Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2

1.Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Про-світництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійс-ність глибоко пізнати та переосмислити і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія.

2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.

3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислен-ня, яке відбувається у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).

4. Критика споглядального характеру попереднього мате-ріалізму та розробка принципу діяльності, активністі. Під-креслювалась творча активність теоретичного мислення.

5. Прагнення подолати антіісторизм попередньої філосо-фії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних під-став для періодізації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу.

6. Критика традиційної розсудкової метафізики, праг-нен-ня перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.

7. Беспосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єк-тивного та трансцедентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.

Засновником німецької класичної філософії виступає Кант. Його філософський розвиток поділяють на два періоди. В перший період до початку 70-х років він у традиційній фор-мі розробляв проблеми буття, філософії природи, релігії, етіки, логіки, а також природознавства.

У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант починає вбачати у критиці розуму та іншіх пізнавальних здібностей людини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етіки, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетіка та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).

Передумова усіх трьох “Критик” - вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті засоби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив висновок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностіцизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме - “річ у со-бі” - впливає на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї частині свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та агностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто до до-свідних та необхідних) форм чуттєвості - простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загальнозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності - розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам створює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пі-знаємо те, що самі створили. Але розсудок - це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушівною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділюється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у цілому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.

Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього тео-рія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вважає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обгрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, - підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з цього тверд-ження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок - світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина від-носна, але містить у собі й момент істини абсолютної.

Суттєвий внесок зробив Кант у розвиток етики. Він показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Ві-домо, що цей досвід відкриває нам не тільки перемогу моральності, але й аморальності, що дуже образно висловлено у строках Гете: “Чому під ношею хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почістю, і з славой?”. Одначе звідси Кант теж зробив не безу-мовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері, як він вважав, панує необхідність й немає місця свободі); якщо бога немає, він з необхідністю повинен бути вигадан, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально, за Кантом, вимагати від людини моральних дій якщо вони суперечать усьому устрою суспільного життя й немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обв’язку, то слід віддавати перевагу обов’язку, звіси його відомий заклик “в ім’я людини, але не для реальної людини”. Останній висновок Канта зазнав найбільшої критики, оскільки беспосередньо призводив до морального формалізму. Ще Шіллер у своєму вірші “Філософи” дав образну критику цього положення.

Вагання совісті:

Ближнім охоче слугую, але ж! - маю до них прихильність.

Ось і гнітить питання: чи справді моральним є я?

Рішення:

Немає тут іншого шляху: намагаючись мати презирство до них

Та с відразою у душі, роби що вимагає обов’язок.

Справді, формалізм у етиці неприпустимий. Відомо, наприклад, що одночасне несуперечливе застосування усіх десяти християнських заповітів неможливе, тому людна повинна завжди особисто здійснювати свій моральний вибір, керуючись не тільки почуттям обов’язку, але й велінням серця. Інакше вона може перетворитися на бюрократа чи фанатіка. Крім того, історія свідчить, що в ім’я людини часто здійснювались найбільш антилюдяні та аморальні діяння, починаючи з вогнищ інквизиції та закінчуючи концентраційними таборами.

Незважаючи на певні філософські заблудження, Кант вагомо вплинув на подальший розвиток філософської думки У ХХ ст. його вчення відроджується у вигляді неокантіанства. Роблячи підсумок, можна виділити такі філософські відкриття Канта:

1.Він вперше розглянув пізнання не як споглядання, а як діяльність, що проходить за власними законами.

2.Розкрив взаємозв’язок чуттєвого та раціонального у пізнанні. Він писав з цього приводу: “Відчуття без понять - сліпі, а поняття без відчуттів - пусті”.

3.Відкрив та описав шаблі мислення: розсудок та розум.

4.Показав, що розум по-суті діалектичен, хоча приписівав суперечливість лише розуму, а не самій дійсності.

