Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2
Страница 2 из 7
Оцінюючи загальний внесок сереньовічної філософії у роз-виток філософської думки слід враховувати її супереч-ливість, але безумвоно не можна вважати середні віки “тем-ними”, своєрідним “проваллям”, “зупинкою” у розвитку куль-тури людства. Характерною особливістю середньовічної філо-софії виступає слабкий розвиток критичної думки, схо-ластизм, догматизм, авторитаризм. Тут різко протистав-ляється божественне та природне, духовне та тілісне. Особа розуміється як визначена божественним приреченням (то-містська лінія).
Одночасно, середньовічні філософи зробили суттєвий вне-сок у розвиток логіко-гносеологічної проблематики. На-приклад, так звана “бритва Оккама” (Вільям Оккам, бл.1300 - 1349 р., представник пізньої англійської схоластики), за допомогою якої “відсікаються” усі “сутності” (загальні поняття), необхідність яких не обгрунтовувалася строго ло-гічно, й досі використовується як фундаментальний логічний принцип. У середньовіччі виробилось й нове, відмінне від античного, розуміння людини. Оскільки особовий бог потре-бував й особового до себе відношення, то у середньовічному світогляді формується загострене почуття особистого “я”, яке не було відомо античності. У філософському плані це призводить до відкриття самосвідомості. Вже Августін під-креслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, у неї не можна сумліватися (пізніше ця ідея була розвинена Декартом). Тут підкреслюється також самоцінність особи, її свободне волевиявлення (августіно-францисканська лінія, пізній номіналізм). Ця тенденція розвивається ідеологами Реформації (Мартином Лютером[1], Жаком Кальвіном).
Оскільки середньовічні філософи вважали, що розумна ду-ша виділяє людину з природи як “образ та подобу” бога[2], ставить її над природою завдяки свободній волі, то цим вони підкреслювали одухотвореність людини, звеличували її. Таке відношення до людини знайшло подальший розвиток у фі-лософії епохи Відродження.
Філософія епохи Відродження.
Поняття “Відродження” (Ренесанс) вперше було використа-не у середині ХVІ ст. для характеристики мистецтва цієї епохи і означало поновлення видатніших досягнень античної епохи, які були втрачені в період середньовіччя. Поступово воно претворилось на назву усієї епохи й позначає не механічне копіювання античної культури, а орієнтацію на її характерні риси у нових соціо-культурних умовах.
Рух Відродження розпочався у ХІV ст. у Північній та Се-редній Італії, у ХV ст. досяг розквиту, а у ХVІ ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається на-родження капіталістичного засобу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що призводить до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміні соці-ально-класової структури суспільства, послабленню корпора-тивних та сословних зв’язків поміж людьми. Внаслідок цього людина набуває більшої самостійності ніж раніше. Виникає розуміння того, що досягнення людини переважно залежать від її особистої сили, талану, знань, вмінь, енергії.
Поступово відбувається звільнення від панування релігії та церкви (так звана “секулярізація”) у всіх сферах су-спільного життя, що сприяє формуванню нового, життє-стверджуючого та раціонального світогляду. На зміну релі-гійному уявленню про греховність усього тілісного, плот-ського приходить епікурейська етіка у якій щастя пов’я-зується з одержанням задоволення, насолоди. Таким чином, відроджується не тільки антична культура, але й спосіб життя, мислення, відчування. Розквіт мистецтв - архитек-тури, скульптури, живопису, літератури, театру, музики - надає цій епосі художньо-естетичний характер. Все це сприяє й відродженню античного ідеалу всебічно розвинутої людини. Епоха потребує титанів, і народжувала їх - все-бічно освічених та розвинених особистостей.
Основний соціокультурний зміст епохи знайшов втілення й у зміні філософської проблематики. У центрі уваги філосо-фії опиняється людина. Тому філософію цього часу харак-теризують перш за все як Гуманістичну та Антропоцентричну.
Поняття “гуманізм” вперше було зафіксоване у документах ХV ст. і означало “людяність”. Італійські мислителі узяли його у Цицерона у розумінні якого воно виражало відрод-ження людини. Спочатку термін цей позначав в епоху Від-родження лише “світське” (нецерковне), так само як гума-ністами називали просто представників “світської інтеле-генції”, яка з’явилась у цей час внаслідок швидкого зро-стання ролі розумової праці й появі таких “розумових” за-нять, які виходили за межі офіційних, переважно теологіч-них досліджень. Згодом, термін “гуманізм” почав набувати свого сучасного значення, яке полягає у розумінні людини як вищої цінності.
