогляду, а з іншого – розглядає ці проблеми принципово інакше.
Головними питанням над якими міркували перші філософи були питання про те, що таке світ і який смисл існування у ньому людини. Ці питання були успадкоємлені філософією саме від міфологічного світогляду.
Але у міфологічному світогляді світ уявляється у Бессвідомо-художній формі, не має відміни між дійсним та удаваним, людина не виділяється з навколишнього світу, навпаки, сам навколишній світ наділяється людськими якостями. Вихідною ознакою міфологічного світогляду є Синкретизм (нерозчленованість). У ньому злиті, нерозчленовані усі форми духовного життя – міф, релігія, філософія, наука, мистецтво. В міфі нерозчленовуються також природа, людина, надприродні сили. В міфі нерозрізняються причина і наслідок, слово і річь, поняття і предмет. Міф спирається на віру і не потребує обгрунтування, доведення. Міф претендує на те, що пояснює Все у світі – все що було, є і буде.
Стародавні ж філософи намагались створити свідому картину світу, зрозуміти що він собою уявляє, як і чому існує. Якщо міф давав відповідь на питання “Хто породив світ?”, то перші філософи намагалися відповісти на питання “із чого виник світ?” Тобто вони намагались відшукати першопочатки світу і дати їм аргументоване обгрунтування. Світ перші грецькі філософи сприймали як Космос (від арамейського “лад”). Космос на відміну від хаосу – це світ упорядкований, організований, такий, який має внутрішній закон, що ним керує. Так у давніх китайців – це дао, у давніх індійців – це дхарма, у давніх греків – логос. Оскільки давні філософи передусім шукали першопочатки, першопринципи і першопричини світу, то філософію стародавнього світу називають Космоцентричною, у неї домінують проблеми устрою Всесвіту. Зрозуміло, що вирішуються ці проблеми по різному і навіть взаємовиключно. Наприклад, в стародавній індійській філософії ми знаходимо й ідеалістичні рішення цього питання (ведична філософія), і матеріалістичні (чарваки-локаятики), і дуалістичні (санхьяїки та йогіни), і атомістично-плюралістичні (вайшешики), і онтологічно негативні (буддісти).
Космоцентризм стародавньої філософії знаходить вираз і в розумінні людини. Людина відчувала та розглядала себе у нерозривному взаємозв'язку зі світом, зі Всесвітом у цілому. Тому і розумілася людина як своєрідний Мікрокосм, у якому втілюються всі сили природи, який нерозривно пов'язан з макрокосмом.
Антична філософія.
Античною філософією називають сукупність філософських вчень, що развивалися у стародавньогрецькому та стародавньоримському суспільстві з кінця VІІ ст. до н. е. аж до VІ ст. н. е. Незважаючи на тривалість цього періоду, який охоплює більш ніж тисячу років інтенсивного розвитку, античну філософію розглядають як єдине, своєрідне ціле. Можна виділити такі особливості античной філософії:
1. Зв’язок з філософією стародавнього Сходу, особливо Єгипту та Вавілону. Але за своїм характером, змістом і методом філософування вона відрізняється від східних філософських систем і є по суті першою в історії спробою Раціонального осягнення світу.
2. Зв’язок філософії з вченнями про природу, з яких пізніше виникли самостійні науки - астрономія, фізика, біологія та інші. Оскільки перші грецькі філософи були й першими математиками, фізиками, астрономами, то їх наукові уявлення про світ багато у чому визначили ставлення та вирішення філософських проблем та навпаки.
3. Тут зароджуються майже всі наступні напрямки розвитку філософської думки.
4. Своєрідно ставаляться та розглядаються соціально-етичні проблеми, що пов’язано з загальною орієнтацією людини на активні дії, спроямовані зовнішньо, оскільки вільні громадяни античного світу мали можливість приймати участь у суспільно-політичному житті.
У розвитку античної філософії виділяють чотири основних періоди:
A. Досократичний (VІІ-VІ – сер. V ст. до н. е.).На цьому етапі головною є натурфілософська проблематика, створюються перші філософські вчення про природу.
B. Класичний - період зрілості і розквіту (сер. V-сер. ІV ст. до н. е.). В цей період завдяки діяльності софістів і Сократа в філософії відбувається антропологічний поворот (поворот до людини) і створюються найбільш розвинуті в античній філософії вчення Платона і Арістотеля.
C. Елліністичний період (кінець ІV-ІІІ ст. до н. е.- ІІ ст. н. е.).Це час кризи суспільного життя, що спричинило розчарування і в формах суспільно-корисної діяльності і в пізнавальних та буттєвих можливостях людського розуму. Філософія перетворюється на мистецтво жити, на духовну практику турботи про себе. Найбільш впливовими філософськими напрямками цього часу є скептицизм, стоїцизм, епікуреїзм. Щастя пов’’язується із атараксією – незворушністю, відстороненістю від усіх турбот.
D. Римський (ІV-І ст. до н. е.- V-VІ ст. н. е.). Римські філософи переважно не створюють власні орігінальні філософські вчення, а розвивають ідеї античних філософів: Епікура – Лукрецій Кар, стоїків – римський стоїцизм. У цей час зароджуються основні ідеї нового християнського світогляду. Головна оригінальна течія – неоплатонізм, яка стає філософською основою християнського світогляду.
У VІ й навіть у V ст. до н. е. філософія ще не існувала окремо від пізнання природи, а пізнання природи окремо від філософії. Тому стародавньогрецька філософія виникає переважно як філософія Стихійно-матеріалістична, тобто філософи інтуїтивно (а не внаслідок якихось спеціальних наукових досліджень чи експеріментів)розуміли світ як матеріальний. Разом із стихійним, наївним матеріалізмом в цей час зароджується і Наївна діалектика – розуміння світу у динаміці його розвитку і змін, у взаємодії протилежних сил як причині цих змін. Намагаючись відповісти на питання “із чого все виникло?” перші філософи для позначення першооснови, першопринципу із якого виникає усе існуюче вживали два терміни: Стойхейон – позначає елемент, основу у логічному сенсі та Архе – позначає першоматерію, праматерію, першоречовину.
Перші матеріалістичні вчення з’явилися на межі VІІ-VІ ст. до н. е. у Мілеті - найбільшому малоазіатському грецькому місті, передовому промисловому, торгівельному, культурному центрі, тісно пов’язаному з культурними осередками Близкього Сходу. В цей період тут жили мислителі Фалес (640-562 рр до н. е.), Анаксімандр (611-546 рр. до н. е.) та Анаксімен (585-524 р. р. до н. е.). Вони вважали, що всі речі, які виникають різним чином та різним чином гинуть, повинні були виникнути з якоїсь однієї річової основи, живої в цілому та в частинах, наділеної душою та рухом.
Фалес основою усього сущого вважав Воду. Воду він розумів не як конкретну форму чи персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, текуче зосередження матерії. Вода означає основоположний принцип і у розумінні стойхейона, і в розумінні архе. Тобто вода – це і першооснова усього сущого і субстрат усіх речей, їх першопочаток, зміни якого і дають різні стани. Все виникає шляхом “згущення” чи “розреження” цієї першоматерії. Усі речі виникають із води і знов перетворюються на воду.
Анаксімандр першоосновою сущого вважав Апейрон. Це щось безмежне, невизначене, яке не є жодної із стихій. Апейрон є безмежним як у просторі, так і в часі. Анаксімандр пояснював виникнення речей не грою стихій, а тим, що у вічному русі виявляються протилежності, таким чином вже у Анаксімандра з’являються перші діалектичні ідеї.