5.Виявив та обгрунтував самоцінність людини, що ні за яких обставин людина не може виступати засобом, а лише метою.

6.Виділив як найважливішу характеристику особи її автономність, тобто свободу та самозаконнність (здатність та потребу підкорятися свободно обраним моральним законам).

7.Розробив категорійний імператив одне з визначень якого таке: “Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла одночасно мати силу всезагального законодавства”. Тут підкреслюється відповідальність людини за свій моральний вибір.

Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом на грунті та у полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії. Із змістом вчення Фіхте та Шеллінга вам належить ознайомитись самостійно. Ми ж зупинимось на характеристиці об’єктивного ідеалізму Гегеля.

У філософії Гегеля німецький класичний ідеалізм надбав свого найбільш повного втілення та завершення. Недаремно філософську систему Гегеля називають системою абсолютного ідеалізму.

Як першооснову світу Гегель висуває об’єктивно існуєче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея - система саморозвиваючихся понятть - породжує природу та суспільство, тому усе в світі розвивається за законами внутрішньо властивими мисленню (панлогізм). У процесі саморозвитку ідея проходить різні етапи, все повніше розкриваючи свій зміст: 1-й етап - розвиток ідеї у самої собі, це логічне поняття (розкривається у “Науці логіки”, 1812 р.); 2-й етап - прийняття ідеєю форми природи - неорганічного світу, потім органічного й, наприкінці, людини (викладено у “Філософії природи”, 1817 р.); 3-й етап - перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу та повернення до себе (характеризується у “Феноменології духу”, 1807 р., яка, одночасно, виступає й своєрідним введенням до системи Гегеля), тут ідея знаходить прояв у формі держави, мистецтва, релігії, філософії, тобто у формі духовної культури.

Духовна культура людства постає у її закономірному розвитку як поступовий вияв творчої сили світового розуму. Втілюючись в поступово змінячі один одного образи культури світовой дух пізніє себе як її творець. Духовний розвиток індивіду у стислому вигляді відтворює основні таблі саморозвитку та самопізнання світового духа. Мета пізнання - досягнення точки зору абсолютного духу. в наслідок чого завершується його самопізнання та настає кінець історії. А оскільки Гегель вважав свою філософську систему найбільш повним втіленням самопізнання абсолютного духу, то звідти витікає висновок про те, що вона завершує розвиток людського пізнання та знаменує кінець історії, вищою точкою якої, таким чином, виступає сучасна Гегелю Німеччина. Вся абсурдність такого висновку зрозуміла. Більш за те, цей висновок та сама система Гегеля суперечать його ж діалектичному методу. Гегель як і більшість його сучасників вважав, що філософія відрізняється від інших наук тим, що повинна дати закінчене, абсолютне знання дійсності. Зміст своеї системи він вважав абсолютною істиною, таким чином, обмежував розвиток мислення (форми якого за Гегелем викладені у його “Науці логіки”), розвиток пізнання взагалі, (який завершується створенням його філософії), розвиток суспільства (який завершується встановленням конституційної монархії). З точки зору ж його діалектичного методу розвиток не має ніяких меж. Розвиток неохідно призводить до заперечення існуючої форми явищу, до того ж заперечення приходить не зовні, а міститься у самому процесі розвитку, джерелом якого виступає єдність та боротьба суперечностей. Звідси витікає, що заперечення це закономірний ступень процесу розвитку, невідїмний від внутрішнього змісту цбого проценсу. Підкреслюючи, що заперечння це не тільки знищення старого, але й збереження всього життєздатного у ньому, відтворення його на більш високому рівні та у новій формі, яка в наслідок подальшого розвитку також буде заперечена. Гегель дещо схематизував цей процес. Заперечення заперечення він зобразив у вигляді триади: тезис - антитезис(заперечення) - синтез (заперечення заперечення) і часто штучно підгоняв під цей шаблон процеси, які розглядав.

• < Назад
• Вперёд >