Лекція "Розвиток законодавства в галузі пожежної безпеки"
Лекція "Розвиток законодавства в галузі пожежної безпеки".
МЕТА ЗАНЯТТЯ: - розглянути етапи еволюції пожежного законодавства України;
- проаналізувати роль держави у формуванні правового поля пожежної охорони;
- виховувати повагу до професійної спадщини пожежної охорони України.
ЧАС ПРОВЕДЕННЯ: 2 години
МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ: лекційний зал
МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: література.
СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ:
І. Організаційні заходи.
ІІ. Зміст лекції:
1. Пожежне законодавство доби Київської Русі та середньовічної України.
2. Правове забезпечення пожежної охорони України у ХVІІІ – на початку ХХ століть.
3. Правова база в галузі пожежної охорони УРСР.
ІІІ. Підведення підсумків.
Література:
1. Закон України “Про пожежну безпеку”. – 17.12.93.
2. Голубев С. Г. и др. Пожарное дело в СССР / Под ред. Н. А. Тарасова-Агалакова. – М.: Стройиздат, 1968.
3. Кучер Г., Усатенко Л. Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины. – К.: Издание МВД УССР, 1969.
4. Нехаев В. С., Серцов М. А. Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области. – Запорожье, 1997.
5. Островский Б., Марченко Л. Огнеборцы. – К.: ТОВ “Росток”, 1996.
6. Попович С. Пожежна охорона Львівщини: (1772 – 1939). – Львів: Світ, 1999.
7. Полтанов О. І., Доманський Ю. А. та ін. Історія пожежної охорони Кіровоградщини: (1841 – 1997). – Дніпропетровськ: Дніпропетровська книжкова друкарня, 1998.
8. Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. – Луганск: “Лугань”, 1996.
9. Томіленко А. Г. Правова основа діяльності в галузі пожежної безпеки на Правобережній Україні у другій половині хіх – на початку хх ст. // Вісник Черкаського університету. Серія: історичні науки. – Вип. 12. – Черкаси, 1999. – С. 54-63.
10.Томіленко А. Г. Проблема підпалів у дореволюційній Україні та розвиток законодавства у цій галузі // Науковий збірник. – Черкаси: ЧІПБ МВС України, 1998. – Вип. 1. – Кн. 1. – С. 90-97.
11.Шувалов М. Г. Основы пожарного дела. – М., 1983.
1. Пожежне законодавство доби Київської Русі та середньовічної України
Організація пожежної справи, а разом з тим і стан пожежної безпеки населених пунктів, промислових об’єктів, закладів освіти та культури значною мірою залежать від нормативно-правової бази, що створюється державою для врегулювання питань у цій галузі. Законодавче забезпечення організації пожежної справи в Україні було закладене ще в ХІ ст., але остаточно його структура сформувалася лише в середині ХІХ сторіччя. Давня істина, що пожежу легше попередити, ніж ліквідовувати її наслідки, була відома нашим пращурам ще з часів Київської Русі.
Спустошливі наслідки пожеж не могли не тривожити великокнязівську владу. У першому збірнику законів, часів Київської Русі – “Руській Правді”, знаходить своє відображення проблема підпалів. Стаття 108 третьої редакції по відношенню до підпалювачів застосовує жорстоку міру покарання: “Аже зажгуть гумно, то на потокъ на грабежь домъ его, переди пагубу исплатившю, а въ проце князю помочити. Такоже аже кто дворъ зажьжеть”. Законом допускалось навіть вбивство підпалювача під час скоєння ним злочину. Зокрема, ще стаття 17 першої редакції зазначає: ”Аще ли убиють татя на своем дворе, или у клете, или у хлева, то той убитъ и есть”. Більш м’яко закон Ярославів ставився до підпалів у лісах та борах. В цьому випадку злочинець обмежувався лише штрафом. Так, стаття 13 першої редакції, описуючи штрафні санкції при посяганні на князівське майно, зазначає: “А въ княжи борте 3 гривны, или пожьгуть или издеруть ”.
Протягом багатьох століть у населення сформувалася думка, що пожежа це не соціальне явище, а стихійне лихо. Саме так її трактує і “Руська Правда”: “Аже который купець, кде любо шед съ чюжими кунами, истопиться, любо рать возметь ли огнь, то не насилити... его... занеже пагуба отъ Бога есть...”.
В “Руській Правді”, а пізніше і в Литовському статуті (1588 р.) спостерігається вплив християнського поняття “Божої кари”. Злочином вважається лише пожежа вчинена навмисними діями з метою завдати збитків. Необережне поводження з вогнем, внаслідок якого навіть знищувалося поселення, не каралося. Ні в літописах, ні в інших писемних пам’ятках, немає ніяких вказівок на те, що господар, з двору якого розпочалася пожежа і поширилася на інші подвір’я, піддався покаранню, якщо зрозуміло, що пожежа виникла не від підпалу. В суспільній свідомості панувала думка, оскільки він сам першим постраждав, то з нього і визискувати грішно.
В литовсько-польський період в Україні попереджувальні заходи від пожеж приймають характер законів з передбаченою системою покарань порушників. Виразником цих законодавчих актів став Литовський статут. Зокрема, у разі навмисного підпалу лісу або гаю, з метою завдати збитків сусіду чи королівському господарству, винуватий мав сплатити всі нанесені ним збитки. Приватна власність під час пожеж також оберігалася законом. Згідно артикулу 28 розділу 14, розкрадачі притягувалися до кримінальної відповідальності. Однак, якщо людина врятувала з вогню майно погорільця, то той, кому належало це майно, повинен був рятівнику сплатити половину вартості врятованих речей.
Винні в спаленні млинів або підприємств, мали сплатити штраф 12 крб. грошей, а також відшкодувати нанесені збитки, чи відбудувати знищене підприємство. Найбільш суворо Статут ставився до підпалювачів у населених пунктах. Якщо злочинець був упійманий на місті злочину, або його вина була доведена під присягою свідками, “має бути сам вогнем спалений. А маєтність, пошкоджена вогнем з маєтності його … виплачена має бути”.
Ситуація з підпалами настільки сильно турбувала владу, що в Литовському статуті з’являється закон про покарання винних у погрозі зробити підпал. У цьому випадку той, проти кого прозвучала погроза, повинен був упродовж 10 тижнів звернутися з позовом до суду. На обвинуваченого накладалося ув’язнення або сплата штрафу. У випадку коли відповідач клявся в тому, що не приведе свою погрозу в дію і знаходилися люди, які брали його на поруки, то він звільнявся від переслідування законом.
Упродовж ХI – ХVI ст. в Україні сформувалося протипожежне законодавство режимного характеру, направлене на зниження можливості виникнення пожеж від навмисних злочинних дій. Його вдосконалення йде по трьох основних напрямках: охорона життя людей та нерухомого майна, протипожежний захист угідь, забезпечення порядку та захист власності при ліквідації пожежі. Водночас, у ХV – ХVI ст. правова база пожежної охорони доповнюється королівськими наказами щодо обережного поводження з вогнем, функціонування пожежно-сторожової охорони та запровадження пожежної повинності. Значною мірою на формування протипожежного законодавства України вплинуло Магдебурзьке право. Зокрема, саме звідси в українське правове поле увійшов обов’язок цехових організацій брати активну участь у гасінні пожеж під особисту відповідальність кожного її члена.
