1.  Яке, на Вашу думку, було значення Великого князівства Литовського в історії українського народу ?

2.  Охарактеризуйте передумови проголошення Люблінської унії.

3.  Чому населення Малої Русі воліло литовських князів, а не хотіло поляків ?

4.  Охарактеризуйте процес закріпачення селян. Що Вам відомо про документ «Устав на волоки» ?

5.  Що таке Магдебурзьке право? Яке українське місто першим його отримало і коли ?

6.  Охарактеризуйте політику Польщі щодо українських земель.

7.  Що собою являли братства ?

8.  З приводу чого у 16 ст. точилася релігійна полеміка ?

9.  Назвіть причини виникнення козацтва.

10.  Дайте коротку характеристику відомих вам концепцій щодо джерел формування козацтва.

11.  В яких документах вперше зустрічається згадка про козаків ?

12.  Хто вважається засновником Запорозької Січі ?

13.  Чому Запорозьку Січ називають козацькою республікою ?

14.  Чи можна вважати Запорозьку Січ державним формуванням ? Обґрунтуйте відповідь.

15.  Як Ви гадаєте Запорозька Січ мала унітарний чи федеративний устрій ?

Хронологічна таблиця

1.  Борисенко В. Й. Курс української історії. — К., 1998.

2.  Вишенський І. Твори. — К., 1976.

3.  Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

4.  Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

5.  Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVIII ст. — К., 1966.

6.  Кащенко А Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. Дніпропетровськ, 1991.

7.  Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.

8.  Малик Я. Історія української держави. – Львів, 1995.

9.  Макарчук С. Український етнос. – Львів, 1990.

10.  Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам'ятках). — К.,1992.

11.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – К.: Знання, 2002. – 348 с.

12.  Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. – т. І.

13.  Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / за ред. О.М. Мироненка. — К., 1997.

14.  Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3-х т. Львів, 1990-1991.

15.  Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Дніпропетровськ, 1991.

16.  Яковенко Н. М. Українська шляхта. — К., 1993.

Реферати:

1.  Становище України у складі Великого князівства Литовського.

2.  Люблінська унія. Захоплення українських земель Польським королівством.

3.  Характеристика господарства України в роки литовсько-польської колонізації.

4.  Становище селян і правовий устрій сіл на Україні в роки литовсько-польської колонізації (руське, волоське, німецьке і польське право).

5.  Українські братства та їх діяльність.

6.  Формування української народності.

7.  Перший козацький гетьман Дмитро Вишневецький.

8.  Козацька символіка.

9.  Озброєння запорозьких козаків, їх військове мистецтво.

Лекція 4

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1676 рр.

УТВОРЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

План

Великий, славний ! Та не дуже..»

Тарас Шевченко

Вступ

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності між статусом України-Руси в складі Реччі Посполитої та політикою її уряду в руському питанні, усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

У чому вони виявлялися ?

У політичній сфері.

Руський народ був позбавлений не лише історії незалежного державного розвитку, а й перспектив на повноцінний політичний розвиток у майбутньому, бо терени його проживання проголошувалися споконвічними польськими землями. На середину XVII ст. польська імперська політика призвела до денаціоналізації більшості руської еліти – князів, магнатів, шляхти, що консолідувалася з польською, литовською й білоруською на платформі польської державної ідеї.

Із перебранням козацтвом на себе функції виразника національних інтересів воно починає, особливо в 20-х-30-х рр. перетворюватися на «носія козацької державності». Виступаючи новою елітою – «політичним народом», воно дедалі наполегливіше ставало в обороні «прав і вольностей руського народу», започатковуючи розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південному регіону. Інтереси політичного розвитку України зайшли в непримиренну суперечність з імперськими інтересами Польщі.

У національно-релігійній сфері.

На середину XVII ст. колоніальна політика національно-релігійного упослідження православних руських людей окреслилися досить виразно, особливо в Західному регіоні.

По-перше, послідовно проводився курс на їх усунення від участі в міському самоуправлінні; православним єпископам заборонялося засідати в Сенаті.

По-друге, чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею.

По-третє, здійснювалася політика, спрямована на ліквідацію православної віри й упровадження католицизму та уніатства.

По-четверте, посилювалася дискримінація у сфері мови та освіти.

По-п’яте, в умовах загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток, тому здається слушним міркування канадського вченого Ф. Сисина, що якби не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві.[10]

У соціально-економічній сфері.

У XVII ст. у багатьох країнах Європи виразно відчувався подих нової капіталістичної цивілізації, чітко вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. В Україні ці процеси явно себе проявляли в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства – за суттю своєю фермерського. Суперечності між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яка грунтувалася на праці закріпаченого селянина, стають головними причинами революційного вибуху 1648 року. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву. Образливо-цинічними ставали форми визиску з боку орендарів.

У психологічній сфері.

Відомий соціолог П. Сорокін установив: придушення базових інстинктів породжує «революційні відхилення в поведінці людей»[11]. До цих інстинктів належать голод і травний інстинкт; інстинкти власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей тощо.

Протягом 1647-1648 рр. голод охоплював великі райони країни; відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою власності; постійні напади татар і репресії з боку держави придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, які міцно перепліталися й розв‘язати який правлячі кола Речі Посполитої виявилися неспроможними.

1. Козацько-селянські повстання. Україна перед 1648 роком

Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів з Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі та ін.) викликало нову хвилю козацько-селянських повтсань.

Найбільш відомі з ни:

–  повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла. Бої відбулися під Кирловом та Куруківським озером. Було укладено угоду про обмеження козацького реєстру 6 000 тисячами. Новим гетьманом став Михайло Дорошенко.

–  протиріччя між урядом та козацтвом не могли й не були вирішені Куруківською угодою. В 1630 році нереєстрове козацтво на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясило) піднімає повстання. У боях під Переяславом були виснажені обидві армії. Польський уряд визнав за православними свободу віросповідання. Було затверджено київського православного митрополита тощо.

–  у 1635 р. козацький загід під проводом гетьмана Івана Сулими захопив та зруйнував польську фортецю Кодак, споруджену для контролю за Запоріжжям.

–  у 1637 р. козаки знову піднімають повстання, адже уряд не дотримував слова і знову почав утиски православних. Поставння очолив Павло Бут (Павлюк). Під Кумейками та боровицею козаки зазнали поразки.

–  в 1638 р. нові ватажки - Яків Острянин та Дмитро Гуня – завдали поразки ворогу під Говтою. Пізніше, під тиском ворога, козаки відступили на територію Російської держави, поклавши початок колонізації Слобожанщини.

Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків. У 1638 р. польский сейм схвалив «Ординцію Війська Запорозького реєстрового», спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва:

·  нереєстрові козаки оголошувалися підданими;

·  втеча до козаків каралася смертю;

·  скасовувалося самоуправління у реєстрових козаків (їх кількість становила 6 тис.): замість виборного гетьмана король призначав комісара;

·  проти місцевого населення здійснювалася політика жорстокого терору.

Та спокій тривав в Україні лише десять років – у 1648 році спалахнула грандіозна Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмелницького.

Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню націоналної свідомості населення Південної Русі та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

2. Події 1648—1676 років в Україні: революція

чи національно-визвольна війна?

Політичні події 40-50-х років 17 століття на українських землях змінили карту Європи. Найбільш масштабне козацьке повстання, яке отримало назву Визвольна війна, козацька революція, велике повстання чи національно-визвольна війна, безумовно, відіграло величезну роль у розподілі політичних сил в цьому регіоні. То що ж це було — національно-визвольна боротьба українців проти поляків, чи соціальна революція, яка втягнула у свою орбіту не тільки усі стани соціальні групи, а й кожну окрему людину?1

Якщо коротко зазначити причини зростаючого невдоволення народних мас України політикою Речі Посполитої, то необхідно наголосити на:

·  посиленні гніту селян і міщан з боку польської шляхти;

·  наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній частині селян і міщан;

·  незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів;

·  переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.

У сучасній історичній науковій літературі переважає думка про те, що доцільніше визначити події 1648—1657 років як революційні. По-перше, у новоутвореній Українській державі була повністю змінена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право «ПравомШаблі». По-друге, і тут варто погодитися зокрема з точкою зору Н. Яковенко, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися Дві культури — Елітарна і Простонародна — постать героя-козака, символічного борця «за волю України».

Мета цієї революційної війни була утворити Козацьку державу, тим самим захистити мову, віру, культуру, звичаї, зберегти козацькі вольності, звільнити народ від утисків та експлуатації іноземних та місцевих феодалів.

Нагадаємо, що 17 століття в історії Європи стало періодом глибоких соціально-економічних перетворень, коли народи, переборюючи тяжкі наслідки феодалізму, ставали на шлях більш прогресивного розвитку, формували і зміцнювали свої власні держави, затверджували нові форми управління, впроваджували більш ефективні форми виробництва.

Події 1648—1657 років в Україні також не можна спрощувати, розглядаючи їх лише як визвольну війну проти польського гніту. Створення в ході цієї боротьби власної державності свідчить про те, що для цього багато чого мало змінитися в житті українського народу.

Хто зміг створити цю державу і за рахунок чого?

Це змогла зробити тільки велика соціальна сила, самоусвідомлена і самоідентифікована, яка виросла на новому економічному укладі. Організоване військо, господарства нового фермерського типу, нові органи влади, що базувалися на виборності та самоврядуванні, разом і були новою державою, яка зародилась у надрах Речі Посполитої, і, відкидаючи відсталий феодальний устрій з покріпаченим селянством, державну організацію свавільної польської шляхти, принесла вільну працю, засновану на економічній зацікавленості, нове демократичне управління, де більша частина населення мала виборчі права.

Поряд з козацтвом українське селянство йшло до свого соціального визволення. Вливаючись в гетьманську армію, а часто і діючи самостійно, спалюючи панські маєтки, знищуючи польських панів, воно втілювало у життя власну мету — визволення з кріпацької залежності, отримання землі. Ця мета відповідала вимогам селянських мас європейських країн. Все це свідчить про відповідність українського шляху тим шляхам, якими йшли розвинені європейські держави, а народ України був готовий і боровся за Нові соціально-економічні відносини, назва яких — буржуазні.

В короткий час, в ході кривавої боротьби, український народ створив державу з чіткою структурою центральної і місцевої влади.

З першого погляду події 1648—1657 років виглядають як визвольна війна проти іншої держави, проте, якщо вдатися до поглибленого аналізу, то ми побачимо в цих подіях всі риси національної революції, яка розгорнулась за соціальні перетворення, створення національної держави. Українська боротьба була складовою частиною великого революційного процесу, що розгорнувся в Європі за розвиток нових буржуазних відносин. Мета соціального визволення не могла бути досягнута без національного визволення, тому вирішити це завдання можна було, лише ліквідувавши національну залежність від Речі Посполитої і утворивши свою власну державу.

3. Богдан Хмельницький — фундатор нової

козацької держави

Десять років гетьманував Богдан Хмельницький на українських землях. Організатор і керівник національно-визвольної революції, державний діяч, полководець та дипломат, засновник Української козацької держави, він є однією із найцікавіших постатей в історії України.

Отримавши освіту в єзуїтській колегії у Львові, він повернувся до служби у кінній сотні свого батька, чигиринського сотника. Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турок, у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років, навіть обіймав посаду писаря реєстрового війська.

З середини 40-х років він почав підготовку повстання українського народу проти польсько-шляхетського панування. У 1647 році на таємній раді було висунуто і обговорено план повстання, за яким передбачалося звернутися за допомогою до Росії. Тоді ж Б .Хмельницький був заарештований, проте оскільки він належав до козацької старшини, необхідно було виконати певні формальності, щоб засудити його. Справа затяглася, Богдана Хмельницького кинули у тюрму, що була під наглядом чигиринського полковника Кречовського. Останній Богдана відпустив. Хмельницький тікає на Запоріжжя де 18 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом запорізьких козаків.

22 квітня 1648 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким виступило в Україну, розпочавши цим воєнні дії проти військ шляхетської Польщі, у їх ході розкрився величезний талант гетьмана як полководця, його здібності дипломата і державного діяча.

Повстанські війська під командуванням Б. Хмельницького здобули перемогу над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.), у Зборівський битві (1649 р.), під Батогом (1652 р.) і Жванцем (1653 р.). Незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651 р.), Хмельницький виявився справжнім знавцем військової справи, новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором він показав себе в організації козацького війська, у державній діяльності.

Засновник Української козацької держави, він став і першим організатором її адміністративного управління. Як визначний політик зумів, як ніхто до нього раніше, налагодити зовнішньополітичні зносини України з Туреччиною, Трансільванією, Росією, Польшею, Венецією, Швецією, Кримом та іншими країнами, майстерно використовуючи суперечності між ними.

“Вічний мир” 1686 року зафіксував поразку України у війні. До того ж протиріччя і суперечності серед повсталих, відсутність чітких політичних орієнтирів управління соціальними процесами, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи іноземних держав спричинили поразку української революції, якщо використовувати цей термін.

Ідеал держави Б. Хмельницького – коливається між “автономізмом” в Речі Посполитій – стати як Литва (однакові права і для руських людей, для православних), скоріше думав як дуалістичну систему перетворити на тріалістичну. Далі автономії бажання гетьмана не пішли.

Запорозьке військо не мало досить сили, щоб відразу створити незалежну державу, не питаючи дозволу у своїх сусідів. Ще до Руїни Україна стає повністю залежною від іноземних інтересів (Польща, Кримське ханство, Османська імперія, Росія).

4. Козацька державність у 1648—1654 роках

Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1649 р.) і Білоцерківська (вересень 1651 р.) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу.

Вищий ешелон влади складали:

·  загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви «військова», «генеральна», або «чорна», старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом;

·  загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя;

·  до старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти.

·  виконавчим же органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини.

Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки (16) і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старшиною. Козацька автономія поширювалась на Брацлавщину, Київщину, Чернігівщину (реєстр становив 40 тисяч). Полковники виконували функції воєвод; сотники – старост. Устрій козацької держави був пристосований до устрою Речі Посполитої і до козацької військової організації, запозиченої з Січі.

Як бачимо, козацтво займає місце шляхти – створюючи своєрідний становий лад на національній основі. Але треба все ж таки зауважити, що саме шляхта – Б. Хмельницький та інші, а не козацтво, абсорбувала і князівський елемент середньовіччя, і козацький елемент раньоновітньої епохи. Саме руська шляхта була соціальним ідеалом членів нової еліти Гетьманщини.

Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти — універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань. Характер влади гетьмана – нагадує римське імператорство, Виборний монарх, як і польські королі. Гетьман – головнокомандуючий, остання судова інстанція, роздавав маєтності чи рангові на власність, відповідав за зовнішню політику.

Більшість наших істориків вважають гетьманську державу за республіку, а гетьмана за президента.

Примітивність форм військового устрою, заснованого на фундаменті надломленої польської конституційності не дає можливості визначити характер влади гетьмана. Постійне «підданство» заважає це зробити.

І все ж таки, незважаючи на юридичну неокресленість – його влада була незалежна, єдиновладна, тобто він був “паном”. Сам же Б. Хмельницький вважав себе “самодержцем”, “славою князів віри христової”, намовляє і польського короля стати таким, згадуючи необмежену владу кошового отамана Січі, в цьому виявилась його ілюзія, що сильна королівська влада вирішить українську проблему.

Таким чином, можна зазначити, що в 40-50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, козацькі органи влади і управління, правові норми, певне міжнародне визнання і зачатки власних - податкової і грошової систем.

5. Переяславська Рада та договір з Московською

державою 1654 року. Березневі статті

1653 рік – важливий рік в історії визвольних змагань українського народу. Саме в цей час виявилось суттєве виснаження людських, економічних сил для ведення визвольної війни. З цього часу українські козаки – це лише частина чужих військових сил. З цим ущухненням національного ентузіазму починається Руїна.

Б. Хмельницький опинився в трагічному становищі і він знайшов єдино правильний вихід – укласти союз з Москвою, як визначає В. Липинський - ще на початку війни підбиває Москву до війни, апелює до православного почуття, за “сіверські землі”.

Гетьман, на відміну від сучасних романтиків був жорстким реалістом, що самому справитись з Польщею, за спиною якої стоїть католицька Європа, яка могла спокійно виставити 150 тисячне військо і вести боротьбу на три фронти (Франція – ледь могла тоді виставити 50 тисяч) для чого вона могла достатні фінанси, неможливо. Ще фактор міжнародний – ідея військово-політичної коаліції католиків проти схизматиків. З півночі загрожувала Литва, з півдня татари.

Ось чому, пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником і протектором. Порівняно з іншими можливими спільниками — Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднували слов'янське етнічне походження та єдина православна віра (хоча і підпорядкована різним патріархатам). Разом з тим, Москва була зв'язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим паче, що попередній головний спільник Б. Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією як традиційний геополітичний противник. З плином часу російсько-польські стосунки все більше загострювалися, чому сприяло систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу московського царя, що свідчило про претензії Польщі на деякі російські землі.

Тому регулярні звернення українців до Москви врешті-решт завершилися успіхом. В жовтні 1653 року обміркувавши справу «безчестя» царського імені з боку поляків і утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого союзу козаків з Туреччиною, Земський собор у Москві ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Б. Хмельницького і Військо Запорозьке під високу государєву руку для захисту православної віри. На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів.

18 січня 1654 року в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того ж дня на міському майдані було скликано Генеральну раду. У своєму виступі Б. Хмельницький наголосив на потребі України у верховному володарі, назвавши чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського царя, кримського хана, турецького султана та московського царя. Він заявив, що найкращим для цього є православний цар, народ підтримав рішення гетьмана. Після цього Хмельницький повернувся до московських послів, і Бутурлін урочисто передав гетьманові грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію гетьмана й все Військо Запорозьке з городами й землями. Царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, на підтвердження того, що права й вольності Війська Запорізького не будуть порушені, що цар його полякам не віддасть і що державний та громадський лад не буде змінений, було витлумачено Хмельницьким як присяга московського царя. Потім Бутурлін передав гетьманові привезені з Москви прапор, булаву, верхній кафтан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд затвердження гетьмана. У Переяславі присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, біля 100 сотників та міщан.2

Юридичне рішення Переяславської Ради закріпили «Березневі статті», які визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 статей і дістав у науковій літературі назву «Просительні статті». У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, який вже складався з 11 пунктів.

У «Березневих статтях» передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорізького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) — 60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.

Разом із затвердженням «Березневих статей» російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. «Березневі статті» визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

Трагедія України полягала у тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнити лише під протекторатом одного з сусідів, не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду.

1.  Під владою яких держав були українські землі напередодні Національно-визвольної війни 1648-1676 рр. ?

2.  Визначте причини Національно-визвольної війни 1648-1676 рр.

3.  Поясніть, чому Кримське ханство стало союзником Б. Хмельницького у війні з Польщею ?

4.  Назвіть етапи (періоди) Національно-визвольної війни і дайте їм узагальнюючу характеристику.

5.  Охаратеризуйте політичний та адміністративно-територіальний устрій держави Б. Хмельницького.

6.  Назвіть основні верстви українського суспільства часів козацько-гетьманської держави.

Хронологічна таблиця

1.  Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.,1994.

2.  Борисенко В. Й., Заремба С. З. Україна козацька. — К.,1993.

3.  Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. – К.,1991.

4.  Крип 'якевич І. Богдан Хмельницький.— Львів, 1990.

5.  Липинський В. Україна на переломі:1657—1659. Замітки по історії українського державного будівництва в XVII столітті // Липинський В. Твори: В 3-х т. Філадельфія, 1990.

6.  Мироненко О. М., Римаренко Ю. І. та ін. Українське державотворення. Словник-довідник. – К.: Либідь. – 1997.

7.  Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К.,1992.

8.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – Знання, 2002. – 348 с.

9.  Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К.,1995.

10.  Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993.

Реферати:

5.  Легендарний гетьман П. Конашевич-Сагайдачний

6.  Северин Наливайко.

7.  Битва під Берестечком та її місце у визвольній війні.

8.  Видатні козацькі полководці: В. Богун, М. Джалалій.

9.  Богдан Хмельницький – видатний державний діяч.

10.  Державний устрій в Україні в добу Хмельниччини.

11.  Історичні портрети Максима Кривоноса і Данила Нечая.

Лекція 5

КОЗАЦЬКО - ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА

(сер. XVII – кін. XVIII ст.)

План

У час, коли більшість масових повстань у Європі Нового часу зазнала поразки, Національна-визвольна війна 1648 р. в Україні перемогла, в результаті чого була усунена магнатська еліта і встановлена козацька адміністрація. Але хоч ця епохальна подія спричинила значні зміни, нерозв’язаними лишалося ще багато питань. Серед козацьких ватажків виникли гострі розходження щодо того, чи лишатися Україні в союзі з Москвою, чи ж шукати покровителів серед інших сусідніх держав. Стали відчутними також і болючі соціально-економічні проблеми. Чи стане Україна унікальним суспільством вільних козаків-землеробів, як цього хотіли селяни й рядове козацтво, чи ж козацька старшина просто займе місце шляхти, відтак повернувши розхитаний суспільний устрій знаті, що відповідало б типовим для доби моделям ?

