Лекція "Роль громадських організацій України у підтриманні пожежної безпеки"

Лекція "Роль громадських організацій України у підтриманні пожежної безпеки".

МЕТА ЗАНЯТТЯ: - розглянути проблеми взаємодії професійних пожежних підрозділів України з громадськими організаціями;

-  проаналізувати діяльність добровільних пожежних формувань України;

-  виховувати повагу до професійної спадщини пожежної охорони України.

ЧАС ПРОВЕДЕННЯ: 2 години

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ: лекційний зал

МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: література.

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ:

І. Організаційні заходи.

ІІ. Зміст лекції:

1.  Становлення та діяльність добровільних пожежних формувань у ХІХ – на початку ХХ ст.

2.  Внесок земств у розбудову пожежної справи України у пореформений період.

3.  Добровільні пожежні товариства в Радянській Україні.

ІІІ. Підведення підсумків.

 

Література:

1.  Голубев С. Г. и др. Пожарное дело в СССР / Под ред. Н. А. Тарасова-Агалакова. – М.: Стройиздат, 1968.

2.  Кучер Г., Усатенко Л. Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины. – К.: Издание МВД УССР, 1969.

3.  Нехаев В. С., Серцов М. А. Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области. – Запорожье, 1997.

4.  Островский Б., Марченко Л. Огнеборцы. – К.: ТОВ “Росток”, 1996.

5.  Попович С. Пожежна охорона Львівщини: (1772 – 1939). – Львів: Світ, 1999.

6.  Полтанов О. І., Доманський Ю. А. та ін. Історія пожежної охорони Кіровоградщини: (1841 – 1997). – Дніпропетровськ: Дніпропетровська книжкова друкарня, 1998.

7.  Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. – Луганск: “Лугань”, 1996.

8.  Томіленко А. Г. Діяльність добровільних пожежних товариств на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Національний університет “Києво-Могилянська Академія”. Миколаївська філія. – Наукові праці. – Т. 5. Історичні науки. – Миколаїв, 2000. – С. 39-42.

9.  Томіленко А. Г. Пожежна справа в Україні у другій половині ХІХ сторіччя // Історія України. – 1999. – № 33.

10.Шувалов М. Г. Основы пожарного дела. – М., 1983.

1. Становлення та діяльність добровільних пожежних формувань у ХІХ – на початку ХХ ст.

Неспроможність владних структур організувати надійний захист від вогняної стихії в повітах та волостях, економічна слабкість та нечисленність професійних пожежних команд у містах, зростання кількості та збитковості пожеж викликали нагальну необхідність допомоги професійній пожежній охороні з боку громадськості. Важливим кроком на шляху вирішення цих проблем стало створення добровільних пожежних формувань. Ця форма громадської взаємодопомоги поширилася в Україні з другої половини ХIХ ст.

Перші добровільні пожежні товариства виникли в Україні у 1861 р. в Одесі та Станіславі. В 1868 р. постало добровільне пожежне товариство міста Кам’янця-Подільського. На початку 90-х рр. ХІХ ст. в населених пунктах Правобережної України діяло 7 добровільних пожежних товариств (табл. 1). Масового характеру організація добровільних пожежних формувань набула саме в 90-х рр. ХIХ ст. З 1896 р. проходить становлення добровільних вогнеборців Києва, з 1899 р. – Бердичева, з 1900 р. – Ходорова та Богуслава, в 1902 р. – Умані, в 1903 р. – Чорнобиля тощо.

Таблиця 1

Стан добровільних протипожежних організацій в Україні на 1892 р.

Назва губернії, градоначальства	Рід протипожежних формувань
Міські товариства і команди	Сільські дружини	Об’єктові дружини
Правобережна Україна Київська Подільська Волинська Лівобережна Україна Чернігівська Харківська Полтавська Південна Україна Таврійська Херсонська Катеринославська М. Одеса	7 - 1 6 - - - - 1 - - - 1	4 - 4 - 150 3 131 16 2 - 1 1 -	24 13 11 - 5 3 2 - 10 - 8 2 -

Добровільні пожежні формування поділялися на 3 категорії: міські, об’єктові та сільські. Внаслідок значної кількості та спустошливості пожеж, неуваги до проблем протипожежної безпеки міст України з боку уряду, певного впливу західних регіонів імперії, де добровільні пожежні формування існували ще з ХVІІІ ст., найбільша кількість міських добровільних пожежних організацій утворилася в Південно-Західному краї. Водночас, першість за кількістю сільських пожежних формувань тримали губернії Лівобережної України, що пояснюється активною протипожежною роботою місцевих земств серед сільського населення регіону.

Основним завданням добровільних пожежних товариств (далі – ДПТ) було гасіння пожеж, для чого організовувалися бойові підрозділи – команди та дружини. В містах, де товариства мали власні приміщення пожежного депо, дружинники позмінно несли пожежну службу. Але, незалежно від графіку зміни, на пожежу прибували всі члени дружини. Для оповіщення про пожежу, яке здійснювалося наприкінці ХІХ ст. городовими через двірників, біля воріт будинків добровольців нерідко (як це було в Києві) прибивали білі бляшані зірки. Оснащення деяких добровільних пожежних команд було не гіршим, а то навіть і кращим, ніж у деяких професійних.

Рядовими членами добровільних дружин та команд були, як правило, любителі пожежної справи – ремісники, фабрично-заводські робітники, залізничники, інтелігенція, дрібні домовласники, студенти тощо. Саме на них була спрямована найважча й найнебезпечніша робота. Національний склад пожежних товариств також був представлений досить широким спектром. Серед добровольців зустрічалися українці, чехи, поляки, німці, росіяни, євреї.

23 січня 1896 р. МВС було затверджено типовий статут міських пожежних товариств. Відтак товариства створювалися не лише з метою гасіння пожеж, але й мали право в районі своєї діяльності вести нагляд за виконанням населенням протипожежних та будівельних норм. Право контролю з’явилося внаслідок домагання Російського пожежного товариства від уряду створення спеціального органу для проведення профілактики пожеж. Наприклад, значну допомогу в організації протипожежного захисту Черкас надавало місцеве добровільне пожежне товариство, створене 24 червня 1907 р. Із створенням команди добровольців у місті значно зменшилася кількість пожеж. Цьому сприяла пропагандистська робота, збільшення чисельності громадських контролерів і постів на підприємствах тощо. Однак, чітко визначених повноважень у справі протипожежного нагляду товариства так і не отримали. У разі виявлення порушення вони могли лише звернутися до місцевої поліції для притягнення останньою винних до відповідальності.

Товариства складалося з почесних, дійсних членів, “охочих” та добродійників. До складу товариств не допускалися особи, що не досягли 17-літнього віку, а також нижні чини, які проходили дійсну воєнну службу та особи, які мали обмеження в правах за постановою суду. Особи у віку від 17 до 21 року входили до складу товариств не інакше, як із дозволу батьків. У разі їх навчання в учбових закладах вимагався дозвіл від керівництва останніх.

Дійсними членами та “охочими” могли бути лише особи чоловічої статі. Вони особисто брали участь у гасінні пожеж та платили грошові внески, визначені загальними зборами товариства. В середньому в Україні щомісячні внески складали 3 крб. Члени-добродійники особистої участі в гасінні пожеж не брали. Натомість вони надавали пожежним-добровольцям грошову допомогу, нижчий рівень якої також встановлювався зборами. До цієї категорії членів товариства допускалися як жінки, так і різні юридичні особи.