Перші правові документи з питань організації пожежного нагляду в Україні припадають на кінець ХІV ст. Так, у привілеї польського короля Казимира ІІІ львівським міщанам у 1360 р. зазначалося, щоб міщани допомагали один одному при спалаху пожежі та руйнації будинків. Вказівки щодо обережності в поводженні з вогнем отримували від польської та литовської влади й інші міста України, на які розповсюджувалося Магдебурзьке право. У багатьох випадках нагляд за дотриманням протипожежних вимог виконували війти.
Загалом упродовж ХІV–ХVІ ст. нагляд за обережним поводженням із вогнем покладався на місцеву адміністрацію – старост, воєвод та війтів. Була сформована й система штрафних санкцій за порушення правил пожежної безпеки. Зокрема, з жалуваної грамоти литовського князя Сигізмунда київським міщанам (1506 р.) відомо, що за порушення вимоги не розпалювати вогонь серед ночі київський воєвода брав штраф 12 коп. грошей.
Укази щодо дотримання правил пожежної безпеки більш широко почали регламентуватися у ХVІІ–ХVІІІ ст. Саме в цей період правові документи з питань пожежної безпеки чітко виділяють два напрямки в організації пожежного нагляду – контроль за протипожежними заходами при будівництві та за дотриманням правил поводження з вогнем.
За часів козацької держави – Гетьманщини – пожежна справа отримала подальший розвиток. Виходить низка інструкцій, що вимагали мати запаси води при ратушах, на базарах, біля кожної торгівельної комори на випадок пожежі. У випадку невиконання вимоги винного притягували до відповідальності, а торгівельне підприємство опечатували. Була видана й спеціальна інструкція для членів різних промислових та торгівельних цехів щодо організації гасіння пожеж. Між членами цеху розписувалися обов’язки кожного на випадок вогняного лиха, а також пожежний інвентар, який вони повинні були брати із собою. Відповідальність за керівництво діями членів цехових товариств лягала особисто на цехмістрів. У випадку ухилення від пожежної повинності порушників чекало покарання: “... а кого з цехового на пожежі не буде, крім серйозних на те причин, такого нещадно карати”.
Нагляд за пожежною безпекою в нічний час покладався на нічну варту. На кожну вулицю виставлялося по двоє чоловіків. Вони повинні були спостерігати за тим, щоб не палили вогонь по хатах. Крім найманої сторожі, домовласники зобов’язані були вночі виставляти ще й громадський караул. О цій порі заборонялося палити люльки на вулицях та розпалювати печі. Міщанам не дозволялося безцільно ходити по місту. В нічний час були заборонені також вечорниці та вуличні ігрища.
У добу Гетьманщини робляться спроби розв’язати проблему спустошливості пожеж та швидкого розповсюдження вогню шляхом поширення вогнетривких покрівельних матеріалів. Деякі з указів мали досить радикальний характер. Зокрема, інструкція Гадяцької полкової канцелярії для міської гадяцької старшини вимагала, щоб “старшина разом з осавулами зробили об’їзд вулиць і в кого хати чи хліви соломою покриті, наказали ті солом’яні стріхи поскидати та на сторону позавозити”.
З метою захисту поселень від пожеж, що виникали внаслідок діяльності підприємств, виробничий процес яких вимагав використання вогню, ці підприємства в обов’язковому порядку виносилися за межі населених пунктів. З найбільш вогненебезпечними з них підписувався договір про відшкодування збитків місту у випадку розповсюдження на міські будівлі пожежі, що виникла на мануфактурі.
Як приклад можна навести такий договір між сотенним отаманом міста Любеча Данилом Каменецьким та бригадиром Милорадовичем від 4 листопада 1781 р. Згідно з договором, Каменецький, який відкривав у місті винокурню, зобов’язувався: “... якщо б від моєї винокурні сталася пожежа і від неї підданим його бригадира любецьким постали збитки я зобов’язуюсь ті збитки задовільнити”.
Якщо в литовсько-польський період основним напрямом у пожежній справі були деякі, хоча й елементарні, попереджувальні заходи, які поступово набували характеру законів-указів із системою покарань порушників, то за часів Гетьманщини були введені законодавчі акти, що регламентували нове будівництво. 7 серпня 1722 р. для Генеральної військової канцелярії був виданий указ, за яким наказувалося в селах після пожеж знову відбудовувати будинки лише поряд по два, в “одну жилу” i з розривом по ширині вулиці в 30 сажень.
30 серпня 1728 р. видається наказ губернаторам і воєводам з особливим розділом “Про нагляд за будівлями в містах і збереження від пожеж”. Це був збірник усіх правил з попередження пожеж, що існували раніше. Наказ поширювався і на територію Гетьманщини. У цьому документі, зокрема, зазначалися відстань, яка повинна була існувати між будівлями, та заходи при будівництві будинків, лазень, печей і димоходів.
Однак у сільській місцевості виконання цих правил контролювалося недостатньо, а в містах також нерідко обходилося. Міські окраїни Києва, Черкас, Житомира, Вінниці та інших міст і містечок по-старому являли собою скупчені дерев’яні споруди без будь-якого урахування протипожежних вимог.
31 жовтня 1748 р. був виданий сенатський указ “Про утримання в Києві обивательських караулів, закидних по вулицях рогаток і пожежних інструментів від магістрату”, який упорядковував “загальну безпеку від злодіїв та пожеж”. Київському магістрату було вказано створити по вулицях варти із місцевих жителів та утримувати необхідний пожежний інвентар. У місті було організовано декілька дружин для гасіння пожеж. Але серйозні заходи боротьби з пожежами почали здійснюватися лише у 80-ті роки ХVIII ст.
У цей період поряд із місцевою адміністрацією пожежний нагляд покладався на місцеву поліцію та командування військових гарнізонів. Зокрема, 29 липня 1780 р. харківському городничому був виданий указ Слобідськоукраїнського генерал-губернатора О. Румянцева-Задунайського спостерігати за тим, щоб міщани в літню пору мали обережність у поводженні з вогнем. У Полтаві городничий повинен був об’їжджати двори і доглядати, аби в місті по вечірній зорі не розпалювали в будинках вогонь, а на випадок пожежі при будівлях завжди була вода.
У містах, які зберігали Магдебурзьке право, пожежний нагляд і надалі перебував у руках магістрату. Так, у Чернігові магістрат обирав з-поміж себе одного райцю, до обов’язків якого входило спостереження за дотриманням пожежної безпеки та організація гасіння пожеж. Він спостерігав за обов’язковою очисткою димоходів у місті та виконанням міщанами пожежної повинності.
