Лекція Формування і розвиток середньовічної патристики.
Страница 3 из 3
На фоні загального занепаду культури у У1-У11 ст. поставала проблема створення і розвитку системи освіти. Система середньовічної освіти починає складатися у кінці У - на початку У1 ст. Римський письменник 5 ст. Марціал Капелла пропонує ідею 7 свободних мистецтв. Основою всіх знаннь виступають перші 3 мистецтва – граматика, риторика, діалектика, яка тлумачиться в її античному розумінні як мистецтво логічного міркування і його вираження у мові. До решти мистецтв належать аріфметика, геометрія, астрономія і музика. Одним із відомих представників освіченності цього періоду є Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524). Він детально обгрунтував ідею 7 мистецтв, розділивши їх на дві групи. 1 –трьохпуття: власне гуманітарне знання (грамматика, риторика, діалектика); 2- чотирньохпуття “мистецтва” природної орієнтації: аріфметика, геометрія, астрономія, музика. Боецій зробив багато перекладів з грецької мови на латину, дав до них детальні коментарі. Все це сприяло процесу становлення і розвитку системи освіти в середні віки. Так уже в перших монастирських і приходських школах, що виникають у 1Х ст. в деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції й Італіїї, викладання будується відповідно системі”трьох” і “чотирьохпуття”. Деякі з таких шкіл (шартрська, ліонська, реймська і фулдська) стають провідними центрами середньовічної культури і освіти, теоретичних досліджень свого часу. В цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластика (від лат. “школа”). Трохи пізніше, у Х11 ст. виникають перші університети – Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика набуває свогокласичного розвитку (Х1-Х11 ст. – рання схоластика, Х11-Х111 ст. – зріла схоластика, Х111-Х1У ст. – пізня схоластика). Освітницьку тенденцію репрезентує також Алкуїн (біля 735 – 804 р. р.), який очолив “Академію” і навчав короля Карла Веоикого і його дітей. Алкуїн з поміж усіх вільних мистецтв особливо виділив діалектику і надав їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри. Від Алкуїна почалося захоплення діалектикою в середньовічній філософії. Це призвело до того, що чисельні прихільники діалектики почали ставити міць її логічних аргументів вище від теологічних догматів. Таким чином, Алкуїн сформував теоретичні засади схоластики як раціонально орієнтованої філософії.
З освітницькою тенденцією зв‘язана і творчість Іоанна Скота Еріугена (біля 810-877 р. р.), який вважається одним з засновників середньовічної схоластики. Він переклав на латину знамениті “Ареопагітіки” і коментарі до них візантійського мислителя У11 ст. Максима Сповідника. Саме Еріугена поставив питання про природу загальних родів (універсалій), яке стало провідним у середньовічній схоластиці. У своєму відомому творі “Про розділення природи” Еріугена малює світовий космічний процес, який починається (у типово неоплатонічній манері) з “першої природи”, представленої абсолютною “божественною єдністю”. Остання породжує еманацію (“другу природу”) – божественний Ум, Логос, “син божий”. “Розділення природи”, яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. “Третя природа” – світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є “нестійким буттям”, яке немінуче гине, повертаючись у божественну першооснову – це “четверта природа”, що непомітно знов перетворюється на “першу”.
Центральним пунктом космічного процесу у Еріугени, по суті виступає людина. принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність покути визначає повернення до божественної єдності “четвертої природи”. Еріугена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи. В цьому гуманізм Е. змикається з антропоцентризмом.
Ще одним відомим представником ранньої схоластики Є Ансельм Кентерберійський (1033-1109). Його авторитет був настільки високим, що його називали “другим Августіном”. Саме у Ансельма позиція Еріугени про реальне існування загальних понятть (так називаний Реалізм) одержала остаточне завершення і навіть набула крайньої форми. На основе цієї позиції Ансельм формулює своє знамените “онтологічне доведення” буття Бога. Бог, за Ансельмом існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Ансельм також запропонував і власне вирішення питання співвідношення віри і розуму, яке стало широко застосуватися у схоластиці. Не заперечуючи діалектику як логіку, він максимальної мірою намагався перетворити її на формальну ( бадужу до змісту), “технічну” дисципліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом “не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти.”
Питання про природу універсалій одержало інше, ніж з позицій реалізму рішення у комп‘єнського каноніка Росцеліна (біля 1050 – 1120 р. р). Він обгрунтував позицію Номіналізму, згідно з якою “універсалії” є лише імена (від лат. nomina), а справді реальними є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між реалістами і номіналістами розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася здавалось би з суто теологічної “проблеми” про характер реальності “святої трійці”. Проте “проблема трійці” стала лише зовнішньою, теологічною формою питання про статус реальності категорій загального й одиничного, отже мала в кінцевому разі філософський характер.
“Реалісти”, говорячи про єдність “божественної трійці”, обстоювали по суті, традиційну об‘єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Щодо “номіналістів”, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей трійці, по суті відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов‘язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво
Конкретним існуванням індивідуальних речей. Зрештою це і приводило “номіналізм” до матеріалістичної по стуі тези про об‘єктивну реальність матеріально-чуттєвого на противагу суб‘єктивному ( лише у свідомості суб‘єкта) існуванню ідеального (“універсалій”).