Звання почесного члена вважалося довічним. До почесних членів обиралися видатні діячі пожежної справи, представники владних структур та меценати. Наприклад, почесними членами київського ДПТ були: генерал-губернатор Південно-Західного краю М. І.Драгомиров, член Держради граф О. П.Ігнатьєв, київський губернатор Ф. Ф. Трєпов, сенатор Л. П.Томара, князь О. Д. Львов, підприємці М. А.Терещенко, Л. І.Бродський тощо.

Діяльність добровільних пожежних товариств повністю контролювалася поліцією. Правління товариства було зобов’язане доповідати начальнику місцевої поліції про день, час і місце скликання загальних зборів, а також повідомляти перелік питань, що виносилися на їхній розгляд. На пожежі начальник команди та її члени підкорялися розпорядженням поліцейської влади. Вимагався й попередній дозвіл начальника поліції при проведенні стройового огляду команди та параду.

Визначення чисельного складу пожежної команди, її підрозділів, посадових обов’язків керівників покладалося на загальні збори товариства. Команда складалася із начальника, одного або декількох помічників, начальників загонів, завідувача майном товариства та стройових і нестройових пожежних служителів. Особовий склад поділявся на окремі відділи або загони (лазальників, трубників, охоронців, водопостачальників тощо). Товариство мало право вводити для членів команди формений одяг, взявши за зразок форму, затверджену МВС 8 червня 1895 р.

До посадових функцій начальника пожежної команди входили: 1) керівництво діями команди на навчаннях, оглядах і пожежах; 2) нагляд за станом пожежного обозу; 3) забезпечення виконання членами команди своїх обов’язків. Начальнику команди надавалося право розподіляти служителів між загонами, звільняти призначених ним посадових осіб та піддавати особовий склад команди дисциплінарним стягненням у межах повноважень, встановлених загальними зборами товариства. Члени команди, будинки яких попадали у дію вогню на пожежі, звільнялися від службових обов’язків. Керівництво команди не мало право примусити пожежних добровольців до дій, які були явно небезпечними для життя. Пожежні, що не виконали наказ начальника на пожежі або навчанні, підпадали під дисциплінарне стягнення або тимчасове виключення із товариства за рішенням правління.

Добровільні товариства ставали місцевими центрами протипожежної пропаганди та поширення знань з пожежної безпеки. Саме вони становили найбільш надійну опору земств у діяльності останніх з розвитку протипожежних заходів у повітах та волостях. Членами товариств організовувалися виставки, показові виступи, бесіди на протипожежну тематику. Деякі пожежні товариства брали на себе обов'язок не лише надавати населенню допомогу в ліквідації пожеж, але й ставили за мету взагалі протидіяти будь-якому стихійному лиху.

Проте, розвиток цього нового починання проходив нелегко. Стара російська бюрократична система насторожено сприймала будь-яку активність громадськості, тим більше в Україні. На шляху діяльності добровольців стояли проблеми фінансування, кадрового та нормативно-правового забезпечення.

Наприклад, у Києві, під враженнями спустошливих пожеж, які охопили місто, вперше звернули увагу на питання необхідності створення ДПТ ще в 1879 р. Тоді особливо постраждали православні храми та монастирі, а митрополит Філофей навіть зголошувався виділяти на користь пожежного товариства щорічно по 300 крб. від себе особисто та по 200 крб. від митрополичого дому.

Питання активно стало порушуватися у місцевій пресі. Проте, далі добрих намірів справа не йшла. Хоча професійна пожежна команда Києва була однією з кращих в імперії, вона все ж не могла самостійно забезпечити безпеку місту навіть у разі середніх пожеж, які виникали одночасно у різних куточках. Особливо від пожеж страждали околиці Києва та навколишні містечка: Радомишль, Обухів, Біла Церква, Чорнобиль. Лише 28 липня 1896 р. цю проблему було нарешті позитивно вирішено.

Очолював команду вогнеборців начальник дружини та два його помічники, які обиралися правлінням товариства строком на 3 роки. До складу дружини входили 5 брандмейстерів, 2 помічники, 2 лікарі, начальник санітарного загону, 7 трубників, машиніст при паровому насосі, 50 сокирників та 21 кучер.

Таким чином, на становлення добровільних пожежних товариств у першу чергу впливали бажання громадськості та підтримка цього волевиявлення з боку місцевої влади, а також фінансування. Від вирішення останнього великою мірою залежала боєспроможність пожежних команд, їхня технічна оснащеність.

Водночас, значна увага при формуванні добровільних пожежних організацій приділялася кадровому питанню. Теоретичний рівень підготовки міських добровольців був вищим, ніж у багатьох професійних команд. У 1902 р., у звіті про діяльність добровільної команди, голова Київського добровільного товариства писав, що “команда добровольців тепер не тільки може конкурувати з міськими частинами, але і впливати на них, привносячи різноманітні і корисні нововведення”.

Для підвищення професійних знань дружинників, найчисленніші пожежні товариства України запрошували професорів, відомих діячів пожежної справи, які читали лекції з проблем процесів горіння, нових методів гасіння пожеж, індивідуального захисту та з питань надання першої медичної допомоги постраждалим. При Київському добровільному пожежному товаристві в 1903 р. була відкрита власна бібліотека.

Основна частина коштів на утримання добровільних пожежних товариств надходила з боку добродійників та меценатів. Разом з тим, добровольці не могли обійтися без підтримки з боку місцевої влади та держави, особливо це стосувалося невеликих міст та сіл. У зв’язку з цим, учасники VI Міжнародного пожежного конгресу в 1912 р. сформулювали спільний керівний принцип постановки пожежної справи й намітили законодавчі заходи з її розвитку. Серед розглянутих проблем, діячі пожежної справи особливо наголошували на тому, щоб питання пожежної безпеки стало державним питанням і функціонування ДПТ залежало від асигнувань державного казначейства.

У більшості випадків ДПТ змушені були самостійно знаходити засоби для існування. Добровольці, як і професіонали, будували городянам печі, заміняли димоходи на негорючі, чистили їх від сажі. Відділи сажотрусів були створені при добровільних товариствах Житомира, Києва, Черкас, Одеси, Козятина, Чернігова та інших міст. Наприклад, створення групи сажотрусів при пожежному товаристві Чернігова дало можливість контролю за якістю виконання робіт. Одночасно з очисткою димоходів сажотруси проводили огляд печей, що давало можливість вчасно ремонтувати несправності. Протягом 1900 – 1902 рр., завдяки діяльності відділу сажотрусів у місті вдвічі зменшилося запалення сажі. Виїжджаючи разом з обозом на пожежі, сажотруси сприяли швидкій її ліквідації, особливо в нічний час, завдяки тому, що були знайомі з розміщенням горищ та могли швидко підніматися на дах. Діяльність сажотрусів при добровільних пожежних товариствах набувало широкого визнання у населення, що давало можливість розповсюдити цю справу по Україні.

Добровільні товариства займалися й тим, що утримували громадські ополонки для полоскання білизни, чистили господарчий реманент, наймали помешкання для ресторанів, лазень, перукарень; встановлювали платні пожежні пости в театрах і кінотеатрах. Наприклад, у 1898 р. у касу добровольців Києва надійшло 78 крб. в якості оплати пожежних постів театром Соловцова. Деякі прибутки були й від духових оркестрів при ДПК. Зокрема, у тому ж 1898 р. за музичне супроводження балів у купецькому зібранні київські вогнеборці отримали 1523 крб. 26 коп. Аналогічний спосіб отримання коштів широко використовувався і в інших ДПТ.

