Лекція "Організація пожежної справи в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст."

Лекція "Організація пожежної справи в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.".

МЕТА ЗАНЯТТЯ: - розглянути організацію та діяльність професійних пожежних підрозділів в Україні;

-  проаналізувати стан пожежної безпеки в населених пунктах України;

-  виховувати повагу до професійної спадщини пожежної охорони України.

ЧАС ПРОВЕДЕННЯ: 2 години

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ: лекційний зал

МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: література.

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ:

І. Організаційні заходи.

ІІ. Зміст лекції:

1.  Стан пожежної безпеки в населених пунктах України.

2.  Організація служби та підготовка кадрів в пожежній охороні.

3.  Діяльність професійних пожежних підрозділів.

4.  Розвиток пожежної справи в селах України.

ІІІ. Підведення підсумків.

Лекція розглянута та затверджена на засіданні ПМС гуманітарних та соціальних дисциплін. Протокол № від “ ” _______________ 2003 р.

Начальник кафедри Г та СЕД

Майор вн. сл. А. Томіленко

Література:

1.  Голубев С. Г. и др. Пожарное дело в СССР / Под ред. Н. А. Тарасова-Агалакова. – М.: Стройиздат, 1968.

2.  Кучер Г., Усатенко Л. Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины. – К.: Издание МВД УССР, 1969.

3.  Нехаев В. С., Серцов М. А. Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области. – Запорожье, 1997.

4.  Островский Б., Марченко Л. Огнеборцы. – К.: ТОВ “Росток”, 1996.

5.  Попович С. Пожежна охорона Львівщини: (1772 – 1939). – Львів: Світ, 1999.

6.  Полтанов О. І., Доманський Ю. А. та ін. Історія пожежної охорони Кіровоградщини: (1841 – 1997). – Дніпропетровськ: Дніпропетровська книжкова друкарня, 1998.

7.  Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. – Луганск: “Лугань”, 1996.

8.  Томіленко А. Г. Організація пожежної справи в селах України ХІХ століття // Пожежна безпека. – 1997. – № 5. – С. 60-61.

9.  Томіленко А. Г. Діяльність професійних пожежних підрозділів на Правобережній Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Укр. іст. журн. – 1999. – № 4. – С. 89-97.

10.Підготовка кадрів в галузі пожежної охорони в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. – 2000. – № 2. – C. 46-54.

11.Шувалов М. Г. Основы пожарного дела. – М., 1983.

1. Стан пожежної безпеки в населених пунктах України

Розвиток пожежної справи в Україні значною мірою залежав від стану пожежної безпеки населених пунктів. Так, на кількісний склад пожежних команд, чисельність добровільних пожежних формувань, характер протипожежної діяльності владних структур певним чином впливали кількість та збитковість пожеж.

Кількість пожеж у населених пунктах України впродовж ХІХ–ХХ ст. щорічно зростала. На цей показник у першу чергу впливали три чинники: кількість населення, характер його економічної діяльності та рівень протипожежних знань і навичок.

Серед міських населених пунктів Правобережної України найбільша кількість пожеж виникала в містах Київської губернії (табл. 1.1). Так, у порівнянні з 60-ми рр. ХІХ ст. цей показник у містах Київщини на 1909 р. зріс у 3 рази. Водночас за цей же період кількість пожеж збільшилася і у містах Волинської губернії в 3,5 рази. Виключенням у цьому переліку є стан пожежної безпеки міст Поділля. Ріст кількості пожеж тут був незначний, а на 1905– 1909 рр. цей показник навіть знизився у порівнянні з 1860-ми рр.

Таблиця 1.1

Кількість пожеж у містах і селах Правобережної України та загальноукраїнський показник (1860 – 1909 рр.)

Губернії	1860-1864 рр.	1865-1869 рр.	1895-1899 рр.	1900-1904 рр.	1905-1909 рр.
У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах
Волинська Київська Подільська	135 352 253	1441 2055 1887	314 303 175	2167 2631 2503	286 611 281	4598 6285 4517	359 1134 271	5877 9709 5473	479 1070 247	7654 14135 7141
По регіону %	740 31,6	5383 49,4	792 31,9	7301 46,6	1178 16,8	15400 33,0	1764 16,4	21059 34,6	1796 19,1	28930 36,6
По Україні	2341	10900	2481	15669	7059	46693	10751	60849	9382	78986

Загалом пожежі у містах регіону складали за досліджуваний період 1/7-1/6 частини від загальної кількості пожеж в Україні. Однак, з 1905 р. спостерігалися негативні тенденції у збільшенні частки пожеж у містах Південно-Західного краю у порівнянні із загальноукраїнським показником.

Першість за кількістю пожеж у селах Правобережної України належала, як і в містах, Київській губернії. Кількість пожеж у селах Київщини на 1909 р. зросла майже у 7 разів. Водночас цей показник збільшився у селах Волині в 5,4 рази, а на Поділлі – у 3,8 рази (див. табл. 1.1). Таким чином, найкраща ситуація з протипожежною безпекою населених пунктів на Правобережній Україні спостерігалася на Поділлі, що було наслідком меншої густоти населення цієї губернії в порівнянні з Київщиною та Волинню.

Частка пожеж у селах Південно-Західного краю була більшою, ніж відповідний показник у містах регіону. Так, за досліджуваний період вона складала 1/3 частину від загального показника пожеж в Україні. Як і в містах, спостерігалися негативні тенденції до її зростання, особливо на рубежі ХХ ст.

На середину ХІХ ст. кількість пожеж у населених пунктах Південно-Західного краю значно перевищувала середній показник не лише на Україні, а й загалом по Європейській частині Російської імперії. Густота заселення краю, особливості побутових умов проживання, характер економічної діяльності населення вплинули на доволі складну пожежну ситуацію в цьому регіоні України. Загалом слід зазначити, що першість за кількістю пожеж належала північно-західним губерніям України, де щільність населення була більшою, а протяжність губерній меншою. Окрім цього, й матеріал споруд був більш вогненебезпечним у порівнянні з південними регіонами України.

Значні позитивні зрушення в організації пожежної справи, що відбулися на Правобережній Україні в 80-х рр. зменшують показник кількості пожеж у регіоні на кінець ХІХ ст. до 30,8%. Однак, економічні труднощі та революційні події 1905-1907 рр. зводять нанівець цю позитивну тенденцію. Якщо у 1900-1904 рр. кількість пожеж зросла на 1,1%, то впродовж 1905-1909 рр. на 2,9% та склала 1/3 частину від усіх пожеж в Україні.

Серед губерній краю першість за кількістю пожеж належала Київській губернії, потім Волинській та Подільській. Фактично показник кількості пожеж знаходився в значній залежності від кількості жителів та розмірів поселення. Так, на 1 січня 1911 р. у Волинській губернії нараховувалося 9532 населених пункти та 493999 дворів. Поселення, які мали розмір до 200 дворів, складали 94,3% від загальної кількості і лише 5,7% припадало на великі населені пункти. В цьому відношенні становище поселень Волині було більш кращим, ніж у сусідніх губерніях Київщини та Поділля. Так, у Київській губернії при більшій щільності населення нараховувалося лише біля 2500 населених пунктів та 610000 дворів. Таким чином, якщо на Волині в середньому на одне поселення доводилося 52 двори, на Київщині – 204, то на Поділлі – 257 дворів.

Із загальної кількості пожеж на Правобережній Україні на середину 60-х рр. ХІХ ст. близько 12% становили пожежі в містах, тоді як на села припадало 88%. На кінець ХІХ ст. ці показники суттєво змінилися. Якщо пожежі в містах складали 7%, то на села припадало 93%.

Зменшення кількості пожеж у містах було результатом протипожежної діяльності міських самоврядувань, яку вони розгорнули саме на кінець минулого століття. У 1905-1909 рр. спостерігалася тенденція до різкого збільшення пожеж у сільській місцевості, що стало наслідком революційних подій в Україні та збільшенням кількості підпалів. Події 1905-1907 рр. більш негативно вплинули на стан пожежної безпеки сіл Правобережної України, ніж у містах. Аналогічні процеси спостерігалися й по всій Україні (табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Відсоток пожеж у містах і селах України (1860 – 1910 рр.)

Роки	У містах України	У селах України
1860-1864 1865-1869 1895-1899 1900-1904 1905-1909 1910	17,7 13,7 13,1 15,0 10,6 10,9	82,3 86,3 86,9 85,0 89,4 89,1

Спустошливість пожеж (середня кількість дворів знищених вогнем під час однієї пожежі) залежала в основному від рівня скупченості дворів і будівель, географічних та метеорологічних умов, ступеня використання вогнестійких матеріалів, стану протипожежних заходів захисної дії (протипожежне водопостачання, пожежне обладнання, наявність пожежної команди) тощо.

У 1909 р. волинським земством, з метою визначення тарифів за обов’язковим страхуванням, був проведений аналіз страхових і пожежних випадків за 1903-1908 рр. Отримані статистичні дані дають підстави стверджувати, що зі збільшенням розмірів поселення та скупченості дворів у ньому зростала й спустошливість пожеж (табл. 1.4). Цей висновок фактично стосується всіх поселень України.

Таблиця 1.4

Кількість пожеж та втрати від них в залежності від розміру поселення у Волинській губернії за 1903-1908 рр.

Пожежі та їх наслідки	Поселення з чисельністю дворів	Всього
До 50	50-200	Понад 200
Кількість пожеж Кількість знищених дворів Спустошливість Сума сплаченої винагороди (у крб.)	1415 2442 1,7 334852	4367 15238 3,5 2154872	3092 11125 3,6 1063435	8874 28805 3,2 3553159

Серед губерній Південно-Західного краю перше місце за спустошливістю пожеж належало Волинській губернії. На Волині на початок ХХ ст. цей показник був найгіршим узагалі серед губерній України. Так, у виступі молодшого чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторі М. С.Покотило на засіданні губернського комітету у справах земського господарства 10 вересня 1908 р. відзначалося, що “незважаючи на те, що Волинська губернія за кількістю пожеж займає скромне місце (максимум 1690 у рік) за спустошливістю, стоїть перед іншими губерніями. В той час як у Київській губернії, при незрівнянно більшому забезпеченні окремого подвір’я на 3600 пожеж видається 647000 крб., у Волинській губернії внаслідок 1608 пожеж у 1905 р. видано 783500 крб.”.