Серед українців ще десятиліттями по смерті Хмельницького точилися запеклі суперечки навколо цих питань. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. В українській історіографії трагічний спектакль, в якому українці марнували величезну енергію й рішучість, набуті у війні 1648 р., в самогубних сутичках, яким, здавалося, не буде кінця, часто називають Руїною. Через 20 років після смерті Хмельницького перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об’єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену Національно-визвольною війною українського народу.

Від Богдана до Івана не було гетьмана !

1. Руїна (1658 – 1686 рр.)

Руїна — надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького попередні здобутки були значною мірою втрачені. Інвазія Москви і Варшави при вело до сповзання держави у прірву громадянської війни. Розкол серед старшини, Через її феодалізацію, — політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консолідувати народ на основі розбудови української державності, боротьба за геополітичні інтереси Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої складали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.

Ознаки Руїни:

І. – розподіл України, яка до того часу цілком входила до Речі Посполитої;

ІІ. – шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку;

ІІІ. – страшне спустошення країни, винищення величезної кількості населення;

ІV. – занепад економічного добробуту і культурного життя.

Традиційно вітчизняні історики початок періоду «руїни» пов’язують із обранням Яківа Сомка гетьманом і розчленуванням України. О. Єфименко, Н. Полонська-Василенко вважають, що «руїна» почалася зі смертю Б. Хмельницького. М. Костомаров називає «руїною» період 1663-1687 рр. І. Крип’якевич – руїна почалася у перше гeтьманство Юрка Хмельницького. М. Покровський, О. Субтельний – з І. Виговського. Т. Яковлєва – з І. Виговського, коли Москва захотіла І. Безпалого, що привело вперше до двогетьманства.

Отже “руїна” почалася у 1658 р. і закінчилася у 1687 р.

Причини:

·  слабкі державницькі інстинкти в українському народові, невисокий рівень політичної свідомості і незвичка до державної дисципліни;

·  соціальна розколотість української нації, небажання повсталого люду коритися шляхетсько-старшинській еліті і нетерпляче прагнення цієї еліти до всілякого збагачення (так, перебуваючи у березні 1654 р. у Москві, генеральний суддя С. Зарудний і переяславський полковник П. Тетеря випрохали собі в царя відповідно Старий Мліїв і Смілу з їхніми жителями і землями, зроблено це було таємно від Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького, побоючись розправи і гетьмана, і народу, С. Зарудний і П. Тетеря закопали щойно одержані царські грамоти в землю, так і не наважившись їх обнародувати);

·  несприятливе міжнародне становище.

Левову частку відповідальності за «руїну» несе еліта, яка складалась із 3-х груп: 1) Шляхтичі – Хмельницький, Кричевський, Лісницький, Богданович-Зарудний, Жданович, Мужиловський, Гоголь; 2) з Козаків – Вешняк, Бурляй, Богун, Нечай, Гладкий, Джеджалій, Капуста, Пушкар, Томиленко, Чарнота, Тетеря; 3) з Народу – Кривоніс, Тиша, Небаба, Пободайло, Небаба, Сомко, брати Золотаренки, Ганжа, Брюховецький.

У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спадкового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І. Виговський, широкі верстви українського громадянства були незадоволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорозька Січ на чолі з Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Московії відстоювали ідею повороту до державних зв'язків з Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, який привів до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Об'єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма державами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого б обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. І хоча польські політики в деяких пунктах пішли на визнання елементів україно-руської державності, у принципових справах вони виявили непоступливість (зокрема, не погодились на державну самостійність, а надавали лише автономію і то лише для Наддніпрянщини). Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

В українській історіографії Гадяцька угода знайшла досить неоднозначну оцінку: Від цілком негативної до визначення її як вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. Послідовники останньої точки зору вважають, що ідеї, викладені в цьому документі, стали на тривалий період українською національною програмою: його взяв в основу своєї діяльності гетьман П. Дорошенко, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани, він став певним політичним ідеалом гетьмана Івана Мазепи.3

У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалося за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед старшини прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.

Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Україно-руська козацька державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні — Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

2. Гетьман Іван Мазепа

Двадцять один рік гетьманував в Україні Іван Степанович Мазепа-Колединський — людина, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а його життєпис обріс плетивом фантастичних легенд — Від уособлення віроломства до ідеалізації як лицаря української ідеї. Проте до цієї історичної постаті необхідно ставитися більш виважено, можна цілком погодитися з Н. Яковенко, яка вважає напрочуд влучними слова Михайла Рудницького: «Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат, він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою в свої сили».

В період гетьманування Мазепи на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна, натомість особливу надію на козацькі збройні сили при вирішенні власних зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря, покладала Росія. Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно в Європу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід.

Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла пройти безболісно.

І хоча Іван Мазепа саме в цей час перебував у зеніті слави — він зміцнив свій авторитет в очах російського царя, розправившись з опозиційно налаштованою козацькою старшиною. Йому вдалося об'єднати в одній державі українські землі, які визнали владу гетьмана, — як досвідчений політик він розумів, що геополітична ситуація вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини.

Ситуація значно ускладнилася, коли за наказом Петра І козацькі загони були підпорядковані російським офіцерам, які запроваджували солдатську муштру, а сам Гетьман у липні 1707 року дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова. Стає зрозумілим, що волею російського монарха Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну.

Мазепа пішов на встановлення таємних відносин зі шведським королем Карлом XII. Умови шведсько-українського договору точно не відомі, проте до нас дійшли записки Пилипа Орлика, що виконував тоді обов'язки генерального писаря, в яких зазначалось, що Швеція не мала претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки, нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів, зберігалася цілісність території, недоторканність вольностей, законів і прав місцевого населення. І хто знає, якби не поразка у Північній війні, можливо, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм. Український народ не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу Національної ідеї виявились марними. Козаки, селяни і міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. На бік Мазепи встала лише бунтівна Запорозька Січ, та цього виявилося замало.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця:

Петро наказав Меншикову спалити увесь Батурин — за один день було винищено близько 6 тисяч мешканців (деякі дослідники називають кількість загиблих — до 15 тис.), в тому числі жінок і дітей. Але це була тільки прелюдія до терору, який охопив Україну. Гетьманом було оголошено Івана Скоропадського, а у Глухові провели імітацію страти Мазепи -— на майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на якій було «страчено» опудало, що символізувало Мазепу. Відтоді запровадили і церковну анафему на гетьмана, яку проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до зняття її у добу Гетьманату Павлом Скоропадським 10 липня 1918 року.

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською армією, на боці шведів воювали 3 тис. козаків. Битва закінчилася розгромом шведів і прибічників Мазепи. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю вояків вдалося дістатися володінь турецького султана. І хоча Петро І вимагав видачі Мазепи, однак султан під тиском іноземних дипломатів оголосив козацького гетьмана недоторканним гостем. Перебуваючи у вигнанні. Мазепа вже не вставав з ліжка і помер у серпні 1709 року в Бендерах.

3. Політичні концепції мазепинців

16 квітня 1710 року новим гетьманом в екзилі було обрано Пилипа Орлика, який став одним з подвижників української історії 18 століття. І хоча сам він був за походженням напівчех, напівпольсько-білоруський шляхтич, все своє життя присвятив Україні, залишивши після себе одну з найкращих пам'яток української правничої думки — «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького». Цей документ, своєрідний договір між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього державного ладу України, був підготовлений П. Орликом (чех), Г. Герциком (єврей), А. Войнаровським (поляк) та іншими прихильниками Мазепи. Особливе значення «Пактів і конституцій» полягає в тому, що в них здійснена спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й Узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на грунті соборності, звичаєвого права і військової демократії протягом двох століть існування Запорозької Січі.

Автори конституції не створювали нових державних моделей і не проголошували нових принципів управління, проте творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і систематично виклали те, що пройшло випробування часом. Як відзначають сучасні дослідники, у Конституції П. Орлика (так часто називають цей документ, хоча саме слово «Конституція», ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак Не можна вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні) Визнані природні права і свободи людини, права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха, політичних прав громадян. Особливо необхідно наголосити, що у документі зазначались можливості Захисту права власності, особистих і майнових прав та станових привілеїв. У Конституції здійснювалася Спроба визначення кордонів України, Обґрунтовувалися права запорожців на значну частину Дніпра. Також у найзагальніших рисах було окреслено Склад і компетенції Генеральної ради. Проте, вочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини. Таким чином, Конституція П. Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки, Проте реальної сили на території України вона так і не набула й назавжди лишилася в історії як Своєрідна політична концепція мазепинців.

4. Остаточна ліквідація козацької державності (1708-1783 рр.)

Після Полтавської битви і виступу Мазепи натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І був спрямований на обмеження козацької автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і його адміністрацією. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи козацькі права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України — МалоросійськаКолегія. Козацький уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом) Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д. Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К. Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Русь-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа — запроваджено Земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К. Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах централістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця політики централізації Катерина II, яка примусила К. Розумовського «добровільно» зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною II політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорозької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запорожжя, і, звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання.

У своїй політиці стосовно Запорожжя уряд діяв за сталою схемою: Контроль — Обмеження — Ослаблення — Ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорозької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П. Текелі вступили на Запорожжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорозьких козаків було сформоване т. зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорозькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорозької Січі. У 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорозької Січі, а Самі переселенці вважали себе запорожцями.

У 1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Русі-Гетьманщини, а її територію було поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.

1.  Яку оцінку отримав Гадяцький трактат в українській історіографії?

2.  Яке значення для українських земель мав Андрусівський мирний договір?

3.  Період 60-80-х рр. XVII ст. увійшов в історію України як доба Руїни. Чому?

4.  Які гетьмани періоду Руїни виступали з ідеєю турецької альтернативи союзу з Москвою. Чи була реальною, на Вашу думку, основа такого союзу ?

5.  Визначте причини поразки Національно-визвольної війни.

6.  Що Вам відомо про І. Мазепу?

7.  Хто такі мазепинці, які їхні політичні концепції Ви знаєте?

8.  Чому Катериною II було остаточно знищено Гетьманство?

9.  Які органи управління були запроваджені на українських землях російським урядом?

Хронологічна таблиця

1.  Борисенко В. Й., Заремба С. З. Україна козацька. — К.,1993.

2.  Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. – К.,1991.

3.  Головуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). - К., 1961.

4.  Костомаров Н. И. Мазепа. - М., 1992.

5.  Мазепа — людина і історичний діяч.— К.,1991.

6.  Мироненко О. М., Римаренко Ю. І. та ін. Українське державотворення. Словник-довідник. – К.: Либідь. – 1997.

7.  Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К.,1992.

8.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – Знання, 2002. – 348 с.

9.  Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVІІ-ХVІІІ ст). - К.,1995.

10.  Субтельний О. Мазепинці. — К., 1994.

Реферати:

1.  Пилип Орлик і його «Конституція».

2.  Наказний гетьман П. Полуботок.

3.  Останні гетьмани – Д. Апостол та К. Разумовський.

Лекція 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЇ ТА АВСТРІЇ

(кін. XVIII – поч. ХХ ст.)

План

У різний час приєднані до Московського царства (згодом – Російська імперія) українські землі історико-етнографічних та географічних регіонів – Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, півдня України – у ХІХ – на початку ХХ ст. становили єдину територіальну цілісність. Усю цю територію, на яку припадало 9/10 загальної площі України, називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною.

В історичному розвитку українського народу вона, як і раніше, відігравала визначальну роль. Наддніпрянщину своїм історичним, політичним та культурним центром вважало й українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській (згодом – Австро-Угорська) імперії.

Процеси утвердження капіталістичних відносин у народному господарстві, формування мови посилювали об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, примусово розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу.

1. Територіально-адміністративний устрій

Та населення

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. україн­ці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорам (їх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами).

У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 Губерній: Чернігівська, Полтавська, Хар­ківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Хер­сонська і Таврійська. Губернії поділялися на Повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували Генерал-Губернаторства: Малоросійське, Новоро­сійсько-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необме­женою владою.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.

Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.

З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні ВійськовіПоселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень.

Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої ко­лонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8,2 млн. чоловік, а у 1858 — 13,5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії.1

Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 Округів, якими керували призначені австрійським урядом Старости. Адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині СтановийСейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом.

Вцілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, на яких на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, а у 1897 р.— 6 млн.

2. Криза феодальних відносин.

Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст.

У першій половині XIX ст. в Україні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи.

Модернізація – це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологчне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичайно важливе не тільки для розуміння суспільних процесів ХІХ ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Річ у тім, що російська модель реформування ХІХ ст., повторюючи кальку петровських реформ, значною мірою запрограмувала суспільні трансформації ХХ ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1.  Піонерська модернізація, яка притаманна лідерам технічного та економічного прогресу.

2.  Органічна модернізація, яка практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу.

3.  Наздоганяюча модернізація, яка теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу є не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів суспільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці — тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно.

Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища.

Умови звільнення селян були викладені у «Положеннях 19 люто­го», які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів встановлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передбачався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6,5 десятин на душу.2

Ціла категорія «дворових» селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомогали поміщикам у господарстві, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану.

Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла: більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом.

Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.

У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала створення земських установ для управління місцевими справами — торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.

В цьому ж році розпочалася судова реформа. Суди стали незалежними органами, мали засідати відкрито і розглядати позиції обох сторін, вводилася адвокатура.

Міською реформою 1870 р. створювалися виборні органи місцевого самоврядування — міські думи, що відали подібними до земств справами. Міські думи стають осередками ліберально-демократичного руху.

Реформа шкільництва відкрила більший доступ до освіти для нижчих верств населення (включаючи університети). Були удосконалені програми навчання, надана більша автономія університетам, послаблено цензуру.

З 1874 р. військова повинність поширювалася на всі верстви суспільства, скорочувалася тривалість служби з 25 до 6 років, вводився ряд правил звільнення від військової повинності.

Таким чином, реформи 60—70-х років, проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління, виборні органи суду, встановлені більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії тощо.'

Особливості економічного розвитку України у другій половині XIX ст. полягали у високих темпах та рівні розвитку при господарській диференціації окремих районів, високому рівні концентрації виробництва на великих підприємствах, великій залежності від іноземного капіталу тощо.

3. Соціально-економічний і політичний розвиток

на початку XX століття

XX століття стало принципово новим періодом в історії України. На початку нового століття світова капіталістична система перейшла до нової стадії — монополістичного капіталізму (імперіалізму), що істотно змінило структуру промисловості. На цей час Україна стала другим за значенням промисловим регіоном Російської імперії. Основна промисловість її створилася буквально за 10 років бурхливого розвитку у 90-х роках XIX ст.

Склалися великі промислові райони — Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий. У 1900 р. в Україні зосереджувалося 69,5% загальноімперського видобутку кам'яного вугілля, 57,2% залізної руди, 51,8% виплавки чавуну, 58% сталі. Тут розміщувалося понад п'яту частину підприємств, вартість продукції яких становила 17,5% усіх по країні.3

Але якщо видобувні галузі розвивалися швидко і в 1913 р. давали 70% видобутку сировини всієї імперії, то у виробництві готової продукції Україна залежала від Росії. В цілому економічний прогрес України багато в чому відбувався швидше, ніж у центрі країни. Проте господарська політика уряду була здебільшого несприятливою для інтересів України, позбавляючи її через політику ціноутворення капіталу і прибутків.

Промисловість виникла переважно в акціонерній формі, що полегшувало її монополізацію. На початку XX ст. розпочався процес інтеграції галузей виробництва, утворення монополій, цьому в певній мірі сприяла світова економічна криза, яка набула найбільш виразних форм на Україні у 1900-1903 рр. й охопила важку промисловість, зокрема металургійну і кам’яновугільну. У 1902 р. створено могутній синдикат «Продамет» (Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів), який поширив свій вплив на галузеві підприємства не тільки України, а й Польщі, Центральної Росії, Уралу, Сибіру. У 1904 р. утворено синдикат «Продвугілля», що діяв на Донбасі, «Продаруд», цукровий синдикат тощо.

Підвищення попиту на сільськогосподарську техніку прискорило процес монополізації цієї галузі виробництва. У 1907 р. відбулося злиття трьох найбільших фірм півдня Росії з капіталом у 1,5 млн. крб. Через кілька років цей синдикат об'єднав 18 найбільших фірм і зосередив у своїх руках 73% виробництва сільськогосподарської техніки.

Великі операції ці монополії здійснювали через Київську біржу, Харківську кам'яновугільну і залізоторговельну біржі.

Розвиток промисловості зумовлював піднесення банківської справи, виникло чимало банків різного профілю. Відбувалося перетворення банків як посередників у всесильних монополістів капіталу, створювалися банкові монополії. Провідну роль у зрощуванні промислового і банківського капіталу відіграв Азовсько-Донський монопольний банк. Це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу, типової форми імперіалізму.

Посилювалося в цей час проникнення іноземного капіталу в Україну. Частка іноземного капіталу у 1900 р. в промисловості України досягла 80—90%.

З розвитком капіталізму змінюється соціально-класова структура суспільства. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо позначилися на українцях, які у більшості своїй залишалися селянами. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення. Загальна кількість промислових робітників України становила 7% робочої сили.

Робітники-українці були зайняті здебільшого у сільському господарстві, у цукровій промисловості та на залізничному транспорті. Становище робітників було тяжким. Закон 1897 р. встановлював тривалість робочого дня для чоловіків 11,5 години, для жінок і підлітків — 8 годин. Платню часто видавали продуктами, накладали досить високі штрафи.

Світова економічна криза 1900—1903 рр. негативно позначилася на економіці України, особливо вразивши підприємства металургійної та вугільної промисловості.

Капіталізм все глибше проникав і в сільське господарство. Проте розвиток нових виробничих відносин гальмувався численними пережитками феодально-кріпосницької системи. Головною проблемою залишалося велике поміщицьке землеволодіння. У 1905 р. із 41,8 млн. десятин земельної площі України (без Криму) близько 10,3 млн. десятин належало 31,3 тис. поміщиків. Майже 3 млн. десятин було у державних установ, церкви, купецтва, духовенства та іноземців, а на 3,1 млн. селянських дворів припадало 25,5 млн. десятин землі. В цей же час в Україні з юридичної точки зору селянина вважали напівперсоною: він не міг розпоряджатися землею, не міг пересуватися по країні (бо потрібен був паспорт), до 1904 р. зберігалося покарання різками.

Панування поміщицького землеволодіння, малоземелля селян, їхнє політичне безправ'я стримували прогресивний розвиток країни і породжували питання політичного переустрою. Загострення всіх соціально-політичних суперечностей (криза, Російсько-Японська війна) призвело до революції 1905-1907 рр., яка спалахнула січні 1905 р., яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням.

Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику «Потьомкін», повстання на крейсері «Очаків» під проводом лейтенанта П. Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

У ході революції виникли ради робітничих депутатів — загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.

За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви — пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про удосконалення державного порядку» запроваджував новий орган — Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У «Положенні» від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право «вето» на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Громада мала і власний друкований орган «Український вісник». Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М. Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г. Петровський з доповіддю «Про національне питання», яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо.

Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905—1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна-лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити «трудову норму». Ліберали наполягали на викупі землі у поміщиків за «справедливу» (не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк.

Уряд мав власну програму, суть якої — збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву «столипінської», за прізвищем прем'єр-міністра Росії П. Столипіна. Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям.

Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р., перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існування не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правобережжі — понад 50 %). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно — Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя.

Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес — раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки у соціальному плані.

4. Трагедія Першої світової війни: причини, характер,

головні воєнні дії на території України

Перша світова війна знаменувала початок XX століття не в календарному, а в історичному сенсі. Через місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914 р. два великі воєнні блоки вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії.

У складі Антанти головну роль відігравали Англія, Франція і Росія. До другого блоку — Четверного союзу — входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія. Ці два союзи поставили перед собою мету тотально перекроїти політичну карту світу — захопити чужі території, світові ринки збуту, джерела сировини. У війні взяло участь 33 країни світу. Було мобілізовано 65 млн. солдат. Загинуло — 10 млн., 20 млн. отримали поранення. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Трагедія України полягала у тому, що вона опинилася розірваною між двома воюючими таборами, і українці вимушені були воювати один проти одного по обидва боки фронту. У завойовницьких планах західних країн Україні відводилося значне місце. Німці розглядали її як плацдарм для просування на схід і майбутню колонію. Геополітичні розрахунки німців спиралися на відому тезу Пауля Рорбаха «хто володіє Києвом, той має ключ від Росії». Австро-Угорщина, при збереженні свого панування у Східній Галичині, зазіхала на Волинь, Закарпаття та Буковину. Свої плани були і у Росії — вона мріяла про приєднання Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини й Волині, Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість території російської України була прифронтовою зоною, що підпадала під юрисдикцію Київського військового округу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час війни перебував у трикутнику Рівне — Бердичів — Кам'янець-Подільський. Командування ж армії майже постійно дислокувалося на українській етнічній території, перебуваючи по черзі в Дубні, Проскурові, Львові, Ковелі, Бродах, Тернополі, Гусятині, Волочиську, Луцьку, Кремінці та ін. Величезні людські ресурси України використовувалися у воєнних цілях — за весь час війни російська армія закликала до своїх лав 3,5 млн. українців.