Однак і надалі, матеріальна допомога та участь державних органів у боротьбі з такою загальнонародною бідою як пожежі, були незначні. Уряд взагалі нічого не виділяв на розвиток пожежної справи, а натомість навіть стягував із страхування від пожеж 5,5 млн. крб. щорічно. За таких умов боротися з пожежами було нелегко. Кошти витрачали, в основному, на будівництво приміщень для наново організованих на місцях дружин і їхніх відділень. А ще потрібні були гроші на придбання й утримання обозу, на закупівлю пожежного устаткування, коней, фуражу тощо. Купити сучасну техніку не було ніякої можливості. Особливо погіршення фінансового стану добровільних пожежних команд спостерігалося впродовж 1905 - 1907 рр.

Організаційний та практичний досвід, який накопичився у добровільних товариствах упродовж 70–80-х рр. ХІХ ст., вимагав узагальнення та обміну. Значний поштовх для подальшого розвитку пожежного добровольчества надало заснування в 1893 р. Російського пожежного товариства (далі – РПТ), яке відразу перетворилося в об’єднаний всеросійський центр добровільних пожежних організацій. РПТ стало не лише координуючим центром добровільних пожежних товариств та команд, але й мало вплив на діяльність професійної пожежної охорони, надаючи їй допомогу у підготовці керівного складу пожежних підрозділів та беручи участь у законотворчій діяльності. Недаремно саме з другої половини 90-х рр. ХІХ ст. відбувся розквіт добровільних пожежних дружин та товариств в Україні, значно зріс їх кількісний та якісний склад.

Ініціатором об’єднання пожежних організацій стала передова інтелігенція земств, страхових товариств та Імператорського російського технічного товариства (далі – ІРТТ). Уряд не прагнув до такого об’єднання та й взагалі не заохочував створення будь-яких громадських організацій на демократичній основі. Багато в чому офіційне визнання Російського пожежного товариства з боку влади стало можливим завдяки присутності в рядах засновників князя О. Д. Львова, графа О. Д. Шереметьєва, барона Ф. Е. Ландезєна та інших високопоставлених осіб. У 1898 р. товариство отримало титул “імператорського”. Почесним головою ІРПТ став великий князь Володимир Олександрович.

Відкриття всеросійського центру пожежних добровольців відбулося на першому з’їзді пожежних діячів, скликаному в Червні 1892 р. у Петербурзі з ініціативи Російського технічного товариства. Активну участь у його проведенні взяв і Київський відділ ІРТТ. З’їзд обрав організаційний комітет, який на середину того ж року підготував необхідні матеріали. Після їх тривалого вивчення уряд дозволив у 1893 р. розпочати діяльність РПТ із резиденцією Головної ради у Петербурзі. На з'їзді було затверджено й перший статут для добровільних пожежних команд.

Статут Російського пожежного товариства передбачав: розвиток заходів у попередженні та припиненні пожежного лиха; сприяння організації професійних і добровільних пожежних команд і дружин, їх організаційну та матеріальну підтримку; проведення заходів, які пропагували й розвивали пожежну справу; надання матеріальної допомоги пожежним та особам, що постраждали від пожеж. Згідно статуту, дійсними членами РПТ могли бути: місцеві пожежні товариства; дружини та команди всіх видів, установи, що утримували за власний рахунок пожежні організації; заклади та окремі особи, які мали відношення до пожежної справи.

Товариство відіграло позитивну роль у пропаганді протипожежного захисту поселень. Для популяризації знань на протипожежну тематику серед населення створювалися пересувні пожежні виставки. Не менш важливу роль відігравала видавнича діяльність товариства. Лише за перше півріччя 1902 р. ІРПТ організувало випуск трьох брошур для ознайомлення сільського населення з правилами боротьби з вогнем: “Знай і вмій, як гасити пожежу”, “Заманілівська пожежна дружина” та “Яслі-притулки для дітей”. У 1892 р. один із ініціаторів створення РПТ О. Д.Шереметьєв почав видавництво першого в Росії спеціального часопису “Пожарный”. В якості редактора журналу був запрошений О. П. Чехов, старший брат письменника А. П. Чехова.

З ініціативи Головної ради РПТ з липня 1894 р. побачив світ науково-популярний ілюстрований часопис “Пожарное дело”. Журнал висвітлював науково-технічні питання боротьби з пожежами в Росії та за її межами, сприяв створенню й розвитку добровільних пожежних організацій, мав літературно-художній відділ, розміщував бібліографії, хроніку тощо. При сприянні товариства видавалися книги, що сприяло поширенню пожежно-технічних знань. Зокрема, чотири видання витримала праця петербурзького брандмейстера М. П. Требєзова (“Пожежна тактика”), який починав свою кар’єру пожежного у Полтаві.

Діяльність ІРПТ знаходила широку підтримку в місцевих добровільних організаціях. Так, лише з серпня по грудень 1902 р. дійсними членами ІРПТ стали пожежні товариства: Ярмолинецьке та Колюське Подільської губернії, Дубнівське Волинської губернії, пожежна команда м. Умані та Турийська пожежна дружина Волинської губернії. У грудні 1908 р. до них приєдналися добровольці м. Гайсина, а у лютому 1909 р. – Кам'янське добровільне товариство Подільської губернії. На 1914 р. загалом ІРПТ об’єднувало в своїх лавах понад 4000 місцевих вільних пожежних товариств, дружин та команд.

Певну роль у попередженні пожеж та розвитку пожежної техніки відігравав створений у 1895 р. з членів Головної ради товариства Технічний комітет. У комітет у різні часи входили діячі науки й техніки, відомі в Росії архітектори, інженери-будівельники, технологи, механіки тощо. Він вивчав різноманітні питання в галузі пожежної безпеки та надавав відповідні рекомендації й поради, виконував ряд доручень із огляду промислових та громадських споруд, проводив окремі випробування на вогнестійкість будівельних матеріалів будинків. З ініціативи комітету було організовано декілька всеросійських конкурсів на кращий тип з'єднань пожежних рукавів, на кращу книгу про деревонасадження з метою попередження поширення вогню, про гасіння пожеж на нафтових сховищах та ін.

Російське пожежне товариство вивчало та систематизувало всі діючі в країні обов'язкові постанови з питань пожежної охорони; створило комісію для розробки законопроектів у галузі пожежної справи та змін відповідної частини кримінального законодавства. Був розроблений проект правил, які визначали основні положення пожежної охорони підприємств, що випускали продукцію воєнного призначення. Водночас, при товаристві діяв центральний склад, який на пільгових умовах постачав добровільні команди пожежною технікою, обмундируванням, літературою. Допомагав у придбанні за кордоном нових зразків пожежних машин та апаратів.

Для розвитку й популяризації пожежної справи мали значення й з'їзди пожежних, ініціатором яких виступило Російське пожежне товариство. Саме вони допомагали узагальнити накопичений досвід, виявляти недоліки й суперечності в організації пожежної охорони, знайомитися з передовими світовими досягненнями в боротьбі з пожежами, намічати нові заходи у розвитку протипожежної безпеки. В досліджуваний період відбулося 8 пожежних з'їздів. Сьомий з'їзд пожежних і страхових діячів проходив у Києві з 26 серпня по 5 вересня 1913 р. Ця подія вказувала на високий авторитет пожежних гарнізонів України. В з'їзді брали участь представники 14 губерній, у тому числі Подільської, Київської та Волинської. На порядок денний серед інших виносилися питання: обов'Язкового та добровільного страхування від вогню, покращення пожежогасіння, проведення попереджувальних протипожежних заходів (вогнестійке буДІвництво, протипожежне водопостачання, розпланування Населених пунктів).

