Лекція Німецька класична філософія

Але думка і фантазія не можуть живитись самі собою. Матеріал для свого ідеала вони мають шукати у дійсності. Але оскільки сучасна дійсність є жахливою, то діячи культури, філософи звертаються до минулого. Якщо філософи Франції дивилися у майбутнє, то Німецькі поети, письменники, філософи звертаються до минулого – античної і середньовічної культури, культури Відродження. У німецькій класичній філософії це призводить до формування історичного мислення і розробки філософії історії.

Ще одна риса нкф – прагнення до синтезу, створення всеохоплюючих філософських систем також була зумовлена загальними тенденціями у культурі.

Розвиток природознавства, літератури, мовознавства та інших наук призвів до накопичення величезного фактичного матеріалу, який треба було якось систематизувати. Це викликало появу ідеї створення енциклопедії, яка займала практично усіх видатних мислителів ХУІІІ-ХІХ ст.. Так романтики Гарденберг і шле гель намагалися скласти загальний, цільний огляд усіх наук. Їх наміри не здійснилися, але були реалізовані Шеллінгом і Гегелем.

Художники, письменники, природознавці висунули ідею синтезу наук. проблема синтезу стала центральною і в філософії. У Канта головне трансцендентальне питання – як можливі синтетичні судження апріорі? у Фіхте це втілюється у синтетичному методі. Ідея синтеза пронизує усю творчість Шеллінга. вона досягає своєї кульмінації у філософії Гегеля, Який створив енциклопедію філософських наук. Його система охоплює близько 20 наук.

Великий вплив на усіх німецьких класиків мала філософія Спінози.

1 Він є одним з найбільш яскравих представників раціоналізму.

2. Спіноза пантеїст. Німецькі класики сприймала природу у дусі пантеїзму Спінози як тотожність мислення і буття.

.

3. Система Спінози була прообразом прагнення систематизації усіх накопичених знань і створення синтетичних систем усіма німецькими класиками.

Отже у творчості представни­ків німецької класичної філософії знайшли втілення загальні - як національні, так і загальноєвропейські соціальні і духовні процеси. У своїй творчості вони спиралися на спільну новоєвропейську культурну тради­цію. Звідси, незважаючи на усю своєрідність філософських поглядів представників німецької класичної філософії, їх вченням притаманна спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення. Інакше кажучи, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

1. Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійсність глибоко пізнати та переосмисли­ти і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути ви­правдана й релігія.

2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.

3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислення, яке здійснювалося у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).

4. Критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслювалась творча ак­тивність теоретичного мислення.

5. Прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації іс­торії, пошук яких здійснювався у сфері духу.

6. Критика традиційної розсудкової метафізики, прагнення перетвори­ти філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукопо­дібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німець­ких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.

7. Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німе­цькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцедентального ідеа­лізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.

У розвитку німецької класичної філософії розрізняють два етапи: перший представлений Кантом, другий –Фіхте, Шеллінгом, Гегелем. Перший охоплює час до Французької революції. Другий – після неї. Різке загострення класових суперечностей напередодні революції у філософії знаходить вираз у суперечності між ідеалом, розумом і дійсністю. Після революції буржуазія примирюється х дійсністю і сприймає її як "розумну".

Засновником німецької класичної філософії виступає Кант. Його фі­лософський розвиток поділяють на два періоди. В перший період до по­чатку 70-х років він у традиційній формі розробляв проблеми буття, філософії природи, релігії, етіки, логіки, а також природознавства.

У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант по­чинає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей лю­дини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етики, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).

Передумова усіх трьох “Критик” - вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті за­соби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив вис­новок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностицизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме - “річ у собі” - впли­ває на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї части­ні свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та аг­ностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріор­них (тобто до досвідних та необхідних) форм чуттєвості - простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загаль­нозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності - розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні по­няття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам ство­рює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пізнаємо те, що самі створили. Але розсудок - це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у ці­лому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.

Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього теорія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вва­жає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, - підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, ціле­спрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, без­умовно, безмежний, але з цього твердження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок - світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але містить у собі й момент істини абсо­лютної.

Суттєвий внесок зробив Кант у розвиток етики. Він показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що цей досвід відкри­ває нам не тільки перемогу моральності, але й аморальності, що дуже образно висловлено у строках Гете: “Чому під ношею хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почістю, і з славой?”. Одначе звідси Кант теж зробив не безумовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері, як він вважав, панує необхідність й немає місця свободі); якщо бога немає, він з необхід­ністю повинен бути вигаданий, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально, за Кантом, вимагати від людини моральних дій якщо вони суперечать усьому устрою суспільного життя й немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обв’язку, то слід віддавати перевагу обов’язку, звідси його відомий заклик “в ім’я людини, але не для реальної людини”. Останній висно­вок Канта зазнав найбільшої критики, оскільки безпосередньо призво­див до морального формалізму. Ще Шіллер у своєму вірші “Філософи” дав образну критику цього положення.

• < Назад
• Вперёд >