Лекція МАРКС Карл
Страница 2 из 5
Маркс із Энгельсом в одній з ранніх робіт — «Німецької ідеології» — сказали, що ми виходимо не з якихось абстрактних істин. Передумови, з яких ми починаємо, — не догми. Це дійсні індивіди, їхня діяльність і матеріальні умови їхнього життя. Не потрібно придумувати ніякого «я», що осягає самого себе, ніяких речей у собі, субстанций і т. д. Є люди, вони живуть, працюють, це очевидний факт, і із цього факту ми виходимо.
Міркуючи далі, Маркс і Энгельс пишуть, що перша передумова — це існування живих людських індивідів і їхнє відношення до природи. Люди живуть, діють і роблять засоби до життя, чим відрізняються від тварин.
Энгельс в іншій роботі — «Походження родини, приватної власності й держави» — повторить знамените визначення американського етнографа Тэйлора: «Людина є тварина, що робить знаряддя праці». Мавпа може взяти ціпок і збити банан, якщо він висить високо. Але жодна мавпа, навіть сама розумна, не може взяти сокиру, зрубати дерево й виготовити з нього цей ціпок. Вона може скористатися підручним засобом, але виготовити знаряддя праці жодне тварина не може. Відмінність людини саме в тім, що він робить знаряддя праці.
Здавалося б, логічно, нормально міркують класики марксизму, але я призиваю вас зрозуміти, що насправді вони роблять ту ж саму помилку, у якій упрекади інших філософів. Точніше, це не помилка, а цілком правильний спосіб міркування. Подібно Спинозе, Декарту, Бэкону, Канту, Фихте й іншим філософам, Маркс і Энгельс, самі того не зауважуючи, зводять свою філософію до деякої аксіоми. Аристотель говорив, що людина є суспільна тварина. Платон говорив, що сутністю людини є його душа. Декарт говорив, що сутністю людини є його розум. Усі дають деяке визначення людини. Звідси випливають і особливості філософії того або іншого мислителя.
Маркс і Энгельс також дають визначення людини: людина є тварина, що робить знаряддя праці. Не розумна діяльність, не наявність волі, не суспільний або релігійний характер, а здатність робити знаряддя праці — от сутність людини, по Марксу. Тобто береться одна з характеристик людини, безсумнівна характеристика, і зводиться в ранг сутнісної риси.
Що ж це, як не абсолютизування однієї зі сторін, рисок пізнання, за яке лаяв ідеалізм В. И. Ленін? Те ж саме абсолютизування. Маркс і Энгельс не зробили в цьому випадку ніякого перевороту у філософії. Вони є одними з рядових системопостроителей поряд з Декартом, Паскалем, Спинозой, Фихте. Виникнення марксизму-ленінізму — це виникнення звичайної філософської системи з усіма наслідками, що випливають звідси.
Какие подальші висновки роблять класики марксизму? Вони розглядають розвиток людини й суспільства в історичному аспекті: люди живуть, діють, спілкуються, росте населення, відбувається поділ праці (кожний починає займатися тим, що йому більше подобається), що у свою чергу веде до росту продуктивних сил. Рівень продуктивних сил, по Марксу, є критерієм прогресу, тому й розвиток суспільства йде саме в цьому напрямку. У міру розвитку продуктивних сил відбувається розшарування людей на бедных і богатых: в одних утвориться власність, в інших цієї власності немає. Утворяться класи — групи людей, що відрізняються друг від друга по ознаці наявності або відсутності в них засобів виробництва.
Класи, природно, починають один з одним боротися. У результаті розвитку продуктивних сил з'являється протиріччя між рівнем продуктивних сил і організацією виробничих відносин — основне протиріччя суспільства.
Перша форма суспільства— це форма первіснообщинна, коли класів ще немає. Потім, з розшаруванням суспільства, з'являється азіатська форма. В останніх працях Маркс і Энгельс відмовилися від цієї суспільно-економічної формації, але на початку в них указується ця азіатська форма, що існувала в Древньому Єгипті, Месопотамії й т. д. Цій формі властива наявність класів і величезний централізований вплив держави. Потім держава вступає в протиріччя з ростом продуктивних сил, і його роль слабшає. Відбувається перехід до античного, або рабовласницької суспільно-економічної формації, що має два основних класи: рабовласників і рабів. Провідний клас, що має власність, є й тим класом, що будує всю політику. У нього в руках держава, поліція й т. п. Тому, відповідно до Маркса, що панують думки в суспільстві — це думки панівного класу. Панівний клас нав'язує суспільству свої думки, і таким чином, відповідно до Маркса, суспільне буття визначає суспільна свідомість.