До речі, якщо на Київщині та Поділлі спустошливість пожеж на початок ХХ ст. у порівнянні з 60-ми рр. ХІХ ст. знизилася, то на Волині, навпаки, зросла (табл. 1.5). Основні причини такої ситуації полягали в тому, що більша частина споруд в українському Поліссі залишалася дерев’яною, до того ж упродовж зазначеного періоду кількість населення на Волині істотно зросла. Проте, кількісний склад професійних та добровільних пожежних формувань у регіоні й надалі не відповідав необхідним потребам.

Таблиця 1.5

Спустошливість пожеж у губерніях Правобережної України та загальноукраїнський показник (1860 – 1909 рр.)

Губернії	1860-1864 рр.	1865-1869 рр.	1895-1899 рр.	1900-1904 рр.	1905-1909 рр.
Волинська Київська Подільська	3,1 1,8 1,9	3,1 1,9 1,8	3,4 1,3 1,6	4,3 1,6 1,7	3,6 1,5 1,7
По регіону	2,3	2,3	2,1	2,5	2,3
По Україні	2,3	2,0	1,8	1,9	1,7

Розглядаючи спустошливий характер пожеж в 60-х рр. ХІХ ст., можна побачити більш різкі грані не лише між окремими губерніями в цілому України, але й між губерніями досліджуваного регіону. На початку 60-х рр. ХІХ ст. серед населених пунктів Правобережної України найгірша ситуація із спустошливістю пожеж спостерігалася у містах краю (табл. 1.6). До того ж на Волині цей показник перевищував середній по Україні майже у двічі.

Таблиця 1.6

Спустошливість пожеж у містах і селах Правобережної України та загальноукраїнський показник (1860 – 1909 рр.)

Губернії	1860-1864 рр.	1865-1869 рр.	1895-1899 рр.	1900-1904 рр.	1905-1909 рр.
У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах
Волинська Київська Подільська	4,7 2,3 1,5	3,0 1,6 1,8	2,9 2,6 1,8	3,1 1,9 1,7	2,4 1,1 1,0	3,4 1,1 1,7	2,1 0,9 1,0	4,5 1,6 1,8	1,4 0,8 1,1	3,7 1,6 1,7
По регіону	2,8	2,1	2,4	2,2	1,5	2,1	1,3	2,6	1,1	2,3
По Україні	2,4	2,3	1,8	2,3	1,1	2,0	1,3	2,1	1,0	1,9

Складна ситуація з пожежною безпекою міст Південно-Західного краю в 60-х рр. ХІХ ст., пояснюється тим, що інтенсивний розвиток промисловості та торгівлі, подорожчання земельних ділянок у містах різко збільшили скупченість споруд. Водночас, основним будівельним матеріалом для міст регіону залишалося дерево. Роль професійних пожежних команд як можливого чинника, який міг би вплинути на зменшення цих негативних показників, була незначною. Адже навіть частина повітових міст, особливо на Волині, у 60-х рр. ХІХ ст. ще не мала команд професійних вогнеборців. До цього додавалися нестача води при гасінні пожеж та повна відсутність водопроводів.

У наступні п’ятиріччя у містах України спостерігалася стійка тенденція до зменшення спустошливості пожеж. Ці позитивні зрушення, на наш погляд, стали результатом кращої організації пожежної справи у містах, росту професіоналізму та технічного оснащення пожежних команд, збільшення кількості вогнестійких будівель (подекуди в містах регіону на початку ХХ ст. навіть заборонялися спорудження приміщень із вогненебезпечних матеріалів). Загалом же спустошливість пожеж у містах Правобережної України була, за виключенням Волині, дещо нижчою ніж загальна по Україні.

Щодо спустошливості пожеж у сільських населених пунктах краю, то крім Волині, де цей показник з кожним п’ятиріччям зростав, в інших губерніях він залишався приблизно однаковим. Однією із причин найгіршої ситуації у поселеннях Волині був матеріал, з якого традиційно будувалися споруди. Якщо на Поділлі та півдні Київщини більшого поширення набули глинобитні будівлі, то для населених пунктів Волині та півночі Київщини були характерні дерев’яні споруди, криті соломою.

Навіть на 1911 р. у Волинській губернії 79,2% будівель були дерев’яними та 91,9% знаходилися під солом’яною стріхою. У цьому відношенні становище поселень Волині було подібним до населених пунктів Чернігівщини, де спустошливість пожеж за 1895-1909 рр. склала відповідно у першому п’ятиріччі – 3, другому – 2,7, третьому – 2,2. Але й тут ці показники були значно нижчі, ніж на Волині, оскільки протипожежна діяльність земств на Чернігівщині розпочалася на 40 років раніше.

Підтвердженням висновку про вплив матеріалу, з якого будувалися споруди, на спустошливість пожеж можуть слугувати відомості про розповсюдження вогнестійких матеріалів у Волинській губернії. Наприклад, в Старокостянтинівському повіті, де переважали вальковані будівлі, спустошливість пожеж була вдвоє меншою, ніж у Рівненському повіті, де більшість споруд була дерев’яними (відповідно 2,6 та 4).

Загалом спустошливість пожеж у селах була більшою, ніж у містах регіону, оскільки останні мали значну кількість кам’яних споруд та краще організовану пожежну справу і нагляд за дотриманням протипожежних правил. Водночас спустошливість пожеж в поселеннях Південно-Західного краю була більшою, ніж у населених пунктах півдня України. Тут значну роль у її зменшенні відігравали такі чинники як матеріал будівель (у більшості випадків глина та камінь), розміщення споруд з відповідними протипожежними розривами (масове заселення регіону розпочалося у ті роки, коли вже існували чітко визначені протипожежні правила з розміщення будівель у новостворених поселеннях та певний контроль за їх дотриманням), протипожежна діяльність земств (на Правобережній Україні вони розпочали діяти лише у ХХ ст.).

Наступний показник – розмір втрат від пожежі (кількість дворів та будівель знищених вогнем і сума збитків) знаходився у прямій залежності від кількості пожеж та їх спустошливості. Що стосується статистичних даних про суми збитків, то слід зазначити, що вони найменш достовірні. Чіткої системи оцінки втрат у пореформений період не існувало. На початок досліджуваного періоду втрати внаслідок пожежі рухомого майна, особливо у сільській місцевості, взагалі не підраховувалися. До того ж враховували лише виключно прямі збитки.

Аналізуючи статистичні дані можна констатувати, що міста за цим показником більше потерпали від пожеж, ніж села. Наприклад, у той час, як збитки в містах на 1864 р. зросли на 70% у порівнянні з 1860-1862 рр., у селах вони збільшилися лише на 25%. Показники збитків кожної губернії свідчать, що вони мають значну різницю, яка залежить не лише від кількості споруд, які постраждали від пожежі, але й визначаються їх призначенням. Наприклад, знищене вогнем лише одне підприємство могло перевершити суму збитків усіх житлових будинків, які згоріли.

Серед міст Правобережної України найбільше потерпали від пожеж населені пункти Волинської та Київської губерній. Водночас спостерігалася тенденція до стійкого зменшення кількості знищених дворів серед міст Поділля (табл. 1.7).

Таблиця 1.7

Кількість знищених пожежею дворів у містах і селах Правобережної України

Та загальноукраїнський показник (1860 – 1909 рр.)

Губернії	1860-1864 рр.	1865-1869 рр.	1895-1899 рр.	1900-1904 рр.	1905-1909 рр.
У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	У містах	У селах	містах	У селах
Волинська Київська Подільська	639 822 364	4266 3333 3514	937 804 312	6679 5013 4326	794 676 295	15674 8331 7463	752 1066 284	26184 15895 9718	671 864 279	28556 22205 12396
По регіону %	1825 33,1	11113 41,3	2053 39,5	16018 40,1	1765 23,0	31468 33,9	2102 15,5	51797 41,5	1814 20,1	63157 43,0
По Україні	5513	26930	5204	39975	7667	92848	13535	124940	9038	146707

Загалом відсоток знищених вогнем дворів у містах регіону протягом досліджуваного періоду поступово зменшувався. Якщо на 1860-1864 рр. він складав 33,1% від загального показника по Україні, то на кінець ХІХ ст. зменшився на 10,1%, а на 1900-1905 рр. цей показник у порівнянні з 60-ми рр. знизився майже в 2 рази. Лише події 1905-1907 рр. вплинули на ріст кількості знищених пожежею дворів.

Дещо складніша ситуація спостерігалася в повітах Південно-Західного краю (див. табл. 1.7). Наведені в таблиці показники ще раз підтверджують той факт, що революційні події 1905-1907 рр. більше відбилися на сільській місцевості, ніж на містах Правобережної України. Справа полягала не лише у тому, що збільшилася кількість пожеж взагалі та підпалів зокрема. Внаслідок економічної кризи проходило зубожіння місцевого населення, а це негативно вплинуло на діяльність добровільних дружин, фінансування яких проводилося фактично самими мешканцями, і, які становили важливий фактор у боротьбі із спустошливістю пожеж.

Як і за іншими показниками, першість за кількістю знищених вогнем дворів у сільській місцевості також належала поселенням Волині, далі – Київщині та Поділлю. Протягом досліджуваного періоду спостерігалося постійне збільшення втрат від пожеж у всіх губерніях регіону. Якщо на період 1860-1864 рр. цей показник складав у селах Волинської губернії – 4266 дворів, Київської – 3333, Подільської – 3514, то впродовж 1905-1909 рр. він зріс відповідно на Волині та Київщині – у 6,7 рази, а на Поділлі – у 3,5 рази.

Щодо загальної тенденції росту знищених пожежею дворів у губерніях краю, то першість з цього показника також належала Волинській губернії (табл. 1.8).