Після перемоги у битві під Равою-Руською у вересні 1914 р. російські війська окупували Львів, а згодом і всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського командування, це захоплення називали «завершенням справи великого князя Івана Калити». Російська окупація Галичини тривала до кінця весни 1915 р.

Однією із вдалих операцій російської армії був т. зв. «Брусиловський прорив», коли після перемоги у битвах під Барановичами та під Ковелем у липні — серпні 1916 р. росіяни знов захопили Буковину і східну частину Галичини. Проте Львів захопити не вдалося.

Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості — війна виявилася найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Український національний рух став мішенню репресій з боку Росії. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті українські організації «Просвіти».

Характер російського окупаційного режиму в Галичині лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Українці разом з німцями і євреями були визнані «неблагонадійними елементами». Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Коли українські діячі у Петербурзі спробували виступити на захист українського руху в Галичині, то одержали від російського міністра закордонних справ Сазонова таку відповідь: «Чого ж ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, аби раз і назавжди покінчити з вашим українством».

Розпочалася політика русифікації, яка мала доповнюватися наверненням місцевого греко-католицького населення у православ'я. У глиб Росії вивезли митрополита Андрія Шептицького разом з іншими представниками місцевого духовенства.

Для українських політиків Галичини і Буковини ще до початку війни було зрозумілим, що підтримувати вони будуть Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати передвоєнну-австрійську і російську політику щодо українців, вони вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху.

У перший же день війни 1 серпня 1914 р. лідери найбільших галицько-українських партій утворили Головну українську раду, головою якої було обрано Костя Левицького. Однією з перших справ цієї організації було формування українського легіону січових стрільців. І хоча австрійське командування не поспішало вводити цей легіон у бій, не упевнившись у його лояльності, січовики виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. Вони виявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р., під Галичем влітку-восени 1915 р., під Бережанами в 1916 р під час Брусиловського прориву тощо. Проте нерівне ставлення з боку уряду призвело до того, що наприкінці 1916 р. стрільці були вже готовими до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Нова свідомість відіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку денному постало питання про створення національної держави на західно-українських землях.

4 серпня 1914 р. емігранти з Наддніпрянщини В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Залізняк та ін. заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Діяльність СВУ зводилась в основному до пропаганди української справи як серед урядів держав, так і серед українських військовополонених. СВУ вважав себе зародком національного уряду. Майбутня держава уявлялася їм як конституційна монархія з демократичним устроєм. Найбільшим успіхом СВУ було одержання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених у Німеччині та Австрії.

СВУ проіснував майже до самого кінця війни, припинивши свою діяльність наприкінці червня 1918 р. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську раду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Війна набрала форми затяжної, окопної, стало зрозуміло, що сподіватися на швидке закінчення воєнних дій не доводиться. Назрівали революційні події.

1.  Дайте порівняльну характеристику становищу українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

2.  Назвіть основні причини скасування кріпацтва.

3.  Чому реформи 60-70-х років отримали назву «буржуазні»?

4.  Особливості економічного і соціального розвитку України після ліквідації кріпосного права (в 1848 р. – в Австрійській імперії, в 1861 р. – в Росії).

5.  Назвіть основні причини революції 1905-1907 рр.

6.  Як Ви гадаєте, чому аграрна реформа Столипіна найбільший успіх мала в Україні?

7.  В чому полягала трагедія Першої світової війни для України?

8.  Які плани щодо України мали країни Антанти та Четверного Союзу?

9.  Хто такі січові стрільці?

Хронологічна таблиця

1.  Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996.

2.  Грицак Я. Нарис української історії. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К., 1996.

3.  Гунчак Т. Г. Україна: перша половина XX століття. — К., 1993.

4.  Історія України: нове бачення. Навчальний побібник. – К.: Альтернативи., 2000. – 464 с.

5.  Литвин М. Р. Історія Галицького стрілецтва. — Львів, 1990.

6.  Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993.

7.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – Знання, 2002. – 348 с.

8.  Присяжнюк Ю. П., Горенко Л. М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (ІІ пол. ХІХ ст. – 1905 р.) // Укр.-іст. Журнал. – 2000. - № 5.

9.  Світлична В. В. Історія України. Навчальний посібник. – К.: Каравелла, 2003. – 308 с.

Реферати:

1.  Реформи Йосифа ІІ в Західній Україні.

2.  Селянська реформа 1861 р. в Україні.

3.  Основні революційні події в Україні в 1905-1907 рр.

Лекція 7

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА

У XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

План

Рідко коли спостергався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових ідей, як у ХІХ ст. До того часу вже давно завершився розпочатий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Освчені європейці утвердились у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія – тобто система поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому, - постає як рушійна сила історії.

Тісно пов’язаною з цими подіями була поява Інтелектуалів, або Інтелігенції, як у східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали ХІХ ст., була Концепція нації (національної свідомості). Вона, як ми переконаємося, являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лашиються з нами.

1. Відродження національної свідомості

У XIX столітті в Україні, як і по всій Європі спостерігався різноманітний, захоплюючий і широкий розквіт нових ідей. Але найбільш важливою концепцією, що її висунуто в цей час, була концепція національної свідомості, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які ми вирішуємо сьогодні.

Українське національне відродження мало свої витоки з одного боку в історичній традиції, а з другого — в пробудженні усвідомлення своєї народності. Як свідчать українські історичні джерела, національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза тяжкому політичному й соціально-економічному становищу та занепаду культури, в якому опинився в той час український народ. Колишня козацька старшина, доводячи свої права на «російське» дворянство, звертається до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами. На грунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання будує на історично-правних доказах. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками всіх категорій козацької старшини затяглася на декілька десятиліть, але свій внесок у справу відновлення українських історичних традицій зробила. Вона привернула інтерес до рідної історії й привела до дослідження цієї історії. В процесі становлення українознавства як науки можна виокремити три етапи:

1.- збирання історичних документів, фольклору, старожитностей;

2.- відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр;

3.- створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

У 1798 р. в Петербурзі з'являються одночасно дві книжки. Одна — «Записки о Малороссіи» — маленька енциклопедія відомостей про Україну, написана Яковом Маркевичем, що відкрила собою низку видань, присвячених українській історії та етнографії. Друга — «Енеїда» Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі Над вивченням української історії працювали Дмитро Бантиш-Каменський, Олекса Мартос, Василь Полетика, Максим Берлінський та ін. Вони поклали початок науковому дослідженню української старовини й популяризували знання рідної минувшини серед широких кіл українського громадянства. Нова українська література, в тісному зв'язку з історичними та етнографічними студіями, відкрила освіченому громадянству зовсім новий світ українського життя. Відтепер поняття «нація» включало весь народ (а не лише горішні кола суспільства), а поняття «батьківщина» охопило всі землі, населені цим народом.

Окремо необхідно зупинитися на «Історії Русів», яка з'явилася наприкінці XVIII— на початку XIX ст. і поширювалася у рукописних списках. Лише в 1846 р. вперше була надрукована, її можливими авторами вчені вважають Григорія і Василя Полетиків, Григорія Кониського та ін. «Вічною книгою незалежності українського народу», назвав її М. Костомаров. Важко відшукати в історії твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського громадянства. «Історія Русів» є по суті політичним трактатом, в якому автор, оперуючи фактами, приводить власну концепцію історії України, пов'язуючи початок етногенезу українського народу із сарматськими племенами і доводячи, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі. Цей твір пробуджував глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків — шляхетних гетьманів, славних козацьких ватажків. Не зважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність «Історії Русів», яка започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

2. Масонство в Україні. Декабристи

З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій так званих «вільних мулярів», занесених до Росії наприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії. Поряд із завданням Духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його корисним для всіх. Такі плани масонів втупали у протиріччя з устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними царизму.

З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. До цієї ложі входило понад 70 членів — військові, чиновники, поміщики. Друга одеська ложа «Три царства природи» крім національного питання обговорювала і політичні справи.

Проте більш чітке національне забарвлення мала київська масонська ложа «З'єднаних слов'ян» (1818-1822), основним завданням якої була пропаганда ідеї національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської та Австро-Угорської імперій.

Полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819) основний наголос робила на національні проблеми України. До цієї ложі входили М. Новиков, І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарнавський. Олександр І закрив ложу особистим указом.

У 20-х роках XIX ст. в Україні виникають таємні політичні товариства, які використовують досвід масонських організацій. Найбільш впливовим було Малоросійське таємне товариство на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем, якій поділяв ідеї французької революції. Метою товариства було здобути незалежність Україні, відмінити кріпацтво і встановити європейські форми державного устрою.

Вітчизняна війна 1812 р. підштовхнула частину офіцерського корпусу російської армії до перебудови управління державою за західноєвропейським зразком. Політична змова, яка виникла серед офіцерів в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й в Україні, де членами були офіцери-українці і місцеві поміщики. Серед змовників не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. В той час як північні організації, головним чином центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не зважали на національні особливості різних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання.

З цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство «Об'єднаних слов'ян», яке сформувалося у 1825 р. у Новограді-Волинському. Це товариство ставило собі за головну мету увільнення всіх слов'ян від абсолютизму, знищення національних автономій і сполучення всіх слов'янських народів в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити кордони кожної держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентську форму правління, скласти конгрес для управління справами цілого союзу. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Був серед гасел товариства і виклик кріпацтву — «не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути».

Після повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі 28 грудня відбулося повстання в Україні, де під Васильковом збунтувався піхотний полк загітований декабристами. Обидва повстання були погано підготовлені і закінчилися поразкою. Головна причина поразки повстання полягала у тому, що воно залишалося ізольованим і незрозумілим для народу. Наслідком невдачі повстання був розгром цілого руху.

3. Кирило-Мефодіївське товариство

Хоча опозиційні настрої і не були знищені, але вони виявлялись вже в більш прихованих формах. Взагалі доба Миколи І (1825—1855) позначилася ідеологічною доктриною, що її висунув міністр освіти граф О. Уваров, — «самодержавство, православ'я, народність». Вся держава була перетворена на слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор ще тяжче відчувався в Україні, яка переживала систематичну русифікацію у всіх галузях життя. Попри все, реакційне правління Миколи І не в силах було припинити революційні рухи, що підсилювалися прагненням відновлення української державності.

На початку 40-х років у Києві група студентів та молодих викладачів створила нелегальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національно свідомої інтелігенції: історик М. Костомаров, етнограф і письменник П. Куліш, історик права М. Гулак-Артемовський, етнограф П. Маркевич, учитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський та ін. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів.

Програмні завдання товариства викладені у двох документах — «Статуті» і «Книзі буття українського народу» («Закон божий»), написаних М. Костомаровим.

З усіх практичних намірів кирило-мефодіївців найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Одночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за поширення просвіти серед народу, за видання популярних книжок тощо.

У братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко та Гулак — за організацію збройного повстання і повалення царату. Але товариство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли на початку 1847 р. їх було заарештовано. Більшість з них заслано до різних міст Європейської Росії, а найгірша доля спіткала Шевченка, його віддали у солдати і вислали до Оренбурга без права писати і малювати. І хоч планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за скасування кріпацтва стала гаслом української літератури.

Наприкінці 50-х років українська передова інтелігенція почала скупчуватися у Петербурзі, оскільки тут режим був дещо м'якший і колишні кирило-мефодіївці, звільнені після заслання, осіли у північній столиці. Коштом українських поміщиків Тарновського і Ґалаґана було засновано друкарню і розпочато видання творів українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського вийшов у світ часопис «Основа», що був присвячений громадським та літературним справам. В місячнику було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології, доводилась окремішність української культури та світогляду.

4. Народництво і ліберально-демократичний напрям

в суспільно-політичному русі

В українській політичній думці ІІ пол. XIX – початку XX ст. варто виділити декілька напрямів: Народницький (основними представниками якого були М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, С. Шелухін), Консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, І. Лисяк-Рудницький), Націократичний (Д. Донцов, М. Сціборський, М. Міхновський), Ліберальний (М. Драгоманов, С. Подолинський) та Соціал-демократичний (І. Франко, М. Ґалаґан, Л. Юркевич).

Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишаються носіями української нації. Усі інші стани, були впевнені народники, втратили свою етнічну ідентичність, а тому необхідно наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Народники наголошували на тезі про те, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ вічний.

Народники бачили національне відродження в тому, Щоб всі верстви населення перейняли інтереси та ідеали селянства. Але поки що селяни перебували у кріпацькій неволі, й тому вся енергія українських народників була звернута на те, щоб підготувати уми до скасування кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності ліквідації кріпацтва.

Народники працювали і над тим, щоб підготувати літературу для народу, розвинути народну українську мову до такого рівня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти і науки. Вже з 1859 р. починається рух за створення «недільних шкіл», що були призначені для ремісничої молоді, міщанства, взагалі всіх неграмотних. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, тоді ж надруковано цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими «Буквар южноруський» Т. Шевченка та «Граматика» П. Куліша.

Серед молодої інтелігенції, що брала участь у роботі недільних шкіл Києва, сформувалася організація, яка отримала назву Громада. Спочатку Громада не мала точно визначених організаційних форм, усталеної програми, її діяльність проявлялась у зборах, дискусіях, поодинокі громадівці вели освітню роботу. Пізніше Громада почала розробляти свою ідеологію — український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, проголошувалася солідарність з політичними і соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.

На рубежі 50—60-х років XIX ст. почався вже масовий Громадівський рух, названий владою «українофільством». Одну з течій у цьому русі представляли т. зв. Хлопомани, що безмежно були віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом хлопоманів був В. Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла генетичну пам'ять про своє походження, славне минуле України. Погляди Антоновича активно підтримували Т. Рильський, К. Михальчук, Б. Познанський.1

Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатися у політичні справи, частина дотримувалася радикальних, іноді й революційних поглядів.

Фундатором українського лібералізму можна вважати Михайла Драгоманова, ідеї якого являли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал — повна ліквідація авторитарних і примусових засад у суспільному житті. У його поглядах органічно поєдналися патріотизм і космополітизм, «всесвітня правда» для мислителя — цінність більш вища, ніж патріотизм. Проте саме М. Драгоманов порушує питання про перетворення українства на політичний рух. Він вважав, що в Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом. Але крайні вияви українського націоналізму Драгоманов піддав нищівній критиці.

У збірнику «Громада», який він видавав разом з Подолинським, були остаточно сформульовані ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виокремлював два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад) і федерацію автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалізації цих принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, дружби між людьми різного етнічного походження. Тільки у спілці з іншим слов'янством Драгоманов вбачав можливість національного визволення українського народу.

Виїхавши за кордон, вчений зосередив навколо себе широке коло представників лібералізму та переніс акцент своєї політичної діяльності на західно-український національно-визвольний рух.

5. Соціал-демократичні ідеї в Україні

Соціал-демократична політична думка — це своєрідна комбінація різних елементів політичної демократії, соціальної справедливості, загальних гуманістичних принципів. Турбота про соціально-економічний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася зі спробами вирішити національне питання. Причому національна справа стосовно самих засад соціалізму вважалася справою другорядною, бо, на їх думку, національна незалежність не може бути надійно забезпечена, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не сприйматимуть національні інтереси робітників як свої власні.

Одним із представників цієї течії в Україні був І. Франко, який поступово відійшов від федералістичної концепції свого вчителя — М. Драгоманова і став одним із перших ідеологів незалежної української демократичної держави.

У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного і економічного ладу. Це був перший союз, що поставив метою політичний переворот. Союз поширював соціал-демократичні гасла, що заміняли гасла національні, існував він недовго.

6. Украінський консерватизм і націократія

Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з'являється «ліберальний консерватизм», представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхідності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники — докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня "ідеологія" простежується лише як тенденція. Об'єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.

Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних шляхетсько-гетьманських традицій. Українські дідичі Г. Галаган, В. Тарновський, Г. Милорадович, пізніше В. Липинський та П. Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне — традиційні форми родинного й громадського життя.

Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого — українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму).

Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національного життя підавстрійських українців.

Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на «місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави».2

Націократичний напрям в українській політичній думці є найбільш багатим на різні концепції, погляди, ідеї. Його основою є багатомірний, виключно складний і суперечливий феномен, а також об'єктивний історичний процес, що розвивається за своїми власними законами. Цей феномен — націоналізм.

В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття «націоналізм» пов'язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х роках XX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух.

Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підгрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють Демократичний, Ліберальний, Інтегральний, Реформаційний націоналізм та Націократизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.

Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, що називали себе «національне свідомими українцями» і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості.

Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: «... Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».3

Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.

7. Суспільно-політичний рух

на західноукраїнських землях

Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного Руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українці західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.

Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців «Руська трійця» вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.

На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени «Руської трійці» видали у Будапешті збірку «Русалка Дністрова», в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань.

Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі — опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.

Це був початок т. зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії — створювалося враження про велику, непереможну силу Росії.

У 1866 р. на шпальтах часопису «Слово» було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.

Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів — учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громадівського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.

8. Формування політичних партій

Наприкінці XIX— на початку XX ст. відбувається політизація національного руху — починають створюватися політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова постала Українська радикальна партія, в якій плідно працювали І. Франко та М. Павлик. Своєю метою партія проголосила боротьбу за інтереси селянства. Партії вдалося ввести своїх представників до австрійського парламенту. У 1899 р. праве крило Радикальної партії об'єдналося з народниками і утворило Національно-демократичну партію, яка перебрала на себе провід у політичному житті, її очолили спочатку Ю. Романчук, пізніше — К. Левицький, обидва були депутатами австрійського парламенту. В своїй програмі партія проголосила необхідність об'єднання всіх українських земель в одній державі. Ліве крило Національно-демократичної партії утворило нову — Українську соціал-демократичну партію, метою якої стало створення вільної Української Республіки.

На підросійській Україні також розпочався процес творення політичних партій. На зборах студентських громад у Харкові на початку XX ст. утворилася Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 р. стала Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). До складу партії увійшли Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра. Чисельність партії на весну 1907 р. становила 3 тис. членів. Партія вимагала автономії України з окремими представницькими зборами (сеймом), повалення революційним пролетаріатом царського режиму й скликання Народної ради.

На базі створеної у 1900 р. РУП внаслідок виходу з неї М. Міхновського було утворено Українську народну партію (УНП), яка в основу своєї діяльності покладала інтереси селянства і робітництва. Партія виступала за проведення аграрної реформи при одночасних заходах до розвитку національної промисловості. У справі національній УНП проголошувала самостійність і суверенність Соборної України та забезпечення автономії тим частинам України, які перебували в інших історичних і економічних умовах (Галичина, Кубань). У грудні 1906 р. УНП увійшла до складу партії соціалістів-самостійників.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) створена у 1906 р. народницькими групами, які відкололися від РУП. Тривалий процес формування УПСР завершився лише у квітні 1917 р. Партія спиралася на селянство і національну інтелігенцію. На осінь 1917 р. в її лавах налічувалося 75 тис. членів. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк. В основу діяльності партії покладено програму Загальноросійської партії соціалістів-революціонерів. Теоретична основа програми — ідея інтегрального соціалізму, соціальна революція, встановлення Диктатури революційної демократії, захист «єдиного трудового класу». Як кінцеву мету партія проголосила перебудову капіталістичного суспільного ладу на соціалістичний. У національному питанні виступала за екстериторіальну автономію України у складі Російської буржуазної федеративної демократичної республіки.

Таким чином XIX — початок XX століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи російського самодержавства, щоб припинити й знищити цей рух. В цю добу народжується нове покоління, що з дитинства вбирало в себе віру в українські національні сили і на світанку XX ст. молодь Східної та Західної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.

Щоб зрозуміти вибух революції 1917 р. і становлення Української самостійної держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку невпинно вело українське громадянство.

1.  Чому «Історія Русів» отримала назву «вічна книга незалежності українського народу»?

2.  Звідки масонство потрапило в Україну ? Які Ви знаєте масонські ложі ?

3.  Що таке українське національне відродження і які причини його обумовили ?

4.  Яку роль відіграло «Кирило-Мефодіївське братство» в духовному відродженні української нації ?

5.  Чому на Ваш погляд народницька ідеологія стала провідною в Україні у 60-70-х роках XIX ст. ?

6.  Як Ви можете пояснили, що у другій половині XIX ст. центр національного руху був перенесений на західноукраїнські землі ?

7.  До якого напряму української політичної думки належав М. Драгоманов ?

8.  Коли консерватизм як політична течія постав в Україні ?

9.  Як Ви гадаєте, чи були переконані українські соціал-демократи в необхідності незалежної держави ?

10.  Назвіть політичні партії, які першими виникли у Західній і у Східній Україні ?

11.  Хто з відомих Вам українських політичних діячів створив Союз визволення України ?

Хронологічна таблиця

1.  Алєксєєв Ю. М. та ін. Історія України. – К., 1994.