Наприкінці ХVIII ст. в Україні складається певна система пожежного нагляду, в якій найнижчою наглядовою ланкою були війти та соцькі, а найвищою - провінційні воєводські канцелярії та комісарства. Так, у записці вже згадуваного О. Румянцева-Задунайського від 2 листопада 1779 р. вимагалося, щоб “в лісах ті хто пасе скотину та проводить різні роботи вогню не розводили. За цим щоб спостерігали соцькі та війти в селах і хуторах, а за ними вели спостереження провінційні воєводські канцелярії та комісарства”. Однак через надмірну кількість різноманітних обов’язків та відсутність чітких інструкцій пожежний нагляд проводився вищезазначеними органами нерегулярно, а іноді місцева адміністрація взагалі не звертала уваги на дотримання протипожежних заходів.
У 1787 р. виходять “Тимчасові правила про заходи обережності від пожеж в поселеннях”. Відповідно до цієї настанови, домовласники були зобов’язані проводити огляди у своїх будинках та нагадувати мешканцям про заходи обережності від вогню. Кімнати в будинках дозволялося опалювати лише в денний час. У випадку вогняного лиха власники будинків, які були поблизу місця пожежі, були зобов’язані висилати людей на дах, для гасіння іскор, що розліталися довкола.
Висновок: Таким чином, упродовж ХІV–ХVIII ст., незважаючи на те, що справа пожежного нагляду набула державної ваги, єдиного державного органу з пожежного нагляду так і не було створено. Наприкінці ХVIII ст. назрівала нагальна потреба у скасуванні пожежної повинності та створенні професійних пожежних команд. Це дозволило в майбутньому зробити якісно новий крок у пожежній охороні населених пунктів. Адже весь попередній етап підготував правову та соціально-економічну базу для функціонування професійної пожежної охорони. її створення проходило нелегко та протягом тривалого періоду. Проте час диктував нові потреби суспільства в протипожежному захисті поселень.
2. Правове забезпечення пожежної охорони України
У ХVІІІ – на початку ХХ століть
Економічний розвиток держави при катастрофічному стані пожежної безпеки населених пунктів та промислових об’єктів у Російській імперії в ХІХ ст. викликав нагальну необхідність кардинальних змін у галузі пожежної охорони. Значним кроком на цьому шляху стало створення професійних пожежних команд, які замінили неефективну систему гасіння пожеж, засновану на натуральній пожежній повинності обивателів. Законодавчим підґрунтям формування професійної пожежної охорони став наказ Олександра І від 24 червня 1803 р. “Про склад пожежної охорони Петербургу”. Цей правовий документ заклав основи для реорганізації пожежної справи в державі. Міщани звільнялися від натуральної пожежної повинності, а для гасіння пожеж створювалися пожежні команди із солдат, які були визнані не придатними до стройової служби. “Положення про склад пожежної охорони Петербургу та Москви” було направлене і в губернії України для організації пожежної справи на місцях.
На початку своєї діяльності професійна пожежна охорона України зіткнулася із занедбаним станом у галузі протипожежного законодавства. Хаотичне нагромадження наказів, положень, циркулярів, які накопичувалися в Росії ще за часів царя Олексія Михайловича, мало відповідало потребам часу. Нормативні документи досить часто дублювалися, зберігаючи в своїх застереженнях старі форми організації гасіння пожеж. Отже, створення ефективної системи протипожежного захисту насамперед вимагало впорядкування протипожежного законодавства.
Значним кроком у цьому напрямку стало видання урядом у 1832 р. Будівельного та Пожежного статутів, які увібрали в себе всі законодавчі акти в галузі пожежної безпеки, що існували в Росії на початку ХІХ ст. Будівельний статут став першим в імперії кодексом нормативних документів, який узагальнив накопичений за попередні десятиліття досвід у галузі будівництва та проектування. Він регламентував будівництво в міських та сільських населених пунктах, спорудження промислових об’єктів, публічних будівель, закладів освіти та культури тощо. Остаточний варіант статуту був сформований, доповнений та опублікований у 1857 р.
З метою впорядкування будівництва рекомендувалося видання і розповсюдження “зразкових” креслень. Спорудження міст мало проводитися відповідно до планів зі збереженням визначених протипожежних розривів між будівлями. Вперше була зроблена спроба пов’язати висоту будівель із шириною вулиць. Цим документом також регламентувалося будівництво дерев’яних споруд, улаштування опалювальних пристроїв, протипожежне розміщення дворів, лазень, сушильних приміщень тощо.
Окремий розділ Статуту був присвячений будівництву промислових об’єктів. Вимоги стосовно сільського будівництва регламентувалися розділом “Про будівництво в поселеннях”. Статут визначав порядок розміщення будівель на ділянці залежно від її розмірів. Також рекомендувалося ділянки з усіх сторін обсаджувати деревами для більшої безпеки від поширення вогню, а лазні, кузні, сушильні розміщувати за межами садиб.
Безперечно, Будівельний статут мав суттєве значення в здійсненні протипожежних заходів у населених пунктах України. Проте, вони були регламентовані у ньому далеко не достатньо, до того ж їх можна було “обходити” при будівництві. На це, зокрема, мала значний вплив приватна власність на землю та будівлі. Нерідко місцева влада не могла зробити провулок або розширити вулицю, якщо власники землі не погоджувалися її продати.
Значною мірою на поширення кількості пожеж впливало незнання населенням елементарних правил поводження з вогнем. Саме це питання, а також запобіжні протипожежні заходи містилися в Пожежному статуті. Цим документом обумовлювалися заходи попередження пожеж у містах і селах, на промислових об’єктах, кораблях тощо. Статут унормував організацію гасіння пожеж, було передбачено міри покарання за невиконання протипожежних правил та заподіяння пожежі. Досить детально регламентувалося питання очистки від сажі димоходів для казенних та приватних будівель. Визначався час для опалення печей у помешканнях. Статут також містив заборони: розводити вогонь на подвір’ях та вулицях; ходити із запаленою свічкою на горищі, в коморі чи сіннику; зберігати на печах або біля них льон, сіно, смолу, інші легкозаймисті матеріали.
Ведення слідства для виявлення причин пожежі Статут покладав на місцеву поліцію, яка повинна була повідомляти губернську владу про пожежу та її наслідки. У сільських населених пунктах місцеві старшини мали сповіщати про пожежу волосне начальство. Окремий розділ Статуту був присвячений стягненням та покаранням. Слід відмітити, що викладені в Пожежному статуті попереджувальні заходи носили основним чином режимний характер і в деяких випадках подавалися в загальному вигляді без чітких норм, лише в формі порад та настанов.