Таблиця 1.8

Середня щорічна кількість дворів, які згоріли на 1000 подвір'їв

У губерніях України (60-ті рр. ХІХ ст.)

Губернії	У цілому по губернії	Губернії	У цілому по губернії
Правобережна Україна Київська Подільська Волинська Південна Україна Таврійська Херсонська Катеринославська	3,1 3,2 5,3 1,6 1 1,9	Лівобережна Україна Чернігівська Харківська Полтавська	8,9 2,7 2,4
У середньому по Україні	3,24

Ситуація із значною збитковістю пожеж на Волині багато в чому була подібна аналогічному стану в Чернігівській губернії та північних повітах Київщини. В цьому регіоні існували схожі проблеми – переважна більшість будівель із дерева покриті соломою, велика скупченість споруд та значна густота населення. Саме внаслідок цих чинників кількість знищених пожежею дворів населених пунктів Волині та Чернігівщини перевищували загальноукраїнський показник.

У подальші десятиліття кількість знищених пожежею дворів у населених пунктах Правобережної України продовжувала зростати (табл. 1.9). Зокрема, на 1905-1909 рр. цей показник у Волинській губернії зріс у 5,9 рази, на Київщині – у 5,6 рази та Поділлі – у 3,3 рази. Це було пов’язано із зростом кількості населення та житлових і господарських будівель при досить повільному усуненню чинників, що спричиняли вищевказані негативні тенденції.

Таблиця 1.9

Кількість знищених пожежею дворів у губерніях Правобережної України та загальноукраїнський показник (1860 – 1909 рр.)

Губернії	1860-1864 рр.	1865-1869 рр.	1895-1899 рр.	1900-1904 рр.	1905-1909 рр.
Волинська Київська Подільська	4905 4155 3878	7616 5817 4638	16468 9007 7758	26936 16961 10002	29227 23069 12675
По регіону %	12938 39,9	18071 29,7	33233 31,9	53899 38	64971 40,6
По Україні	45179	60890	100091	138196	155612

Аналізуючи відсоток знищених вогнем дворів окремо по містах та селах Правобережної України, бачимо, що з кожним п’ятиріччям цей показник зменшувався у містах краю при одночасному зростанні у селах (табл. 1.10). Так, наприклад, якщо на початку 60-х рр. ХІХ ст. відсоток знищених пожежею дворів у містах Правобережної України складав 14,1%, то в 1905-1909 рр. він знизився майже у 4,5 рази. Високий показник із кількості знищених пожежею дворів у містах регіону в 50-60-ті рр. ХІХ ст. пояснюється насамперед становищем міських населених пунктів, переважна більшість серед яких у цей період відрізнялася від великих поселень лише статусом. В усьому іншому вони були подібні селам, маючи дерев’яні, переважно одноповерхові споруди, вкриті соломою, при відсутності повноцінних пожежних обозів та команд вогнеборців.

На початок ХХ ст. ситуація щодо нищівних руйнувань міських населених пунктів вогняною стихією кардинально змінюється на краще. Виведення вогненебезпечних об’єктів за межі центральних районів міст, збільшення кількості пожежних команд, ріст професіоналізму вогнеборців, покращення протипожежного водопостачання об’єктивно сприяли поліпшенню ситуації з протипожежним станом міських населених пунктів, що й призвело до зниження відповідного показника знищених вогнем дворів.

Таблиця 1.10

Відсоток знищених вогнем дворів у містах і селах Правобережної України та загальноукраїнський показник (1860 – 1910 рр.)

Роки	У містах регіону	У містах України	У селах регіону	У селах України
1860-1864 1865-1869 1895-1899 1900-1904 1905-1909 1910	14,1 11,4 5,3 3,9 2,8 2,9	17 8,6 8 10 6,2 6,4	85,9 88,6 94,7 96,1 97,2 97,1	83 91,4 92 90 93,8 93,6

Проте, аналіз середньої суми збитків, що виникала внаслідок однієї пожежі, дає підстави стверджувати, що за цим показником міста більше потерпали від пожеж, ніж села. Так, на 1860-ті рр. середня сума збитків у містах Південно-Західного краю перевищувала аналогічний показник у селах в 1,5 рази. На кінець ХІХ ст. ця різниця різко зросла внаслідок великих пожеж, які охопили міста Київської та Волинської губерній. Зокрема, у 1895-1899 рр. цей показник у містах краю перевищував втрати правобережних сіл у 5,6 рази. Але вже на початку ХХ ст. спостерігалася певна позитивна тенденція до зменшення суми збитків у містах. Так, у 1905-1909 рр. сума збитків від однієї пожежі у порівнянні з 1895-1899 рр. зменшилася майже у 3 рази. Ця позитивна тенденція була пов’язана із покращенням загального стану організації пожежної охорони в містах та реформуванням протипожежного страхування в Україні.

Найбільше збитків у містах Правобережної України припадало на Київську губернію, економічний потенціал якої, а отже й кількість підприємств, була більшою, ніж в інших губерніях. Разом з тим населені пункти Київщини перевищували інші губернії краю за кількістю та густотою населення. На другому місці за збитковістю знаходилася Волинська губернія, де спустошливість пожеж була надто великою, а на останньому – Подільська губернія. Проте, вже у 1905-1909 рр. намітилася тенденція до зменшення суми збитків у містах Київщини, внаслідок чого у цей період на перше місце за збитковістю виходить Волинська губернія.

Досить схожою була ситуація із збитковістю пожеж і в сільських населених пунктах краю, де до 90-х рр. ХІХ ст. найгірший показник належав селам Київщини. Проте, вже починаючи з цього періоду, перше місце за збитковістю пожеж почала посідати Волинська губернія. Однак, під час загострення соціально-політичних подій 1905-1907 рр. найбільше постраждали від пожеж села Поділля. Все ж, незважаючи на це, аналіз показника суми збитків від однієї пожежі в селах регіону протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. підводить до висновку, що загалом найгірша ситуація з протипожежною безпекою сільських населених пунктів складалася у Волинській губернії, де збитковість пожеж перевищувала середній показник на Правобережній Україні впродовж усього досліджуваного періоду.

Підсумовуючи аналіз цього показника в сукупності по губерніях, бачимо, що впродовж 1860-1899 рр. перше місце посідала Київська губернія, за нею – Волинська та Подільська. У період 1900-1904 рр. стала лідирувати Волинська губернія, й ця тенденція збереглася (за винятком 1905-1909 рр., коли найбільше збитків отримали від пожеж населені пункти Поділля) надалі.

Порівнюючи відсоток загальної суми збитків у містах України до відповідного показника в сільських населених пунктах, робимо висновок, що до початку ХХ ст. сума збитків у містах України з кожним наступним п’ятиріччям постійно зростала з одночасним її зниженням у селах, проте, з 1900 р. намітився зворотній процес щодо збільшення суми збитків у повітах та зниження її у містах (табл. 1.14). Цей процес став можливим завдяки росту професіоналізму пожежних, зменшення часу на прибуття вогнеборців до місця загоряння, поступовим розширенням мережі добровільних пожежних товариств та дружин у тому числі й об’єктових.

Таблиця 1.14

Відсоток загальної суми збитків у містах і селах України (1860 – 1909 рр.)

Роки	У містах України	У селах України
1860-1864 1865-1869 1895-1899 1900-1904 1905-1909	31,4 20,1 36,8 31,7 26,1	68,6 79,9 63,2 68,3 73,9

Для об’єктивної оцінки протипожежної діяльності місцевих органів влади та земств, доречно проаналізувати пожежі відповідно до причин їхнього виникнення. Статистичні дані про кількість пожеж у містах Правобережної України у 1870-1909 рр. свідчать, що 2% з них виникали від блискавок, 18,1% – від несправності опалювальних приладів, 23,8% – від необережного поводження з вогнем, 17,3% – припадало на підпали та 38,8% причин пожеж залишалося невідомими.

Аналіз аналогічних показників у селах краю свідчить, що кількість пожеж від блискавки в поселеннях була більшою ніж у 2 рази – 5,2%. Цей показник став результатом створення системи захисту від блискавки в містах і водночас через незнання та традиційні погляди на побут, ігноруванням цього чинника в селах. Пожежі від несправності опалювальних приладів у селах були меншими, і їхня кількість складала 13,7%. Необережність при поводженні з вогнем була майже на однаковому рівні, що і в містах – 22,1%. Натомість чисельність підпалів була більшою й складала – 18,8%. В основному на збільшення цього показника вплинули події 1905-1907 рр. Якщо в містах у 1905-1909 рр. кількість підпалів у порівнянні з попереднім п’ятиріччям зросла на 0,3%, то у селах Правобережної України збільшилася на 5,5%. Кількість пожеж, яка сталася з невідомих причин у селах краю, складала 40,2%, що було наслідком неефективної системи розслідування пожеж і відсутності фахівців подібної справи.

В цілому схема аналізу причин пожеж, запропонована МВС Росії, була спрощеною й не достатньо досконалою. Чотири рубрики (блискавка, несправність опалювання, необережність та підпал), під які підводилися причини пожеж, якщо й могли задовольнити статистичний аналіз в 60-70-ті рр., то вже на кінець ХІХ ст. взагалі не відповідали міжнародним стандартам. Така ситуація в системі обліку була наслідком відсутності профілактичних заходів зі зменшення кількості й збитковості пожеж та системи контролю за ними на державному рівні. Таким чином, МВС Росії тривалий час не враховувало, а отже й не працювало в напрямку зменшення пожеж від дитячих пустощів, несправності електрообладнання, техніки тощо.

Порівнюючи причини пожеж у населених пунктах Південно-Західного краю й загалом по Україні, можна констатувати, що 1,5% з них припадало в містах України на удари блискавок. Причини пожеж від несправності опалювальних приладів у містах краю були меншими ніж загалом в Україні, де вони складали 20,9%. На пожежі від необережного поводження з вогнем доводилося в українських губерніях 24,2%. Пожежі з невідомих причин становили 40,3%. Натомість спостерігалися негативні тенденції із значно більшої кількості підпалів у містах регіону, які перевищували загальноукраїнський показник на 4,2%, що було наслідком кризових явищ в економіці регіону на початку ХХ ст. та революційних подій 1905-1907 рр.