Керівний склад товариства складався майже виключно із представників дворянства. Першим головою Головної ради товариства став відомий любитель пожежної справи, меценат, царедворець граф О. Д. Шереметьєв. У 1894 р. на цю посаду був обраний камергер князь О. Д. Львов, який обіймав її впродовж 23 років (до початку 1917 р.). Губернські та повітові відділи товариства не були створені. Надмірна централізація керівництва мало сприяла зближенню Головної ради з низовими організаціями. Діяльність же останніх обмежувалася в основному місцевими інтересами. Все це певною мірою гальмувало розвиток передових ідей пожежної справи.

Однак, незважаючи на деякі помилки, допущені в організаційній роботі, товариство відіграло важливу роль у розбудові пожежної справи не лише Росії, але й на теренах України. Протягом чверті століття ІРПТ було фактично єдиним центром у вирішенні проблем протипожежної безпеки. Воно зуміло об'єднати зусилля компетентних діячів пожежної охорони, налагодило ділові контакти з науковими товариствами країни: технічним, електротехнічним, вільноекономічним, сільськогосподарським тощо. Завдяки діяльності ІРПТ кількість добровільних пожежних організацій в Україні збільшилася у 3 рази. Членство в ІРПТ дало можливість на пільгових умовах поновити технічне оснащення пожежних команд міст Києва, Рівного, Житомира та ін.

Серед об’єктових добровільних пожежних команд найкраще були організовані пожежні добровольці на залізницях. Так, згідно “Положення про організацію на шляхах пожежної частини”, всі 272 станції Південно-Західної залізниці мали пожежні обози. На кожній із станцій створювалися добровільні пожежні команди з місцевих залізничних службовців, які вступали в команду добровільно або призначалися в силу займаної ними посади. На 1915 р. чисельність складу станційних пожежних команд досягала 6700 осіб. Очолювалися команди брандмейстерами. Всі пожежні-добровольці виконували свої обов’язки безкоштовно.

Про ефективність такої організації пожежної охорони залізниць вказує звіт Пожежного відділу Південно-Західної залізниці за 1914 р., де, зокрема, зазначалося: “З уведенням цих команд ми одержали сприятливі результати. Підтвердженням цього служать часто одержувані подяки і грошові винагороди для команд від установ, земств, страхових товариств, міських управлінь, власників підприємств, поліції, військового відомства, жителів...”. З цього ж документа відомо, що залізничні пожежні команди гасили пожежі, які виникали не лише на станціях, а й за їх межами, поблизу станційної території. Таким чином, у результаті добре налагодженої організаційної роботи та достатнього фінансування, добровільні пожежні підрозділи залізниць виявилися достатньо боєздатними і за своїми професійними якостями та підготовкою нерідко перевищували навіть деякі повітові пожежні команди.

Якщо населення міст із розумінням ставилося до організації добровільних пожежних формувань і активно підтримувало їхні дії, то сільське населення України досить насторожено сприймало цю ідею. Селяни, перебуваючи в полоні усталених традицій, патріархальної ментальності, відчуваючи гостру нестачу коштів не поспішали з організацією останніх. Тому ця справа в більшості випадків залежала від ефективності роз’яснювальної роботи, яку проводили земства та готовності земських організацій надати матеріальну допомогу при утворенні сільської пожежної дружини.

Так, на 1909 р. у Волинській губернії діяло 64 пожежні дружини, нараховувалося 285 поселень з пожежними формуваннями на відстані до 10 верств та 371 поселення з дружинами на відстані понад 10 верств. Як бачимо, райони виїзду цих дружин були досить значними, як за відстанню, так і за кількістю населених пунктів. Поселення з пожежними підрозділами складали лише 0,5%, тоді як села з пожежними дружинами на відстані до 10 верств –5,5%.

Ситуація з кількістю сільських пожежних дружин в поселеннях Волині дещо покращилася на 1911 р., але все ж продовжувалася залишатися маловтішною. За архівними даними, у Волинській губернії нараховувалося вже 145 сільських пожежних дружин, а, отже, на кожну тепер в середньому доводилося 36 поселень. Повітові земства, визнаючи корисність цих пожежних організацій, надавали матеріальну допомогу деяким із них, за умови безоплатного виїзду на всі пожежі в межах 10 верств. З 1903 по 1906 рр. з цією метою волинським земством було асигновано 10800 крб. Проте допомогу отримали лише 23 дружини, хоча бажаючих залишилося 122.

Таким чином, організація добровільних пожежних формувань у сільській місцевості мала більше труднощів ніж у містах України, хоча при цьому саме в поселеннях краю, внаслідок відсутності професійної пожежної охорони, існувала найбільша необхідність у створенні боєздатних пожежних дружин.

На початку ХХ ст. авторитет добровільних вогнеборців, завдяки наполегливій діяльності ІРПТ, істотно зріс, причому не лише серед населення, але й серед владних структур. Це становище давало нагоду матеріально зміцнити й технічно переоснащати пожежні дружини, розширити мережу добровільних пожежних організацій. На збільшення грошових надходжень від меценатів впливало й заступництво пожежним частинам з боку імператорської династії. Зокрема, 20 квітня 1913 р. почесним головою Київського ДПТ став великий князь Андрій Володимирович.

Проте, найбільшою повагою добровільні пожежні організації України користувалися за самовіддану безкоштовну працю заради врятування ближнього. В історії добровільних пожежних дружин відомо чимало випадків мужності, проявлених при гасінні пожеж. 10 вересня 1900 р., через необережне поводження з вогнем спалахнув приватний театр в м. Одесі. Для гасіння пожежі прибуло п'ять міських пожежних команд та дружина добровольців. Через 5 годин спільними зусиллями пожежу загалом ліквідували, але на другому поверсі в простінку ще залишався вогонь. Щоб його загасити, потрібно було розібрати простінок. Коли це майже було зроблено, з перекриття даху звалилася кам'яна перегородка й поховала під собою 10 вогнеборців з команди добровільного товариства. Лише через декілька годин важкої роботи, із-під завалу вдалося врятувати семеро покалічених пожежних. Троє добровольців – юрист Раппопорт, студент Калішевський, доцент фізико-математичного факультету університету Воронін загинули.

Висновок: Таким чином, розвиток добровільних пожежних організацій став можливим завдяки проведеним урядом Олександра ІІ реформам 60 – 70-х рр. ХІХ ст. і початком формування громадянського суспільства в Україні. Втім, роль держави в галузі пожежної безпеки зводилася фактично лише до правового забезпечення діяльності пожежних підрозділів. Отже, поява пожежних добровольців, з іншого боку, була викликана малоефективною діяльністю держави в справі формування, фінансування, кадрового забезпечення професійних пожежних підрозділів та їх практичною відсутністю в невеликих містах, містечках та селах України.

2. Внесок земств у розбудову пожежної справи України

У пореформений період

Друга половина ХIХ ст. небезпідставно вважається переломною в економічному, політичному та соціальному розвитку Російської імперії. Скасування кріпосного права, реформування військової, судової, освітньої галузей сприяли ліквідації відставання Росії від найрозвиненіших країн тогочасного світу. Серед реформ, які проводив уряд Олександра II, значний вплив на розбудову пожежної справи, особливо в сільській місцевості, мала Земська реформа, започаткована в Січні 1864 р.

