Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2

Французський поет Парьє дуже образно та сатирично розкрив сутність цієї позиції у вірші “Соліпсизм”.

Абсурдність соліпсизму розумів й сам Берклі. Тому всілякими засобами намагався подолати його. Для цього він прагне довести безперервність існування речей, виводячи її з одночасності сприйняття речей багатьма людьми. Крім того, він вводить поняття “скрізь проникаючого вічного духу”, тобто бога, сприйняття якого й забезпечує у кін-цевому разі, безперервність існування світу. З позицій суб’єктивного ідеалізму Берклі намагається виробити нове обгрунтування буття бога. Він будує свої роздуми так: “Чуттєві речі реально існують, а якщо вони існують реально, вони необхідно сприймаються безмежним духом; тому безмежний дух чи бог існує”. Але цей “доказ” буття бога не був підтриманий навіть англійським духовництвом саме внаслідок його суб’єктивного характеру.

Таким чином, абсолютизуючи відчуття, повністю відій-маючи від них об’єктивний зміст, Берклі приходить до хибних філософських висновків. Суб’ктивні побудови Берклі критикували матеріалісти та ідеалісти, теологи та поети.

Яскрава критика беркліанства міститься у поемі Дж. Байрона “Дон Жуан”.

З критикою філософії Берклі виступив ще один пред-ставник суб’єктивного ідеалізму Давід Юм (1711-1776 р.) - скептик, засновник агностіцизму (вчення про принципову не-пізнаваємість світу). Розглядаючи дійсність як потік вра-жень, він, одначе, вважав, що причини, які викликають у нас відчуття принципово неможливо пізнати. Тобто ми не мо-жемо достовірно знати чи існує навколішний світ поза ме-жами наших відчуттів, який він. Але ми не можемо довести й те, що світ об’єктивно не існує, а виступає лише комплексом наших відчуттів, як вважав Берклі. На захист своєї точки зору Юм наводить такі аргументи. Досвід дає нам знання тільки про минуле. Звичка примушує нас робити висновки за аналогією, але вона не може дати нам достовірного знання. Неможна пізнати й причинний зв’язок, тому що “після того, не означає на підставі того”. Вчення Юма завершує розвиток емпіричної традиції у британській філосо-фії ХVІІІ ст. Він був не тільки видатним філософом, але й психологом, істориком, економістом, ідеологом Просвітниц-тва. Під впливом Юма розвивалася більшість позитивістських течій ХІХ-ХХ ст.

Найбільше поширення та опуклість ідеї Просвітництва набули у Франції. Тут плеяда просвітників була представлена Шарлем Монтеск’є (1689-1755 р.), його твір “Дух зако-нів” поставив мислителя у рядок найкрупніших політичних та юридичних умів світу; Вольтером (справжнє ім’я Франсіа Ма-рі Арує, 1649-1778 р.), який увійшов в історію як один з найвидатніших письменників Франції, психолог, філософ культури та історії, критик деспотизму та феодального кле-рікалізму. Його основні твори - “Основи філософії Н’юто-на”, “Кандід”, “Філософський словник”; Конділ’яком (Етьєн Бонне де Кондійак, 1715-1780), його найкрупніші твори “Трактат про відчуття”, “Логіка”; Жан Жаком Руссо (1712-1778), до його найбільш видатних творів відносяться “Мір-кування про походження та засади нерівності поміж людьми”, “Про суспільний договір чи принципи політичного права”, “Еміль чи про виховання”.