У селах України причини пожеж розподілилися таким чином: від блискавки – 4,8%, несправності опалювальних приладів – 14,1%, необережності – 21,4%, підпалів – 16,2%, з невідомих причин – 43,5%. Як і в містах, показник пожеж від підпалів перевищував загальноукраїнський, оскільки революційні події 1905-1907 рр. більш негативно вплинули на правобережні села, ніж на поселення Південної України.

На півріччя червень-листопад у містах краю припадало більше половини пожеж – 55,1%, тоді як на півріччя грудень-травень – 44,9%. У селах Правобережної України ця різниця була ще разючішою, на літо-осінь – 59,2%, а на зиму-весну – 40,8%. Водночас і спустошливість пожеж та збитки від них літом і восени в містах та селах краю були значними. Так, у селах регіону на півріччя червень-листопад кількість знищених вогнем дворів складала 60,1%, а на грудень-травень – 39,9%. У містах цей показник становив на літо-осінь – 54,5%, а на зиму-весну – 45,5%.

Однією із причин великої спустошливості та кількості пожеж, які виникали у весінньо-літній період, були особливості життя населення краю та метеорологічні умови. Землеробське населення України весну й літо проводило здебільшого в полі, за межами поселень, де у цей період залишалися лише безпомічні старці та без належного догляду діти. Тому й необережне поводження з вогнем відігравало значну роль серед причин пожеж.

Найбільш вогненебезпечними серед місяців традиційно були серпень та вересень. Причини крилися в тому, що саме в цей період проходив обмолот хліба і привіз снопів до садиб. Відтак у цю пору року не лише подвір’я, але й вулиці були вкриті соломою, яка часто-густо ставала причиною швидкого поширення вогню від однієї будівлі до іншої.

Висновок: Таким чином, серед губерній Правобережної України найбільше пожеж виникало на Київщині, що було пов’язано з більшою кількістю населення, яке проживало на цій території. Серед загальної кількості пожеж 9/10 припадало на сільську місцевість. Хоча щорічно кількість пожеж у губерніях краю зростала, проте у порівнянні з 60-ми рр. ХІХ ст., на початку ХХ ст. цей показник у губерніях Південно-Західного краю зменшився в середньому на 10%. Це було пов’язано, з одного боку, з бурхливим розвитком у пореформений період Півдня України та промислових регіонів Лівобережжя, де відсоток пожеж за цей же період навпаки зріс, а з іншого – з протипожежною діяльністю органів міського самоврядування та земств на Правобережній Україні.

2. Організація служби та підготовка кадрів

В пожежній охороні

Створення професійної пожежної охорони в Україні відбувається в першій половині XIX ст. Зокрема, в 1823 р. виникає професійна команда вогнеборців у Харкові, у 1841 р. – в Києві, Чернігові та Єлісаветграді тощо. На початок XIX ст. у більшості міст та сіл України існувала натуральна пожежна повинність. Чоловіча частина населення зобов'язана була із власним інвентарем брати участь у гасінні пожеж. Не маючи достатніх знань та досвіду в такого роду діяльності населення практично не могло протистояти вогняній стихії. Щорічне зростання кількості та спустошливості пожеж, величезні збитки від них змусили російський уряд поступово відмовитися від пожежної повинності в містах та розпочати створення команд професійних вогнеборців. Найсерйознішими проблемами з якими зіткнувся уряд при створенні професійної пожежної охорони – були проблеми фінансування та підготовки кадрів.

Згідно наказу Олександра І від 24 червня 1803 р. комплектування пожежних підрозділів проводилося із солдат непридатних до стройової служби. Очолювалися такі команди унтер-офіцерами запасу або чинами поліції. Непридатність до стройової служби стосувалася не лише стану здоров'я, але й нерідко означала – неблагонадійність (правопорушення, злочини проти цивільних осіб та ін.). Урядовим наказом 1837 р. дозволялося навіть набирати до пожежних частин осіб, які відбули покарання. Це призводило до того, що у деяких командах знаходили притулок колишні арештанти. Оскільки держава виділяла мінімальні кошти на утримання вогнеборців (заробітна плата рядового поліцейської пожежної команди складала 30 – 40 крб. на рік), то наслідком такої політики до кінця 60-х рр. ХIХ ст. стало зростання випадків зловживань з боку рядового складу пожежних підрозділів.

Пожежні досить часто виїжджали на пожежі голодними, обірваними, а то й зовсім непідготовленими до роботи. Тому, напевне вони й займалися жебруванням, стягненням на свою користь плати за виїзд. Наприклад, у Києві за виклик пожежної команди брали з погорільців 7 крб. 15 коп. Якщо ж хто-небудь не бажав платити, то пожежні силою могли відібрати штрафні гроші. Ставлення громадськості до вогнеборців у цей період влучно висловив К. Прутков: “Приїхала пожежна рота – зачиняй ворота”.

Пожежні команди, організовані згідно рекрутської системи комплектування, задовольняли лише кількісно, але не якісно. Сама думка про присилування викликала у людини халатне, а то навіть і вороже ставлення до роботи, яку вона виконувала, тим більше, якщо ця робота була їй не до вподоби. Між тим, низький технічний рівень оснащення команд вогнеборців вимагав високих професійних якостей особового складу частин. Саме від їхнього вміння та злагодженої роботи залежало збереження майна й життя громадян не лише окремих осель, а інколи й цілих поселень.

Підготовка до служби рядового складу підрозділів повністю покладалася на брандмейстерів. Посада брандмейстера або “вогнегасячих справ майстра” з’явилася в Україні ще наприкінці ХVIII ст. Спочатку в його обов’язки входив ремонт та збереження в належному стані пожежних насосів і обозу. Наказом від 24 червня 1803 р. на брандмейстерів покладалося повне керівництво пожежними частинами.

Однак, фактично керівник пожежного підрозділу до реформи професійної пожежної охорони 1907 р. не міг самостійно вирішувати жодного важливого питання. З одного боку, діяльність брандмейстерів постійно паралізувалася втручанням представників міських управ (членів міських самоврядувань, комісій, комітетів у справах пожежної частини тощо), а з іншого – місцевої поліцейської влади (поліцмейстерами, справниками). Таким чином, брандмейстер не був фактично ні господарем команди, ні керівником гасіння пожежі, а особою, яка повністю залежала від поліцейської влади і господарських розпоряджень представників управ.

Єдиної програми підготовки кадрів не існувало. Водночас, актуальним залишалося питання підготовки керівного складу пожежних частин. Унтер-офіцери та брандмейстери за професійними якостями мало чим відрізнялися від “пожежних служителів”. Така проблематична ситуація у фаховій підготовці існувала майже до початку ХХ ст. Із доповіді Вінницької міської думи від 5 вересня 1903 р. відомо, що: “Пожежні служителі, набрані до складу команди без попереднього іспиту на придатність до пожежної справи, цілком ні до чого не привчені... усі вони незнайомі навіть із елементарними вимогами правил гасіння пожеж. Очолює команду старший пожежний, який за своєю недосвідченістю … не відрізняється від усіх інших”.

Строковість рекрутської повинності вела за собою постійні зміни в особовому складі пожежних підрозділів, унаслідок чого багато службовців, які отримали чималий досвід у пожежній справі, залишали команди у зв'язку із закінченням строку служби. Отже, потрібний був не один місяць навчання, щоб навчити новобранців елементарним правилам і тактиці гасіння пожеж.

Складна ситуація з комплектацією пожежних гарнізонів на Правобережній Україні змушувала МВС Росії вживати кардинальних заходів. Ще циркуляром за № 44 від 25 квітня 1860 р. міністерство заборонило комплектувати пожежні команди нижніми військовими чинами. Водночас, циркуляром за № 58 від 21 травня 1861 р. були визначені основні засади для створення міських професійних пожежних команд на основі вільного найму. Команди повинні були комплектуватися або вільнонайманими людьми, або міщанами за вибором громадськості міста. При виникненні міської вільнонайманої пожежної команди, коні з пожежним обозом передавалися в розпорядження органу місцевого самоврядування. Там, де міських коштів не вистачало, на утворення команди та пожежного депо дозволялося одноразово використати страховий запасний капітал. Усі розпорядження з питань функціонування пожежного обозу та команди покладалися на міські думи, але керівництво діями пожежних мало залишатися в руках поліції.

Пожежні частини, створені наказом уряду повністю підпорядковувалися поліції. Поліцейська влада не лише вирішувала питання підготовки та організації служби в пожежних командах, але й втручалася в сам процес гасіння пожеж. Її некомпетентність у цій справі нерідко призводила до згубних наслідків при ліквідації пожеж – знищення майна та загибелі як погорільців, так і самих пожежних. Міські управи на кошти яких у 60 – 70 рр. ХІХ ст. функціонувала поліцейська пожежна служба не могли контролювати її діяльність. Сама ж поліція, виконуючи в першу чергу власні специфічні завдання, мало звертала увагу на пожежні підрозділи. Вона дивилася на пожежних як на безкоштовну робочу силу. Тому досить часто пожежні обози, коні та й самі вогнеборці використовувалися на сторонніх роботах.

На кінець ХІХ ст. в Україні сформувалася система організації гасіння пожеж в якій одночасно співіснували вільнонаймані команди, що підпорядковувалися поліції, вільнонаймані команди під управлінням міського самоврядування, громадські пожежні команди та добровільні пожежні дружини.

Боєздатність та професіоналізм пожежних підрозділів значною мірою залежали від організації служби та підготовки пожежних. Робота вогнеборців при поліцейських частинах України була вкрай важкою. Робочий день починався о 5 (6) годині ранку і тривав 15 – 16 годин. Єдиного розпорядку дня в пожежних частинах України не було. Після підйому пожежні ставали до молитви (серед вогнеборців України особливою повагою користувалися ікони Богородиці Неопалимої Купини, пророка Іллі та Миколая Чудотворця). Потім 1,5 – 2 години чистили та годували коней, проводили прибирання приміщень, замітали двір та вулицю поблизу пожежного депо і чистили обоз.