Хоча всі наступні нормативні документи в галузі пожежної охорони базувалися на основі Будівельного та Пожежного статутів, однак, вони не ввійшли у ці кодекси, а діяли паралельно з ними. Більше того, робота над удосконаленням статутів у 60-90 рр. ХІХ ст. фактично припинилася. Склалася негативна ситуація, при якій водночас діяли застарілі та нові форми організації пожежної безпеки. Загалом же еволюція законодавства в галузі пожежної справи проходила за такими напрямками:
· регламентування будівельних протипожежних норм;
· правове забезпечення організації пожежної справи в населених пунктах;
· формування застережних протипожежних заходів на підприємствах, залізницях, закладах освіти та культури;
· законодавча підтримка функціонування професійної та добровільної пожежної охорони;
· розвиток страхування та допомога постраждалим від пожеж;
· адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення правил пожежної безпеки і підпали.
Серед населення краю найбільше потерпало від пожеж селянство. Указ Сенату 1834 р. для державних селян Правобережної України та західних губерній Росії став першою спробою в ХІХ ст. спрямованою на координацію заходів, які б обмежували поширення вогню під час пожеж у сільських населених пунктах шляхом безпечного розпланування будівель. Крім цього законодавчого акту, в галузі протипожежного захисту сільських населених пунктів у першій половині ХІХ ст. виходять “Наказ чинам і служителям земської поліції” від 3 червня 1837 р. та спроектовані Міністерством державних маєтностей типові плани казенних поселень у 1840 р. Ці постанови, одначе, не дали помітних наслідків у зменшенні кількості пожеж та збитків від них в Україні. По-перше, вони не торкалися поміщицьких маєтків, а по-друге, селяни намагалися уникнути виконання пожежної повинності, або взагалі не з’являлись для ліквідації пожежі, чи прибували на неї без інвентарю та коней.
Поряд із законотворчою діяльністю центральної влади, вирішення проблем нормативно-правового забезпечення пожежної безпеки на місцевому рівні покладалося на губернаторів та земства.
Положення від 1 січня 1864 р. поклало нагляд за пожежною справою в сільській місцевості на земства. Однак, лише 16 червня 1873 р. урядом прийнято закон про надання повноважень земським організаціям щодо встановлення правил із протипожежного захисту поселень.
У 1878 р. уряд опублікував “Тимчасові правила про заходи обережності від пожеж в поселеннях”. Остаточно Правила були затверджені урядом у 1879 р. Проте, намічені заходи повною мірою здійснені не були, оскільки Сенат визнав неможливим позбавити власності господарів присадибних ділянок, щоб виконати вимоги Будівельного статуту.
Будівлі в селах України, навпаки, стали більш щільними. Розміри селянських ділянок у результаті їхнього поділу серед спадкоємців у пореформені десятиліття зменшилися до критичного показника. У 1914 р. із 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн. були нащадками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн. десятинах землі, що у 1860-х роках належали вдвічі меншому числу їхніх предків. У разі одруження сина, селянин відводив йому ділянку під забудову на території своєї садиби. Тому в багатьох поселеннях помешкання розміщувалися майже впритул одне до одного.
На відміну від сільської місцевості, розвиток пожежної справи в містах був більш цілеспрямованим і мав кращі наслідки. До 1870-х рр. міські органи влади в Україні фактично не могли впливати на стан пожежної безпеки міст, оскільки не мали достатніх повноважень. Із уведенням “Городового положення” від 16 червня 1870 р., вирішення проблем зі створення та функціонування пожежних частин покладалося на міські управи. Думам було надане право видання обов’язкових до виконання постанов протипожежного характеру та на міські кошти, згідно ст. 139, віднесено утримання пожежних команд. Однак, ніяких більш-менш чітко визначених і обов’язкових вказівок з організації боротьби з пожежами в містах управи так і не отримали.
У 1880 р. були опубліковані обов'язкові правила “Про заходи обережності від пожеж” Київської міської думи та аналогічна постанова черкаського міського самоврядування. У доопрацьованій постанові від 4 березня 1882 р. “Про заходи обережності від пожеж” у м. Києві, як і в постановах самоврядувань інших міст, заборонялося у центрі міста створювати ливарні, винокурні, лазні, інші подібні установи та склади із легкозаймистими матеріалами. А будівництво їх на околицях дозволялося лише в кам'яних спорудах, за виключенням складів із сіном та соломою.
19 квітня 1890 р. та 29 січня 1896 р. у м. Києві були прийняті постанови “Про улаштування та утримання складів вапна і доставки його по місту”. Такі склади дозволялося улаштовувати як в поселеннях, так і за його межами, переважно на березі р. Дніпро. Таким чином, органи місцевого самоврядування намагалися вирішити проблему протипожежного забезпечення вогненебезпечних об’єктів. Проте, якщо у випадку підприємств контроль за виконанням вимог протипожежного законодавства й був можливим, то стосовно помешкань обивателів ця справа фактично не вирішувалася.
З кінця ХІХ ст. органи влади значної частини міст України почали приділяти увагу заміні дерев’яних споруд кам’яними та виведенню особливо вогненебезпечних підприємств за межі населених пунктів. Так, у 1899 р. міським самоврядуванням Кам'янця-Подільського була прийнята “Обов'язкова постанова відносно забудови кварталів нового плану виключно кам'яними спорудами”.
У другій половині ХIХ ст. в Україні істотно зросли темпи розвитку промисловості. Збільшилася кількість підприємств, швидко зростали великі міста – центри економічного, політичного та культурного життя. Водночас ускладнювалася ситуація з пожежною охороною міських населених пунктів та промислових об’єктів, спостерігався ріст кількості пожеж. На більшості фабрик і заводів були відсутні пожежні команди, не було необхідного протипожежного обладнання. У зв’язку з катастрофічним станом протипожежного захисту великої кількості підприємств 31 березня 1913 р. виходять “Правила про заходи пожежної безпеки робіт у промислових закладах”. Ними передбачалося обов’язкове створення протипожежних варт, пожежних обозів, організація водопостачання та регламентувалися заходи з попередження пожеж.
Важливе значення для економічного розвитку країни мало забезпечення протипожежними заходами залізниць. У зв’язку зі складною ситуацією, зумовленою недостатнім протипожежним обладнанням засобів транспорту з 1 січня 1910 р. на Південно-Західній залізниці було введено нове Положення про організацію на шляхах пожежної частини. Згідно Положення, всі 272 станції ПЗЗ мали пожежні обози. Більшість пожежних команд були добровільними, а на станціях Київ, Одеса, Бобринська створювалися ще й спеціальні команди, які займалися охороною головних майстерень. Чисельність кожної з цих команд складала 7 чоловік. Вони набиралися здебільшого зі службовців головних майстерень.
Пожежі в закладах із масовим перебуванням людей в Україні були також не рідкістю. В 1881 р. у м. Бердичеві сталася найбільша пожежа за пореформений період. Унаслідок вогняного лиха в цирку за 15 хвилин загинула 301 особа. 4 лютого 1896 р., через півгодини після початку денної вистави опери “Євгеній Онєгін”, спалахнула пожежа в театрі Російської опери м. Києва. Як правило, основною причиною цих трагедій було необережне поводження з вогнем. Загибель людей на пожежах у закладах культури викликала серйозну стурбованість у владних структурах губерній та місцевого населення.