Головним центром гуманістичного руху була Флоренція, а його натхненником - Данте Аліг’єрі (1265-1321 р.), який одним з перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх прояв божественої мудрості”. Але справжнім засновни-ком гуманізму вважають Франческо Петрарку (1304-1374 р.), який розробив засади гуманізму у філософському діалозі “Моя таємниця” та поетичних творах, присвячених його коха-ній Лаурі, у яких він підносить її земну красу й ви-правдовує “земні” устремління людини.
Філософська суть гуманістичного антропоцентрізму поля-гає у тому, що на відміну від середньовічного теоцентризму на перший план тут виступає людина, яка завдяки своїй творчості “співрівна богу”, різноманітні проблеми її бут-тя, виробляється нове розуміння людини. Людина починає ус-відомлюватися вже не як природна (у античності) чи грі-ховна (у середні віки) істота, а як творець самої себе, своєї власної долі та життя. Таке розуміння людини приз-вело до нової постановки проблеми вільної волі та визна-ченої богом долі. Раніше у цьому контексті використовували поняття фатум, що позначало панування над людиною певних абсолютних, неземних сил - божественого проведіння, яке керувало людиною. В епоху Відродження почало застосовува-тись поняття фортуна, яке виражає вже не божественну, а соціальну необхідність. До того ж свободна воля, доблесть людини можуть і повинні бути сильнішими ніж фортуна. Тому життя людини - у її руках.
Гуманістичний антропоцентризм полягає і у новому розу-мінні людської діяльності, її ролі. Якщо вищою формою ді-яльності у античності вважалось споглядання, а у середні віки - діяльність по врятуванню душі, то у епоху Відрод-ження - творча діяльність, до того ж межа між наукою, практично-технічною та художньою діяльністю була розмитою. Виникає культ художника - творця, який наслідує у своїй діяльності божу творчість, культ краси, не лишь духовної, але і тілісної. Це призводить до реабілітації тілісного початку у людині, розумінні її як тілісно-духовної істоти. В етиці на зміну аскетизму приходить епікуреїзм, про-голошується принципова доброта людської природи і прин-ципова рівність усіх людей незалежно від походження (Ло-ренцо Вала, 1407-1457 р.). Зростає особовий початок, цін-ність окремої людини, особливо її індівідуальності. Цьому багато у чому сприяє введення фактору часу (у ХІІ ст. з’я-вились перший механічний баштовий годинник, а у ХV - ки-шеньковий). У епоху Відродження час починає сприйматися вже як скороминуча цінність. Ця зміна у відношенні до часу влучно висловлена одним з перших гуманістів Джаноццо Ма-нетті (1396-1459 р.): всемогутній бог, як банкір. роздає людям час як гроші, підраховує роки, місяці, дні і години, витрачені людьми на різні потреби та строго карає тих, хто марно розтринькує цю коштовність.
У філософії Ренесансу ми знаходим і нове розуміння су-спільства як суми незалежних один від одного індивидів. Суспільно-політичні проблеми знаходятья у центрі уваги Ніколло Маккіавелі (1469-1527 р.). При їх вирішенні він прагнув абстрагуватись від будь-яких морально-етичних оці-нок. Саме це згодом призвело до дещо спрощеного тлумачення терміна “маккіавелізм” як синоніма аморалізму і віролом-ства у політиці. Таке тлумачення не враховує те, що у той час мораль невідривно була “прив’язана” до релігії, тому прагнення ухилитися від моральних оцінок, по суті, оз-начало відмову від контролю політичного життя з боку ре-лігії, церкви. В цей час з’являються і перші соціальні утопії (Томас Мор, 1478-1535 р., Томазо Компанелла, 1568-1639 р.) у яких висуваються ідеї рівності людей, знищення приватної власності, суспільнокорисного використання до-сягнень науки та техніки.