Після сніданку (о 7 годині ранку) починалися стройові заняття та різні господарські роботи. Крім цього, вогнеборці почергово несли вартову службу на каланчі, біля воріт, поблизу стайні та в інших місцях. Робочий день закінчувався загальною молитвою о 9 годині вечора. Служба в пожежних частинах краю була однозмінною. Пожежні вдень і вночі знаходилися на посту, не виключаючи жодного дня протягом року, до того ж навіть вночі їм не дозволяли знімати чоботи, щоб не затримувати виїзд на пожежу. Відлучатися з території частини без дозволу пожежні не мали права. Тільки раз на тиждень пожежний міг піти на 3 години в лазню і раз на місяць отримував звільнення на добу. Дозволялося це лише в тому випадку, коли він не завинив перед брандмейстером. Деякі вогнеборці знаходилися в казармах без відпустки по декілька місяців підряд.

Підготовка рядових служителів включала стройові заняття та словесність. У стройові заняття, крім власне стройової підготовки (вдосконалення стройового кроку, віддання честі та ін.), входила робота з пожежною технікою: пожежні лазили по драбинах, спускалися по мотузці з навчально-тренувальної башти і каланчі, стрибали в сітку з даху або з вікна високого будинку, прокладали пожежні рукави тощо. Деякі методи навчання були зовсім принизливими. Зокрема, щоб привчити пожежних до роботи у задимлених будівлях, керівництво команди проводило наступні дії: у спеціальному приміщенні, щоб створити густий дим, підпалювали сміття; сюди ж кидали срібний карбованець і нічим не захищений пожежний мав віднайти монету. Якщо пожежний її відшукував, вона ставала його власністю, але, як правило, таке навчання закінчувалося непритомністю від чаду. Нерідко ці “навчання” проводилися у присутності комісій від міської управи або інших владних структур.

Поліцейська влада, яка керувала пожежною справою, більше цікавилася зовнішньою стороною та виглядом пожежних частин, ніж їх боєздатністю. Нерідко боєздатність команд оцінювалася за виглядом коней. У губернських, а подекуди і в повітових містах підбирали рідкісних коней, заводили нарядну збрую з прикрасами; пожежних одягали в нарядні мундири, мідні каски прикрашувалися різними гребнями. На погляд можновладців, зовнішній блиск вселяв міщанам думку про високу організованість пожежних команд. Але паради більше задовольняли марнославство місцевої влади та іноді дозволяли їй отримувати почесні нагороди. Коли ж спалахувала пожежа, наряджена команда запізнювалася, рвалася упряж, лопалися рукави, або насоси не подавали воду. Так, 15 жовтня 1908 р. о 7 годині вечора сталася велика пожежа в кам’яному флігелі садиби Лангвілля в м. Києві. Поширенню пожежі значною мірою сприяло запізнення Двірцевої пожежної частини, яка прибула лише через півгодини після виклику, хоча розташовувалася всього-на-всього на відстані чотирьох садиб від місця пожежі.

У перший рік служби замість навчання новачків посилали на всі важкі і брудні роботи: мити стайні, вивозити сміття та ін. Особливу ставку брандмейстери робили на останні рядки ''підписки" – договору, який заключали всі новоприбулі в пожежні частини. Потрапивши в частину, пожежний не міг скаржитися на несправедливі дії своїх начальників.

Пожежні обмежувалися в елементарних правах. Згідно Статуту внутрішньої служби, начальник звертався до пожежного лише на “ти”. Вогнеборцям заборонялося вступати в спілки й товариства, відвідувати клуби та зібрання. В деяких містах їм заборонялося їздити на конках і в трамваях, заходити в громадські сади та парки, де висіли оголошення: “Нижнім чинам і з собаками вхід заборонений”.

Вільнонайманість пожежної служби дещо покращила ситуацію в підборі кадрів для професійної пожежної охорони. Відтепер вогнеборці несли службу в пожежних частинах за власним бажанням. Проте, й надалі важка праця пожежних цінувалася досить низько. Напевно цими обставинами й пояснюється велика плинність кадрів у професійній пожежній охороні. В 1902 р. у часопису “Пожарное дело” зазначалося: “Серед... причин, які викликають негативні тенденції у складі пожежних команд, чільне місце посідає короткочасність служби найбільш здібних пожежних. Більшість із них ставляться до цієї професії як до такої, якою можна годуватися лише доти, поки немає іншого, більш вигідного ринку для застосування власної праці”.

Щоб вирішити проблему плинності кадрів, міські органи самоврядування стали запроваджувати додаткові виплати. Так, у 1909 р. міська управа Черкас видає постанову, згідно якої вводиться додаткова оплата за вислугу років. За цією постановою пожежні, які служили без перерви, за кожне трьохріччя отримували до заробітної плати додатково 12 крб. на рік. Таких премій допускалося три, після чого подальші надбавки до заробітної плати припинялися.

Жили пожежні при своїх частинах у погано пристосованих, необладнаних належним чином казармах. Окремі квартири або кімнати надавалися лише брандмейстерам та їхнім помічникам, інколи машиністам парових машин. Сімейним вогнеборцям, головним чином майстрам з ремонту обладнання, з дозволу адміністрації пожежної команди, відводили закуток в казармі за фіранкою або шафою.

Казарми пожежних розміщувалися на з’їжджих дворах, а з другої половини ХIХ ст. – при пожежних депо або поліцейських частинах. Вогнеборці та їхні сім’ї постійно були свідками похмурого життя поліцейських дворів. Так, письменник В. А. Гіляровський, описуючи життя Тверської пожежної частини Москви, яка охороняла центр міста, зазначав: “Величезне пожежне подвір’я було завалене купами гною, що викидався щодня зі стаєнь... Пожежні в двох поверхах, низеньких і задушливих, були набиті, як оселедці в діжці, і спали покотом на нарах, а навкруги на мотузках сушилися промоклі на пожежах одяг та білизна”.

Дії пожежних суворо обмежувалися статутом, проявляти будь-яку ініціативу під час гасіння пожежі не дозволялося. “Ніхто з пожежних не має права на власний розсуд, без особливого розпорядження, почати будь-які дії, або припинити почате”. За втрату здоров’я, за життя пожежного ніхто не відповідав. Поранення та опіки на пожежах були звичним явищем. Індивідуальних захисних засобів через брак коштів у пожежних командах практично не було. Лише підрозділи Києва, Житомира та Кам’янець-Подільського мали захисні маски Генича. Вогнеборці ж більшості повітових міст України залишалися незахищеними. Звідси, нерідкі були випадки загибелі пожежних цілими групами.

Пожежний, вступаючи на службу, давав підписку, в якій, зокрема, зазначалося: “За маловажливі вчинки, які не тягнуть за собою судової відповідальності, а також за порушення дисципліни, я, за розсудом начальства, можу бути покараним: звільненням зі служби, вирахуванням із мого жалування від 50 коп. до 3 крб., зміщенням з вищого окладу на нижчий”. І таких рядків було чимало.

Однак, незважаючи на всі негаразди, у професійній пожежній охороні України, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст., склалися славні бойові традиції: любов до своєї професії, самовідданість та взаємодопомога при виконанні службових обов’язків. Деякі сторони організації пожежної охорони України були навіть вищі, ніж за кордоном, хоча тамтешня пожежна охорона матеріально-технічно була оснащена краще.

Вже в 40-х рр. ХIХ ст. газетні видання відмічали, що пожежні частини приємно вражають своєю організованістю. “З першим сигналом дзвону з каланчі серед дня або опівночі пожежні в повній тиші біжать, зберігаючи визначений порядок, відчиняють стайні, не більше ніж за три хвилини запрягають коней і виїжджають на пожежу”. Сучасники неодноразово зазначали, що “з утворенням професійних пожежних команд кількість великих та спустошливих пожеж у містах значно зменшилася”. Так, завдяки вмілим діям пожежних м. Черкас, виїзд обозу на пожежу виконувався за 35-45 секунд вдень, а вночі займав не більше однієї хвилини.

Професійні пожежні Правобережної України неодноразово відзначалися Імператорським російським пожежним товариством та нагородами МВС Росії. Так, у лютому 1909 р. золотим нагрудним знаком ІРПТ був відзначений брандмайор київського гарнізону С. Севастьянов. У травні 1913 р. аналогічні нагороди отримали й вогнеборці міст Умані та Києва. На той час існували й урядові відзнаки для працівників пожежної охорони. Були затверджені нагороди: срібна медаль із написом “За врятування загиблих” на Володимирській стрічці, срібна медаль із написом “За старанність” на Станіславській стрічці та орден св. Станіслава трьох ступенів.

На початку ХХ ст. чисельний склад та оснащення професійних пожежних команд здебільшого не відповідали протипожежним потребам міст України; багато з них були вимушені користуватися послугами населення. Наприклад, у Черкасах за доставлену на місце пожежі обивателями діжку води платили 25 коп. До того ж, збільшення кількості пожеж при ускладненні роботи поліцейських частин, знову загострило потребу реорганізації поліцейських пожежних команд у громадські.

Для остаточного розв’язання такого роду проблем у вересні 1907 р. Міністерство внутрішніх справ видало тимчасові правила з реорганізації громадських пожежних команд, які повинні були повністю замінити поліцейські. Цей крок був давно очікуваний серед вогнеборців України. Реорганізація поліцейської пожежної служби проходила в рамках підготовки реформи поліції, положення якої розроблялися з 1906 по 1911 рр. постійною комісією при Міністерстві внутрішніх справ. Очолював діяльність комісії товариш міністра О. О. Макаров. Ставилася мета “європеїзувати” поліцію. З точки зору досліджуваної проблеми, цей крок мав позитивні наслідки, оскільки обмежував втручання поліції в дії пожежних при гасінні вогню та почасти припиняв безконтрольне використання вогнеборців на сторонніх роботах. Проте, дійсно вагомі результати ця реформа дала лише в тих містах, де органи місцевої влади серйозно підходили до вирішення проблем протипожежного захисту.