Щоб посилити заходи попередження пожеж в установах із масовим перебуванням людей місцевою владою була видана ціла низка обов'язкових постанов. Типовою серед цих актів є постанова Київської міської думи від 14 січня 1882 р. “Про заходи обережності від пожеж у театрах та цирках”. У 1915 р. міським самоврядуванням Кам'янця-Подільського була видана постанова “Про створення та утримання театрів-кінематографів при застосуванні в них целулоїдних стрічок”. У 1913 р. вийшла постанова за підписом генерал-губернатора краю “Про протипожежну охорону шкіл”, яка вимагала суворе дотримання правил пожежної безпеки, безпечного опалення та освітлення приміщень дитячих закладів тощо.
Суттєвим чинником, який впливав у пореформений період на зменшення тяжких наслідків пожеж в Україні, стала діяльність підрозділів пожежної охорони. З утворенням професійних пожежних команд наказом від 10 січня 1818 р. уряд поставив ці частини під безпосереднє керівництво поліцією. Фактично цей наказ поклав початок організації поліцейських пожежних команд.
Остаточно законодавче оформлення діяльності професійної пожежної охорони відбулося 17 березня 1853 р., коли МВС Росії був уведений “Нормативний табель складу пожежної частини в містах” та затверджені штати пожежних команд для 461 міста Росії, серед яких і штати пожежних частин для повітових та губернських міст України. У 1860 р. урядом був визначений порядок придбання та ревізії пожежного обладнання й обозу в містах. Закупівля обладнання та формування обозу покладалося вже не на поліцію, а на міські думи.
Збільшення кількості пожеж та збитків від них, інтенсивна забудова міст, нечисленність складу поліцейських пожежних команд і настійні домагання громадськості з поліпшення організації протипожежного захисту змусили уряд шукати у пореформений період нові форми організації протипожежної охорони поселень. (Ще 28 грудня 1860 р. Комітетом міністрів були вироблені основні положення про створення громадських пожежних команд, які складалися із місцевих жителів, що звільнялися від міських повинностей). Формування правового поля діяльності добровільних пожежних товариств та пожежних дружин в Україні розпочалося у 60-х рр. ХІХ ст. Завершився цей процес у 90-х рр., коли 23 січня 1896 р. МВС було затверджено типовий статут міських пожежних товариств, а 5 серпня 1897 р. побачив світ аналогічний статут для організації сільських пожежних дружин.
Таким чином, на кінець ХІХ ст. в Україні остаточно сформувалася система пожежної охорони, яка розподілялася на дві частини – професійну та добровільну. Склалися умови, при яких існувала реальна можливість припинення знищення населених пунктів унаслідок вогняного лиха та локалізації пожеж.
Кримінальне та адміністративне законодавство з питань пожежної безпеки має найдавнішу історію серед правових актів у галузі пожежної охорони України. Розвиток цих правових документів відбувався у трьох напрямках: відповідальність за необережне поводження з вогнем, боротьба з підпалами, відповідальність за халатне ставлення до обов'язків у підтриманні правил пожежної безпеки і невиконання вимог протипожежного законодавства та пожежної повинності.
Проблема підпалів у пореформений період була настільки серйозною, що час від часу піднімалося питання про збільшення покарання. Згідно ст. 140 “Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями”, за усну погрозу зробити підпал, зроблену без злочинної мети, винуваті підлягали арешту до одного місяця або штрафу до 100 крб. Якщо погрожували письмово, кара подвоювалася. Покарання за підпал були викладені в російському законодавстві в “Положенні про покарання” у 10 статтях (1606 – 1615). Вони ґрунтувалися на особливій небезпеці цього злочину для життя людини, а, отже, передбачали досить суворі міри. Однак, специфікою цих нормативних актів, була відсутність чітких юридичних термінів.
Закон проводив різку грань між підпалами житлового будинку та нежилого приміщення. У першому випадку звинувачений за ст. 1606 відбував покарання у вигляді каторжних робіт від 8 до 10 років, а у другому, згідно ст. 1609 підлягав висилці до Сибіру на поселення. Але таке розмежування не піддавалося точному визначенню. Поняття “не жилий” не є протилежністю “населений”, оскільки перше стосується придатності для постійного проживання людей, а друге вказує не на “здатність” нерухомості, а на дійсну її експлуатацію.
Суттєвим недоліком російського законодавства було й те, що із 10 статей, які карали за підпал, лише одна (1612) згадувала про страхування й підпал із корисною метою. І це за тих обставин, що 1/4 частина від загальної кількості підпалів мала на меті саме цей мотив. Так, наприклад, у 1906 р. кореспондент “Громадської думки” із Фастова писав: “Фастівські обивателі звикли, що в пожежі нема нічого страшного, тому що це не Божа воля, а скоріше хазяйська; вам повідомлять, як і з якої причини повинна статися пожежа; підрахують, скільки господарю перепаде чистого прибутку на цій справі... ”.
Крім покарання за підпал ст. 1195 передбачалася сувора кара за обман страхового товариства. Але у статті були відсутні всякі вказівки на те, які саме дії повинні бути підведені під поняття обману. В спробі ошукати страхове товариство міг бути винуватий і страховий агент. Наприклад, злочинні угоди між агентом і страхувальником, які не були рідкістю в Україні, взагалі не враховувалися законодавством.
На думку сучасників, суттєвим недоліком законодавства в проблемі підпалів було те, що закон не брав до уваги дійсних наслідків учиненого злочину. При відсутності тяжких наслідків, окрім збитків у застрахованому майні самого підпалювача, покарання каторжними роботами здавалося надмірно суворим. Цим, зокрема, пояснювалася велика кількість виправдувальних вироків. Їх відсоток за всіма видами підпалів у 1872 р. склав – 43,6%, у 1882 р. – 50,3%, у 1883 р. – 52,7%, 1884 р. – 46,1%, 1885 р. – 56,6%.
Впродовж 80-х рр. ХІХ ст. на 100 справ, які порушували проти підпалювачів, припинялося до суду 95 і лише 5 доходили. На 100 притягнутих до суду із звинуваченням у підпалі засуджували лише 40, а 60 поверталися у свої поселення. У багатьох випадках населення, знаючи “невидимих” підпалювачів, і, побоюючись помсти, не виказували їх слідству. Злочинці між тим цю психологію добре враховували і кількість підпалів щороку зростала.
Діячі пожежної справи неодноразово вказували і на необхідність змінити покарання за необережне поводження з вогнем. Стаття 91 “Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями” за це порушення встановлювала штраф від 1 до 10 крб. Оскільки у ті часи досить проблематичним було відрізнити випадки підпалів від необережності, то злочинці нерідко цим користувалися. Ці статті давали широкий простір для прикриття підпалів із метою отримання страхової винагороди.