Починаючи десь з середини ХVІІІ ст. у Франції форму-ється плеяда мислителів-просвітників, більшість з яких були видатними представниками матеріалізму. Серед них особливо можна виділити Жульєна Офреда Ламетрі (1709-1751), Клода Андріана Гельвеція (1715-1771), Поля Анрі Гольбаха (1723-1789), Дені Дідро (1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато у чому відрізнялись поміж собою, але у ці-лому у матеріалізмі французських мислителів було багато чого спільного. Можна виділити наступні характерні особливості матеріалізму ХVІІІ ст.:

По-перше, він був механістичним, що відповідало духу того часу, оскільки з усіх наук найбільш була розвинена механіка. Ця риса знаходила прояв у тому, що усі форми руху матерії зводились до механістичної й пояснювались на підставі законів механіки. Ламетрі навіть росповсюдив механіцизм й на розуміння людини, вважаючи її своєрідною машиною; обгрунтуванню цього він присвятив книгу “Людина-машина”.

По-друге, він мав метафізичний характер, який полягав у розумінні розвитку як руху по замкненому колу, як кількісних змін, які мають не внутрішні, а зовнішні джерела, що теж відповідало рівню знань того часу. Але вже Дідро прагнув подолати механіцизм та метафізичність у розумінні розвитку. Так він твердив, що й нерухоме у просто-рі тіло знаходиться у русі, тобто розвивається, змінюється. Відстоював ідею саморуху матерії, намагаючись пояснити його внутрішньою суперечливістю матерії. Дідро росповсюджував ідею безперервності розвитку та змін на усю природу, зокрема й на людину, пдікреслюючи, що вона має історію свого становлення. Він також висловив думку про єдність матерії та свідомості, яка зумовлена наявністю у матерії властивості, спорідненої відчуттям.

По-третє, французські матеріалісти були войовничими атеїстами.

У-четвертих, у розумінні суспільства вони залишалися на ідеалістичних позиціях, хоча у питанні про виникнення сус-пільства схилялись до натуралізму, розвиваючи теорію “сус-пільного договору” та природного походження держави, але в кінцевому разі, вважали, що “думки управляють світом”.

Французські матеріалісти разом з іншими філософами-про-світниками ХVІІІ ст. відіграли велику прогресивну роль у подоланні пережитків феодалізму та релегійного клерикалізму, утвердженні принципів гуманізму, зосереджували зусілля на вирішенні філософських та практичних проблем по владнанню гідних людини умов життя. Одначе по мірі розвитку науки, філософії, суспільного життя, переконання у безмежних можливостях людського розуму, механіцизм, метафі-зичність все більше потребували корригування, подолання. Все це знайшло вираз у німецькій класичній філософії.

В той час як Англія завдяки буружуазній

та промисловій революціям перетворилась

на найкрупнішу країну світу, а Франція, внаслідок революції 1789-1794 р. знищила феодалізм та швидко просувалася шляхом розвитку капіталізму, Німеччина все ще залишалась політично та економічно роздрібленою та напівфеодальною країною. “Ніхто, - писал Фрідріх Енгельс про цей період німецької історії,- не почував себе добре. Ремісництво, торгівля, промисловість та землеробство краї-ни були доведені до наймаліших розмірів. Селяни, ремісники, підприємці страждали подвійно - від паразитичного уряду та від поганого стану справ. Дворянство та князі знаходили, що хоча вони й вичавлювали усі соки з своїх підлеглих, але їх прибутки не поспівали за їх тратами. Все було дуже погано, й в усій країні панувало загальне незадоволення”.

Одначе, ця “ганебна” у політичному та економічному від-ношенні епоха була, разом з тим, великою епохою в історії німецької літератури та філософії. Кожен з видатних творів цієї епохи був пронизаний духом виклику, незадоволення усім тогочасним суспільством. У Німеччині, як і у Франції, буржуазній революції передувала революція філософська, як її певна ідеологічна передумова. Недаремно німецьку кла сичну філософію називають німецькою теорією французської революції. Головними діячами філософської революції у Ні - меччині були класики німецької філософії - Іммануіл Кант (1724-1804), Іоган Готліб Фіхтер (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрід-ріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах. Незважаючи на усю своєрідність їх філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своєї творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, спосо-бів їх ставлення та вирішення. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

• < Назад
• Вперёд >