Важливу роль у професійній підготовці пожежних відіграло Російське добровільне пожежне товариство. Створене в 1892 р., товариство очолювалося впливовими людьми імперії, яким була не байдужа доля пожежної безпеки країни – графом О. Д. Шерємєтьєвим, князем А. Д. Львовим, бароном Ф. фон Ландезєним, генералом Є. В. Богдановичем. Добровільне пожежне товариство сформувалося внаслідок наполегливої роботи громадськості в пошуках ефективної системи організації вогнезахисту. На 1914 р. воно об'єднувало понад 4000 місцевих вільних пожежних товариств, дружин та команд. Товариство допомагало на пільгових умовах придбати пожежний інвентар та техніку, освоїти нові прогресивні методи гасіння пожеж, розробляло засоби пожежогасіння та ін.

Розуміючи всю важливість кадрового питання товариство взяло на себе посередництво з постачання міст та селищ досвідченими брандмейстерами. У той же час воно мало в своєму складі брандмейстерів-інструкторів, які на запрошення дум займалися навчанням місцевих пожежних команд. Завдяки наполегливості керівництву добровольців вдалося привернути увагу до цих проблем безпосередньо імператора Миколи ІІ. Для вирішення важливого питання – забезпечення професійної пожежної охорони висококваліфікованими кадрами, товариство домагається від уряду створення в Петербурзі пожежних курсів, які з жовтня 1906 р. розпочали готувати керівників пожежних підрозділів країни. Серед першого набору були прийняті й кияни. Випускниками курсів були знані брандмейстери України М. Михайлов, П. Перебийніс, Д. Щегівський. Завідувати курсами став відомий у Росії фахівець інженер П. К. Яворівський (виходець із Полтавщини), на викладацькі посади запросили брандмейстерів міських пожежних частин М. Требєзова, В. Максимова, І. Зеберга та ін. Таким чином, вперше за всю історію боротьби з вогнем в Україні з'явилися технічно підготовлені пожежні працівники. Вони очолили на місцях пожежні організації, сприяли їх укріпленню й розвитку, стали пропагандистами передових наукових ідей в пожежній справі.

Урочисте відкриття нового навчального закладу відбулося 5 жовтня 1906 р. Навчання на курсах було розраховане на два роки. Протягом цього часу курсантами вивчалося понад двадцять предметів, у тому числі: архітектура і будівельне мистецтво, пожежна механіка, електротехніка, математика, іпологія, бесіди по пожежних питаннях (викладав П. Яворівський), пожежна тактика (М. Требєзов), сільське вогнестійке будівництво (В. Максимов), практичні заняття по пожежній справі (І. Зеберг), пожежне законознавство та ін.

Усі заняття розпочиналися о восьмій годині ранку і закінчувалися о п'ятій вечора. Вечірні часи присвячувалися креслярським роботам та підготовці до лекцій. У теплий період року курсанти тренувалися на подвір'ї сільському вогнестійкому будівництву. На верстатах вони виробляли різноманітні будівельні матеріали та випробували їх на вогнестійкість. Для розширення технічного кругозору та ознайомлення на місці з умовами організації пожежної охорони слухачі курсів брали участь у щорічних оглядах фабрик, заводів, електро - і водопровідних станцій, після чого ними складалися описи таких оглядів.

Кожний курсант одержував інструкцію, яка розпочиналася такими словами: "Сутність служби брандмейстера, до заняття посади якої готується кожний із слухачів Курсів, дуже схожа із сутністю служби офіцера-вихователя та бойового офіцера і, якщо є різниця між ними, так лише та, що пожежна команда повинна бути завжди готова до бою, чого не буває ні для якої військової частини. Ця остання обставина, як і всі інші, ставить для кожного, хто висловив бажання стати в ряди бійців із вогняною стихією, наступні основні вимоги: 1) Треба вміти вчити інших, а для цього потрібно знати самому і по можливості вміти все робити особисто. 2) Треба вміти керувати, а для цього потрібно навчитися підпорядковуватися, при цьому треба пам'ятати, що правильно зрозуміла дисципліна тяжіє не як ярмо, а як щит".

Усі слухачі курсів входили до складу Зразкової пожежної команди та з нею по черзі виїжджали на пожежі, працюючи на них поряд із постійними служителями. На практичних заняттях провадилося засвоєння прийомів користування предметами пожежного спорядження і набувалися навички по самостійному розпорядженню пожежним обозом. Для цього влаштовувалися зразкові гасіння пожеж і вирішення тактичних завдань.

Після першого року навчання курсанти проходили стажування у провінційних пожежних командах. А випускників зараховували на декілька тижнів у різноманітні пожежні частини Петербурга для надбання необхідного досвіду. Потім їх спрямовували на посади брандмейстерів міських пожежних частин, пожежних команд на заводах та фабриках, залізницях, у військових портах та ін. Опікунська рада навчального закладу постійно цікавилася службовою діяльністю колишніх своїх вихованців. За її проханням різноманітні губернські та міські влади надсилали про це відгуки, які опісля публікувалися в щорічних звітах курсів.

Розвиток пожежної справи в селах України

Пожежі в Україні здавна були одним із найбільших народних лих, що завдавали величезних збитків населенню. Серед загальної кількості пожеж в Україні в пореформений період 9/10 становили сільські пожежі. В. А. Скрипіцин, розглядаючи цю проблему на початку ХХ ст., зазначав: “Наші села, періодично вигоряючи через кожні 10 років, розорюються від пожеж набагато більше, ніж від усяких інших негараздів... пожежа більше підриває благоустрій селян, чим неврожай”. Недаремно в Україні досить поширені прізвища та назви сіл – “Погорільці”, а до 1858 р. жодне страхове товариство України не брало на себе сміливість страхувати сільські будівлі, внаслідок “їх легкої спалимості”.

Велика частка пожеж та значних збитків від них в сільській місцевості була викликана не лише тими обставинами, що найчисленнішою верствою населення України було селянство, але й тим, що у порівнянні з містами, де ще на початку ХІХ ст. розпочала свою діяльність професійна пожежна охорона, села краю і через 100 років в основній своїй масі залишалися беззахисними перед вогнем.

Такі страхітливі наслідки пожеж були значною мірою пов'язані із залишками кріпосної системи в Україні. Поміщики настільки зменшували селянські наділи, що селянам доводилося зводити хати та господарські споруди щільно одну біля одної. Зокрема, на півночі Чернігівської та Київської губерній у деяких селах будинки розміщувалися так тісно, що все село можна було пройти з краю в край дахами.

Однак, це була не єдина причина, що зумовлювала масове знищення селянських садиб вогняною стихією. Ще більше пожеж виникало внаслідок забудови сіл та містечок дерев'яними спорудами, критими соломою, особливо у Волинській та Київській губерніях. На сільських подвір'ях досить часто містилися хліви, обори, поряд розміщувалися копиці сіна та ожереди соломи. За таких умов будь-яка необережність із вогнем призводила до пожежі. З кожним п’ятиріччям упродовж досліджуваного періоду кількість пожеж у селах України невпинно зростала. Особливо “відзначалася” Київська губернія, щільність заселення якої була більшою, ніж поселень Волині та Поділля. Щорічно на Київщині кількість пожеж зростала в середньому майже на 7%.

Крім значної скупченості дерев'яних будівель, причинами великих і спустошливих пожеж були: незадовільний стан водозабезпечення, наявність у хатах дерев'яних та глиноплітних димоходів, необережне поводження з вогнем тощо. Пожежі від погано улаштованих печей та дерев’яних коминів протягом другої половини ХІХ ст. становили в середньому 13-14%. На жаль і на початку ХХ ст. цей відсоток пожеж в Україні суттєво не зменшився. На засіданні волинського губернського комітету 8 жовтня 1907 р. відзначалося: “Пожежі часто виникають унаслідок неправильного устрою димарів, і що у Волинській губернії дотепер улаштовуються майже повсюдно плотові та іншого роду дерев’яні димоходи”.

Серед причин пожеж значну кількість (18,8% протягом 1870-1909 рр.) становили підпали. Кількість підпалів в Україні у пореформений період особливо зросла в період 1905-1907 рр. У № 2 часопису “Пожарное дело” за 1909 р. читаємо: “Жахаючий зріст сільських пожеж за останнє п’ятиліття представляє одне із значних повсюдних явищ. При нормальному плині життя в країні останньому, без сумніву, не було б місця...”.

Причини близько 40,2% пожеж в селах України залишалися невідомими, оскільки тих, хто провадив поліцейське дізнання, мало цікавила правда. Та й взагалі, достатньо кваліфікованих фахівців тоді фактично не було. В тому ж номері часопису “Пожарное дело” дописувач зазначав: “Серйозне вивчення причин пожеж замінювалося їх простою реєстрацією. Пожежі від підпалів, дитячих пустощів або необережного поводження з вогнем звалювалися в одну купу. Сільська поліція і волосні правління поспішали лише зі складанням актів про пожежу”.

Найбільше пожеж у селах України виникало в літні місяці. Спекотне літо настільки висушувало дерев'яні будівлі, що достатньо було лише іскри з димоходу, щоб солом'яний дах спалахнув. Зокрема, на півріччя (червень-листопад) у селах Волинської губернії в середньому припадало 58,4% пожеж, в поселеннях Київщини – 58,9%, на Поділлі – 60,7%. Земська пожежна статистика вказує на те, що кількість пожеж та їх спустошливість особливо збільшувалася в серпні, вересні та травні, що почасти було наслідком виробничої (хліборобської) діяльності селянства України.

Однак, прихід зими не означав повну безпеку від вогняної стихії. “Під покровом снігу мужик вже не боїться вогню і зовсім кинув навіть ті примітивні запобіжні заходи, які з успіхом навпіл додержувався в жаркий літній або в хлібний осінній час”, – неодноразово відзначалося на сторінках часопису “Пожарное дело”. Внаслідок такої безпечності 28 січня 1903 р. сталася велика пожежа в с. Плутівці Вінницького повіту. За годину вогонь знищив 74 садиби та понад 200 будівель. 400 осіб залишилося без одежі та даху над головою. Пожежа супроводжувалася й людськими жертвами. Загинуло 12 осіб: дві сім'ї згоріли у повному складі.