Отже, аналіз законодавчої бази та практики боротьби з підпалами в Україні підводить до висновку, що на початку ХХ ст. розслідування справ про підпали мало низку суттєвих недоліків. Слідчі справи щодо цих злочинів, у зв’язку із труднощами в доведенні, у більшості випадків припинялися за недостатністю доказів. Велика кількість виправдувальних вердиктів стала наслідком недосконалості законів та їхньої надмірної суворості. Незадовільне проведення оцінки майна при прийомі на страхування, невідповідність кадрів страхових агентів, які проводили аналіз збитків після пожежі, відсутність контролю за діяльністю приватних страхових компаній – суттєво впливали на зростання кількості “самопідпалів”. Цьому ж сприяла і відсутність у діючому законодавстві детальних визначень поняття про “спекулятивні підпали”.
Правова база пожежної охорони і на початку ХХ ст. значною мірою залишалася недосконалою й суперечливою. Для розв’язання цієї проблеми в березні 1910 р. III Державна Дума Росії створила комісію для боротьби з пожежами у складі 23 депутатів, серед яких були представники й від українських губерній. 30 березня 1911 р. у законодавчі палати Думи був направлений проект документа “Про деякі протипожежні заходи”, розроблений членами комісії і пожежними спеціалістами. В проекті передбачалося утворення цільового протипожежного фонду та створення пожежної охорони в кожному населеному пункті, який нараховував не менше 100 дворів.
У 1916 р. комісія на чолі з М. А. Остроградським підготувала два документи – про пожежний Статут і про зміни статей Положення, що стосувалися боротьби з підпалами. Однак, подальший розгляд цих документів був припинений у зв’язку з подіями на фронтах першої світової війни. З 18 липня 1914 р. губернії України були оголошені на воєнному становищі.
У цей період важливого значення набувають завдання забезпечення пожежної безпеки підприємств, що працювали на оборону, надання пільг щодо призову в армію членам добровільних пожежних формувань у містах, де не було професійної пожежної охорони. 24 лютого 1915 р. головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту видав наказ за № 8586, в якому вимагалося “прийняти виняткові міри в попередженні від пожеж складів і технічних закладів, особливо на вузлових станціях і у великих містах”. До нагляду за протипожежним станом важливих об’єктів мали залучатися поліцейські частини і на допомогу їм обивателі.
У березні 1915 р. Міністерство торгівлі та промисловості провело спеціальну нараду для обговорення протипожежного стану підприємств воєнно-промислового комплексу. Практичним наслідком наради стало видання циркуляру МТ та П представникам фабрично-заводської інспекції від 16 березня 1915 р. за № 2600 з покладенням на них обов’язку по нагляду за протипожежним станом підприємств. Іншим, більш значним позитивним моментом виходу вказаного циркуляру, стала вимога обов’язкового створення на підприємствах пожежних дружин. Це давало можливість, якщо не загасити пожежу на початку її виникнення, то хоча б зменшити її поширення до прибуття міської пожежної команди.
3 вересня 1916 р. за підписом міністра внутрішніх справ О. Хвостова вийшли “Правила про протипожежну охорону підприємств”, які узагальнили питання організації протипожежного захисту на промислових об’єктах, що працювали на армію.
На наш погляд, події першої світової війни певним чином вплинули на початок розв’язання проблеми із створення пожежного нагляду та більшої участі держави у формуванні, фінансуванні, підготовці кадрів для професійної пожежної охорони. Однак, ця проблема у досліджуваний період так і не знайшла свого остаточного вирішення.
Висновок: Таким чином, до початку ХХ ст. правова база в галузі пожежної безпеки відзначалася недосконалістю і малоефективністю. Головна причина такої ситуації полягала у відсутності безпосереднього зв’язку законодавців з практичними працівниками пожежної охорони. Вплив регіонів на правове забезпечення протипожежної діяльності був незначним внаслідок відсутності на місцях кваліфікованих фахівців. Лише активна діяльність діячів Російського пожежного товариства на початку ХХ століття, реформування професійних пожежних підрозділів, нагромадження досвіду в організації пожежної безпеки земськими установами та міськими самоврядуваннями заклали основи для реальних позитивних зрушень у підвищенні ефективності діяльності пожежної охорони України та подальшому удосконаленні протипожежного законодавства.
3. Правова база в галузі пожежної охорони УРСР. Пожежне законодавство суверенної України
Традиційно рубежем утворення державних органів радянської пожежної охорони вважається 17 квітня 1918 р. – день прийняття Декрету РНК РРФСР “Про організацію державних заходів боротьби з вогнем”. Ця дата неофіційно відзначалася Днем радянської пожежної охорони. Однак, вказаний Декрет торкався суто Російської Федерації і у квітні 1918 р. не мав поширення на територію України і не був навіть опублікований в офіційній українській пресі.
Більш детальний аналіз архівних матеріалів НКВС дає підстави стверджувати, що пожежна охорона УСРР як державна офіційно постала лише з 1920 р., оскільки саме в цей період формуються центральні органи управління і вертикальне підпорядкування професійних пожежних команд.
Проте, відсутність єдиної керівної ланки в пожежній охороні не означала, що у 1918–1920 рр. (в період активних військових дій в Україні та частих змін урядів) система протипожежної безпеки в республіці не функціонувала. Підрозділи пожежної охорони діяли й виконували свої функції в міру технічних можливостей. Цьому сприяла й структурна організація пожежної охорони, що була сформована царським урядом напередодні Першої світової війни.
Пожежні команди України, у порівнянні з військовими підрозділами та робітничими колективами, різнилися відносною стабільністю і активної участі у політичних подіях, за рідким виключенням, не брали. А тому виконували свій обов’язок і під керівництвом місцевих органів Центральної Ради і Гетьманату, і радянських ревкомів.
Загальнореспубліканські органи управління пожежною охороною були утворені в Україні лише у 1921 р. Так, при Головному управлінні комунальним господарством НКВС УСРР з січня 1921 р. почав діяти Всеукраїнський центральний пожежний відділ (ЦПВ). Саме на нього покладався обов’язок відродити пожежну охорону республіки.
На 1921 р. ситуація в галузі пожежної безпеки була досить складною. Визвольні змагання 1917-1919 рр. та громадянська війна залишили по собі розграбовані пожежні обози, зруйновані пожежні депо та катастрофічну нестачу кадрів у пожежних підрозділах. Складність ситуації підсилювала економічна криза та голод, що охопив і деякі регіони України. Зокрема, в листопаді 1920 р. колегія комунального відділу Київського губревкому повідомляла: “Відсутність рукавів, гайок, бойового одягу для робітників та багатьох інших предметів ставить пожежні команди Київської губернії в неможливі умови”.
Першими кроками Центрального пожежного відділу стало введення пожежної трудової повинності в селах і невеликих містах та організація трудових пожежних команд. Були сформовані апарати пожежного управління як у центрі, так і на місцях у вигляді губернських та повітових пожежних підвідділів, інституту пожежних інструкторів, волосних і сільських пожежних старост. Визначені їхня компетентність та головні завдання.