Основними напрямками протипожежної діяльності земств були: допомога погорільцям через обов’язкове взаємне страхування, розселення скупчених поселень з метою створення необхідних протипожежних розривів, сприяння населенню в будівництві споруд з вогнестійких матеріалів, створення в селах пожежних обозів з протипожежним інвентарем, допомога добровільним пожежним формуванням, поширення протипожежного водопостачання тощо.

Пожежна справа в населених пунктах краю на середину ХIХ ст. знаходилася в занедбаному становищі. Особливо це стосувалося сільської місцевості. Лише за один 1865 р. у поселеннях, наприклад Київської губернії, щомісяця виникало до 120 великих пожеж, щорічні збитки від яких складали понад 4 млн. крб. Величезні втрати від пожеж призводили до подальшого зубожіння населення регіону. Тисячі погорільців жебрували, збираючи кошти на “погоріле місце”. Щоб якось розв’язати це питання, уряд прийняв у 1868 р. рішення про введення обов’язкового взаємного губернського страхування в губерніях Правобережної України.

У перші роки існування обов’язкового страхування в краї, селяни розглядали нововведення виключно як новий податок. Повсюди сільське населення протестувало проти проведення страхування, категорично відмовляючись сплачувати страхові внески. Таке ставлення хліборобської людності зумовлювалося трьома причинами: по-перше, хронічним браком коштів; по-друге, недостатнім розумінням необхідності самодопомоги; по-третє, особливостями їхнього світогляду. Вони схильні були вбачати в пожежах виключно Божу кару, і всілякі дії, направлені на захист свого майна від можливої пожежі, розцінювали не інакше як справу цілком безнадійну й безглузду. Проте з часом стан протипожежного страхування на селі змінив на краще ставлення до нього населення. Так, вже на 1895 р. у Київській губернії за обов’язковим страхуванням було застраховано 493320 будівель.

Протипожежне страхування в Україні позитивно вплинуло не лише на становище погорільців, а й на покращення пожежної справи. По-перше, економічна зацікавленість товариств вимагала проводити доволі докладний аналіз пожеж щодо причин їхнього виникнення й завданої шкоди. По-друге, щоб не сплачувати страхову суму, вони були змушені встановлювати факт підпалу. Тому представники страхових організацій брали безпосередню участь у встановленні причин пожеж, чим сприяли розробленню найефективніших заходів запобігання вогняного лиха. По-третє, страхові товариства, зацікавлені в розширенні страхової справи, надавали пільги зі страхових виплат під час проведення деяких протипожежних заходів (за спорудження в будівлях вогнестійких дахів, за наявність протипожежних засобів, стаціонарних вогнегасних установок, пожежної команди). При наявності таких пільг власники були зацікавлені в ряді випадків одноразово витратити певні кошти на протипожежні заходи, ніж на страхові платежі.

Загалом, у протипожежній діяльності земств України можна виділити Три етапи: від початку 70-х до середини 80-х рр. ХIХ ст., коли земства посилено працювали над плануванням поселень відповідно до протипожежних вимог; 80-ті – початок 90-х рр., коли земські організації направляли великі асигнування з метою перетворення сільських споруд із легкозаймистих на вогнестійкі; середина 90-х рр. – перше десятиліття ХХ ст., коли земські установи звернули увагу на організацію активного гасіння пожеж у поселеннях та сприяли формуванню сільських пожежних дружин.

Зупиняючись на результатах цієї діяльності, слід зазначити, що поступовий перехід від одного етапу до іншого не мав планомірного характеру. Розміри вкладання коштів у ті чи інші заходи визначалися не стільки їхньою доцільністю, скільки наявністю сум запасного капіталу, рівнем професійної підготовки службового персоналу земських страхових відділень, розумінням населення всієї користі від протипожежних заходів, які здійснювалися земствами. Значною мірою загальний успіх залежав і від меж повноважень, що надавалися земським установам у цій галузі урядовою владою.

Початок кожного суттєвого заходу в попереджувальному страхуванні (так називалися протипожежні заходи земств) був наслідком починань у цій галузі центральних державних установ. Зокрема, до роботи з розпланування поселень з метою запобігання спустошливості пожеж, земства були залучені циркуляром МВС від 21 травня 1876 р. Вогнестійке будівництво привернуло увагу більшості земств після роботи комісії, затвердженої у 1875 р., для вироблення заходів, які попереджували пожежі в містах та селах. Із дев’яти положень, що обговорювалися на комісії – п’ять торкалися засобів найшвидшого досягнення заміни легкозаймистих споруд вогнестійкими. Нарешті, більш зацікавлене ставлення земських організацій до сільських пожежних дружин виявилося з виникненням та діяльністю Російського пожежного товариства.

Одним із перших важливих заходів земств України стало розпланування поселень. Спочатку нагляд за правильним зведенням споруд у сільських населених пунктах належав місцевій адміністрації. Правила розпланування поселень були встановлені у ст. 415 – 510 Будівельного статуту. Рішенням Державної ради від 16 червня 1873 р. цю роботу було покладено на земства. Плани складалися повітовими управами у визначених законом випадках: при створенні нового поселення, при перебудові поселення після спустошливої пожежі тощо.

На додаток до цього 17 квітня 1879 р. вийшла постанова Державної ради, де на земства покладалося завдання нормативного регулювання забудови поселень. Ці постанови у більшості випадків дублювали правила Будівельного статуту. Особливістю було те, що відтепер волосні правління зобов’язувалися розплановувати не лише ті поселення, на яких були в наявності плани, а всі підряд. Волинське земство при переселенні селян надавало кредит на п’ять років в середньому від 75 до 125 крб. на двір. При цьому вимагалося між будівлями залишати розриви не менше п’яти сажнів.

Однак, ці земські починання певною мірою суперечили ст. 100 “Місцевого положення про селян”, згідно з якою присадибна земля залишалася в спадковому користуванні кожного окремого домовласника і не могла бути переділена чи передана від одного господаря до іншого не інакше, як за їх добровільною згодою. Досягти такої згоди було фактично не можливо, адже незгода навіть одного власника перемістити свою садибу нерідко перешкоджала протипожежному розплануванню всього поселення.

Внаслідок зазначених проблем, земські організації стали доволі обережно проводити впорядкувальні роботи. Вони вдавалися до інших заходів: або репресивного характеру – підвищували тариф на премії у пожежонебезпечних поселеннях, або ж заохочувального – надавали допомогу селянам, які погоджувалися на переселення. Проте і цей шлях був малоефективним. Населення, обтяжене страховими боргами, не цікавилося розміром тарифу страхових премій. Тому репресивні заходи не могли позитивно вплинути на поступливість селян. Заохочувальні ж міри не призвели до суттєвих позитивних результатів тому, що, по-перше, в основі справи продовжувала залишатися добровільна згода земства з громадою (або з окремими власниками), а, по-друге, земські установи мали недостатній наявний страховий капітал, а отже не могли виділити значні кошти при перенесенні садиби.

Кращі наслідки діяльності земств були на Поділлі. Так, 13 лютого 1881 р. були прийняті місцеві правила про зведення споруд у поселеннях. А у 1904 р. Ольгопільський повітовий комітет у справах земського господарства губернії доповідав, що в повіті “будівлі розкидані й потопають у зелені, а кількість пожежних випадків мізерна”. Аналогічна ситуація із зменшенням пожеж спостерігалася і на Волині, де селяни за власним бажанням почали розселятися хуторами. Проте і в цих губерніях справа попереджувального страхування розвивалася дуже повільно.