2.  Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій.— К.,1992.

3.  Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. – К., 1971.

4.  Історія Русів. – К.,1991.

5.  Калугін Ю. Декабристи в Україні. – К.,1971.

6.  Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть. Соціально-політичний портрет. – К., 1993.

7.  Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т. – К.,1990.

8.  Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994.

9.  Оніщенко І. Етно - та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). – К.,1997.

10.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – Знання, 2002. – 348 с.

11.  «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К.,1987.

12.  Сергієнко Г Декабристи і Шевченко. – К.,1971.

Реферати:

1.  Феномен Т. Шевченка в історії України.

2.  Концепція соціалізму М. Драгоманова.

3.  Класи і партії в умовах Першої світової війни.

Лекція 8

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА

РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ. ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

План

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 34 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Турецької та Австро-Угорської імперій, а також Російської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на самознищення.

Першою під тиском війни розвалилася Російська імперія. Не було чогось несподіваного в тому. Що її кінець супроводжувався швидким піднесенням різних російських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав’язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економічного й політичного устрою. Але багатьох здивувало те, що зовні слухняні неросійські народи Російської імперії також почали вимагати права влаштувати свою долю на власний розсуд. Тому поширений погляд на революцію 1917 р. як титанічну битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні: тут вибухнула своя революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.

1. Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні

Поштовхом для революції в Російській імперії стали мирні демонстрації у Петербурзі наприкінці лютого — на початку березня 1917 р. Оскільки уряд миттєво не реагував, мітинги і демонстрації переросли у політичний страйк, і 2 березня династія Романових перестала існувати —Микола II підписав заяву про зречення престолу, а «підняти» корону ніхто не захотів. Натомість думський комітет проголосив створення нового органу верховної влади — ТимчасовогоУряду, який повинен був виконувати свої повноваження до скликання Всеросійських Установчих зборів. Владу на місцях мали представляти виконавчі комітети.

Разом з офіційним урядом були утворені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, які очолили лідери соціалістичних партій. Між Тимчасовим урядом і Радами існувало певне порозуміння. Але поступово, з розвитком революції більшість у Радах завоювали представники найбільш радикальної партії більшовиків. Проголошення гасла «Вся влада — Радам!» призвело до збройного протистояння.

Революційні події в Україні до певної міри розвивалися за російською схемою.

Лише звістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій м. Києва, яка стала найавторитетнішим революційним органом влади. У великих містах України одночасно виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Найгустішою мережа Рад була у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70 % всіх Рад в Україні).

Хоча кожна з політичних сил, що брала участь в революційних подіях у центральній Росії, мала свого відповідника в Україні, все ж загальна політична ситуація в Україні під час революції відзначалася своєрідністю і була відмінна від російської. Зокрема, Ради в Україні не відігравали якоїсь особливої ролі (основний вплив в них мали не більшовики, як в Росії, а меншовики й есери).

Розглянемо події в Україні. Якщо оглянути весь час революції 1917—1921 рр., то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:

·  До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни.

·  Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні.

·  Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії.

·  В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.

Як Вам відомо, найбільшої сили набрав Третій конфлікт — прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію.

2. Створення Центральної Ради

У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:

—  запровадження Національно-територіальної автономії для України;

—  призначення українців на керівні пости в Україні;

—  утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому Уряді;

—  введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо.

17 березня 1917 р. з представників різних політичних, громадсь­ких і культурних організацій була утворена ЦентральнаРада як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом.

Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі».[12]

Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації українського суспільства. Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди.

Якщо спробувати проаналізувати історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у XX ст., то можна виокремити:

—  у Політичній сфері — закладання основ національного самовизначення, самостійного управління, самоврядування, проголошення автономії, а згодом суверенітету, згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів, запровадження української символіки тощо;

—  у Правовій сфері — творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів, гарантування громадянських прав, заборона смертної кари, проголошення незалежності судової влади, затвердження Конституції УНР;

—  у Соціально-економічній сфері — розв'язання Національного питання на демократичних засадах, скасування приватної власності на землю, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю за виробництвом, спроба боротьби з безробіттям;

—  у військовій сфері — формування українізованих військових частин, загонів «Вільного козацтва».

Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати свою владу. 19—21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес проголосив УЦР верховною національною владою.

3. Універсали Центральної Ради

Універсали Центральної Ради — звернення програмного характеру, що були проголошені УЦР в 1917—1918 рр.

23 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, в якому проголошувалося: «Однині самі будемо творити наше життя». Для виконання рішень УЦР було створено уряд — ГенеральнийСекретаріат на чолі з В. Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи: секретар військових справ Симон Петлюра, секретар земельних справ — Борис Мартос та ін.

Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового уряду спершу була поміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 р. він закликав українців почекати Установчих зборів. Проте конфлікт все ж стався і для його врегулювання у липні до Києва виїхала. делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду — Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі і Олександра Керенського. Переговори з Грушевським, Винниченком та Петлюрою 15 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального Секретаріату й згода на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнутий компроміс була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.

Юрисдикція української влади уточнювалася «ТимчасовоюІнструкцією», згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради.

Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хоча був фактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів.

Третій універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної Російської Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо.[13]

Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган — Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла «Закон про національно-персональну автономію». Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.

4. Війна Радянської Росії проти УНР

(кінець 1917— поч. 1918 рр.)

7—8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. Новий орган влади — Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.

Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала О. Каледіна про взаємний пропуск військових частин.

4—5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В. Леніним та Л. Троцьким телеграму з Ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією.

Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії.

З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України.

За рішенням ЦК РСДРП(б) фракція більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11—12 грудня. Було створено Радянський уряд України.

10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ.

Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Кругами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва — Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків.

5. Брестський мирний договір

Брестська угода — низка документів міжнародно-правового характеру, підписана УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана офіційним представником України. Українська делегація вимагала — з Україною возз'єднати Галичину, Буковину та Закарпаття, або створити автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. Проте, домагання були відкинуті. Під час другого туру переговорів (після проголошення Четвертого універсалу) — 27 січня 1918 р. українська делегація підписала мирний договір. За умовами договору УНР забов'язувалася протягом І пол. 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центрально-європейськими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики — багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії.[14]

Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим.

6. Історичні уроки Центральної Ради

Центральна Рада увійшла в історію української Революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подиву гідним є те, що незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, УЦР вдалося досягти чималих успіхів. Проіснувавши 13,5 місяців з 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію — від Підданства — через Автономію — до Незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, досягла визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона досягла, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси.

Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили.

1.  Назвіть перші кроки на шляху відродження державності українського народу (весна — літо 1917 р.).

2.  Проаналізуйте взаємовідносини між Центральною радою та Тимчасовим урядом.

3.  Які результати Брестських мирних переговорів для України? Чи були ці результати сприятливими для народу України ?

4.  Як Ви гадаєте, в чому історичне значення проголошення Третього універсалу Центральної Ради ?

5.  Коли було проголошено радянську владу в Україні ?

6.  Які історичні уроки діяльності Центральної Ради є вагомими для українського державотворення ?

7.  Що змусило Центральну Раду піти на переговори з країнами Четверного союзу ?

Хронологічна таблиця

1.  Горелов В. Павло Скоропадський – гетьман Української Держави. – К., 1995.

2.  Грушевський М На порозі нової України. — К.,1992.

3.  Історико-політичні уроки української державності. — Київ-Донецьк, 1998.

4.  Копиленко О. «Сто днів» Центральної Ради. — К.,1992.

5.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

6.  Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. – К., 1995.

7.  Реєнт О. Українська революція. – К., 1996.

8.  Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К.,1994.

9.  Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Т.1. — К.,1990.

10.  Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 1. – К., 1996; Т. 2. – К., 1997.

Реферати:

1.  Особа М. С. Грушевського в українській історії.

2.  Проблеми державотворення в універсалах Центральної Ради.

3.  Соціальна база і програма Української Центральної Ради.

Лекція 9

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ.

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ. 1918-1920 рр.

План

Після Жовтнового перевороту в Петрограді революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній війні, що супроводжувалися масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній Російській імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні. Диктатура пролетаріату встановлена на півночі викликала несприйняття у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій Громадянської війни.

1. Гетьманський переворот

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосно на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. Її голова проф. М. Грушевський оселився у віллі «Виноградний сад» коло Києва як приватна особа.

Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.

2. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського

У ніч на 30 квітня П. Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до всьогоУкраїнського народу», в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпускаються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, поновлюється право приватної власності тощо.[15]

Одночасно вийшли закони «Про тимчасовий державний устрій України». Замість назви УНР постала назва «Українська держава». Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана.

Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф. Лизогуб, О. Рогоза, А. Ржепецький та інш.

У своїх діях П. Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом.

Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром), стала конвертованою.

Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки.

Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, хоча військо було нечисленним.

Важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись — формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії.

Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. в Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери. Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала Дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 р.— Францією, Англією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України.

Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В. Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнський земський союз, який очолив С. Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А. Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних куточках України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію.

3. Доба Директорії.

Внутрішня і зовнішня політика Директорії

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, про який Ви вже знаєте, був утворений надзвичайний орган влади — Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, якому належать слова: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Членами нового органу влади стали соціал-демократ С. Петлюра, член УПСР Ф. Швець, соціаліст-самостійник П. Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. Її військові сили очолив С. Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців.

19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.

У сфері державного управління Директорія передбачала передати владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі «поміщиків і капіталістів». Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення — Аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників — всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу.

Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади.

В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська з метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси.

Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська ЧервоноїАрмії, на заході — польська армія Пілсудського, на півді, крім Антанти,— добровольчі війська А. Денікіна.

Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю. Мазуренка, т. зв. «незалежники», які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н. Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.

Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську.

4. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)

Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук. Своїм першим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що розпадалась.

На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів.

Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне державотворення. 9 листопада був сформований уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

Після захопленя поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, а згодом — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич.

У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, а їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами.

Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського і Д. Левицького поїхати у Київ для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Передвступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення:

·  Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого;

·  Обидва уряди мають подбати про виконання цього;

·  ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо.[16]

У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. 22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і одержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання справа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав бути чинним.

Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР — Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція — т. зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали.

5. Громадянська війна в Україні

Протягом І пол. 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення конролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарі в на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «Воєнний комунізм», і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін.

Основні напрями політики «воєнного комунізму» включали в себе:

—  націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;

—  ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

—  встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику Черівоного терору.

Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський Окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки.

Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву «Україна» — замість неї вживалась назва — «Юг России».

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.

У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії — 20 тис. польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. 7 травня українські і польські війська зайняли Київ. С. Петлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду.

Радянські війська закріпилися на лінії Бровари — Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові. З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919 р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною — з другого. Цей кордон дістав назву «лінії Керзона». У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польщу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської держави.

Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями — війна з П. Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу І. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе.

Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького і М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. С. Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.

Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: «Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі».[17]

1.  Проаналізуйте основні кроки уряду П. Скоропадського в різних галузям діяльності. Дайте їм оцінку.

2.  Назвіть політичні прорахунки гетьмана П. Скоропадського.

3.  Висвітліть природу режиму і політики Директорії.

4.  Що собою являла політика «воєнного комунізму» в Україні ?

5.  Що Ви знаєте про навалу Денікіна на Україну ?

6.  Розкажіть про розгром армії Врангеля.

7.  Коли було проголошено Акт Злуки між УНР та ЗУНР ?

8.  У чому, на Ваш погляд, полягала антиукраїнська позиція держав Антанти ?

9.  Визначте причини поразки та історичне значення боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.

Хронологічна таблиця

1.  Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні. — К.,1991.

2.  Винниченко В. К. Відродження нації. В 3-х т. – К., 1990.

3.  Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К.,1991.

4.  Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

5.  Махно Н. Воспоминания. — К.,1991.

6.  Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

7.  Революция на Украине по мемуарам белых. — К.,1990.

8.  Скоропадський П. Спогади. — К.,1992.

9.  Субтельний О. Україна. Історія. — К.,1993.

10.  Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

Реферати:

1.  Проголошення ЗУНР. Політичні перетворення в Західній Україні.

2.  Західноукраїнська Народна Республіка.

3.  Нестор Махно: правда та легенди.

4.  Симон Петлюра і громадянська війна в Україні.

5.  Особливості громадянської війни в Україні та її наслідки.

Лекція 10

УКРАЇНА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ

ТОТАЛІТАРИЗМУ. 1921-1938 рр.

План

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов’язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн. жителів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Смерть Леніна у 1924 р. спричинилася до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкритті виступи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часть вважають золотим віком українців під владою Рад.

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували НЕП і продовжували нав’язувати суспільству соціально-економічні та політичні зміни – настільки всеохоплюючі та радикальні, що їх часто називають «другою революцією». Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний «шлях до комунізму». Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.

1. Місце України у Версальсько – Вашингтонській системі

Версальсько-Вашингтонська система — система міжнародних угод, визначена та ініційована державами-переможницями у Першій світовій війні і укладена протягом 1919 — 1922 рр. на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкались договори, тексти яких вироблялись на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно запрошені країни. Головував на конференції Ж. Клемансо. Так зване «Російське питання» стало одним з головних на конференції. Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною — Закарпатської України, Польщею — Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність.

2. Національно-державне будівництво.

Соціально-економічне та політичне становище

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення — 25,5 млн. чол., з яких — 20,9 млн. проживали на селі, а 4,6 -— у містах.

30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції

Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил; запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.

Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.

Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а «союз республік» перетворився в жорстко централізовану унітарну державу.

У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавче закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.

З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.

Радянський уряд України очолив більшовик Х. Раковський (1878-1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади — УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г. Петровського.

В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву «воєнний комунізм». Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозверсткою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі «залишки»- сільгосппродукції).

Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер — необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У — 4360, «укапісти» (Українська комуністична партія) — 4000, «боротьбісти»— 15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні.

Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести «Хімвугілля», «Південсталь», «Цукротреств об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні — до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23,8 %. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації.

Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію.

Сталінський «Великий перелом» був поворотом до старих, воєннокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажі непу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціалько-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого — приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруджені промислові об'єкти — металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли — 69,8 % промислової продукції; республіканської — 20,3 %; місцевої — 9,9 %. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки — на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.

В суспільстві йшло формування суворо централізованої адміністративно-командної системи керівництва, яка базувалася не стільки на економічних законах, скільки на примусі й диктаті. Ця система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної участі в управлінні.

У 20-х роках відбувалися деформації і в аграрній політиці. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна депресія, що призвело до різкого падіння цін на хліб. Це означало необхідність збільшити експорт зерна з СРСР. Тому було прийнято курс на здійснення так званої суцільної колективізації. І знов Україна стає експериментальним плацдармом для організації великомасштабного колективного господарства.

Взаємозв'язок між форсованою індустріалізацією і насильницькою колективізацією виявився у тому, що:

—  обидві політики проводилися в рамках «соціалістичного штурму»;

—  індустріалізація значною мірою підхльостувала колективізацію для забезпечення високих темпів власного розвитку;

—  колективізоване село мало забезпечити промисловість дешевою робочою силою, колгоспи — забезпечували міста продук­тами харчування через систему державного постачання;

—  колективізація підштовхувала пролетаризацію селянства;

—  і колективізація і індустріалізація ліквідували багатоукладну економіку.

Зайве казати, що високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися «згори» спеціальними розпорядженнями.

Одним із головних напрямів колективізації стала політика «ліквідації куркульства як класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. Термін «Куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві техніку. До 1932 р. в Україні було ліквідовано 200 тис. господарств. «Декуркулізація» мала на меті насамперед позбавити селянство його природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації. Проте традиції індивідуального сільського господарства були міцними і колективізація наштовхувалася на винятково сильний опір. Загальна кількість повстанців у 1930 р., за приблизними підрахунками, становила мало не 40 тис. чол.

3. Політика українізації: суть та наслідки

Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики «Коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми «Українізації».

Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національне свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того катастрофічне не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національне свідома інтелігенція. М. Грушевський, С. Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.

З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП(б)У у 1933 р.— до 60 %. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80 % учнів загальноосвітніх шкіл і 30 % студентів.[18]

Значно збільшилася кількість української преси — у 1933 р. вона становила 89 % всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927-1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію.

Цей час був періодом розквіту різних літературних угрупувань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський.

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.

Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову куль­тури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.

Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом так зв. партійних ухилів — «Шумкизму», «Хвильовизму» та «Волобуєвщини». Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у дер­жавному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у «національному ухильництві». Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М. Хвильовий вважав, що українська культура — частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: «Геть від Москви!» дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією.

Таким чином можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ.[19]

4. Голодомор 1932—1933 рр. Сталінські репресії в Україні

Становище у сільскогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч., а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани.

Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л. Кагановича і В. Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільскому господарстві. Однак продрозверстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів.[20] Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною — літом 1933 р., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми — жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них — 5 млн. в Україні.[21] Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік.[22]

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я. Грицак, на декілька поколінь вперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.[23]

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям «сталінізм». У філософському широкому розумінні — це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні — синонім особистого диктаторства і тиранії. Й. Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративно-командною системою — все це не просто продукт конкретно-історичного і розвитку, а результат дії фундаментальніших факторів. Розглянувши і сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й і адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між і партійними вождями після смерті В. Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє НК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.

Провідниками сталінізму в Україні були В. Молотов, Л. Каганович, С. Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л. Каганович з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій». В ній підкреслювалось, що «у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти...».[24]

Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа «Спілки визволення України» (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. «проходило» 45 провідних вчених, письменників, зокрема, С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантських сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію.

Друга справа — справа т. зв. «Українського національного центру» (УНЦ) та його частину — «Українську військову організацію». За цією справою було засуджено 50 людей — 21 — розстріляно, більшість померла у таборах. Їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії України акад. Д. Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний.

За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20—30-х років «Розстріляним відродженням».

5. Західна Україна у міжвоєнну добу

Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави — Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.

У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є. Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка 6 могла вести як легальну, так і нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є. Коновалець, ідеологами Д. Донцов та В. Липинський.

Д. Донцов, автор відомих праць «Підстави нашої політики» (1921 р.) та «Націоналізм» (1926 р.), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху — Драгоманову, Франко, Грушевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму — інтерес нації понад усе, демократії — принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло М. Міхновського «Україна для українців» Д. Донцов пропонував замінити новим — «Українці для України».

Праці Д. Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН.

В. Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д. Донцова.

Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні Цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування.

1.  Назуть основні причини, що зумовили необхідність переходу до нової економічної політики ?

2.  Коли відбулося конституційне оформлення СРСР ?

3.  Охарактеризуйте причини українізації, її суть і наслідки.

4.  У чому головна суть «великого перелому» кінця 20-х років ?

5.  Яке місце відводилося Україні у сталінському плані індустріалізації

6.  Чи були взаємопов'язані політика форсованої індустріалізації і насильницька колективізація сільського господарства ?

7.  Охарактеризуйте причини і наслідки голодомору в Україні.

8.  Що Ви знаєте про політичні репресії щодо української інтелігенції в 20— 30-ті роки ?

9.  Чому добу 20-30-х років XX ст. називають «розстріляним відродженням» ?

Хронологічна таблиця

1.  Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1955 рр. У 2-х кн. — К.,1 994.

2.  Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). – Ужгород, 1993.

3.  Голод 1932-1933 років в Україні: очима історика, мовою документів. — К.,1990.

4.  Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті рр.). – К., 1991.

5.  Кондратюк В., Зайцев О. Україна в 20-30-х роках Суспільно-політичне життя XX ст. — Львів, 1993.

6.  Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996.

7.  Кульчицький С. Ціна «великого перелому». — К.,1991.

8.  Малик Я. Й. Впровадження радянського режиму в українському селі. – Львів, 1996.

9.  Шаповал Ю. Людина і система. (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К., 1994.

10.  Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К., 1993.

Реферати:

1.  Політичні погляди М. Скрипника та О. Шумського.

2.  Українське національно-культурне відродження 20-30-х рр.

3.  Тоталітаризм як явище світового порядку. Його суть і особливості в Радянському Союзі.

4.  Політичні портрети А. Мельника та С. Бендери.

5.  Організація українських націоналістів: стратегія і тактика.

Лекція 11

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ТА

ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. 1939-1945 рр.

План

Великі похибки проти правдивості,

Прилизана й пригладжена історія відіграє

Негативну роль у розкриті ходу Вітчизняної війни.

Маршал Радянського Союзу Г. Жуков

Вступ

Друга світова війна, в якій узяла участь 61 країна, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу, належить до числа тих подій, що визначили маршрут світової історії в другій половині ХХ ст.

Війна проти німецького фашизму всіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни й шрами в долі народу України. Саме йому разом з іншими народами СРСР довелось узяти на себе найважчий її тягар: радянсько-німецький або «східний» фронт світової війни був головним, вирішальним. Події на цьому фронті мали справді глобальний характер: відбувалися на відстані 4,5 тис. км з півночі на південь європейської частини СРСР, охоплювали територію площею 1 млн. 800 тис. кв. км. У безпосередньому тилу фашистів, а в тилових районах СРСР втілилися в небувалій за наслідками самовіданній праці для воюючої армії, для перемоги. Усі ці форми боротьби в сукупності становлять унікальне історичне явище, що дістало в народі назву «Велика Вітчизняна війна».