Певним кроком на шляху до ефективної організації пожежної охорони в республіці стала урядова постанова від 24 листопада 1921 р. “Про посилення та розвиток заходів боротьби з пожежністю”, яка окреслила програму діяльності ЦПВ. Зокрема, постановою передбачалося: з метою зменшення кількості пожеж від несправних опалювальних пристроїв, ліквідувати тимчасові печі в будинках із діючим центральним опаленням та перевірити в тижневий термін технічний стан опалювальних засобів і електропроводки; впродовж трьох діб призначити осіб відповідальних за протипожежний стан відомчих будівель; збільшення штатів пожежних інспекторів; розробка проекту державного забезпечення пожежних команд грошима, продовольством та фуражем.
За поданням Центрального пожежного відділу Головним управлінням комунального господарства України (Головкомгоспом) були розроблені та розіслані на місця Правила встановлення тимчасових печей і Положення про регулярну очистку труб і димоходів. 29 листопада 1921 р. у губернські виконавчі комітети була направлена телеграма з вимогою припинити скорочення штатів пожежних організацій. Для перевірки технічного стану електрообладнання та проводки була створена спеціальна комісія, яка на засіданні 5 грудня 1921 р. ухвалила рішення доручити Головенерго розробити проект декрету щодо безпечного користування електроенергією та створити при харківській електростанції комісію для обстеження проводки на великих підприємствах, у будинках, в урядових установах та військових об’єктах. Було запропоновано Народному комісаріату продовольства виконати план постачання продовольством та фуражем пожежних організацій.
Майже одночасно з утворенням Центрального пожежного відділу в січні 1921 р. постановою Раднаркому УСРР була створена Всеукраїнська надзвичайна протипожежна комісія та її губернські відділи на місцях. Головною метою діяльності комісії було визначення за короткі терміни недоліків, які існували в пожежній охороні та їх швидка ліквідація, підняття престижу органів постійного пожежного управління, “звільнення пожежних підрозділів від явищ минулих традицій у пожежній справі”.
Однак, “кавалерійська атака” на вогонь не дала бажаних результатів. Більшість передбачених заходів так і не були виконані в повному обсязі, оскільки не всі відомства з достатньою серйозністю віднеслися до виконання постанови. Так, 28 листопада 1921 р. спеціальна комісія при Головкомгоспі ухвалила закупити за кордоном 24 пожежних автомобілі, 6 механічних автодрабин, 200 мотопомп та іншого обладнання. Однак, Народний комісаріат зовнішньої торгівлі не затвердив клопотання Центрального пожежного відділу про виписку з-за кордону пожежної техніки та спорядження, які не виготовлялися в Україні.
Основними проблемами в пожежній охороні України були: недостатнє фінансування та технічне оснащення пожежних підрозділів; подвійність підпорядкування місцевих органів пожежного управління з однієї сторони Головному управлінню комунального господарства, а з іншої – місцевій владі; надто слабкий зв’язок Центрального пожежного відділу з повітовими та волосними пожежними організаціями; недостатня кількість пожежних спеціалістів.
З метою поліпшення дисципліни і законності нарком внутрішніх справ України Манцев у січні 1922 р. видав циркуляр у якому спостереження за діяльністю пожежних покладалося на керівників пожежних команд та представників органів міліції. Одночасно уповноваженому Народного комісаріату праці пропонувалося в тижневий термін провести мобілізацію осіб, які мали звання пожежних техніків та інструкторів, або тих хто займали не менше року керівні посади в професійних, фабрично-заводських, залізничних, портових чи добровільних пожежних командах. Вказана категорія осіб повинна була призначатися на керівні посади пожежних підрозділів. Від мобілізації звільнялися лише пожежні інваліди та особи старші 55-річного віку. За ухилення від явки по мобілізації винних притягували до відповідальності перед судом воєнних відділів Ревтрибуналу.
Проте трудові мобілізації не дали бажаних результатів. Й надалі зберігалися важкі умови праці та мізерна заробітна плата, що викликали постійну плинність кадрів у пожежних командах. У квітні 1922 р. начальник ЦПВ доповідав у Головкомгосп НКВС, що із 20 тис. необхідних за штатами пожежних працівників в Україні працювало лише 8 тис. З метою підготовки керівних кадрів пожежної охорони у 1921 р. у Харкові були відкриті Всеукраїнські курси пожежних техніків. Центральний пожежний відділ вніс пропозицію про відкриття подібних курсів у кожній губернії. Проте ця пропозиція так і не була реалізована. Більше того, у зв’язку з припиненням фінансування після двох випусків пожежних фахівців у 1922 р. Всеукраїнські курси пожежних техніків були закриті.
Взимку 1922 р. ситуація в пожежній охороні України погіршилася. Це було викликано насамперед переходом комунальних відділів, яким підпорядковувалися пожежні команди на самофінансування та припинення дотацій у зв’язку з проведенням нової економічної політики. Повсюдно комунвідділи почали зменшувати фінансування, вважаючи пожежні підрозділи не прибутковими. Зменшення грошового забезпечення відповідним чином відбилося на загальній ситуації в пожежній безпеці населених пунктів України.
У зв’язку з критичним станом у пожежній охороні, НКВС республіки вніс на розгляд уряду пропозицію про державне фінансування пожежних підрозділів та з метою економії коштів, переведення всіх штатних пожежних команд на 12-годинний робочий день. Центральний пожежний відділ поставив питання про надходження всіх штрафних сум за порушення правил пожежної безпеки у фонд пожежної охорони.
У квітні 1922 р. пожежним керівництвом був розроблений план роботи на друге півріччя 1922 р. Серед головних напрямків роботи передбачалося: розробити форми співпраці з державними та кооперативними страховими установами в галузі попередження, гасіння пожеж, а також утримання пожежних підрозділів; розпочати ремонт сільського пожежного обладнання через мережу стаціонарних та пересувних майстерень; проводити протипожежну пропаганду серед українського селянства; розробити положення про адміністративні права пожежних організацій щодо притягнення винних у порушення правил пожежної безпеки; завершити організацію протипожежного нагляду та пожежних формувань на підприємствах.
Позитивним кроком у майбутньому вирішенні проблем протипожежного захисту стало рішення Центрального пожежного відділу про створення наукової розробки пожежних питань на основі вивчення теоретичних проблем пожежної справи. Для чого мали створюватися технічні відділи при пожежних управліннях.
Проте 1922 р. не став переломним у пожежній охороні республіки. Значна кількість позитивних починань так і залишилися на папері. Розпочате обстеження будівель не було доведене до кінця, а в деяких населених пунктах взагалі не було проведене. Були значно скорочені апарати пожежного управління на місцях та й сам Центральний пожежний відділ через скорочення штатів був змушений у більшості випадків займатися лише канцелярським листуванням. Головною причинами такої ситуації за висловом начальника ЦПВ був “голод в усіх його проявах – голод технічний, матеріальний, продовольчий, фінансовий та інтелектуальний”.