29 листопада 1907 р. Волинська губернська управа видала повітовим управам циркуляр “Про правила отримання позичок”. При клопотаннях окремих господарів, які бажали вийти на хутір, для отримання позички необхідно було мати гарантію про її повернення не менше трьох осіб, під забезпечення майном як того, хто отримував позику, так і його поручителів. У 1906 р. місцевим губернським комітетом було асигновано на видачу селянам Володимир-Волинського, Новоград-Волинського та Овруцького повітів безвідсоткових позик 20000 крб. Однак, ці кошти так і не були використані.

Умови отримання кредиту на переселення не зовсім задовольняли селян. Так, згідно правил обов’язкового страхування, передбачалося, що перенесення будівлі з однієї садиби на іншу рівнозначне знищенню її на старому місці, а отже і втрату страхового полісу. До того ж ст. 28 “Положення про взаємне страхування” передбачала, що внесений страховий платіж не міг бути повернутим. Та й революційні події 1905-1907 рр. суттєво вплинули на переселенську активність селянства. На це вказує, зокрема, той факт, що із 60000 крб. асигнованих земством на переселення в 1907 р., було використано лише 9390 крб.

Таким чином, спроби вирішити проблему скупченості поселень з метою суттєвого зменшення спустошливості пожеж так і не дали очікуваних результатів. У більшості випадків, економлячи ділянки землі під город, селяни й на новому місці будували споруди одну біля одної. Значна кількість хліборобів узагалі не могла переселитися на хутори (перенесення садиби коштувало в середньому біля 200 крб. і більше).

Проблеми фінансування переселенського руху, а саме розпланування поселень, збільшення займистості останніх – привернули увагу земських установ до вогнестійкого будівництва. Циркуляром Міністерства внутрішніх справ 1865 р. губернським начальникам пропонувалося обговорити питання про заміну дерев’яних будівель кам’яними. В 1866 р. надійшли рекомендації будувати споруди з сирцевої цегли.

Займаючись майже виключно розплануванням поселень, земства не приділяли спочатку значної уваги вогнестійкому будівництву. В 70-х рр. ХІХ ст. від земських установ до МВС надійшли пропозиції про заходи щодо зменшення кількості та спустошливості пожеж. Вони засвідчують: основну причину згубної дії вогню земські установи вбачали скоріше у скупченості будівель, ніж у легкозаймистих матеріалах, що застосовувалися в будівництві.

З часом ці погляди змінилися. Результати роботи комісії при МВС (1875 р.), в яких містилися рекомендації щодо зменшення пожежних випадків, циркуляри МВС від 21 травня 1876 та 10 травня 1879 рр., подання (1881 р.) Міністерства державних маєтностей питання про заміну дерев’яних будівель вогнестійкими на адресу окружних сільськогосподарських з’їздів – суттєво вплинули на активізацію протипожежної діяльності комітетів у справах земського господарства та земств.

У 80-х рр. ХIХ ст. робота земських організацій Лівобережної та Південної України в цьому напрямку зводилася до надання пільг по страхуванню, кредитів та допомоги на будівництво вогнестійких споруд, ознайомлення населення з перевагами вогнестійких матеріалів, видання обов’язкових постанов у галузі вогнестійкого будівництва та ін.

Одним із основних заходів земських установ у 80-х рр. ХІХ ст. було пільгове страхування вогнетривких будівель. Для таких споруд комітети допускали зниження страхових виплат від 1,4 коп. до 50% із карбованця страхової суми, а інколи навіть впродовж певного часу звільняли від сплати цієї суми. Серед інших нововведень були: диференціація тарифу страхових премій за матеріалом будівлі; приймання на страхування у вищому розмірі вартості споруд, які покривалися вогнетривкими дахами; надання додаткової страхової винагороди до 20% погорільцям, які покривали будинки черепицею замість соломи тощо.

Сприяння земств України на початку ХХ ст. сільському населенню в будівництві вогнетривких споруд зводилося до надання безвідсоткових кредитів або безповоротної допомоги в розмірі від 5 до 35 крб. на будівлю, чи від 50 коп. до 1 крб. за кожний квадратний сажень площі стіни. На будівництво вогнетривких дахів надавалася допомога від 3 до 10 крб. або від 20 коп. до 1 крб. за кожний квадратний сажень даху.

Для ознайомлення населення з будівництвом вогнестійких споруд земські установи краю запрошували майстрів. Іноді земства направляли учнів від повітів на навчання або видавали винагороду майстрам за будівництво вогнестійких будинків у розмірі 25 коп. за квадратний сажень стіни та 35 коп. – даху. Нерідко вони видавали та розсилали у волосні управління правила про способи будівництва вогнетривких дахів тощо.

Матеріал, з якого будувалися помешкання та господарські споруди селян, залишався важливим чинником, який суттєво впливав на спустошливість пожеж. Солом’яні дахи були не лише головною причиною швидкого поширення пожеж, але й призвідником займистості. Наприклад, у Подільській губернії в 1911 р. 78,8% всіх пожеж розпочиналося з покрівель.

Традиційно для населення Волинської губернії та півночі Київщини основним, найбільш дешевим та доступним будівельним матеріалом протягом усього досліджуваного періоду було дерево. Згідно статистики поземельної власності, в 1884 р. на 100 будівель припадало кам’яних споруд: в Київській губернії – 0,43, в населених пунктах Волині – 0,9, на Поділлі – 2,8. До того ж, основним покрівельним матеріалом була солома; близько 9/10 будівель краю мали солом’яні дахи.

Поширення вогнестійких покрівель певною мірою залежало від наявності сировини для виробництва черепиці, підприємств із виготовлення вогнестійких матеріалів, умов постачання селян вогнестійкими матеріалами, рівня роз’яснювальної роботи серед селян з боку повітових земств. Позитивні кроки у вирішенні цих проблем спостерігалися в Подільській губернії, де з 1904 р. місцевий комітет у справах земського господарства широко впроваджував будівництво вогнестійких споруд за проектом інженера Пріорова. У якості будівельного матеріалу використовували силікатну цеглу, що вироблялася у Вінницькому повіті. Однак, найбільш успішно поширення вогнестійких покрівель та споруд проходило на Півдні України.

Допомога населенню у придбанні вогнестійких матеріалів зводилася до створення земських черепичних та цегельних заводів, кредитування приватних підприємств з виробництва вогнетривких матеріалів, постачання селян у кредит покрівельним залізом та відпуску безоплатно черепиці для громадських будівель чи за пільговими цінами для незаможних селян. Так, на 1907 р. у Волинській губернії на земські кошти в сумі 7745 крб. 88 коп. було побудовано 9 заводів з виготовлення черепиці. А в 1909 р. на створення нових та утримання вже побудованих земських підприємств із виготовлення вогнестійких матеріалів було виділено на губернію 36000 крб. по 3000 крб. на повіт.

Щорічно земськими підприємствами Волині виробництво вогнестійких матеріалів нарощувалося. Так, якщо в 1909 р. земські заводи виробили черепиці 654064 шт., то в 1910 р. – 908677 шт., тобто її кількість зросла на 254613 шт. Значну увагу розвиткові кустарного черепичного виробництва приділяло й подільське земство. Зокрема, у Вінницькому повіті, завдяки діяльності земських страхових агентів на 1910 р. було створено понад 50 майстерень.

Завдяки діяльності земства на 1 січня 1911 р. кількість вогнестійких дахів на Волині збільшилася. Якщо в 1909 р. зовсім не мали залізних покрівель 23 волості губернії та були відсутні дахи з черепиці в 58 волостях, то на 1911 р. волостей, що не мали залізних дахів залишилося лише 9, а черепичних – 32.