Війна розколола історію народу на три епохи: довоєнну, воєнну й повоєнну. Силове поле її не припинило своєї дії й нині, розколюючи вже й сучасне суспільство також на три уламки: на прибічників визнання цієї війни як війни визвольної та справедливої; на тих, хто вважає, що ця війна не була «українською», вітчизняною, а навпаки – загарбницькою щодо України, й нарешті, на байдужих.

Лише тепер, у перебігу складних і не завжди однозначних процесів демократизації суспільства Української держави, стали можливими аналітично-критичний розбір неординарної історичної епохи, як Друга світова та Велика Вітчизняна війни, правдиве підсумування їхніх наслідків та набуття уроків і, нарешті, створення повноцінної наукової історіографії для переосмислення й поглибленого вивчення історичного шляху українського народу в цілому та періоду минулої світової війни зокрема.

Коли українське суспільство, зрештою, спроможеться взяти уроки з минулого, то першим і головним із них буде досвід титанічної боротьби українського народу за своє національне виживання в горнилі Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. У цій боротьбі було різне: і масова розгубленість, і занепад фізичних і душевних сил. Але, попри все, в ній виявлено таку глибинну народну потенцію, таку силу характеру, які сьогодні дають велику надію на вихід із зачарованого кола тотальної кризи та з провалля будувань.

М. В. Коваль. Україна в Другій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.) – С. 5-7.

1. Крах Версальсько-Вашингтонської системи.

Причини, характер та періодизація Другої світової війни

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни.

У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. кв. км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.

За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини цієї війни ?

По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція сша», які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно Радянського Союзу. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєд­навши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашизмом і тоді війна для нього прийняла справедливий характер, для радянського народу це була Велика Вітчизняна війна.

Стосовно періодизації, то сучасні вчені виокремлюють три великі етапи війни:

— Перший етап — 1 вересня 1939 р.— 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти стратегічними територіями в Європі, Африці, Азії та в Океанії.

— Другий етап — 19 листопада 1942 р.— 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.

— Третій етап — 9 травня 1945 р.— 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець Другої світової війни.

2. Радянсько-німецькі відносини й «українське питання»

напередодні Другої світової війни

Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та Франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером Декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагу для Європи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова — Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.

Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей.

·  Ст. 1 вносила до радянської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію.

·  Ст. 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев — Вісла — Сян, в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей».[25]

·  Ст. 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бесарабії». Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.

Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова — Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР збільшувалося на 12 млн. осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входжен­ня до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові області — Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім результатом змови між диктаторами, значення його в історії долі українського народу важко переоцінити — вперше українці об'єдналися в межах однієї держави.

Загалом ставлення до радянської армії українського населення західних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні заходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Перш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти, помітно покращилося медичне обслуговування населення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала експропріація радянською владою польських землевласників. Проте паралельно йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства «Просвіти» тощо. Із політичних організацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація — Організація Українських Націоналістів (звичайно її підпільна мережа).

З часом почали проявлятися й інші непривабливі сторони радяні-зації — оголошено колективізацію, заборонено викладання релігії в школі, конфісковані церковні землі.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Усього за 1939—1941рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.[26]

3. Окупація України військами фашистської Німеччини

та її союзників

У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом «Ост» фашисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку.

22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР — вважалося, що війна буде вестися на «чужій території», тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.

За три тижні війни фашистські війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити фашистів в Україні було сформовано два фронти: Південно-Західний під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І. Тюленева. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні радянські сили й захопити 650 тис. полонених. Ще у липні 1941 р. фюрер видав наказ «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях». Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та віиськово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомісаріат «Україна» був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців».[27] Столицею було обрано м. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів — «Волинь і Поділля», «Житомир», «Київ», «Дніпропетровськ», «Миколаїв» і «Таврія». Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, Одеса включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства «Бессарабія», Чернівецька — до губернаторства «Буковина», а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство «Трансністрія». Закарпаття передано Угорщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії.

Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.

Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер — панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві «Щодо проведення умиротворення в Україні» від 28 червня 1942 р. говорилося: «У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними».[28]

В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концтаборів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тільки за два дні 29-30 вересня 1941 р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного характеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.

Фашисти вивозили з України не лише продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель), а й черноземи. Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим — на Закарпатті.

4. Рух опору фашистській окупації

В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. 30 травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К. Ворошилова, а пізніше — Український штаб на чолі з генералом Т. Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943—1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, Федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника — людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування — легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами «Роланд» та «Нахтігаль». Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. 30 червня 1941 р. ОУН-б при підтримці «Нахтігалю» без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С. Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини «Поліська Січ», яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналістичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокомандуючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число — 100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.[29]

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські робітники.

5. Звільнення України від фашистських окупантів

Плани німецького командування блискавично закінчити війну до кінця 1941 р. провалилися, становище на радянсько-німецькому фронті було досить напруженим. І хоча Вермахт, маючи перевагу у живій силі й техніці, займав вигідні оперативно-стратегічні позиції, завдяки мужності, хоробрості, самовідданості рядових бійців та командирів радянських військ наступ гітлерівців було зупинено. Під Москвою зазнали поразки 38 ворожих дивізій.

У лютому 1943 р. велике угруповання німецьких військ зазнало катастрофічного удару під Сталінградом. У ході цієї операції почалося визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 573-го стрілецького полку 195 стрілецької дивізії 1 гвардійської армії Південно-Західного фронту відбили у фашистів перший населений пункт окупованої України — село Півнівку Міловського району Ворошиловградської області.[30]

Велику роль у визволенні України відіграла Курська битва, що розгорнулася у липні — серпні 1943 р. З обох сторін у ній взяло участь 13 тис. танків і самохідно-артилерійських установок, 70 тис. гармат і мінометів, до 12 тис. літаків та понад 4 млн. солдатів і офіцерів. Ця битва називається «битвою моторів». 12 липня 1943 р. радянські війська перейшли у контрнаступ, який закінчився розгромом ударних сил противника.

Протягом літа — осені 1943 р., долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгородсько-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада — Київ (з невиправдано великими людськими втратами).

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на Правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти — Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії проходили на 1400-кілометровій смузі — від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено захоплену фашистами територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.

6. Підсумки та уроки Другої світової війни.

Ціна перемоги для України

У результаті Другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Величезними були демографічні зміни в Україні. Згідно з офіційними даними в Україні загинуло 5,5 млн. чоловік. З них 2,5 млн. загинуло на фронтах. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн. осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померлі у концтаборах, депор­товані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо.

Україна лежала в страшних руїнах, було зруйновано більше 700 міст, 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (за данними на 1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Біля 10 млн. жителів України залишилися без житла.

Величезних втрат зазнали промисловість та сільське господарство.

Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд. (у цінах 1941 р.) — понад 40% всіх втрат СРСР. У Донбасі були зруйновані і затоплені 882 шахти, висаджено у повітря всі металургійні і машинобудівні заводи України.

Величезних втрат зазнали й історичні пам'ятки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків. Усього за межі республіки було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Українці виявилися добрими вояками, жителі республіки одержали 2,5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18,2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою.

Сотні тисяч українців воювали на боці західних союзників — в американській та канадській армії, французькому русі Опору, у партизанських загонах в Югославії, у польській армії, зокрема дивізії ім. Т.Костюшко, у чехословацькій бригаді генерала Л. Свободи.

Українці на фронті і в тилу країни, в тилу ворога, у фашистських таборах, на підневільній праці в Німеччині — всюди робили все від них залежне, щоб наблизити час перемоги над фашизмом.

1.  Дайте визначення понять «система колективної безпеки в Європі», «Мюнхенська змова».

2.  Охарактеризуйте сучасну оцінку Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною та таємного протоколу до нього.

3.  Дайте характеристику фашистського «воєнного порядку» в Україні.

4.  Який населений пункт України був першим визволений від німецько-фашистських загарбників ?

5.  Розкрийте ціну перемоги у Великій Вітчизняній війні для України.

Хронологічна таблиця

1.  Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.

2.  Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Львів, 1993.

3.  Роєнко В. Друга світова війна. 1939-1945. — К.,1994.

4.  Руденко Н. М., Русак А. В. Армія фашистського агресора: від перемог до поразок. 1941-1945 рр. (Морально-психологічний аспект). – К., 1997.

5.  Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945). – Львів, 1995.

6.  Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. — К., 1995.

7.  Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика). — К., 1994.

8.  Швагуляк М. «Українська карта» (Друга світова війна) // Дзвін. — 1990. — № 7.

Реферати:

1.  Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни.

2.  Оборона Києва влітку і восени 1941 року.

3.  Участь викладачів та студентів Національного аграрного університету в обороні Києва (Голосієва) у 1941 році.

4.  Партизанський рух в тилу німецько-фашистських військ.

5.  Українська повстанська армія: правда та вимисли.

6.  Мої земляки в боротьбі проти фашизму в роки ІІ світової війни.

Лекція 12

УКРАЇНА ПОВОЄННА.

ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА. 1945-1964 рр.

План

Перемога над нацистською Німеччиною породила сподівання на майбутнє поліпшення життя. Невдовзі після війни поет В. Сосюра напише: «Вітчизно ! Ми зробим тебе, якою ти ще не була …»

Однак це прагнення до оновлення суперечило самій суті сталінізму, який переходив у повоєнні часи в останню фазу свого існування. Випробуваними раніше методами адепти сталінського соціалізму прагнули якнайшвидше ліквідувати страшні наслідки війни, апелюючи до героїзму й патріотизму людей. При цьому тривало зловживання владою, порушувались елементарні людські права, придушувались будь-які спроби інакомислення.

Ідеологічна реакція, ескалація якої розгорнулась відразу після закінчення війни, значною мірою відбила страх тодішнього політичного режиму перед тими «бацилами» свободи, які могли перенести на радянській ґрунт воїни, що переможно пройшли країнами Європи.

Невипадково комуністичні лідери активно включились у кампанію «холодної війни», що не тільки супроводжувалася гонкою озброєнь обох світових систем, а й дозволяла ефективно ізолювати «радянський народ» від зовнішнього світу.

Попри те, що московське керівництво послідовно й жорстоко провадило боротьбу з українським національно-визвольним рухом, для України повоєнна ситуація не була категорично негативною. Адже саме тоді значно розширилась її територія (до неї ввійшло Закарпаття), Україна стала членом ООН, а також інших міжнародних організацій.

Історія України: нове бачення. – С. 353.

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, нераціональний метод правління за допомогою адміністративно-командних методів не можна було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радянська номенклатура. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорстокого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гіганстської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обережно послабив хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв’язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу, на Україні ці зміни були особливо численними й вартими уваги.

О. Субтельний. Україна: Історія. – С. 609.

1. Економічне і політичне становище України

після Другої світової війни

У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Ми вже відзначали, яких людських і матеріальних збитків зазнала Україна.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940-1954 рр., увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. км2. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку республіки.

Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946-1950 рр). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того, ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення промисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85 % капіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За статистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну більше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція разом узяті.[31]

Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня життя населення. Легка промисловість ледве досягла 80% довоєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари промисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, наявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих купюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася у 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець і знищено особисті заощадження громадян.

В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до Об'єктивнихПричин якого слід віднести посуху 1946 р., викликані війною скорочення посівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського господарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші — Суб'єктивніПричини — недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно високі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з 1 листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного борошна домішувати 40 % вівсянного, ячного та кукурудзяного.

Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією Радянського Союзу. У 1947 р. М. Хрущов розпочинає у республіці гучний проект, спрямований на «розв'язання» аграрних проблем. Він передбачав:

— об'єднання колгоспів у гігантські «Агроміста», що теоретично стало б сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;

— передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни утримували більшу частину продуктів харчування;

— вводився суворий контроль за сільським населенням.

Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений відмовитися від цього проекту.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя республіки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у березні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва УРСР — утворено народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (ООН). На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. УРСР було обрано членом Економічної й соціальної ради. У 1948-1949 рр. Україна була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Але Україна була введена до складу ООН певною мірою штучно, за тактичних міркувань Сталіна — для пом'якшення негативного резонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на Західній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р., де Україна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива і жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з «Космополітами», «низькопоклонниками», «переродженцями» в історії, філософії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських письменників — О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського. Цілі наукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому матеріалізмові, одержали клеймо «ворожих» і тим самим втратили право на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику і кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у пріоритетних галузях науково-технічного прогресу.[32]

Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції республіки спричинила публікація кількох редакційних статей «Правды», насамперед «Проти ідеологічних перекручень в літературі» (липень 1951 р.), в якій різко критикувався вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на значних обертах, ламаючи тисячі людських доль.

2. Загострення політичної боротьби у західних областях

У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва — автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950-1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1,5 тис., завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію уніатської церкви в Україні.

Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних «боївок» (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. км2. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945-1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. «бандитів» — учасників ОУН, а також «бандпосібників», під якими розумілися всі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис. родин.

ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою місцевого населення. Більше.2 тис. бійців діяли на території Польщі. У 1946 р. один із УПА вбив популярного польського генерала К. Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою «Вісла». 30 тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

3. Десталінізація

Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової «Чистки». Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М. Хрущов. Україна одна з перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О. Кириченко. Уряд очолив Д. Коротченко, Раду Міністрів Н. Кальченко. Урядові посади дістали О. Корнійчук, В. Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовської «Відлиги». Почалася реабілітація незаконно репресованих юдей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС на закритому засіданні якого М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна.

Постанова з’їду, критика культу особи справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого, у липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — «Ленінська кузня» та «Червоний екскаватор». Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б. Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як «другої серед рівних».

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР», враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3 % — українці, а росіяни — 71,4 %.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

4. Нові методи управління народним господарством

Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24 %. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову — територіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного господарства. Новоутворені органи управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа стала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі інтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати господарські питання, раціонально використовувати ресурси.

IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон про створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних районів на чолі з Раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації виробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації підприємств у межах економічних районів, активізації використання місцевих ресурсів.

Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. промислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці. Це надало можливість українським економістам почати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони всеж сприяли піднесенню рівня життя.

5. Шестидесятники

Лібералізація і Десталінізація суспільства мали виняткове значення для розвитку української культури — вони принесли нову морально-політичну атмосферу в суспільство і розширили можливості для творчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле покоління молодих літераторів і митців — т. зв. шестидесятників, до яких належали Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Григорій Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші.

Про ту добу, про ґрунт, на якому зросло це покоління, яскраво сказав М. Вінграновський: «Наші юність і молодість... мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу поза школою, там, де було життя справжнє … Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «Шестидесятництво».[33]

Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися «зверху».

1.  Які фактори забезпечили Україні членство в ООН ?

2.  Назвіть найбільш характерні особливості та відмінності відбудови народного господарства України у порівнянні із західними державами.

3.  Яка мета та наслідки грошової реформи ?

4.  Що Вам відомо про операцію «Вісла» ?

5.  Хто очолював уряд УРСР після війни ?

6.  Висвітліть характер здійснення реформ М. Хрущова в Україні.

7.  Який вплив мала хрущовська «відлига» на національно-культурне пробудження в Україні ?

Хронологічна таблиця

1.  Баран В. К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

2.  Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр.— Львів, 1992.

3.  Довідник з історії України в 2-х т. — К.,1995.

4.  Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К.,1995.

5.  Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. – Тернопіль, 1997.

6.  Юхименко П. Новітня історія України. — К.,1996.

7.  Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття. – Луцьк, 1995.

Реферати:

1.  М. С. Хрущов і Україна.

2.  Відбудова зруйнованого народного господарства.

3.  Реформи 50-60-х років та їх дійснення в Україні.

Лекція 13

КРИЗА ТОТАЛІТАРИЗМУ. 1964-1991 рр.

План

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, які мали суттєво відмінний історичний зміст.

Перший – це часи «відлиги», коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм.

Другий період став часом політичної та ідеологічної стагнації й розкладу тоталітарної системи. Україна, ка в ці часи, здавалося б, назавжди посіла місце найпотужнішої провінції великої імперії, стала ареною подій, що запрограмували її розвиток у наступні часи.

1. Зростання кризових явиш, у політичному житті

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПРС. Існує кілька версій з приводу того, хто виступав натхненником тихого перевороту. Називають Л. Брежнєва, М. Суслова, С. Шелепіна. Л. Брежнєв, який заступив Хрущова, мав тісні стосунки з Україною — працював першим секретарем Запорізького, а пізніше Дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секрета­рем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Президії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, не допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних функціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й спричинило усунення Хрущова від влади — його відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у середині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, котрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в післявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і культурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України Ю. Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося поширення української мови у вищих навчальних закладах, заохочення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало вестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.

У 1970 р. вийшла книга П. Шелеста «Україна наша Радянська» в котрій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. У Постанові ЦК КП України про книгу П. Ю. Шелеста «Україна наша Радянська», що вийшла вже за часи секретарства В. Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань «відходить від партійних, класових, позицій». В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П. Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні Економічному «місництву».[34] Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що «норовистого Шелеста», лідера «від природи», Л. Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід ідеалізувати П. Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути — починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині.

У травні 1972 р. наступником П. Шелеста став В. Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську «відлигу», стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В. Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим «чисткам» у державному і партійному апараті.

2. Дисидентський рух в Україні

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне |явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати Дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні причини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо національна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихованого в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.

Українські дисиденти — це, в основному, представники творчої та технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину: найбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля 300), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше — східні області.[35]

Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не могло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліталися, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких організаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.

Основними напрямами українського дисидентства були: Релігійне, правозахисне та національне.

Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення релігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван Гель, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський проповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля, організував Комітет захисту Української католицької церкви з метою допомогти її легалізації.

Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, розходження між деклараціями та соціалістичною практикою, порушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також чинних законів.

Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася Європейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було підписано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язувались дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР. У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 листопада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська Гельсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий український письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.[36]

На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р., репресіями 1937 р., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень «Хроніка поточних подій», що виходив т. зв. «самвидавом», суть якого дуже влучно підмітив В. Буковський: «Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці». Саме у «самвидаві» вперше побачили світ у 1965 р.— Лист І. Дзюби до ЦК КПУ «Інтернаціоналізм чи русифікація ?», у 1970 р. «Собор у риштуванні» Є. Сверстюка і «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Репортаж із заповідника ім. Берії» В. Мороза та ін.

У листі «Інтернаціоналізм чи русифікація ?» І. Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.

Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних течій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм і демократичний націоналізм.

З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: «побудова комунізму приведе до злиття націй», тому що відбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР спільних політики, економіки та культури, «формується нова історична спільність — Радянський народ». Тому національне свідома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими методами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Тарасу Шевченку 22 травня почали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за радянську добу з «Кобзаря» віршів поета. Після заборони збиратися в цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 р. дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла мітинг водою з пожежних машин.

У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які виступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л. Лук'яненка було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і ставила собі за мету легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення незалежної самостійної держави.

З кінця 70-х років репресії проти представників української культури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника Гелія Снєгірьова, 1979 р.— сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова хвиля арештів.

У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провідних діячів руху опору. Поширюється у «самвидаві» «Позиції українських політичних в'язнів» за підписом О. Тихого і В. Романюка, в якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і обґрунтовувалася необхідність незалежності.

Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко зазначена — вихід України із складу СРСР і створення незалежної демократичної держави. Автори зверталися до ООН з пропозицією зареєструвати Україну як російську колонію.

В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного та національного руху зросла, що було реакцією насамперед інтелігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.

На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.

Економічна реформа 60-х років не була доведена до кінця, розбившись об стіну бюрократизму. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970—1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалізації суспільства. Склалася парадоксальна ситуація, коли навіть більш швидке зростання національного доходу неістотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе, а не на людину.

Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом. Помітно зросла матеріаломісткість та енергомісткість виробництва, знижувалась рентабельність підприємств.

За 1966—1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Так, валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6,7 %, дев'ятої — на 5,6 %, десятої — на 3,4 %, одинадцятої — на 3,5 %. Темпи приросту національного доходу становили відповідно — 6,7 %; 4,6 %; 3,4 %; 3,7 %. Така ж тенденція простежувалась у розвитку соціальної сфери, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом. Темпи приросту реальних доходів на душу населення становили у восьмій п'ятирічці — 5,8 %, дев'ятій — 3,8 %, десятій — 3,2 %, одинадцятій — 2,7 %.[37]

Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа. 26 квітня 1986 р. сталася найбільша в історії людства аварія на атомній електростанції. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. У Києві навіть відбулась першотравнева демонстрація. Відсутність інформації, засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо «ліквідаторів» катастрофи. На 15 серпня 1990 р. надійшло понад сім тисяч повідомлень про смерть рятівників, всього «ліквідаторів» налічується 600 тис. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі. Значна частина Полісся стала непридатною для проживання надовго. Тема Чорнобиля стала однією із центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом.