Поняття матеріального буття й ідеального буття нам уже знайомо з історії філософії, тут же мова йде про так називане суспільне буття. Це сугубо марксистський винахід (класики марксизму затверджують, щоправда, що цей не винахід, а відкриття), і це «відкриття» становить сутність історичного матеріалізму — матеріалістичного розуміння історії. Що це значить і що таке суспільне буття?
Тут нам навряд чи допоможе розуміння матерії як категорії для позначення об'єктивної реальності, що існує незалежно від людської свідомості (відоме ленінське визначення). Тут скоріше потрібно шукати ключ у відомому энгельсовском розумінні єдності миру. Як затверджував Энгельс у роботі «Анти-Дюринг», мир єдиний, і єдність це складається не в його бутті, як уважали раніше, а в його матеріальності. Матерія є принцип, що здійснює єдність миру. Мир єдиний у всіх його проявах — і в матеріальному, і в природному, і в суспільному. У суспільстві матерія з усіма її властивостями й проявами, у тому числі із причинно-наслідковими зв'язками й т. п., проявляється у вигляді суспільних закономірностей. Ці закономірності як би виникають із почуттєвої матерії за допомогою продуктивних сил. Продуктивні сили — це є той матеріальний елемент, що впливає і є початком всього ланцюжка причинно-наслідкових зв'язків, що приводить до матеріалістичного розуміння суспільно-історичного процесу. Тому, по Марксу, не ідеї правлять миром, а навпаки, ідеї є відбиття об'єктивних матеріальних явищ, закономірностей, що виникають у світі.
Отже, продуктивні сили в черговий раз вступають у протиріччя із суспільними відносинами, і відбувається перехід до іншої формації — феодальної. Тут знову два класи — феодали й селяни, але залежність селян від феодалів трохи інша: селяни одержують трохи більше власності й волі, хоча, проте, антагонізм між ними існує.
Надалі відбувається перехід до наступної форми власності, до наступної суспільно-економічної формації — буржуазної. Феодали, природно, не хочуть віддавати влада, тому неминуче відбувається революція. Перехід від однієї формації до іншої, по Марксу, звичайно відбувається у вигляді революції, і в цьому революційному переході рушійні сили виявляють собою майбутній експлуататорський клас. У буржуазній революції такою рушійною силою є клас буржуазії. Він приходить до влади, а протистоїть цьому класу клас пролетарів. Відмінність пролетарів від всіх інших класів полягає в тому, що пролетарі нічого не мають, у них немає ніякої власності, за винятком своєї робочої сили. Існує відоме вираження: «пролетарям нема чого губити, крім своїх ланцюгів». «Пролетарям нема чого в ній (т. е в революції. — В. Л.) губити, крім своїх ланцюгів. Придбають же вони увесь світ. Пролетарі всіх країн, з'єднуйтеся!», — так звучить заключна фраза з «Маніфесту комуністичної партії». Пролетарі мають єдину власність — себе. Праця стає товаром. Селяни, раби та інші не розташовували собою, перебуваючи в повній залежності від експлуататорського класу. Пролетар же, у якого немає ніякої власності, крім самого себе й своєї здатності до праці, може продавати свою працю. Цим своїм «відкриттям» Маркс пишався й затверджував, що саме така особливість пролетарів стосовно всіх інших класів. Праця стає товаром, якому можна продати. Продаючи свою працю як товар, пролетар створює прибавочну вартість. По вираженню Энгельса, саме ці два поняття — матеріалістичне розуміння історії й прибавочна вартість — і становлять сутність марксизму як історичного матеріалізму й наукового комунізму. Прибавочна вартість є джерелом виникнення капіталу, і виникає чергове протиріччя, що є формою споконвічного протиріччя капіталізму, протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами. У цьому випадку продуктивною силою є праця як товар, а виробничі відносини — це специфічні для буржуазного ладу відносини, у результаті яких виникає прибавочна вартість і капітал.