Обов’язкові постанови земств у галузі вогнетривкого будівництва зобов’язували селян обмазувати солом’яні покрівлі глиною, забороняли покривати дахи новозведених будинків соломою, будувати дерев’яні чи глинохмизові димоходи. Проблема виникнення значної кількості пожеж від дерев’яних димоходів досить сильно турбувала земства України. Із 1908 р. у Волинській губернії на земських цегельних заводах, з метою вирішення зазначеної проблеми, стали виробляти пустотілу напівкруглу цеглу. Полірована внутрішня поверхня цегли не допускала накопичення й запалення сажі та захищала дахи від загоряння.

Таким чином, успіх у справі вогнестійкого будівництва міг базуватися лише на поєднанні вміло організованого кредиту з погодженими діями земських та адміністративних установ, а між тим, ні першого, ні другого на той час не було. Збільшення обігових капіталів для кредитних протипожежних операцій здійснювалося земствами без чіткої програми. Успішна діяльність земств у цій справі гальмувалася також недостатнім наглядом на місцях за виконанням населенням земських вимог та консервативно-упередженим ставленням селян до нововведень. Лише положенням від 12 червня 1889 р. земським начальникам було надано певні контрольні функції, проте у справі протипожежних заходів вони не дістали чітких повноважень.

Через складну ситуацію у протипожежній діяльності земства України почали (з середини 90-х рр.) ставитися з обережністю до нових проектів, особливо якщо вони безцільно поглинали значні кошти. Більшість із них відтепер фінансувала лише ті проекти, від яких чекала справді позитивних результатів.

Незначні результати в галузі вогнестійкого будівництва змусили розпорядчі комітети у справах земського господарства краю звернутися до поглибленого вивчення умов проживання селян та до організації активної боротьби з пожежним лихом. Такі заходи були зрозуміліші населенню за своїми безпосередніми наслідками. Вже в обов’язкових постановах земствами України були висунуті до населення вимоги: утримувати в достатній кількості діжки, багри, відра та пожежні насоси у стані боєспроможності; на кожному будинку встановлювати перелік інструментів, з якими господарі зобов’язувалися з’являтися на пожежі тощо.

При першій можливості земства почали надавати селянам допомогу пожежним обладнанням, частково безповоротну, а частково у вигляді натуральних безвідсоткових кредитів. Мешканці мали звертатися до повітової земської управи за постановою сільської громади, у якій зокрема вказувалися: вартість насоса, розміри щорічних внесків на виплату кредиту, наявні водосховища в поселенні тощо.

Так, упродовж 1908-1909 рр. лише вінницьким земством Подільської губернії було видано кредитів на придбання насосів на 1316 крб. Водночас волинським земством у 1907 р. на закупівлю пожежних насосів для сільських громад було витрачено 5874 крб. 37 коп. Загалом же на ці потреби земством Волині за 1905-1911 рр. було асигновано 136000 крб.

У цій діяльності земств було чимало негативних сторін. Так, із звіту Волинського губернського земства за 1907 р., відомо, що якщо у деяких повітах (Житомирському, Овруцькому, Дубнівському) на ці заходи витрачався майже весь кредит, то в інших взагалі нічого. Крім цього, й сам порядок, а також умови постачання пожежного обладнання були по повітах далеко не однакові. В одних насоси надавалися безкоштовно (Овруцький, Дубнівський), а в інших – при виплаті за них третини вартості (Житомирський). Таким чином, у повітах, де вимагалася виплата частки вартості пожежного насосу населення всіляко ухилялося від їх придбання і тим самим не мало можливості більш ефективно організовувати гасіння пожеж.

Матеріали звітів управ Правобережної України вказують на те, що в багатьох випадках труби та пожежні обози утримувалися без достатнього нагляду за ними. Часто вони зберігалися просто неба, на помості комор або при сільських правліннях. Так, в Дубнівському повіті Волинської губернії навіть у 1909 р. 51 пожежний обоз не мав приміщення. Пожежні старости ставилися до своїх обов’язків недбало. По-перше, особа, яка виконувала ці обов’язки, нерідко пожежний насос бачила вперше і навіть не знала, як слід поводитися з ним, щоб термін його експлуатації був якомога довшим. По-друге, виконання обов’язків пожежних старост було у більшості випадків безоплатним.

Через недбалість сільські пожежні труби якщо і працювали, то малопродуктивно, а нерідко траплялися випадки, коли під час пожеж вони знищувалися вогнем. При таких умовах поводження із пожежним обладнанням, воно швидко перетворювалося в “мертвий інвентар” вогнегасіння. Саме тому на початку ХХ ст. земства стали висувати певні умови сільським громадам; лише виконуючи їх, останні могли отримати пожежне обладнання.

Типовим для земств України, виглядає проведення в жовтні 1907 р. засідання Волинського губернського комітету, на якому заслуховувалася доповідь губернської управи (№ 165), де були обґрунтовані умови постачання сіл пожежним обладнанням. Відтепер, воно мало проводитися лише при умові створення громадою (за власний рахунок) приміщень для насосів і при наявності діжок та іншого пожежного інструменту. Щоб мати контроль за утриманням селянами пожежних обозів волинське земство постановило не передавати пожежне обладнання сільській громадськості у власність, а тільки в користування. У випадку недбалого ставлення селян пожежна труба могла бути відібрана за розпорядженням губернської управи.

Однак наявність у сільських громад пожежних насосів та іншого протипожежного обладнання, ще не гарантувало повну безпеку від спустошливості пожеж. Гарантом у цій ситуації могла виступати лише добре навчена й організована сільська пожежна дружина. Як і місцева влада, земські установи України розуміли необхідність упорядкування цієї справи шляхом створення добре навчених сільських пожежних формувань. Систематично організовувати такі команди в селах земства, внаслідок нечисленності службового персоналу, не могли, але вміло забезпечити існування вже створених дружин для них не становило складності. Робота земств у цьому напрямку, розпочата в Україні в 90-х рр. ХIХ ст., розвивалася досить плідно.

У цій сфері діяльності земств слід відзначити присутність значно чіткішої організації та керівної основи. Вони поступово виробляли умови типових одноразових допомог та щорічних кредитів для пожежних дружин (залежно від напрямку їхньої діяльності та ступеня відповідності останніх земським постановам). Незабезпеченість коштами змушувала команди добровольців приймати земську допомогу на їхніх умовах. Це вплинуло на більшу організованість та дисциплінованість дружин. На 1907 р. лише у Володимир-Волинському повіті Волинської губернії існувало 4 сільських пожежних товариства. Для допомоги останнім на 1908 р. повітова управа виділила кошти у сумі 300 крб.

Успішне функціонування пожежної дружини привертало до неї увагу населення навколишніх сіл та ініціювало створення нових команд добровільних вогнеборців. Усе це підсилювало в народі усвідомлення того, що пожежна дружина – своя, громадська справа і як така повинна бути підтримана, а не занедбана.

У такий спосіб земства поступово впливали на побут селян, підсилюючи боєздатність добровільних пожежних організацій. Ось типовий випадок. 1 серпня 1907 р. виникла пожежа на будівлях 8 дворів у с. Озадівці Житомирського повіту Волинської губернії. Допомагати приборкувати вогонь прибула вільна пожежна дружина м. Бердичева. Вогнеборці працювали без перерви 11 годин і не дали вогню знищити все поселення. Після цього місцеві жителі звернулися з проханням до страхового агента підняти клопотання про видачу пожежній дружині винагороди.