Лише на кінець року становище в пожежній охороні України дещо покращилося. Так, вже на 1 вересня 1922 р. в Київській губернії розпочали свою роботу пожежні підвідділи 8-ми повітів. Пожежні команди функціонували у всіх містах, окрім Богуслава, Чорнобиля та Липовця. Запорукою виходу пожежної охорони з кризи міг стати лише загальний економічний підйом, перші паростки якого тільки-но почали з’являтися.
За Радянської України вперше питання боротьби з пожежами на селі на законодавчому рівні були відображені у Постанові про сільські ради, що дублювала Декрет ВЦВК РРФСР від 15 лютого 1920 р. Зокрема, на сільську раду був покладений обов’язок спостерігати за станом пожежного інвентарю і техніки, здійснювати заходи проти пожеж та організовувати їх гасіння. Відповідальність за протипожежну безпеку поселення безпосередньо несли сільські пожежні старости. 4 травня 1921 р. Рада праці та оборони приймає постанову “Про заходи щодо збереження пожежних обозів та утримання їх у бойовій готовності”. Пункт перший постанови під страхом суду забороняв використання пожежного обозу та служителів на роботах, що не відповідали їх призначенню. Другий пункт забороняв усім посадовим особам втручатися в розпорядження начальників добровільних пожежних команд або пожежних старост.
Поряд із вирішенням цих питань була зроблена спроба розв’язати проблему допомоги тисячам погорільців. 25 листопада 1921 р. РНК УРСР Декретом уводить обов’язкове окладне страхування в сільській місцевості. Згідно з Декретом, страхуванню підлягали всі будинки приватного володіння, що належали як окремим особам, так і колективам. У середньому селянський двір оцінювався в 200 крб. Розмір страхових сум для окремих будівель був диференційований залежно від матеріалу, з якого побудовано споруду. Для найбідніших верств населення передбачалося пільгове страхування. Близько 15% від загальної кількості застрахованих господарств повністю звільнялися від оплати страхових внесків.
Таким чином, упродовж 1921-1922 рр. в Україні сформувалася чітка система протипожежної охорони республіки підпорядкована Центральному пожежному відділу Головного управління комунального господарства НКВС України. Боротьба з пожежами почала вестися по двох напрямках: покращення засобів гасіння та проведення превентивних заходів попередження пожеж. Однак, низка об’єктивних причин у першу чергу економічного характеру та ряд суб’єктивних факторів не дали можливості поставити пожежну охорону республіки на належний рівень.
11 липня 1924 р. НКВС Російської федерації затвердив типовий статут добровільних пожежних товариств, що був продубльований відповідним наркоматом України. Постановою РНК СРСР від 21 лютого 1925 р. цим організаціям надавалося ряд пільг, серед яких: безкоштовне використання службових приміщень, звільнення від промислового податку, відпуск будівельного матеріалу за пільговими цінами, безоплатне користування сінокісними угіддями.
Важливим напрямком роботи пожежної охорони стало здійснення профілактичних заходів щодо попередження пожеж. Перше Положення про органи Державного пожежного нагляду було затверджене 18 липня 1927 р. А постановою ВЦВК та РНК СССР 7 квітня 1936 р. “Про Державний пожежний нагляд” були остаточно визначені функції та права органів Державного пожежного нагляду. Не менш важливим в галузі технічної політики пожежної охорони було видання у 1939 р. загальносоюзного стандарту (ОСТ 0015-39), який регламентував вимоги пожежної безпеки в будівництві.
Напад Німеччини на СРСР змінив характер роботи пожежної охорони, оскільки всі сили були кинуті на боротьбу з загарбниками. В ці суворі роки випробувань зразки мужності та відваги показали пожежні Києва, Севастополя, Запоріжжя, Одеси, Дніпропетровська та багатьох інших населених пунктів. 2 липня 1941 р. уряд приймає рішення про всезагальну обов’язкову підготовку населення до протиповітряної оборони. В Києві, Харкові та інших містах і містечках на стадіонах, міських скверах і парках працівники пожежної охорони навчали населення прийомам гасіння запалюючих авіабомб, роз’яснювали заходи по дотриманню пожежної безпеки в умовах воєнного часу.
Основні зусилля направлялися на збереження військових об’єктів та транспортних вузлів, не допущення переростання окремих пожеж в масові, ліквідацію пожеж до настання ночі, щоб вони не служили орієнтиром німецькій авіації. І це вдавалося зробити.
В 50 – 60 роки ХХ ст. продовжується вдосконалення структури пожежної охорони. В Квітні 1957 р. був уведений в дію “Статут служби воєнізованої пожежної охорони МВС СРСР”, який визначив організацію і порядок несення служби, а також права і обов’язки посадових осіб ВПО.
Значний крок для покращення роботи пожежної охорони села зробили в Україні в 1962 р. В республіці було затверджено Положення про пожежно-сторожову охорону колгоспів. Велика заслуга в організації ПСО України належить підполковнику Гончарову О. А., який з 1954 по 1956 роки очолював ВПО новоутвореної Черкаської області.
З 1966 р. всі підрозділи професійної пожежної охорони були сконцентровані в єдиному оперативному керівництві МВС, що дало можливість підвищити боєздатність пожежних частин, більш раціонально і економічно використовувати пожежні підрозділи та техніку. Важливого значення набирають наукові дослідження в галузі пожежної безпеки. Стали широко застосовуватись автоматичні установки пожежогасіння, пожежно-охоронна сигналізація.
Нині пожежна охорона України є самостійним структурним підрозділом в складі МВС, яка організовує роботу по попередженню та гасінню пожеж на об’єктах і в населених пунктах республіки. В своїй повсякденній діяльності пожежна охорона керується Законом України “Про пожежну безпеку”, який прийнятий Верховною Радою України 17 грудня 1993 р.
Це перший на території України за всю її багатовікову історію документ, який на законодавчому рівні заклав загальні, правові, економічні, соціальні основи забезпечення пожежної охорони, а також взаємовідношення державних органів, юридичних осіб і громадян в сфері пожежної безпеки, незалежно від форм та видів їх діяльності. Законом України “Про пожежну безпеку” суттєво розширені права керівника гасіння пожежі. Вперше на законодавчому рівні передбачається створення сільських пожежних команд.
ВИСНОВОК: Пожежна справа в Україні має багатовікову історію. За роки свого існування пожежна охорона пройшла важкий і тернистий шлях свого розвитку. Імена тисяч пожежних вписані в книгу мужності і зберігаються в пам’яті народу. Вогнеборці України вберегли світ від катастрофи ХХ століття - аварії на Чорнобильській АЕС. Літопис слави пожежних України з року в рік поповнюється новими прикладами мужності та самовідданості.
Сьогодні, на порозі третього тисячоліття, перед пожежною охороною України постають нові завдання - це створення надійних систем захисту атомної енергетики, комунікацій та космічної техніки, щоб окреслити шляхи майбутнього пожежної охорони потрібно знати і пам’ятати її минуле.