Таким чином, у 70—80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані. Та криза в економіці — прояв глибокої кризи системи, тієї моделі державного соціалізму, яка базувалася на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала, що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності і вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один — радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.

4. Україна на шляху до державного суверенітету

і незалежності

Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебудови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою «Гласності», «соціалістичного Плюралізму», «нового політичного мислення» змінити політичну ситуацію в країні.

Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища — відсутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.

Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.

У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань — збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.

Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р.) Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.

8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог.

Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В. Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний секретар був переконаним ортодоксальним комуністом.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, «Меморіал», Українська Гельсінська група, «зелені», їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечення рівноправності форм власності; розробка нової Конституції; національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.

У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84,9 % виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропози­цій про персональний склад керівних органів — Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В. Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука. 6 червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті — «Народна Рада», до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І. Юхновського.

Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — «За Радянську суверенну Україну» чисельністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість О. Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.

Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла ДеклараціюПро державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти — 4, утримався — 1. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

1.  Як Ви гадаєте, чому економіка України розвивалася екстенсивним шляхом ?

2.  Що таке «дисидентство» ? Які напрями українського дисидентства Ви знаєте ?

3.  Яку мету ставив правозахисний рух в Україні ?

4.  Хто з учасників національно-визвольного руху 70-80-х років очолив Українську Гельсінську групу ?

5.  Хто автор широко відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» ?

6.  Порівняйте політичні портрети П. Шелеста та В. Щербицького.

7.  Проаналізуйте причини кризових явищ у політичному та економічному житті України, що склалися в середині 80-х років.

8.  У чому полягає значення прийняття Декларації про державний суверенітет України ?

Хронологічна таблиця

1.  Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.

2.  Горань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993.

3.  Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.

4.  Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація ?— К.,1994.

5.  Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі Опору 1960-80-х років. – К., 1995.

6.  Лихо з розуму (портрети 20 злочинців). 36. Матеріалів // Укл. В. Чорновіл. — Львів. 1991.

7.  Літопис Голгофи України.— Львів, 1993.

8.  Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників.— К.,1991.

9.  Сторінки історії України XX століття.— К.,1992.

10.  Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали. – К., 1996.

11.  Українська інтелігенція під судом КДБ. Матеріали з процесів В. Чорновола, М. Масюка, М. Озерного. — Сучасність, 1970.

12.  Українська суспільно-політична думка XX століття. Мюнхен, 1989. – Т. 2.

Реферати:

1.  Політичні портрети П. Шелеста та В. Щербицького.

2.  Політика русифікації в Україні та її етнополітичні наслідки.

3.  Українська Гельсінська спілка.

4.  Передумови та форми дисидентського руху в Україні у 60-70 рр.

5.  Поглиблення кризових явищ у суспільно-політичному і соціально-економічному житті у першій половині 80-х років.

Лекція 14

РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

План

Формування української державності припадає на останні роки існування СРСР. Визначним моментом даного процесу став конфлікт між центральною і республіканською керівними елітами. В умовах, коли влада Центру була серйозно дестабілізована і відповідно зменшились його можливості здійснювати “справедливе” розподілення ресурсів, то для регіональних еліт зацікавленість в союзних структурах стала майже дорівнювати нулю. Справою самозбереження стало, перш за все, встановлення контролю над місцевими ресурсами. В результаті Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 року була прийнята практично одноголосно. В серпні 1990 року був прийнятий закон про економічну самостійність республіки, а в червні 1991 року республіканське правління встановило свій контроль над підприємствами союзного підпорядкування.

Як відомо, на минулій лекції союзне керівництво спробувало розмежувати повноваження між Центром і республіками, але час був безповоротно втрачений. В цих умовах будь-який, навіть найбільш ефемерний поштовх міг зруйнувати всю конструкцію Союзу. Цим поштовхом був ГКЧП.

1. Серпневі події 1991 р. у Москві,

їх спрямованість і наслідки

19-21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія СРСР зробила останню спробу врятувати Радянську імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. Його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М. Горбачова.

Документами, прийнятими Державним Комітетом з надзвичайних ситуацій (ДКНС), передбачалося під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запровадити режим надзвичайного стану в окремих регіонах (зокрема і в Західній Україні, і у Києві), встановлювалося безумовне верховенство Конституції СРСР і законів Союзу.

До складу ДКНС увійшли О. Бакланов, В. Крючков, В. Павлов, Б. Пуго, В. Стародубцев, О. Тізяков, Д. Язов, Г. Янаєв. Постанова № 1 ДКНС вимагала від органів влади і управління республік додержання режиму надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів, проведення мітингів, демонстрацій і страйків, у необхідних випадках передбачалося запроваджувати комендантську годину, були закриті газети «Комсомольская правда», «Московский комсомолец» та ін. Демократичне майбутнє всіх народів Радянського Союзу опинилося під загрозою.

Першою на захист законно обраного Президента СРСР виступила Росія та її президент Б. Єльцин. У спеціальному указі так званий комітет проголошувався антиконституційним, а його дії — державним злочином. 21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту М. Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.

В Україні події розвивалися дещо повільніше. 19 серпня по українському телебаченю виступив Голова Верховної Ради Л. Кравчук. Він підтвердив, що на всій території республіки працюють законно обрані і сформовані органи державної влади і управління. Того ж дня у Київ з'їхалися голови і представники всіх демократичних партій та рухів. Партія Демократичного відродження, Демократична партія, Рух, Меморіал та інші об'єдналися у спілку «Демократична Україна» під керівництвом президії Народної Ради. Демократи, визнавши переворот антиконституційним, закликали народ до громадянської непокори. Ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення про нечинність указів ДКНС на їхніх територіях.

У ці ж дні навколо Києва були дислоковані дві десантно-штурмові бригади (біля 1200 чол.), на Одеському напрямі — 72 дивізія. У межах Києва перебувало 3 тис. військ. 20 серпня увечері після дводобового засідання була прийнята заява Президії Верховної Ради України, в якій дії постанов ДКНС на території України не визнавалися і ухвалено рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради.

Акт проголошення незалежності України

24 серпня почала роботу позачергова сесія парламенту республіки. На основі аналізу подій доповідачі Л. Кравчук, І. Юхновський, О. Мороз дійшли висновку про необхідність прийняття радикальних заходів щодо захисту суверенітету України.

Після бурхливого обговорення позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ — Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».[38] Була припинена діяльність політичних партій в усіх органах державної влади і управління.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь незалежності.

Таким чином, 24 серпня на політичній карті світу з'явилася самостійна Українська держава — Україна. Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування в Україні», якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних Сил України, Народної гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Національного банку. Через деякий час Верховна Рада призначила Міністра оборони України, яким став генерал-авіатор В. Морозов, було проголошено про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України (СБУ). Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

Стартові умови розгортання державотворчого процесу:

Зовнішні – поразка в “холодній війні”; - розпад світової системи соціалізму; - втрата центром контролю; - відцентрові тенденції; - поразка “путчу”; - намагання Росії замінити центр.

Внутрішні – існування своїх органів влади; - київська номенклатура; - стабільність українського товарного ринку; - активність національно-ліберального крила; - післяпутчеві настрої; - нейтралітет армії; - багатовікова боротьба народу?!

Першими кроками суверенних держструктур було встановлення контролю над армією і всіма важелями управління країною Процес розпаду єдиної спільності “партія-держава”, який був позначений на Україні з 1990 р., набув тепер вибухового характеру. 30 серпня була заборонена Компартія України, сформована на її основі в жовтні 1991 р. Соціалістична партія на чолі з О. Морозом, виявилась периферійною стосовно керівних структур. Для переважної більшості нових партій був характерний штучний, верховий характер, що, відповідним чином, позначилось і на багатопарній системі, котра формувалася. За своїми суттєвими ознаками вона виявилась більш близькою не до західноєвропейських зразків, а до країн “третього світу”.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзних відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Україною і Росією від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватися цієї угоди.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про громадянство», який базувався на так званому нульовому варіанті — право стати громадянином України мав кожен, хто проживав на її території на момент прийняття закону.

Самостійна Україна посіла гідне місце серед найбільших держав Європи. 2 грудня 1991 р. її визнали Польща і Канада, 4 грудня — Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія, 19 грудня — Швеція, 24 грудня — Норвегія, 25 грудня — США. У перший рік незалежності Україну визнали 140 держав.

2. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, закріплене підсумками всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., поставило перед молодою державою ряд завдань.

Насамперед необхідно було визначити стратегію внутрішньої і зовнішньої політики. Це було зроблено 5 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла звернення «До парламентарів і народів світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає щодо себе недійсним і нечинним. Було проголошено, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності.

Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

Першочерговим серед зазначених завдань виступало державотворення. Отримавши реальний статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою, що обирається на 4 роки кількістю 450 народних депутатів і складається з однієї палати. Тільки парламент має повноваження приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів.

Обов'язки глави держави було покладено на Президента України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів займається розробкою та вирішенням практичних питань управління діяльністю народного господарства, соціальної сфери держави. Новим елементом виконавчої влади стали введені весною 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі і районах міста Києва посади представників Президента України. Представник Президента наділявся функціями вищої посадової особи державної виконавчої влади. Це була спроба реформувати радянську систему, створити струнку виконавську вертикаль, підпорядковану Президентові.

Проте незабаром діяльність представників Президента вступила у суперечність з головами відповідних рад, що втратили більшість своїх владних повноважень. У цих умовах під тиском місцевих рад зазначений інститут було ліквідовано. Натомість відповідно до нового законодавства функції законодавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Керівництво виконкомами та радами відповідних рівнів здійснювали їх голови, що обиралися всенародним прямим голосуванням.

Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру.

3. Прийняття Конституції України 1996 року

За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р., коли у жовтні Верховною Радою УРСР було утворено Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. Перший офіційний проект Основного Закону постановою Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення, під час якого надійшло понад 47 тисяч зауважень і пропозицій. Після їх врахування було розроблено новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р.

В листопаді 1994 р. новообрана Верховна Рада створила нову Конституційну комісію, до складу якої входили представники від Верховної Ради України, від Президента України, від Конституційного Суду України, від Верховного Суду України, від Вищого арбітражного Суду, від Генеральної прокуратури та від Автономної Республіки Крим.

За робочу модель для роботи нової комісії було взято проект у редакції від 26 жовтня 1993 р., але через протистояння різних політичних сил у вищих ешелонах влади дійти згоди щодо ряду принципових конституційних положень довго не вдавалося. Тим часом з метою виходу з конституційної кризи тодішній Президент України Л. Кучма ініціював укладення 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Це надало новий імпульс конституційному процесу. 20 березня 1996 р. проект Конституції України був винесений на спеціальне засідання Верховної Ради. Після неодноразового розгляду та обговорення проекту на пленарних засіданнях 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд проекту у другому читанні. Тогочасні умови вимагали якнайшвидшого прийняття Конституції, тому було прийнято безпрецедентне рішення працювати у режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції України. Після безсонної для депутатів «конституційної ночі» 28 червня 1996 р. о 9 годині 30 хвилин Основний Закон України було прийнято. З прийняттям нової Конституції України процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним, хоча ряд важливих питань ще потребують свого вирішення.

4. Формування багатопартійної системи в Україні

Створення багатопартійної системи — обов'язкова умова функціонування демократичного суспільства. Як правило, велика кількість партій є більш прогресивним явищем порівняно з однопартійністю. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є не тільки рушієм усієї системи влади, а й соціальним амортизатором, що дає змогу вирішувати суспільні суперечності у рамках конституційно регламентованих політичних процесів.

Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства.

Особливості формування багатопартійної системи в Україні зумовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на початку XX ст., був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій вилучені з обігу.

Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профсоюзні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна», увійшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республіки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення багатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.

Перший етап охоплює 1988 рік. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил — створити широке демократичне об'єднання на зразок народного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.

Другий етап припадає на 1989 — березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація «Зелений світ» оголошує намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика надрадикальна Українська національна партія.

Третій етап охоплює березень — квітень 1990 р. Створено опозицію у парламенті — «Народну Раду». Відбувається певна диференціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників «Демократичної платформи в КПРС», друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія.

Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лівих до правих.

Якщо користуватися загальноприйнятою у нашій політології типологізацією, то можна виокремити такі частки політичного спектра: Центристські — Партія демократичного відродження України, Партія зелених. Народно-демократична партія; Правоцентристські — Народний Рух України, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія; Праві — Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Конгрес Українських націоналістів. Українська консервативно-республіканська партія; Ультраправі — Державна самостійність України, Українська національна асамблея — Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Партія слов'янської єдності; Лівоцентристські — Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія праці України, Громадянський конгрес України; Ліві — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України; Ультраліві — Прогресивно-соціалістична партія України. На сьогодні в Україні біля 140 зареєстрованих партій.

5. Релігія та церква у сучасній Україні

26 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні переконання», за яким релігійні організації отримали статус юридичної особи, було врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їх право на власність. Конституція України передбачає право на свободу світогляду і віросповідання.

Ще у січні 1990 р. за ухвалою архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ) Український екзархат Московського патріарха був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ) на чолі якої стає Київський митрополит Філарет (в миру — Денисенко). 9 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові В. Ярема оголосив про свій розрив з РПЦ і перехід до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ І. Бондарчук. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (у миру — Скрипник), який в Україну повернувся із США.

У лютому 1991 р. Папа Римський Іоанн-Павло II на 7-му екстериторіальному синоді ухвалив рішення про повернення до Львова на первопрестольну кафедру св. Юра глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ), верховного архієпіскопа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. 30 березня 1991 р. собор св. Юра був повернений греко-католикам. УГКЦ вийшла з підпілля. Таким чином УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус.

У листопаді 1991 р. Філарет звернувся до Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві влаштував над Філаретом суд і змусив його дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмовився від цієї обіцянки. У відповідь Москва позбавила Філарета сану і замість нього митрополитом було обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Прихильники Філарета об'єдналися з УАПЦ і утворили Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Мстислава обрано патріархом, а Філарета — заступником. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом обрано Володимира Ярему — УАПЦ, а УПЦ-КП — Василя Романюка. Сьогодні офіційним керівником УПЦ-КП є Філарет.

6. З історії національно-державної символіки

Україна як суверенна й незалежна держава має власні національні державні символи.

Державні символи – це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного або історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Відповідно до ст. 20 Конституції України (1996 р.) державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України являє собою прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів (ст. 20 Конституції України). Закон передбачає підняття Прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, при відкритті спортивних змагань тощо. Державний Прапор синьо-жовтого кольору мають морські судна й літаки міжнародних авіаліній України.

Синьо-жовті кольори вперше з’явилися в 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства: на синьому полі був зображений золотий лев. Запорозькі козаки мали мирний жовто-блакитний прапор – на відміну від бойового червоно-малинового прапора. Сині й жовті кольори присутні у витворах мистецтва (мініатюри, прикраси), у гербах українських земель, міст і старшинських родів. Жовті та блакитні барви зустрічаються на прапорах і поховальних прикрасах ремісників і селян. У XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського козацьких полків. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху. У 1848 р. у Львові синьо-жовті прапори прикрашали будинок, де відбувався з’їзд українських учених, а вже в ХХ ст. синій і жовтий кольори були на прапорах УНР, ЗУНР, Карпатської України.

У Великому Державному Гербі України міститься Знак Князівської Держави Володимира Великого. Великий Державний Герб установлюється з урахуванням Малого Державного Герба України й герба Війська Запорозького. Малим Державним Гербом України затверджено золотий Тризуб на синьому щиті. Зображення Державного Герба розміщується на печатках органів державної влади, державного управління, судових оганів, грошових знаках (гривня), знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ.

Головний елемент сучасного герба України – Тризуб – був великокняжим знаком часів Київської Русі, який успадковано від більш ранніх часів. Свідченням цього є найдавніші археологічні знахідки – зображення тризуба, що відносять до І ст. н. е. Ймовірно, тоді він міг бути символом племені, що мешкало тут, або знаком влади.

Перше відоме нам зображення тризуба періоду Київської Русі – зображення на печатці Святослава. Згодом його карбували на монетах Володимира Великого. Загалом, цей знак упродовж кількох століть був поширений у всіх князівствах Київської Русі, зазнаючи змін з часом, аж до Двозуба, Але незмінно зберігаючи своє значення символа влади. Одностайної думки щодо походження тризуба вчені не мають. Існує близько 40 версій, які пояснюють історію цього знака. Дехто вважає, що його запозичено у народів-сусідів, інші – що це споконвічний символ русів – українців.

Існують найрізноманітніші трактування тризуба:

-  скіпетр скіфських царів;

-  норманський сокіл;

-  стилізована квітка (трисвічник);

-  схематичне зображення слова «воля»;

-  вбачають у ньому ворону, якір, лук і стріли, шолом;

-  обожнене рибальське знаряддя;

-  символ влади над трьома світами (небесним, земним, підземним);

-  втілення трьох природних стихій – повітря, землі й води;

-  емблема сокири чи верхівку хлібного колоса;

-  символ єдності трьох східнослов’янських народів.

Тризуб як державний герб існував у часи Київської Русі за Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, залишившись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян і козацьких старшин. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому полі було затверджено Державним Гербом України. Тризуб залишався державним Гербом України за гетьмана Павла Скоропадського й УНР часів Директорії.

Законодавством України закріплена музично-поетична емблема держави. Мелодію українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» (музика Михайла Вербицького) затверджено як мелодію Державного Гумну України. З метою уточнення тексту гімну (слова до нього написав Павло Чубинський у ХІХ ст.) відповідно до сучасних реалій було створено Державну комісію з підготовки і проведення конкурсу на кращий текст гімну України. Державний Гімн Як офіційний символ держави виконується на початку офіційних зустрічей на високому рівні, під час прийняття військової присяги, спортивних змагань.

Державні символи використовувалися протягом багатовікової історії Українського народу, зокрема під час процесів державної розбудови 1917 – 19121 рр. Українська державна символіка відбиває традиційну національну символіку, що формувалася протягом сторіч.

1.  Як Ви гадаєте, в основі національно-державного відродження українського народу лежать об'єктивні чи суб'єктивні чинники ?

2.  Окресліть найважливіші етапи конституційного процесу у незалежній Україні.

3.  Обґрунтуйте історичне значення Акта проголошення незалежності України.

4.  Які, на Ваш погляд, перспективи розвитку багатопартійної політичної системи в Україні ?

5.  На яких принципах ґрунтується зовнішня політика України ?

6.  Розкрийте сутність поняття «державне будівництво» і коротко прокоментуйте його складові в Україні.

7.  Що таке конституційний процес ? Які його складові ?

Хронологічна таблиця

1.  Білоус А. Політичні об'єднання України. — К.,1993.

2.  Бойко О. Д. Україна 1991-1995 рр. Тіні минулого чи контури майбутнього. – К., 1996.

3.  Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К., 1993.

4.  Гетьман В. Як приймалась Конституція України. — К., 1996.

5.  Гузар І. Україна в орбіті європейської мислі. — Торонто, Львів, 1995.

6.  Конституція України. — К., 1996.

7.  Кравчук Л. М. Є така держава – Україна. – К., 1992.

8.  Кучма Л. Д. Про найголовніше. – К., 1999.

9.  Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К., 1994.

10.  Русначенко А. Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. — 1996.— № 3—4.

Реферати:

1.  Формування багатопартійної системи в Україні.

2.  Основні принципи політичного і економічного суверенітету України.

3.  Конституція 1996 року про форми участі громадян у державотворенні.

4.  Суть та цільове призначення економічної реформи в Україні.

5.  Суть і основні напрямки земельної реформи в Україні.

6.  Економіка України в сучасних умовах.

Лекція 15

УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ СВІТІ

План

Відійшло в історію ХХ століття. Його останнє десятиріччя принесло українському народові воїстину доленосні здобутки. Саме впродовж цього десятиріччя Україна виборола свою незалежність і утвердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у майбутнє України, хто пророкував їй неодмінну поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробування Україна витримала. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, Україна вистояла. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом є сьогодні реальністю.

У штурмових умовах перехідного періоду Україна не лише вижила як самостійна держава, а й зробила впевнені кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, його демократизації, прилучення до надбань сучасного цивілізаційного розвитку, європейських цінностей.

Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Важливо, що цей процес здійснювався легітимним шляхом, без силових сутичок та небезпечних конфліктів, без крові та людських жертв.

Закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму і виконавчої вертикалі, незалежної судової системи та системи місцевого самоврядування.

Утверджуються основи громадянського суспільства. З перших днів свого існування як незалежна держава Україна невпинно рухається саме в цьому напрямі. Підтвердженням тому є прийняття у червні 1996 р. нової, демократичної за змістом, Конституції України.

Українська культура стала основою національного духовного поступу. Забезпечено вільний розвиток усіх національно-культурних і релігійних об’єднань. Українська мова утверджується як державна з одночасним створенням умов для вільного розвитку російської та інших мов.