У філософії епохи Відродження змінюється не тільки ро-зуміння людини, але й природи. Своєрідність ренесансної натурфілософії багато у чому обумовлена революційними змі-нами, які відбулись у природознавстві. Якщо у середньовіч-чі панувала геоцентрична система Аристотеля - Птоломея, згідно з якою Змеля - це нерухомий центр Всесвіту, богом обрана планета, а людина займає відповідно привильоване положення в світі, то в епоху Відродження поступово, у жорстокій боротьбі з церквою, стверджується геліоцентрична система світу, розроблена Ніколо Коперніком (1473-1543 р.). Він у своєму головному творі “Про круговий рух небес-них тіл” доводив, що Земля обертається навколо себе та на-вколо Сонця, яке і є центром Світу. Подальший розвиток ге-ліоцентричної системи здійснив Іоганн Кеплер (1571-1630 р.). Він математично довів теорію закономірності руху пла-нет. Ще більш радікальну систему світоустрою розробив Джо-рдано Бруно (1548-1600 р.). Він прийшов до висновку про існування безлічі світів у безмежному світовому просторі і взагалі заперечував існування будь-якого центру світу, тому що у безмежності його не може бути. За свої погляди Бруно зазнав жорстокі гоніння. Переслідуваний інквизицією він примушений був скитатися, але врешті решт повернувся до Італії де був заарештований, ув’язнений і згодом спале-ний на вогнищі. Подальший розвиток природознавства пов’я-зан з творчістю великого фізика та астронома Галілео Галі-лея (1571 - 1630 р.). За допомогою телескопа, який він сам сконструював, вчений відкрив, що поверхня Місяця та Сонця не рівна, що Молочний Шлях є складною системою зірок, від-крив супутники Юпітера, фази Венери. Галілей наочно під-твердив вірність гелеоцентричної системи. Все це мало да-лекосяжні наукові, філософські, світоглядцькі наслідки, нанесло вирішальний удар схоластичному світогляду. На змі-ну теологічно-органістичному світогляду поступово приходи-ло детерміністські-механістичне, складалось нове філософ-ське вчення про природу. Його основні риси з одного боку - пантеїзм та діалектика, з іншого - деізм та механіцизм (останні перетворилися на пануючі вже у наступну епоху).
Ідеї пантеізму (досл. все божиє) і діалектику розвива-ли Микола Кузанський (1401-1464 р.), Марсіліо Фічіно (1433 -1499 р.), Парацельс (1493-1541 р.), Джордано Бруно та ін-ші. У пантеізмі бог ототожнюється з природою, розуміється як “присутній скрізь” у світі, як “жива душа”, що пронизує собою усе буття, саме “життя світу”. Так у Парацельса (псевдонім Теофраста Бомбаста Гогенгайма за яким він став відомим) природа це певне живе ціле, яке пронизане ма-гічними силами. У Бруно природа це “бог у речах”, тому ма-терія сама має активний творчий початок. Бруно також ви-словлював й глибокі діалектичні думки. Але справжнім зас-новником новоєвропейської діалектики вважають Миколу Ку-занського. Він обгрунтував прнцип співпадання протилежно-стей - максімуму та мінімуму - за допомогою математики. Розробив поняття актуальної безмежності як співпадання протилежностей - єдиного та безмежного. Його ідеї вплинули і на розвиток філософії, і на розвиток природознавства.
Вже у ХV ст. поступово відбувається витеснення панте-істично-гуманістичної орієнтації раннього Ренесансу натур-філософічно-деєстичними уподобаннями. Сутність деїзму по-лягає у визнанні божественого першоповштоху, після чого бог практично усувається від будь-якого втручання у по-дальшу долю світу, який розвивається вже самостійно, за законами, встановленими своїм творцем. Оскільки з усіх на-ук того часу найбільш розвиненою була механіка, то і зако-ни природи, встановлені богом, розумілись як закони меха-ніки, тому деїзм невідривно був пов’язаний з механіцизмом. Механістичний деїзм розвивали Бернардіно Телезіо (1509-1568 р.), Галілео Галілей, Йоган Кеплер. Останній зображу-вав світ у вигляді величезного годинникового механізму, якоїсь небісної машини, яка призводиться до руху богом. Розвиток натуралістично-деєстичної тенденції призводив й до механістичного заперечення специфічності людини щодо природного буття й поступового усунення її на другий план філософських досліджень. Все це впритул підвело філософію Відродження до механістично-математичної парадигми філо-софії Нового Часу, спосіб осягнення світу якої став оста-точно обумовлений розвитком експериментального природозна-вства та математики.