Отже, тяжкі наслідки пожеж зумовлювалися не стільки їх кількістю, скільки спустошливістю. Коли вогонь швидко перетворював село в купу попелу, гасити пожежу чи рятувати майно було майже неможливо. Згідно з даними земств, кількість будівель, що займалися від сусідніх, у ХIХ ст. становила 4/5 загального числа знищених вогнем споруд. Наслідки пожеж мали ще один негативний результат. Більшість погорільців уже не могла господарювати так, як до нещастя, і потрапляла у ще більшу залежність від поміщика або орендаря.

Таким чином, для ефективного протипожежного захисту поселень було необхідно проведення роз’яснювальних профілактичних заходів, заміна вогненебезпечних будівель вогнестійкими, розвиток протипожежного водопостачання та створення організованих добровільних пожежних дружин.

Між тим, гасіння пожеж у селах України протягом багатьох століть здійснювалося населенням спочатку у вигляді взаємодопомоги, а пізніше – натуральної пожежної повинності. Для сповіщення про пожежу досить часто використовували пожежний або церковний дзвін. При першому повідомленні жителі зобов'язані були бігти до її місця з особистим інвентарем. Ненавчені прийомам гасіння, люди приносили мало користі. У 1865 р. газета “Киевлянин” зазначала: “То там, то тут спалахують міста і села. Слідом за пожежами поспішають із прийняттям запобіжних заходів, які були б... потрібні до нещастя. А тим часом цієї упередженості ми ніде не зустрічаємо. Усюди беруться за розум, коли грім вдарив і гроза минула, залишивши за собою купи руїн, перетворивши в попіл надбання жителів”.

З метою попередження пожеж, згідно наказу 1848 р., діяли обивательські варти. В Україні вони проіснували майже до початку ХХ ст. Обов’язок нести вартову службу покладався на всіх жителів без виключення. Тих, хто ухилявся від нього, штрафували. Однак, подібні спроби розв’язання проблеми щодо пожежної безпеки поселень виявлялися малоефективними. Навіть у 1902 р., повернувшись до цього питання, часопис “Пожарное дело” відзначав: “Нестача води і людей, відсутність розумної розпорядливості – звичне явище кожної сільської пожежі. Поки збереться народ, поки підвезуть воду, пожежа встигне прийняти величезні розміри. На сільських пожежах при загальній паніці царює завжди цілковитий хаос і незнання самих звичайних прийомів гасіння”.

Підвіз води на місце пожежі та її гасіння покладалися обов'язковими постановами на сільську громадськість. У селах існував окремий розпис чергування населення з інвентарем та кіньми. Проте, селянські коні утримувалися зазвичай упроголодь і годувалися лише тоді, коли використовувалися на господарських роботах, а тому нерідко під час пожеж у селах України підвіз води взагалі не проводився. Часто-густо селяни намагалися уникнути виконання пожежної повинності.

Отже, в організації пожежно-сторожової охорони сільських населених пунктів України існувала велика кількість проблем. Досить часто вартовими-стійщиками були або підлітки, або люди похилого віку. Інколи функції вартових виконували навіть хворі, каліки, чи непридатні до польових робіт люди. Нерідкими були й випадки, коли варту несли підневільні стійщики, які відбували повинність за борги перед громадою.

Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. За своє майно селянин повинен був сплачувати значні податки на користь держави, а поміщикам – викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва та за земельний наділ. Щоб вирішити питання з організації гасіння пожеж у деяких поселеннях краю, сільські громади почали платити за перші три діжки води, які підвозилися на пожежу. Це сприяло певній зацікавленості серед населення у якнайшвидшому прибутті до місця вогняного лиха. Проте, лише допомога в цій справі з боку місцевої влади, а особливо земств, дала позитивні зрушення в галузі протипожежного захисту сіл України.

У 1862 р. МВС Росії дозволило створювати в містах, містечках і селах громадські пожежні команди, які складалися з вільнонайманих служителів. На кошти населення організовувалися пожежні обози, що мали найнеобхідніший пожежний інвентар. Так, в останній чверті ХIХ ст. в селах Полтавщини була створена пожежна сторожа, яка складалася з одного пожежного старости і двох вартових. Вони мусили впродовж ночі вести спостереження й у випадку пожежі розпочати її гасіння. Пожежний староста слідкував за станом пожежного інвентарю та участю чоловічого населення села в гасінні пожежі.

Організаційна діяльність у галузі протипожежної безпеки сільських населених пунктів України на місцевому рівні покладалася на губернські в селянських справах присутствія. Саме вони, через мирових посередників, земську поліцію та волосних старшин здійснювали керівництво пожежною справою на селі. Проте, результати протипожежної діяльності губернських присутствій були досить незначні. Навіть на початку ХХ ст. фінансування протипожежних заходів у поселеннях краю було мізерним.

Упевнившись у тому, що уряд мало дбав про захист сіл і містечок від пожеж, селяни стали організовувати добровільні пожежні товариства та дружини. Завданням останніх була боротьба з пожежами та допомога населенню у справі запобігання вогняного лиха. Зрештою, саме добровільні товариства відіграли вирішальну роль в організації протипожежної діяльності в селах України. Щоб утримувати добровільні пожежні дружини, коней та пожежну техніку, товариства відкривали виробничі майстерні, де ремонтувався господарський інвентар, чистили від сажі комини та клали печі.

Формування пожежних дружин у селах Південно-Західного краю розпочалося значно пізніше, ніж на Лівобережжі та Півдні України, оскільки велику роль у поширенні цього починання відігравали земства, які з’явилися на Правобережній Україні лише на початку ХХ ст. Саме тому на 1892 р. серед губерній краю лише на Поділлі функціонувало 4 сільські пожежні дружини, у той же час як у Київській та Волинській губерніях їх узагалі не було.

Таким чином, проблема організації та успішної діяльності сільських пожежних дружин в останній чверті ХІХ ст. постала на Правобережній Україні досить гостро. Власних коштів сільські громади фактично не мали, держава фінансової допомоги на утворення пожежних команд не надавала, а земства, що на той час діяли лише на Лівобережжі та Півдні України, тільки-но розпочали допомагати сільським громадам організаційно та коштами. У 1894 р. новостворений часопис “Пожарный” відзначав: “Хоча за теорією в кожному селищі повинна обов’язково бути хоча б сільська пожежна команда, але ні для кого не секрет, що іноді вона собою являє: декілька розвалених діжок, розкиданих по подвір’ях, протипожежні інструменти, більшою частиною існуючі у вигляді якихось архаїчних знаків на невеликих дощечках при кожному будинку, і, до речі, жодної... звичної до справи людини”.

У серпні та вересні 1898 р. був проведений огляд Подільської губернії місцевим губернатором М. К.Семякіним. При огляді увага зверталася й на стан пожежної безпеки волостей. Найкраща ситуація з організацією пожежної справи в селах Поділля спостерігалася у Хмільницькій волості Літинського повіту. Найгірша ситуація з організацією пожежної справи в повіті спостерігалася у Сосонській волості. В жодному поселенні, крім с. Сосонка, не було пожежних насосів. У першу чергу така ситуація пояснювалася відсутністю з боку волосного правління роз’яснювальної роботи серед селян. На що й було вказано мировому посереднику.

Таким чином, на межі століть у справі протипожежного захисту сіл України постали завдання, вирішення яких давало нагоду зменшити тяжкі наслідки пожеж. Насамперед, це сприяння з боку місцевої влади оснащенню сільських пожежних обозів, подолання інертності селян у справі організації гасіння пожеж, створення боєздатних сільських пожежних дружин тощо. Важливим кроком на цьому шляху стало затвердження урядом 5 серпня 1897 р. типового статуту для сільських пожежних дружин.

Сільським добровільним протипожежним формуванням було надане право контролювати дотримання пожежних правил та будівельних норм. Проте, як і міські пожежні товариства, сільські дружини не отримали можливість безпосередньо притягувати винних у порушенні протипожежних вимог до відповідальності, а лише могли повідомляти про це місцеву поліцейську владу. Зберігався надмірний контроль за діяльністю дружин з боку губернатора, поліції, земства та почесного опікуна дружини.

Добровольці отримали право на носіння форменого одягу та запровадження власних атрибутів (прапора, печатки, жетонів). Як і в міських добровільних організаціях, склад дружини поділявся на почесних, добродійників та охочих. Існували обмеження до вступу в дружину для осіб, які не досягли 17-ти річного віку, проходили дійсну військову службу або мали обмеження в правах за рішенням суду.

Обов'язки з гасіння пожеж виконувалися добровольцями безкоштовно. Лише правління дружини та наймані служителі могли отримувати заробітну плату. Водночас за постановою загальних зборів, добровольці, які найбільш відзначилися при ліквідації пожеж чи рятуванні потерпілих, могли нагороджуватися похвальними дипломами, спеціальними відзнаками та грошовою премією. У штатах пожежних дружин дозволялося мати майстрів пічної справи.

Розвиток протипожежного добровольчества на селі, попри всі намагання в його організації з боку земств, розвивався досить повільно. Розглядаючи причини такої ситуації, один із організаторів ІРПТ Ф. Е.Ландезєн зазначав: “У керівних сферах панує байдужість до долі пожежної справи, а що стосується обивателя, то він молить про допомогу, коли обпечеться, і залишається апатичним до всього, що його оточує, якщо пожежа не заторкає безпосередньо його інтересів”. Так, із рапорту звенигородського справника Кричицького від 3 листопада 1908 р. за № 10208 відомо, що в повіті з населенням 337187 осіб та 344 населеними пунктами (крім міст Звенигородки та Шполи) не утримувалося жодної пожежної команди. Населення повіту мало пожежне обладнання, а саме: 113 насосів, 695 діжок, 408 багрів та 756 відер. Однак, 2/3 населених пунктів повіту не мало навіть пожежних труб. Отже, нестача організованих протипожежних формувань була типовим явищем для населених пунктів України.