Україна утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України і проголошенням Акта про незалежність відкрилися нові обрії для участі республіки у розвитку світової цивілізації. Відома у світі, як одна із фундаторів ООН, Україна представлена у її 15 організаціях. Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Процес, розпочатий ще у 1957 р. створенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), триває й досі. У лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції: створення єдиної валюти — «євро», розвиток трансєвропейської інфраструктури в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. Маастрихтські домовленості передбачають і воєнну інтеграцію.

9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи, підписавши Статут Ради Європи і Європейську конвенцію з прав людини. Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади, і, нарешті, відмінити смертну кару.

Європа сьогодні — це безперервний і дедалі зростаючий потік політичних подій. Україна має всі можливості відігравати роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції в Європі, перш за все завдяки своєму геополітичному розташуванню. Проте головною перешкодою для цього є наші економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів. Здійснення радикальної економічної реформи в Україні, її Інтеграція у світове господарство на грунті міжнародного поділу праці вимагає налагодження взаємовигідного співробітництва із світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема з Міжнародним валютним фондом. Світовим банком. Європейським банком реконструкції і розвитку тощо. Україна визнана невід'ємною частиною Європи. Проте, те що за рівнем індексу людського розвитку Україна за останні роки перемістилася на декілька десятків пунктів униз, «відштовхує» країну до групи тих країн, що розвиваються. Тобто, при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або проходять Індія, Алжир, країни африканського континенту. Залишається сподіватись, що Україна обере правильний шлях і стане «жителем» Європейського дому у XXI столітті.

1. Проблеми сучасного державного будівництва в Україні

Як державна ідеологія в Україні була висунута національна ідея, розроблена ще на межі століть і конкретизована діячами національно-опозиційного руху (головним чином Народного Руху України) в кінці 80-х. Ідеї Етнократизму виявились достатньо привабливими для правлячих кіл України. Однак, вже в 1992 р. вони зіткнулися з неприйняттям такої політики в ряді регіонів України (перш за все в Східній Україні та Криму). Загострились і російсько-українські відносини, ключовими проблемами тут стали розподіл Чорноморського флоту і статус Севастополя. Врегулювати їх вдалося лише в 1996 р. в межах російсько-українського договору (ратифікований у 1998 р.).

Характеризуючи сучасну ситуацію в Україні, перш за все хочеться зазначити, що визначним моментом у розвитку української державності буде її здатність справитися з великим вантажем невирішених проблем економічного, внутрішньо - та зовнішньополітичного, соціального, культурного плану, котрі частково дісталися від колишнього СРСР, та багато в чому виникли вже в пострадянський час.

Конституція України визначила правове поле, в рамках якого існуючі проблеми повинні були вирішуватися. В теперішній час Україна має потребу в удосконаленні існуючого законодавства і адаптації його до діючої Конституції, формування механізму реалізації нормативно-правових актів, високопрофесійному парламенті і ефективних структурах виконавчої та судової влади.

Статті 1 нової Конституції проголошує Україну Соціальною і ДемократичноюДержавою. В формулюванні цієї статті даний момент видається за дійсне, оскільки в теперішній час Україна перебуває лише на початковій стадії процесу формування правової державності, зустрічаючись з дуже серйозними труднощами економічного та соціального періоду, які, за певних умов, можуть змінити загальний напрямок української держави в бік протилежний реалізації ідеалу правової держави.

З іншого боку, труднощі формування Правової держави в Україні, як загалом і в інших країнах СНД, полягають в тому, що сам цей ідеал належить традиції західноєвропейського лібералізму і механічно не може бути перенесений в нашу “посткомуністичну” правову культуру. Таке мехаічне перенесення ідей з однієї культури в іншу дуже часто закінчується трагічно. Наприклад: спроба механічно об’єднати “соціалізм” і “правовою державою” привела до появи помилкової концепції “соціалістичної правової держави”, спроба її реалізації привела до розпаду СРСР, загострення міжнаціональних протиріч, посилення сепаратизму, економічної кризи і зростанню злочинності.

Іншою небезпекою, що витікає з механічного перенесення ідеї правової держави в тоталітарну правову культуру є виникнення на базі лозунгів “захисту демократії” та “боротьби з сепаратизмом” авторитарного деспотичного режиму.

Реалізація ідеї правової держави буде можлива лише в ході подолання економічної кризи в Україні і викликаного нею Правового нігілізму (явище, притаманне правовій культурі тоталітарної держави), відновлення принципу верховенства закону у всіх сферах життя суспільства.

Цей принцип буде виконуватися лише у випадку, коли законодавчий акт буде містити в собі науково обґрунтовані правові норми. Для кожного закону повинен бути забезпечений механізм його реалізації, інакше це приведе до перетворення його в політичну декларацію.

Серйозним недоліком існуючого законодавства є те, що в ньому тільки декларуються права і свободи громадян, і в той же час дається мало гарантій більшості цих прав з боку держави.

Правова держава в Україні не може бути створена без реалізації важливого принципу розподілу влади. Це стосується в першу чергу судової гілки, вона повинна бути повністю незалежною і підкорятися тільки Закону. Однак і до сьогоднішнього дня не створена ефективна система контролю і нагляду за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів.

Оскільки право не достатньо регулює відносини між громадянами, державою, комерційними структурами і т. д., виходячи з принципу правової держави “все, що не заборонено – дозволено” в умовах кризи виникає правовий вакуум, яки сприяє посиленню соціальної диференціації внаслідок незаконного збагачення порівняно невеликої кількості осіб, і збіднення решти населення, основна частина якого знаходиться за межею бідності.

Наслідком правового нігілізму є також розповсюдження впливу МафіознихГруп, які часто виростають із симбіозу представників кримінального світу і Корумпованих чиновників із органів влади і управління. Ці групи намагаються підмінити регулюючі функції права і держави диктатом протиставленого суспільству приватного інтересу.

Реалії нашого кризового суспільства, негативний соціально-політичний досвід більшої частини населення зумовлюють негативну політизацію суспільства, коли для основної маси населення є характерним не наукове розуміння політики як науки і культури управління, а її звичайне розуміння як чогось негативного, нечесного, неефективного з точки зору поступового розвитку суспільства, покращення життя основної маси населення. Люди втрачають інтерес до того, що роблять політичні лідери нагорі і на місцях, віру в соціальну справедливість. На перше місце виходять проблеми, які зачіпають особисті, перш за все, матеріальні інтереси. Все це робить значну частину населення байдужою до справ держави і суспільства.

Гострота економічної і політичної кризи українського суспільства багато в чому визначається невиразністю зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних орієнтацій нашої держави, враховуючи історично складені географічні і культурно-побутові традиції життя народу і завдання сьогоднішнього дня.

2. Основні напрями зовнішньої політики діяльності

української держави

Із проголошення незалежності Україна бере активну участь у міжнародному житті. Країні було важливо сформувати власну систему зовнішньо-політичної діяльності.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1900), прийнятій Верховною Радою, у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993), у Конституції України (1996).

Україна дотримується таких Принципів зовнішньої політики:

-  невтручання у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними;

-  відмова від участі у військових блоках;

-  участь у процесі ядерного розброєння (улітку 1996 р. Україна стала без’ядерною державою);

-  визнання пріоритету міжнародного права;

-  визнання існуючих у світі кордонів.

Напрямки геополітичного співробітництва України:

1.  Інтеграція з європейськими країнами, відмова від перегляду існуючих кордонів. У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, що забезпечило їй допомогу в проведенні реформ. Ставши в 1992 р. членом Міжнародного валютного фонду. Україна одержує іноземні кредити для розвитку промисловості. Країна прагне до тісного співробітництва з НАТО та ООН: виступає із закликами не допустити локальних і етнічних воєн; пропонує власні плани врегулювання міжнаціональних конфліктів; посилає свої миротворчі війська в «гарячі точки» світу (Ливан, Косово, Сьера-Ліоне, Ірак).

2.  Налагодження відносин з Російською Федерацією. Не завжди на міжнародній арені інтереси України і Росії збігаються. Але протистояння країн небезпечно для них самих. У 1997 р. між Росією й Україною був підписаний «Великий договір», що зміцнив взаємовигідне співробітництво держав.

Росія – найбільший постачальник електроенергії, газу, нафти, товарів народного споживання в Україну. Сьогодні масштаби російсько-українського економічного співробітництва не відповідають потребам і потенційним можливостям обох країн. Перспективи розвитку відносин України і Росії, вимагають створення нормативно-правової бази у фінансовій, податковій, банківській і митній сферах.

Наприкінці 1999 – початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, яка пов’язана з роз’єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повною мірою розрахуватися за них. У 2000-2001 рр. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні.

12 лютого 2001 р. відбувся візит в Україну Президента Росії В. Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії.

16 лютого 2001 р. у Харкові міністри закордонних справ України, Росії і Молдови обговорювали питання митного врегулювання.

13-14 грудня 2001 р. у Харкові пройшов російсько-український економічний бізнес-форум за участю В. Путіна й Л. Кучми, на якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Донець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія Залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. проголошений «Роком України в Росії», а 2003 р. – «Роком Росії в Україні».

Протягом 2002 р. відбулося ряд зустрічей президентів України та Росії Л. Кучми і В. Путіна, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні проблеми.

У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄЇ). До ЦЄЇ входять і сусіди України – Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в ЦЄЇ дає можливість розширювати співробітництво в таких галузях, як транспорт, зв’язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура. Держави – члени ЦЄЇ проводять політичні консультації.

Завершується робота щодо демілітаризації державного кордону з Росією, Польщею, Молдовою, Угорщиною. Після візиту президента Угорщини А. Гьонца поглиблюється і розширюється Українсько-угорське співробітництво. Наслідком візиту Л. Кучми до Туреччини стало підписання офіційного документа про уникнення подвійного оподаткування, взаємного захисту інвестицій.

Досить активно розвиваються Українсько-польські відносини: січень 1997 р. – візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи стосовно лібералізації двосторонньої торгівлі; серпень 1998 р. – візит президента А. Кваснєвського в Україну (зустріч у м. Харкові).

Українсько-словацькі відносини також передбачають заходи щодо лібералізації взаємної торгівлі; планується створення в Закарпатті зон вільної торгівлі.

Навесні 1997 р. відбувся перший офіційний візит Л. Кучми до Молдови. Укладено договір про співробітництво прикордонних областей та адміністративно-територіальних одиниць. Україна виступає гарантом нормалізації відносин між Молдовою і Придністровською республікою.

Білорусь стала першою державою СНД, з якою Україна підписала Договір про державний кордон.

В діяльності СНД зіткнулися дві тенденції: перша прагнула перетворити дану організацію в “інструмент для цивілізованого роз’єднання”, друга пов’язувала майбутнє СНД з інтеграційними процесами. В 1992-1993 рр. відзначено безумовну перевагу першої, яка підтримувалася політикою українського уряду. На початку 1993 р. Україна відмовилася підписувати Статут СНД і фактично відсторонилася від активної участі в межах Співдружності.

Значним проривом у відносинах між Білоруссю, Казахстаном, Російською Федерацією і Україною стало підписання у 2004 р. Єдиного економічного простору (ЄЕП).

В Українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча в 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

Президент Словаччини Р. Шустер на самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 р. виступив на захист України, а в грудні 2002 р. відбувся офіційний візит Р. Шустера в Україну, під час якого обговорювалися проблеми приватних словацьких підприємців, що працюють в Україні, вступу України до ВТО.

Останнім часом погіршилися відносини України зі США, що пов’язано зі скандалом навколо вбивства журналіста Г. Гонгадзе і так званим «Кольчужним скандалом» (необгрунтовані обвинувачення України в продажу військових комплексів Іракові).

Отже, пріоритетам зовнішньої політики України на межі ХХ – ХХІ ст. стали відносини з країнами – членами Європейського Союзу, активна співпраця з НАТО й подальше взаємовигідне російсько-українське співробітництво. Важливим зовнішньополітичним фактором для України є співпраця зі США.

3. Східна та західна діаспора

В сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. Цим етнонімом об’єднують як тих українців, які себе так усвідомлюють, так і тих, котрі лише за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які мешкають за межами Української держави.

Основна маса українців перебуває на території України. Згідно з переписом населення 1989 р. їх тут налічується 37419053. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців, з них у країнах колишнього Радянського Союзу – 7767053. За кількістю українського населення на трьох перших місцях перебувають Росія (4368872 особи), Казахстан (896240), Молдова (600366). Далі йдуть Білорусь (291008), Узбекистан (153197), Киргизстан (108027), Латвія (92101), Грузія (52443), Естонія (48271), Литва (44789), Таджикистан (41375), Туркменістан (35578), Азербайджан (32345), Вірменія (8341).

Українські спільноти в країнах, що виникли на території колишнього Радянського Союзу, формувалися кількома шляхами. Основна маса українців у Росії, наприклад, опинилася внаслідок політики тотальної колективізації сільського господарства, під час здійснення якої велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межі України, переважно в Росію. Так ви никли поселення на Поволжі, в Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході – так звані Сірий клин, Блакитний клин, Зелений клин. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII ст. – Малиновий клин. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х рр. XX ст. Певна кількість українців мігру вала за межі України в зв'язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та політико-ідеологічними кампаніями, як-от рекрутування робочої сили в рамках програми розвитку тієї чи іншої частини Радянського Союзу.

Певна частина вихідців з України чи їхніх нащадків перебуває в країнах Європи, Америки та Азії, їхні спільноти сформувалися тут двома шляхами:

Внаслідок Еміграції (Канада, Сполучені Штати Америки, Великобританія тощо) та на базі Автохтонного українського населення в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. Більш-менш повні дані про кількість осіб українського походження в складі населення зарубіжних країн стосуються Канади, оскільки там у переписах населення зазначається його етнічне походження. Згідно з останнім переписом (1991), у Канаді налічується 529 615 ук раїнців. У 1981 р. подавалася інша цифра — 754 980. Річ у тім, що перша цифра враховує тільки тих, чиє етнічне походження зв'язане з Україною, а друга — й тих, хто, крім українського, вказав ще й на інше походження. Тобто це ті, хто народився від змішаних шлюбів. Найбільше українців проживають у таких провінціях, як Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван. Українська етнічна група в Канаді формувалася внаслідок Трьох великих хвиль еміграції: кінець ХІХ – початок XX ст.; міжвоєнні роки; період після Другої світової війни.

Так само утворилася українська етнічна група в Сполучених Штатах Америки. Щоправда, перші українські переселенці до США прибули дещо раніше, ніж до Канади. Історія української еміграції в Канаді починається від 1891 р., а в США — від середини 60-х рр. XIX ст. Сьогодні, за підрахунками дослідників української еміграції США, в цій країні налічується понад 1 млн. осіб українського походження. Варто зазначити, що переважна їх більшість як у США, так і в Канаді (понад 85 %) — це ті, хто народився в цих країнах.

На Американському континенті є ще один значний регіон, де мешкають вихідці з України та їхні нащадки, — Латинська Америка (Аргентина — до 160 тис. осіб, Бразилія — близько 100 тис., Парагвай —8 тис., Уругвай — 6-8 тис.). Основна маса прибула сюди в міжвоєнний період — близько 150 тис. осіб. Українська етнічна група Австралії за своєю історією — наймолодша. Вона сформувалася, в основному, від 1948 по 1952 рр., коли сюди прибули українці з таборів для «переміщених осіб»*. На кінець 80-х рр. у цій країні нараховувалося близько 34 тис. осіб українського походження.

На Європейському континенті виділяється кілька великих осередків проживання українців: Великобританія (понад 20 тис. осіб), Франція (25-30 тис.), Німеччина (понад 20 тис.), колишня Югославія (40-50 тис.), Польща (500-600 тис.), Чехія та Словаччина (40 тис.), Румунія (близько 120 тис; інколи подається інша цифра — 600 тис.).

Крім цих країн, українці мешкають у Скандинавських державах (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія), Китаї, на півночі Африканського континенту. Щоправда, їхня кількість тут незначна, й вони не зорганізовані в сталі громади з чітко вираженою етнокультурною та соціальною структурою.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос, хоча кожній із його складових притаманний різний ступінь етнічної самосвідомості. Однак у термінологічному плані виникають певні складнощі із визначенням (назвою) тих пагонів українського етносу, які в результаті дії різних чинників опинилися поза межами України. Науковці користуються для визначення цього феномена такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо); «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження); «українці в країні проживання» (в Росії, в Молдові, в Аргентині й т. ін.); «вихідці з України та їхні нащадки» (в першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні; в другому — про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні).

При вживанні терміна «австралійці (канадці, американці...) українського походження» мається на увазі, що він включає два аспекти: перший фіксує територіальну або громадянську приналежність (мешканець Канади, громадянин Австралії...), другий вказує на українське походження цих громадян. При цьому зазвичай не робиться різниці між тими, хто народився в країні проживання, й безпосередніми вихідцями з України. Всіма переліченими термінами послуговуються тоді, коли йдеться про окремих осіб. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни «українська імміграція», «українська етнічна група» або «українська діаспора».

На досить адекватне відтворення суті явища може претендувати й термін «українські канадці», «українські американці», «українські німці», «українські австралійці» й т. ін. Щодо східної діаспори, то такі назви вживаються вкрай рідко, замість них користуються термінами «українці Росії», «українці Білорусі», «українці Молдови» тощо. В зарубіжній етнологічній літературі широко побутує й такий термін, як «етнічні канадці» («етнічні американці, етнічні австралійці...»), за допомогою якого підкреслюється передовсім приналежність до політичних утворень, зокрема до держави, в складі якої, як відомо, співіснують групи різних етносів із притаманними кожній особливостями культури, побуту й навіть характеру. Отже, коли вживають цей термін, фіксується не просто політична чи громадянська приналежність, а етнічні ознаки політично-громадянської спільноти.

Близька до цього терміна й назва «українська етнічна група», котра, до речі, прийнята яку зарубіжних дослідженнях, так і в практиці міжетнічних стосунків. Вона означає все зарубіжне українство, зокрема й ту його частину, представники якої вже нечітко усвідомлюють себе причетними до українців.

Щодо терміна «українська Імміграція», то тут слід дати пояснення. Українські етнічні групи поза Україною колись справді формувалися як імігрантське населення, але сама імміграція давно вже не є фактором демографічних процесів в українському зарубіжжі. Тому, природно, термін «українська імміграція» вживається або для підкреслення іммігрантського походження, або для визначення лише іммігрантської його групи — як колишніх вихідців з України, так і сьогоднішніх.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває синтетичний і водночас достатньо коректний термін «українська діаспора».

Природа діаспори неоднозначна: вона пов'язана і з міграцією частини українського населення, і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема, природним відтворенням іммігрантів. Класичною формою діаспори є імміграція, котра в середовищі українців розпочалася відносно давно. Однією з перших масових міграційних хвиль був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709), друга після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю й оселятися в Добруджі, на Кубані та в районах Тереку; щодо селянських іммігрантів, то вони, в основному, оселялися в Надволжі та Поураллі.

Українські хліборобські колонії, особливо характерні для другої половини XVIII ст., утворювалися далеко від України: переселенцями із західного Закарпаття — в Бачці, а згодом і Сремі; із Середньої Наддніпрянщини —• в Надволжі. Невеликі колонії утворювалися в Будапешті, Римі, Відні, а також у Москві, Петербурзі, Варшаві.

Наприкінці ХІХ - на початку XX ст. спрямування міграційних потоків дещо змінилося: із Західної України люди масово переселялися на Американський континент, зі Східної — за Урал і до Азії. Щоправда, частина українців з Галичини та Буковини під впливом російської агітації переселилася до Росії, як і частина галичан під впливом австрійської агітації — до Боснії.

Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора — українські автохтони української етнічної території: на заході — Пряшівщина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Буковина, Мараморош; на сході — Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини (більшість районів Орловської, Курської, Бєлгородської та Воронезької областей), Задонщина та Кубанщина; на півдні — Дубосарський, Рибницький, Слободзейський; Григоріопольський та Кам'янський райони. Інша частина української діаспори перебуває в країнах, котрі є недотичними з географічного погляду до України.

4. Погляд в посттоталітарне майбутнє українського суспільства

Перехід від тоталітарного до демократичного суспільства передбачає досить тривалий перехідний період, протягом якого змінюється геополітична, соціальна та економічна політика держави. За визнанням першого президента України Л. Кравчука, тоталітарний період в Україні характеризувався напівколоніальним місцевим урядом і владою рабів над рабами. Створення нової України – це єдине рішення, яке допомогло вийти із стану рабства. Росія до цього часу керує ситуацією в колишніх радянських республіках. Вона може визначити долю і Грузії, і Азербайджану, і України. Так що питання “не впасти б Україні знову в рабство” все ж таки залишається.

Показовим є і підсумки голосування на виборах другого президента України. Знову Лівобережна і Правобережна Україна ? Схід і Захід ? “Московська партія” ? Історичні паралелі ?

У зв'язку з цим спробуємо в найзагальнішому вигляді кинути погляд в найближче майбутнє.

4.1. До питання про геополітичну концепцію України

Розробляючи концепцію, мабуть, вихідним пунктом треба брати до уваги нове місце України у світі, її відносини з “великими світу цього”, в т. ч. з Росією і США.

Почнемо хоча і з гіпотетичних, тим не менше необхідних у побудові геополітичної концепції прогнозів політичної географії на найближчі десятиріччя.

