Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частини 1)
Страница 12 из 79
Розвиток вітчизняної управлінської думки потрібно розглядати в контексті багатонаціональної російської держави, оскільки Україна впродовж багатьох століть була у складі російської імперії, а потім у складі СРСР.
Для повнішого розуміння суті розвитку теорії управління, її концепційних засад, вивчення історії управлінської думки варто ширше розглянути всю її спадщину і зробити критичний аналіз: все краще взяти на озброєння, а гірше відкинути. У зв'язку з цим, очевидно, справедливо зазначити, що всі реформи, які проводились російськими царями, не могли здійснюватись без відповідної управлінської концепції. Розвиток російської імперії ініціював управління державою, фінансами, торгівлею тощо.
Вивчення досвіду управління земельними ресурсами в період Столилінської реформи засвідчило, що управління набувало конкретно вираженого характеру. Це випливає з того, що перш ніж починати реформу, було прийнято управлінське рішення щодо перетворення Міністерства землеробства і державного майна у головне управління землеустрою і землеробства. Іншим Указом від 6 травня 1905 р. організовано заснування Комітету по земельних ресурсах, створено губернські і повітові землевпорядні комісії. І лише через півтора року урядом було прийнято Указ про земельну реформу.
Столипін ставив за мету зруйнувати сільську общину, організувати переселення безземельних, надати селянам кредити для купівлі землі, створити земельні банки тощо. Дотримуючись послідовності у своїх діях (управлінні), це завдання було виконано. Отже, це свідчить про те, що управління було фактичною складовою суспільного життя.
Безумовно, управлінська думка в тодішній Росії розвивалася. При цьому дуже великий науковий внесок зробили М. Туган-Барановський, А. Богданов, А. Чаянов, С. Струмілін та ін. Наприклад, А. Богданов запровадив і обгрунтував поняття "зворотний зв'язок", що дуже важливо для науки управління. Спеціаліст у галузі фінансів А. М. Кактинь (1893-1937 рр.) збагатив світову управлінську думку визначенням методів управління. Він вичленив дві групи методів: 1) адміністративні і 2) економічні. Іншими словами, державні, політичні і господарські діячі в більшій чи меншій мірі (в силу свого інтелектуального розвитку і компетенції) були управлінцями, які опирались на існуючу теорію управління. Говорячи про пізніший період, потрібно зазначити, що і в Україні починає зароджуватись когорта вчених, які зробили певний внесок у розвиток науки управління, в тому числі управління земельними ресурсами. До них належать П. Н. Першій, П. Ф. Веденічев, Г. І. Горохов, О. Д. Шулейкін, Т. П. Магазинщиков та ін.
У результаті цього на тривалому історичному відтинку відбувались якісні зміни у землекористуванні. Було започатковано облік земель і реєстрацію землекористувань.
Нормативним документом, який визначав порядок обліку всіх земель і реєстрації землекористувань, стала постанова Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1954 р. (на мові оригіналу "О едином государственном учете земельного фонда СССР").
У післявоєнні роки і аж до початку 60-х років було виконано значний обсяг ґрунтових, геоботанічних, аерофотознімальних робіт. Останні дозволяють зробити висновок про початок зародження такої функції управління земельними ресурсами, як картографування земель.
На початковому етапі побудови соціалізму однією з функцій управління земельними ресурсами стає земельний кадастр. У зв'язку з цим розгорнулись широкі експериментальні роботи з бонітування грунтів та економічної оцінки земель, обґрунтовується його зміст і формулюються принципи ведення тощо.
Після прийняття в червні 1977 р. постанови Ради Міністрів СРСР "Про порядок ведення державного земельного кадастру" починається якісно новий етап виконання земельно-кадастрових робіт. Згадувана постанова зініціювала ведення земельного кадастру в країні за єдиною системою.
З часу прийняття постанови Ради Міністри) СРСР (1970 р.) "Про затвердження Положення про державний контроль за використанням земель" починає розвиватись (як особливо важлива функція управління земельними ресурсами) державний контроль за використанням і охороною земель. Основне завдання такого контролю полягало у забезпеченні дотримання всіма землекористувачами земельного законодавства, порядку і принципів ефективного землекористування.
Отже, це дає підставу зробити висновок про те, що науково обґрунтована система управління земельними ресурсами і є тим ключем, який дозволяє відкривати шлях до раціонального використання й охорони земель.
Визнання ролі управління земельними ресурсами у суспільному виробництві зініціювало прийняття Міністерством сільського господарства СРСР 14 березня 1985 р. рішення про відкриття у вищих навчальних закладах спеціальності 1517 "Управління земельними ресурсами і їх охорона".
Але чи достатній сьогоднішній теоретичний і методичний арсенал управлінців для вирішення задач ефективного землекористування?
Однозначна відповідь на поставлене питання спростувала б ситуацію. Певна річ, досвід є. Але не потрібно забувати, що мінімум 60-70 років управлінська наука обслуговувала командно-адміністративну систему, що не могло не вплинути суттєвим чином на її теоретичний фундамент. Ми дослідили, що впродовж цього періоду догматизм і стереотипне мислення серйозно гальмували творче пізнання теорії управління, звужували наше бачення світового досвіду управління. Іншими словами, спостерігався повний застій у розвитку управління земельними ресурсами. Ці штучні історичні схеми призвели до того, що досі немає жодної серйозної наукової роботи, де в комплексі були б розглянуті ці питання.