У той же час у Київській губернії були й позитивні приклади діяльності пожежних дружин, особливо в маєтках підприємницького типу. Лише у володіннях графів Бобринських у Смілянській волості Черкаського повіту в 1901 р. нараховувалося 12 приватних пожежних команд, 145 добровільних вогнеборців та 18 пожежних насосів. На розвиток пожежної справи Бобринськими витрачалося 16000 крб. на рік.

Певні позитивні наслідки мала діяльність добровільних дружин і в деяких повітах Волині та Поділля. Наприклад, у Житомирському повіті Волинської губернії на 1908 р. добровільні пожежні дружини з обозами існували в містечках Черняхові, Горошках, Чуднові, Янушкові, Пулинах, Ушомирі та селах – Високому й Крашне.

Особливо ефективною діяльність сільських пожежних дружин була в тих повітах, де вони діяли під контролем місцевих земств. Останні, як відомо, надавали істотну матеріальну та організаційну допомогу сільським добровольцям. Земства опікувалися розвитком протипожежного страхування, розширенням будівництва з використанням вогнестійких матеріалів, розселенням густонаселених сіл. Багато в чому завдяки їх діяльності стало поширюватися будівництво цегельних та черепичних заводів. У доповідях на V Всеросійському пожежному з'їзді зазначалося, що протипожежний стан Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній у протипожежному відношенні набагато кращий, ніж у північних та центральних губерніях України. Це зумовлювалося широким будівництвом на півдні України споруд із вогнестійких матеріалів. Зокрема, на початок ХХ ст. у Катеринославській губернії лише 15% будівель були дерев'яними, а в Херсонській – 50% споруд побудовані з каменю.

Але розвиток протипожежних нововведень у сільській місцевості часто-густо гальмувався через старі звички та забобони. У збірнику праць комітетів у справах земського господарства, який побачив світ у 1904 р., повідомлялося про випадок, що стався в Херсонській губернії. Один селянин побудував хлів із лампача й покрив його залізним дахом, а власний будинок залишив плетеневим. На запитання, чому зробив так, відповів: “У нас не мода”. Таким чином, внаслідок традиційної ментальності селянства, протипожежні нововведення сприймалися населенням досить насторожено, що не сприяло їх всебічному поширенню.

Оскільки пожежі підривали господарську діяльність селян, збільшуючи кількість знедоленого населення, земства в першу чергу звертали увагу на організацію допомоги погорільцям через земські страхові товариства. Вони діяли на основі громадської взаємодопомоги і меншою мірою переслідували комерційні інтереси. Зацікавлені в розширенні страхування, товариства передбачали пільги за страховими виплатами під час проведення низки протипожежних заходів. Коштом страхових товариств земства відкривали в селах майстерні для виробництва цегли та черепиці, сприяли впровадженню нових будівельних матеріалів через кредитні сільські кооперативи.

Організовуючи протипожежну роботу на селі, земські установи неодноразово звертали увагу уряду на необхідність державної програми допомоги розвитку пожежної справи в сільських населених пунктах. Внаслідок чого, у 1903 р. при Міністерстві землеробства та державних маєтностей була створена комісія з питань поширення сільського вогнестійкого будівництва під керівництвом міністра Стевена. На неї покладалося завдання вивчення стану застосування вогнестійких матеріалів на селі, розгляд і впровадження проектів більш раціональніших типів будівель та шляхів поширення їх серед поселень. Результатом діяльності комісії стало впровадження законопроектів із питань організації робіт із вогнестійкого будівництва. В остаточному варіанті напрацювання комісії були опубліковані у збірнику законів та розпоряджень Департаменту державного земельного майна в серпні 1913 р.

Намагання земств, громадськості поставити вирішення проблеми протипожежного захисту поселень на державний рівень врешті-решт знайшли своє відображення в політиці уряду після 1906 р. Аграрна реформа П. Столипіна не обминула й питання організації робіт із сільського вогнестійкого будівництва. Проведення заходів протипожежної безпеки за рахунок державних кошів покладалося відтепер на особливу нараду при губернській землевпорядкувальній комісії на чолі з губернатором.

Завданням особливої наради при губернській землевпорядкувальній комісії було:

1.  вивчення найоптимальніших для даної місцевості будівельних і покрівельних матеріалів та способів організації їх виробництва;

2.  вирішення питання організації вогнестійкого будівництва за державний рахунок чи передачі цієї справи при допомозі бюджетних коштів земству;

3.  організація взаємодії земств, землевпорядкувальних комісій та приватних підприємців у влаштуванні заводів та майстерень з виробництва вогнестійких матеріалів;

4.  розгляд клопотань громадських установ, приватних осіб про видачу допомоги й позичок на розвиток сільського вогнестійкого будівництва;

5.  детальне вивчення районів проведення робіт у галузі вогнестійкого будівництва тощо.

Землевпорядкувальні комісії активізували свою діяльність із 1907 р. Згідно ст. 68 Правил з організації робіт із сільського вогнестійкого будівництва, вони сприяли селянам при переході на відрубне господарство. При чому статті 52 та 53 зазначали, що грошова позика могла бути надана на перенесення садиб та улаштування водоймищ у розмірі дійсної необхідності, але не більше 165 крб. на двір при переселенні селян на відстань понад 30 верств. При переселенні на меншу відстань розмір допомоги не мав перевищувати 50% від указаної суми. Окрім того, комісії мали право відпускати з лісових дач селянам деревину. 15 листопада 1906 р. вийшов указ, який дозволяв селянам при виході на хутори чи відрубне господарство отримувати кредити у відділеннях селянського поземельного банку, а законом від 16 червня 1912 р. надавав право землевпорядкувальним комісіям видавати позички та допомогу як хутірським, так і відрубним господарствам. Отже, допомогу в улаштуванні вогнестійких будівель надавали всім домовласникам, які впорядковували свої господарства при сприянні землевпорядкувальної комісії.

Проблема протипожежного розпланування поселень України не могла бути вирішена за короткий термін. Для досягнення позитивних результатів у цій справі існувала необхідність у створенні комплексної державної програми, розрахованої на тривалий час. З іншого боку, важливим було поєднання чи принаймні координація зусиль держави, земств, органів місцевої влади і громадськості у подоланні небезпечних явищ поширення масових пожеж серед сіл України.

На початку ХХ ст. земські установи стали активно впроваджувати протипожежні заходи в краї. Внаслідок цього ситуація із забезпеченням пожежним обладнанням сіл Південно-Західного краю дещо поліпшилася, проте його все ж катастрофічно не вистачало. Так, у Волинській губернії на 1909 р. кількість поселень з пожежними обозами складала 43,3% від загальної кількості сіл. Водночас лише 11,7% сіл губернії мали пожежні насоси. Трохи більше половини сіл (58,1%), в яких знаходилися пожежні обози, мали для них спеціальні приміщення, а 25,3% поселень утримували свій обоз під навісами, інші ж (16,6% поселень) тримали обоз під відкритим небом. Тим самим, ймовірно, що обози останніх навряд чи були придатні для використання через їх швидке псування.

Для успішної ліквідації сільської пожежі було необхідно ряд умов і перш за все наявність пожежних водоймищ та відповідного пожежного обладнання. На початку ХХ ст. вважалося, що мінімальний склад сільського пожежного обозу мав становити: один пожежний насос, три діжки та допоміжний пожежний інвентар (відра, багри, сокири, драбини тощо). У селах Волині лише 1/4 частина від усіх пожежних обозів мала насоси, інші ж складалися лише із діжок та пожежних інструментів. Така кількість пожежних насосів практично не задовольняла протипожежні потреби регіону. Що, наприклад, міг зробити один пожежний насос на 39 поселень у Володимир-Волинському повіті, на 34 у Рівненському, або на 27 у Ковельському? 14 волостей губернії не мали жодного пожежного насосу чи діжки, а тому у випадку пожежі були приречені на повне винищення вогнем.

Наявний пожежний інвентар залишався мертвим вантажем, якщо були відсутні організованість та вмілі дії при гасінні пожежі. Ще на першому з’їзді діячів пожежної справи у червні 1892 р. була розглянута і схвалена пропозиція О. Д. Львова та С. Я. Вайнштейна щодо ознайомлення селян з правилами пожежної безпеки та будівництвом печей і димоходів із вогнестійких матеріалів через сільські та недільні школи. Однак, через відсутність спеціалістів і фінансування, ці пропозиції тривалий час залишалися на папері.

Лише перед першою світовою війною в Росії стали більше приділяти уваги необхідності елементарного навчання населення правил пожежної безпеки. Оскільки особливо безпомічним було населення в боротьбі з вогнем у селах, подібне навчання розпочали у першу чергу в сільськогосподарських училищах. Циркуляром Головного управління землевпорядкування й землеробства від 4 серпня 1911 р. за № 56 передбачалося позашкільне навчання селян способам виробництва вогнетривких матеріалів та створенню із них будівель. Система навчання будувалася таким чином, щоб підготувати спеціалістів серед хліборобів для кожної окремої галузі цієї справи. Як завжди, була довга метушня з коштами, і лише наприкінці 1914 р. Департамент землеробства вирішив розпочати навчання під час різдвяних канікул, проте поширити цю справу не вдалося у зв’язку з невдачами на фронті.

Висновок: Підсумовуючи, зазначимо, що у справі організації протипожежного захисту поселень селяни України знаходилися в більш складному становищі ніж міське населення. Головні причини крилися у відсутності коштів та мінімально необхідної кількості спеціалістів із цієї галузі на селі. Організація гасіння сільських пожеж через систему натуральної пожежної повинності впродовж другої половини ХІХ ст. виявилася неефективною. Суттєві зрушення у справі пожежного захисту поселень України з’явилися лише на початку ХХ ст. із розгортанням протипожежної діяльності земських установ.

• < Назад
• Вперёд >