У 1907 р. безповоротну допомогу пожежним товариствам та дружинам Волині було надано на суму 1028 крб. При цьому беззастережно ставилася умова господарського контролю зі сторони земства за діяльністю пожежних команд та обов’язкового їх виїзду на пожежі на відстань до 10 верств.

З метою поширення серед селян елементарних знань із правил пожежної безпеки, деякі земства підняли проблему залучення солдат ополчення до вивчення пожежної справи. Наслідками цих заходів стало збільшення кількості осіб, які здобули знання з пожежної безпеки, а найголовніше – активізація сільських громад щодо придбання пожежного обладнання та краще розуміння селянами протипожежних заходів земств. Однак 1898 р. воєнний міністр у відповідь на запит Міністерства внутрішніх справ повідомив, що навчання ратників пожежної справи неможливе, тому що “при призові на навчальний збір переслідується лише мета підготувати їх до служби під час війни, … а отже, притягнення ратників до занять сторонньою справою, неминуче відіб’ється на твердості засвоєння ними спеціальних військових знань”. Корисну справу через місницькі інтереси було загублено.

З 1908 р. намітилася тісна співпраця земств Південно-Західного краю із земськими установами інших регіонів України. Так, розуміючи всю важливість профілактичних заходів з попередження пожеж, Чернігівське губернське земство в 1912 р. дало дозвіл на використання 1000 крб. із сум страхового капіталу на організацію виставки й з’їзду пожежних діячів Чернігівщини та сусідніх губерній (Київської, Волинської тощо).

Окрім зазначених заходів, земствами проводилася чимала робота по насадженню дерев, створенню пожежних водоймищ, дитячих притулків-ясел (для зменшення пожеж від дитячих пустощів). Суттєвих результатів ця робота також не дала, оскільки для проведення перших двох заходів був необхідний нагляд з боку земських установ за їх виконанням, а для серйозного успіху останнього не вистачало коштів.

Циркуляром МВС від 21 травня 1876 р. за № 4 було запропоновано губернаторам надати відомості про розпорядження земств щодо висадки дерев з метою протипожежного захисту поселень. Поряд із цим Міністерство державних маєтностей запропонувало своїм управлінням на місцях допомогти земствам у розширенні висадки дерев, шляхом надання безоплатно саджанців. Додатково, міністерство зобов’язало чиновників місцевих державних лісництв на запрошення земств керувати роботою з висадки дерев у поселеннях, якщо вона проводилася у більш широких масштабах. Найкраще робота з поширення протипожежних насаджень проводилася Подільським земством.

Покладаючи на населення обов’язок висаджувати дерева, частина земств доручали контроль за цією справою або волосним правлінням, або чинам земської поліції. Інші ж, встановлюючи терміни виконання, обмежувалися лише констатацією того, що деякі господарі “не виконали земські постанови”. Населення, яке і приступало до розведення насаджень, не мало необхідних відомостей із розвитку саджанців і нерідко такі починання не досягали успіху. Втім, ця діяльність земств не принесла очікуваних результатів.

Маловтішні результати дало й починання земств із водопостачання сіл, хоча це питання у деяких місцевостях вимагало якнайскорішого вирішення. Основні вимоги земських постанов із вказаної проблеми зводилися до наступного: в кожному поселенні, яке не мало природних водосховищ, громадськість зобов’язувалася створювати водоймище та зручні під’їзди до нього, якщо цьому сприяла місцевість; у разі відсутності можливості створення загального водоймища, обивателів зобов’язували побудувати криниці із розрахунку не менше однієї на 10 дворів. Водоймища створювалися або громадою, або управою за рахунок сільських товариств під керівництвом місцевих страхових агентів. На жаль, нечисленність та надмірна завантаженість справами страхування страхових агентів (як правило, один-три на повіт) не сприяла проведенню цієї роботи. З іншого боку, слабка технічна підготовка земського персоналу зовсім не гарантувала успіху в цій справі при витрачанні значних коштів на її проведення.

Аналізуючи проблему забезпечення поселень для протипожежних потреб водою, Волинський губернський комітет у 1908 р. відзначав: “Заходи з розвитку водопостачання сіл ще не одержали... широкого поширення і знаходяться в зародковому стані”. За даними волостей, на Волині в 1909 р. лише 1949 поселень мали водоймища, придатні для використання при гасінні пожеж. Із них 1146 сіл мали ріки і струмки, а 803 поселення – озера та ставки.

Порівняно краще складалася ситуація з протипожежним водопостачанням сіл Київської та Подільської губерній. Наявність на Поділлі двох повноводних річок – Дністра та Бугу, великих ставків у Проскурівському, Літинському та Летичівському повітах із давніх часів спонукало населення селитися поблизу води. Внаслідок чого, 69% сільських населених пунктів губернії мали на рубежі ХІХ – ХХ ст. добре водопостачання.

Основними причинами малоуспішності роботи з протипожежного водопостачання були: відсутність досконалого обстеження повітів; практична відсутність технічного нагляду з боку земств за роботами, які виконувалися населенням у цьому напрямку; мала активність населення на підтримку земських починань та відсутність широкої пропаганди цих заходів серед сільських громад; формальне ставлення деяких земських виконавчих органів при виконанні вказаних завдань; нестача коштів.

Слабку технічну підготовку земського персоналу визнавали й самі земства. Зокрема, в 1908 р. чиновники Волинської губернської управи зізнавалися, що “з огляду на характер самої справи (управа – А. Т.), не завжди може розв'язати пред'явлені їй питання, особливо, коли виникає необхідність у технічних і спеціальних знаннях”. У вересні 1908 р., для покращення організації пожежно-страхової справи, губернським комітетом у справах земського господарства була створена спеціальна страхова комісія. Розуміючи необхідність зміцнення керівництва пожежно-страховою справою на селі, страхова комісія волинського земства висунула вимогу “зосередження протипожежних заходів у губернському управлінні з утворенням особливого протипожежного діловодства, щоб ця справа мала одного господаря”. У 1909 р. канцелярія пожежного діловодства у складі 10 осіб була створена. Земство наполягало на обов’язковості для осіб, які претендували на заміщення посади інспектора канцелярії, вищої технічної освіти та їхнім знайомством із черепичним виробництвом.

Аналогічні спроби із зміцнення організації пожежно-страхової справи сільських населених пунктів та вивчення причин поширення вогню були зроблені і в інших губерніях України. Так, із жовтня 1906 р. у Подільській губернії розпочав свою діяльність Відділ пожежно-страхової статистики у складі 3 осіб. Діяльність відділу виправдала сподівання управи. Зокрема, лише за 1910 р. ним було зроблено переоцінку 27 волостей, які вирізнялися найбільшою кількістю та спустошливістю пожеж. У 1912 р. штат відділу було розширено до 12 осіб. Отже, позитивне вирішення цього питання значно покращило ситуацію з організацією протипожежних заходів у сільській місцевості.

Висновок: Таким чином, протипожежна діяльність земств в Україні позитивно вплинула на зменшення спустошливості пожеж та розмірів втрат, дещо на краще змінила побут та умови проживання селян. Найбільш значущий напрямок діяльності громадських установ виявився в обов’язковому протипожежному страхуванні. Саме завдяки йому на початку ХХ ст. в Україні вдалося подолати тенденцію щодо масового зубожіння селян унаслідок вогняної стихії. Водночас позитивне сальдо в щорічному зростанні запасних страхових капіталів надало можливість земствам розпочати активне впровадження попереджувальних протипожежних заходів.

• < Назад
• Вперёд >