Суб'єктивізм і волюнтаризм стали причиною призупинення теоретичних пошуків. У той час, коли наука повинна була б зайнятись самостійним пошуком істини в системі управління земельними ресурсами, вона була примітивною прислужницею політики. Наука управління земельними ресурсами не тільки не випереджала, але й не встигала осмислювати нові реалії життя. Це означає, що управління процесом використання і охорони земельних ресурсів відбувалося спонтанно, без глибокого осмислення тих завдань, які стояли перед самою наукою. На разі переважає критика історичного минулого, вчорашнього дня, але глибокого проникнення в суть нинішніх процесів і напрацювання конструктивних пропозицій явно не вистачає. Багато вчених у творчий науковий розвиток системи управління земельними ресурсами були не залучені, займаючи пасивну, вичікувальну позицію. На жаль, доводиться констатувати, що багатьма з них уже втрачена здатність до творчого мислення. У значній мірі причиною цього була відсутність у суспільстві попиту на нові оригінальні і сміливі наукові ідеї в галузі управління землекористуванням. А "незатребувана" наука рано чи пізно вмирає, і відродити її дуже не просто.
Правда, потрібно зауважити, що якщо і з'являлись окремі публікації з цих питань, то часто мали емоційний характер і драматизували суть справи (зауважимо, що ступінь емоційності і барвистість міркувань, як правило, обернено пропорційні глибині економічного аналізу явища чи предмета).
Водночас іншою групою вчених в силу психології, яка формувалась десятиліттями в умовах панування пристосовуваності, кон'юнктурщини тощо, наукові дослідження проводились на догоду тим чи іншим академічним авторитетам. Нині ні для кого не секрет, що в угоду одній людині "переписувалися" цілі наукові школи, підтасовувались і фальсифікувалися факти, викреслювались з історії видатні особистості.
Наукові праці в галузі землекористування здебільшого були переповнені висновками на зразок цього: "За вирішення завдань управління раціональним і ефективним використанням землі... не бралась і не може братись ні одна держава. Ця задача під силу тільки Радянському Союзу, який здійснює свої права по розпорядженню землею на основі націоналізації землі. Націоналізація землі не тільки полегшила управління земельними ресурсами країни... але і підняла на державний рівень розробку і здійснення заходів, пов'язаних з використанням землі" [161]. Чи не абсурд? Адже реальне життя вже давно довело, що тільки країни з ринковою економікою, де існують різні форми власності на землю, випередили в економічному зростанні на 50-100 років ті країни, в яких земля перебувала виключно у державній власності. Але це не вина вченого. Винною в цьому була сама соціалістична система.
Тривалий час вирішальними в оцінках були, як правило, не реальна праця вченого і його вклад в науку, а здебільшого спільно вироблена під керівництвом того чи іншого шефа думка. Вал колективних праць задушив особистість вченого. Відсутність серйозної критики, бажання опублікувати якомога більше монографій і фундаментальних колективних праць призвели до того, що книгарні були заповнені слабими і компілятивними працями, багато з яких десятками років на полицях магазинів припадали пилюкою. Відбувалась девальвація спочатку статей і дисертацій, а згодом і книг. У певній мірі це зумовлено тим, що вітчизняна наука перебувала в повній ізоляції від наукової думки світу.
Вважаємо, що на часі розробка конкретного плану перекладу кращих праць учених світу. Використання всього багатства і багатогранних ідей світової наукової думки - насущна і злободенна задача. Поки що в нас у цьому плані тільки негативний досвід.
Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук не займаються серйозно вивченням кадрових проблем, порушена наступність у підготовці наукової зміни. Це видно навіть з того, що в галузі землекористування, порівняно з іншими галузями аграрного (і не тільки) сектора, найменше дисертантів. По суті, зламана традиція, відповідно до якої провідні вчені мають свої школи, виховують собі зміну.
Але сьогодні ми перебуваємо в такій історичній смузі, коли проблема розвитку теорії управління земельними ресурсами ставить питання про глибоке і точне уявлення того шляху, яким повинна розвиватися ця наука. Залежно від того, який крок ми зробимо, таким буде подальший розвиток подій.
Проте важливо зазначити, що теорія управління земельними ресурсами не може виникнути відразу, за помахом чарівної палички, тим більше, що впродовж цілих десятиліть суспільство, по суті, обходилось без неї, рухаючись шляхом проб і помилок. І, власне, бурхливі сьогоднішні суперечності дуже часто засмучують якраз браком теоретичної глибини. Поняття управління земельними ресурсами, його методи, принципи, механізми управління тощо вимагають корінного перегляду в нашій свідомості. Але й розплутати цей клубок дуже складно, оскільки не всіма вченими, практиками однозначно сприймається проблема управління земельними ресурсами.
Учені, в свою чергу, не повинні шукати розуміння та одобрення мас - вони повинні просвіщати, а не "підлаштовуватись" під настрій більшості. Розуміння прийде в суспільство і пошириться тим швидше, чим з більшою гідністю наука буде давати своє, ні під що не "підлаштоване" трактування минулого. Інший нього і майбутнього. Мітинговий ґвалт мине, настане час переосмислення дій, будуть зроблені радикальні кроки у розвитку теорії управління земельними ресурсами, яка стане джерельною базою управлінської думки.