“Пройде 25-30 років, і число держав світу збільшиться процентів на 50. Більше 300 незалежних держав з’являться на глобусі”. Сучасні державні кордони все більше будуть втрачати своє призначення, якщо вони не будуть відповідати мовній і територіальній тотожності націй, що мешкають на цих територіях.

Напластовані одна на одну системи влади і сили, здається, замінять держави, в традиційному їх розумінні. На Самому верху буде знаходитися ООН, більш могутня, ніж тепер, або ж подібне до неї утворення, що буде відповідати за мир на планеті – відвернення загрози термоядерної війни; захист навколишнього середовища і за інші глобальні проблеми, так як ресурсно-економічні, демографічні, світові господарські проблеми, які проявляються через кризи в галузях охорони здоров’я, освіти, культури, зростаючу злочинність.

Вчені-футурологи не єдині в погляді на перспективи сучасної цивілізації, на її здатність вирішити протиріччя, які їй загрожують. Спираючись на історичний досвід, частина справедливо вважає, що можливий варіант загибелі сучасної цивілізації. На підтвердження цього досить песимістичного прогнозу наводяться багаточисельні приклади зникнення цивілізацій минулого.

Але є і інша т. з. на природу сучасної кризи цивілізації. На думку її прибічників, глобальна криза сучасної цивілізації має планетарний, а не локальний характер, як це було в минулому. Загибель загрожує не якійсь частині сучасної культури, а людству в цілому; не тій чи іншій формі соціальної організації, а загальним умовам існування людини.. Тому проблема, яка стоїть перед людством, заключається у можливості змінити ним свою соціально-культурну форму, яка знаходиться в кризовому стані, при збереженні загальних умов буття. В силу цього неминуче протистояння усього людства глобальній катастрофі, бо загальна небезпека об’єднує усіх, споріднує усіх, що вселяє оптимізм.

Другий ярус складуть регіональні угрупування, подібні до Європейської Спілки. Вони будуть мати справу з питаннями торгівлі, міграції. На цьому рівні будуть укладатися договори про колективну безпеку, можливе існування і загального парламенту.

Ще Нижче – держави, які виникли внаслідок нинішнього перегляду кордонів. Словаччина, Шотландія, Уельс – кожна з цих заново створених держав має бути незалежною або автономною.

Етнічні громади все більше будуть шукати альтернативи традиційній державі, прагнути створити такі формування, які були б для них більш прийнятні, зрозумілі і враховували б їх історичний досвід. Ця дуже важлива тенденція спостерігається в густонаселених державах. Можливий діапазон – від Квебека у Канаді до Курдистана в Ірану.

Про що ж можна пророкувати?

Австралія – розпадеться на чотири держави, одну з яких створять аборигени на півночі материка.

В Європі офіційно вийдуть з Іспанії Каталонія і Країна Басків. Бретань відколеться від Франції. Бельгія розпадеться на Фландрію і Валонію. Саами створять свою країну в північних районах Норвегії, Швеції і Фінляндії. До них приєднаються північні райони Росії і Канади. В перспективі – Конфедерація арктичного Полярного кола.

Росія: нові держави виникнуть на Далекому Сході, на Уралі, в Східному і Західному Сибіру. Одержуть незалежність Татарстан, Дагестан. Калініград, Тува і Бурятія стануть незалежними автономними зонами.

Одначе американські дослідники, наперекір цим прогнозам вважають, що в найближчому майбутньому Росія буде, напевно, унітарною державою з ринковою економікою, ключові сектори якої знаходитимуться під контролем уряду.

В Африці: Ефіопія втрачає Ерітрею, Огаден дістанеться Сомалі. Багаті природними ресурсами провінції Касаї і Катанга відділяться від Заіру. Судан розділиться на дві частини. ПАР – на три, причому одне з утворень – Країна Зулу.

В Америці: Бразилія буде складатися з трьох автономних районів. Канада взагалі зникне, Мексика розсиплеться на чотири або більшу кількість шматків і кордони США можуть набути інших обрисів.

Тенденція до самовизначення стане переважною, не дивлячись на страшений опір прихильників “статус кво”. Одначе в майбутньому значення кордонів зійде нанівець. Економічна і технологічна взаємозалежність охопить не тільки групи держав, а й цілі континенти.

Тепер повернімося до нинішнього часу – спочатку до США, а потім до Росії.

У 1949 р., коли розгоралася «холодна війна», групою планування політики при Раді національної безпеки США був розроблений документ “Цілі США відносно Росії” (РНБ 20/1) з грифом “Надзвичайно секретно”.

4-й розділ цього документа цікавий тому, що в чомусь прояснює і нинішню політику США не тільки до Росії, але і до інших колишніх союзних республік, в тому числі і до України.

“Українці є найрозвинутішим народом з тих, що знаходяться під управлінням Росії в сучасний період. Вони звичайно скаржилися на російське панування та їхні націоналістичні організації, активно діяли і гучно заявляли про себе за кордоном. Дуже легко зробити поспішний висновок, що їх слід нарешті звільнити від російського керування і дозволити створити незалежну державу.

Ми діяли б правильно, якби застерегли від подібного висновку. Простота, яка напрошується з цього висновку, робить його негідним в світлі східноєвропейських реальностей.

Це правда, що українці не дуже то були щасливі під російським управлінням, і слід що-небудь зробити, щоб захистити їх становище в майбутньому. Одначе є деякі фундаментальні факти, про які не можна забувати. Хоч українці були важливим і особливим елементом російської імперії, вони не проявили ознак “нації”!, здатної нести відповідальність незалежного існування перед лицем сильної опозиції з боку росіян. Україна не являє собою чітко виражену етнічну чи географічну категорію. В цілому населення України склалось від самого початку значною мірою з втікачів від російського і польського деспотизму, і воно поступово переходить від руської до польської національності. Не існує ясно визначеної лінії, яка б розділяла Росію і Україну, і було б неможливо її встановити. Міста на території України були за складом населення головним чином російськими або єврейськими. Реальна база “українізму” – це почуття відміни, викликане тим, що є особливий селянський діалект, а також деякі особливості звичаїв і фольклору, які спостерігаються повсюди в сільських районах. Політична агітація на повірку є результат діяльності небагатьох романтично настроєних інтелектуалів, у яких майже немає уявлення про відповідальність, пов’язану з державним управлінням.

Економіка України нерозривно пов’язана з економікою Росії в цілому. Не було ніякого економічного розподілу з того часу, коли територія була відвойована у кочівників татар і цілеспрямовано освоєна осідлим населенням. Спроба викроїти її з російської економіки і створити дещо окреме була б такою ж штучною і руйнівною, як і спроба відділити "кукурудзяний пояс" включаючи промислову зону Великих озер, від економіки Сполучених Штатів.

Більше того, народ, який говорить на українському діалекті, також, як і ті, що розмовляють на білоруському діалекті, розділений за принципом, який в Східній Європі завжди був реальною ознакою національності, а саме, за релігійною ознакою. Якщо проводити реальну роздільну лінію в Україні, то її слід провести між районами, котрі традиційно в церковному відношенні були схильні до східного православ’я, і тими, що орієнтувались на римсько-католицьку церкву.

Нарешті, ми не можемо бути байдужими до почуттів самих великоросів. Вони були найбільш сильним національним елементом в Російській імперії, вони залишаються такими і в Радянському Союзі. Вони будуть залишатись найсильнішим національним елементом в цьому загальному ареалі при всякому статусі. Будь-яка довгострокова політика США повинна ґрунтуватись на тому, що вони її приймуть і будуть співпрацювати. Територія України є в такій же мірі частиною їх національної спадщини, як середній Захід – спадщини нашої. Рішення, яке спробує відділити Україну повністю від Росії, безперечно призведе до спалаху обурення і викличе опозицію з їх боку і, в кінці кінців, може бути збережене тільки за допомогою сили.. Існує реальний шанс на те, що великороси змиряться з відновленням незалежності прибалтійських держав. Вони мирились зі свободою цих територій від російського управління протягом довгого часу в минулому, вони визнають, підсвідомо або інакше, що ці народи здатні існувати незалежно.

Відносно ж українців становище зовсім інше. Вони занадто близькі до росіян, щоб мати можливість самим створити з успіхом дещо повністю інше. На краще або гірше, але їм доведеться визначати свою долю на якихось особливих взаємовідносинах з великоросійським народом. Очевидно, що ці взаємовідносини можуть бути в кращому разі федеративними, за яких Україна буде мати значний ступінь політичної і культурної автономії, але не буде незалежною в економічному або воєнному плані. Подібні взаємовідносини будуть повністю справедливі відносно вимог самих великоросів. Гадається, що саме так повинні бути позначені цілі США відносно України”.

Як бачимо, політика США навіть під час “холодної війни” “підігрувала” Росії стосовно України. “Українська карта” буде, можливо, використовуватися США і надалі з різною метою: чи то як лінія захисту від непередбачуваності Росії, чи то тиску на неї і на Україну теж !

А що ж Росія ?

На Державному зовнішньополітичному рівні вона, можна сказати, слідує рекомендаціям РНБ 20/1. Українська політика Москви сьогодні грунтується на двох посиланнях: «Незалежність Києва явище тимчасове» і «Українці раби російської нафти і газу», хоча опитування громадської думки регулярно підтверджують: більшість громадян України – за незалежність, а що стосується енергії, то її джерела в сучасному світі є не тільки на тюменських нафтових полях. Зарозумілість же державників спонукає Захід розглядати і пдтримувати Київ як противагу Москві.

А просто на Політичному рівні? Надамо слово О. Руцькому: «… кто не хочет Российского Союза или нам хамит – отключить электроэнергию, подачу нефти и газа. Таким образом можно раз и навсегда покончить с национальным вопросом, с правом наций на самоопределение».

Таким чином треба усвідомити реалії та зруйнувати міфи. Перший – Російська федерація – це держава, другий – незворотний розпад СРСР. По перше у нинішнього російського керівництва є всі важелі тиску на колишні радянські республіки (контроль за паливом, електроенергетикою, зв’язком тощо), тому жорстке проведення такої політики відносно республік негайно спричинило б прихід до влади там федералістів, а Україну призвела б до негайного розпаду. У той же час це було б надійною профілактикою проти розпаду самої Росії й перехід на рейки імперської політики з наступним відступом на позиції федералізму або розпад Російської Федерації, ліквідація російського центру і формування євразійської федерації “знизу” під тиском економічних реалій.

Перший шлях кращий, оскільки потребує менше витрат. Другий – більш можливий, оскільки московські політики навряд чи захочуть відмовитись від виробленої міфології. Але виникає питання: чи наступить за імперською політикою відступ на позиції федералізму ?

А тут ще пошуки в області міжнародного права.

На території СРСР був визнаний ООН принцип подвійного суверенітету. СРСР будучи союзною державою, володів на всій своїй території суверенітетом. Повним правонаступником СРСР ООН в 1992 р. визнала тільки Росію. Отже, Росія успадкувала і суверенітет над всією територією СРСР. Міжнародні зобов’язання Росії, успадковані від СРСР, поширюються на всю територію СРСР. Отже, поширюється і суверенітет.

Таким чином для колишніх союзних республік мало що змінилося. Подвійний суверенітет над їх територією залишився, тільки носієм його, замість СРСР, стала Росія.

Є. Гайдар: “імперські державницькі ідеали вийшли з вогню революції тільки перетвореними і посиленими”.

У 1920 р. цю суть соціалістичної революції точно сформулював монархіст Шульгін. “Проти волі моєї, проти волі твоєї – більшовики: 1) відновлюють воєнну могутність Росії; 2) відновлюють кордони Російської держави до її природних меж; 3) готують пришестя самодержця всеросійського”.

Ці слова і сьогодні не втратили актуальності. І сьогодні державники урочисто оголошують своєю пріоритетною метою дві перші, проголошені Шульгіним (“зміцнення” воєнно-промислової могутності і “відтворення” в тій чи іншій формі Союзу РСР). Якщо всі сили держави сфокусовані на вирішенні цих двох завдань – само собою здійсниться і третє.

Чи дійсно російська історія запрограмована на Еквіфінальність – рух з будь-якої точки, після всяких піруетів закінчується все там же – біля підніжжя трону, все тим же – політико-економічною диктатурою “східної” держави?

Та сама адміністративна система легко струсила прах марксистської ідеології з ніг своїх, але “тіло” і “мозок” цієї системи залишились невраженими, змінилась лише оболонка.

Залишилась ще більш могутня й стародавня імперсько-бюрократична лжедержавна традиція. Ось де сьогодні проходить альтернатива: чи буде, нарешті, російська держава реформована радикально, чи стане одним з елементів суспільства, або знову стане над суспільством у своєму “азійському” обличчі.

Тому розробляючи свою геополітичну концепцію, Україна повинна орієнтуватися і на “позицію” США, яка навряд чи істотно змінилася в наш час, і на “неминущу” суть російської держави, і на прогнози в політичній географії.

Таким чином у світлі викладеного прогнозу й об’єктивного інтеграційного процесу в майбутньому весь континент Євразія буде складатися з двох великих об’єднань: Європейського Союзу (ЄС) і, в далекій перспективі, Євро-Азійського Союзу (ЄАС). Зрозуміло, що головною складовою частиною останнього буде Росія. Місце України в ЄС, враховуючи історичний процес останнього 300-річчя, навряд чи буде гарантовано.

Отже, основою геополітичної концепції України повинен бути Євро-Азійський Союз і Росія, тобто побудова нормальних добросусідських відносин з Росією не на шкоду своїм національним інтересам, але протидіючи занадто цупким “державним” обіймам Росії й “подвійному суверенітету”; добрі стосунки з ЄС; блоковий нейтралітет.

В межах взаємовідносин ЄС і ЄАС можуть створюватись регіональні об’єднання за політичними та економічними інтересами. Тенденція до утворення таких об'єднань існує і тепер (наприклад – Балто-Чорноморський альянс, Карпатський регіон Європи, Об’єднання країн Чорноморського басейну).

У здійсненні геополітичної концепції зовнішня політика України повинна забезпечити також специфічні національні стратегічні цілі:

1) Зменшення залежності від Росії в енергопостачанні.

2) Утворення нового дипломатичного напрямку через через Грузію-Азербайджан-Туркменістан на Схід і через Дунай на Захід. Утворення нового енергетичного мосту не тільки для України, але й для Європи.

3) Підтвердження високого міжнародного авторитету України

4) Встановленя дружніх відносин з усіма сусідами

4.2. До питання про соціально-економічну концепцію України

В основі соціально-економічної концепції повинно бути, перш за все розуміння того, яка держава буде створюватись, на якому політичному і економічному фундаменті, яка ідея держави буде зрозуміла народу і підтримана ним.

Як би не оцінювали радянський тоталітарний період, але ідея соціалізму, навіть в її викривленій формі, захоплювала населення. Безумовно, основою незалежної української держави повинна бути національна ідея, що згуртувала б весь народ, незалежно від національної приналежності, охороняючи і поважаючи права кожної людини. Держава повинна бути правовою і демократичною.

Але, на думку проф. В. Черняка, сьогоднішня Україна стала оплотом реакційного консерватизму, номенклатурного монополізму, бастіоном опору реформам. Вона перетворюється в резервацію тоталітаризму. Тут система не змінюється, тому криза носить системний характер. І далі, він робить висновок, що перехід до демократії демократичним шляхом в Україні неможливий. Крім того, безпосередній перехід до ринку теж неможливий, тому необхідно вирішувати завдання перехідного періоду.

В цьому, безумовно, є частка істини, хоча б у тому розумінні, що для побудови незалежної держави Україна повинна бути перш за все унітарною, а на етапі перехідного періоду, можливо і авторитарною.

А що ж правова соціально-орієнтована демократична держава ?

У більшості європейських індустріальних країн економічний порядок ґрунтується на неоліберальних теоріях, а їх практичне втілення відомо під назвою соціально-ринкового господарства.

Соціально-ринкове господарство характеризується таким економічним порядком, який ґрунтується на фундаментальній ідеї об’єднання свободи ринкової діяльності з соціальною згодою в суспільстві. У той же час в залежності від обставин існує практика позаринкового управління державою, такими її життєво важливими сферами, як сільське господарство, житло, соціальне страхування, транспорт і зв'язок. На початку 90-х років у сукупному суспільному продукті, наприклад, ФРН “державна частка” складала приблизно 50 %.

Соціально-ринкова економіка ґрунтується на таких принципах:

1. Споживач самостійно визначає напрямки використання своїх доходів і асортименту товарів, які купує (свобода споживання).

2. Підприємець самостійно приймає рішення про те, що він буде виробляти і постачати на ринок. Він має при цьому шанси на прибуток, але й одночасно наражається на ризик зазнати збитків, якщо його продукція не знаходить попиту на ринку (свобода виробництва)

3. Кожен може оволодіти фахом за своїм вибором і самостійно вибирати робоче місце (свобода вибору фаху).

4. Кожен може вибрати вид промислу і організувати в будь-якому місці підприємство (свобода підприємництва).

5. Держава прагне забезпечити якомога більше свободи і широкий “ігровий” простір, що сприятиме розвитку виробничих сил кожного.

6. Рівновага між попитом і пропозицією на ринку підтримується цінами, визначення яких не повинно знаходитись під прямим державним впливом та під діянням змови окремих виробників (свобода ціноутворення).

За таких умов завдання держави полягає в тому, щоб за допомогою законів і частково безпосереднім адмініструванням створити рамки, в яких можуть розвиватись вільні сили особистості. Вона певною мірою визначає “правила гри” – економічного змагання за результат та контролює їх дотримання.

Головна мета сучасної економічної політики в соціально-ринковому господарстві полягає в тому, щоб підтримувати економічне зростання; забезпечувати високий рівень зайнятості, стабільність рівня цін; підтримувати зовнішній торговельний баланс.

За всіх різних обставин на практиці, немає зовсім чистої ринкової економіки. Ринок завжди доповнюється і обмежується втручанням (регулюванням) з боку діючих спільно підприємств і монополій, політичної влади і різних організацій. Отже, в дійсності, будь-яка економіка є “Змішаною” і має риси як планового, так і ринкового господарства.

Становлення цілісного ринкового механізму буде вимагати не менше 4-6 років, а переваги ж ринкового розвитку з’являться не раніше ніж 40-45 років. – це для Росії, яка має перевагу в паливно-енергетичних, лісових та інших ресурсах.

Наскільки цей прогноз може відноситись до України ?

Мабуть все ж таки справа не стільки в природних ресурсах, скільки в працьовитості людей і раціональному управлінні ними !

Через систему двосторонніх економічних зв’язків – у формі ФПГ і ТНК; замкнутий цикл в Україні. Сьогодні за кордоном діють понад 40000 ФПГ і ТНК, які мають у 150 країнах біля 180 тисяч філій. Вони контролюють від 1/3 до ½ промислового виробництва, більш ½ зовнішньої торгівлі, приблизно 4/5 патентів і ліцензій на найновішу техніку, технологію, ноу-хау. Аналогічна картина і у банківській сфері: з 300 найбільших біля 100 банків – транснаціональні (досвід Німеччини і Японії). Приблизно 2/3 операцій проводяться у своїх державах і біля 1/3 – за кордоном, переважно (60%) в індустріально розвинутих державах. Саме ФПГ і ТНК в найкоротший історичний термін побудували Європейський Союз. Але для цього потрібна міцна законодавча база – про траст, про довірче управління майном, про банківську діяльність тощо.

Отже, нічого нового, треба брати набутий досвід постіндустріальних країн і використовувати.

1.  Визначте головні напрями нової соціально-економічної стратегії України на 2000-2004 рр.

2.  Охарактеризуйте стан міжнаціональних відносин в Україні.

3.  Висвітліть основні пріоритетні напрями зовнішньої політики України.

4.  Україна і Співдружність Незалежних Держав в ХХІ ст.

Хронологічна таблиця

1.  Бжезінський З. Велика Шахівниця. Американська першість та її сратегічні імперативи. – Львів: Лілея-НВ, 2000. – 224 с.

2.  Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – Львів: Світ, 1996. – 448 с.

3.  Історія України: нове бачення. – К.: Альтернативи, 2000. – 464 с.

4.  Кульчицький С. В. Утвердження незалежності України: перше десятиліття // Укр. іст. журнал. – 2001. - № 2.

5.  Нарис історії України ХХ століття. Навчальний посібник. – К.: Генеза, 2002. – 472 с.

6.  Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. – Урядовий кур’єр. – 2000, 28 січня.

7.  Українське суспільство на порозі третього тисячоліття (під ред. М. О. Шульги). – К., 1999.

8.  Щекин Г. Культурное разнообразие мира: пути и препятствия. – К.: МАУП, 2003. – 44 с.

Реферати:

1.  Українська західна та східна діаспора.

2.  Реформування системи вищої освіти в сучасних умовах.

3.  Діяльність України на міжнародній арені.

4.  Сучасний стан розбудови громадянського суспільства в Україні.

5.  Глобальні проблеми світового розвитку і Україна.

6.  Концепція національної безпеки України.

7.  Україна у ХХІ столітті.