Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф

Місце Ш. в історії філософії визначається здійсненим їм переходом від суб'єктивно-ідеалістичного наукоучення Фіхте до об'єктивного ідеалізму й принципів розвинутої ним діалектичної натурфілософії. Ранні роботи Ш. стали важливою сполучною ланкою між філософією Канта й Фіхте, з одного боку, і вченням Гегеля, з іншого, котрому Ш. багато в чому передав сам принцип своєї філософії. Вчення Ш. дуже вплинуло на філософську думку 19-20 вв. Маючи у своїй основі як би два початки - абсолютний розум і сліпу надчуттєву волю, воно стало ідейним матеріалом для всіляких філософських систем, як раціоналістичних (Гегель), так й ірраціоналістичних (Шопенгауер), а через останнього для творців філософії життя й екзистенціалізму.

Сильний вплив на Ш. зробив И. Г. Фихте, роз'ясненню навчання якого присвячені перші філософські твори Ш. Виходячи з навчання Фихте про природу, що розглядався як засіб для реалізації моральні цілі, Ш. ставить перед собою завдання послідовно розкрити всі етапи розвитку природи в напрямку до цієї вищої мети, тобто розглянути природу як доцільне ціле, як форму несвідомого життя розуму, призначення якої — породження свідомості. Проблема співвідношення свідомості й несвідомого коштує в центрі уваги Ш. на всіх етапах його розвитку. На відміну від Фихте, природа перестає бути в Ш. тільки чистим засобом, матеріалом, на якому практичний розум пробує свої сили, і стає самостійною реальністю — «інтелігенцією» у процесі становлення. Діалектичний метод, застосований Фихте при аналізі діяльності «Я», поширюється в Ш. і на аналіз природних процесів; усяке природне тіло розуміється як продукт діяльності динамічного початку (сили), взаємодії протилежно спрямованих сил (позитивний і негативний заряд електрики, позитивні й негативні полюсы магніту й т. д.). Поштовхом для цих міркувань Ш. були відкриття Гальвані, Вольта, Лавуазьє у фізику й хімії, роботи Галлера й Броуна в біології. Натурфілософія Ш. носила антимеханістичний характер. Принцип доцільності, що лежить в основі живого організму, став у Ш. загальним принципом пояснення природи в цілому; неорганічна природа стала в нього як недорозвинений організм. Натурфілософія Ш. вплинула на багатьох натуралістів (Х. Стеффенс, К. Г. Карус, Л. Окен і ін.), а також на поетів-романтиків (Л. Тик, Новалис і ін.). Уже в цей період Ш. виявляється ближче до традицій Неоплатонизма («Про світову душу», 1798), чим до етичного ідеалізму Фихте.
Философия Шеллинга
Перший період

Дослідження Проблемы Познания проблеми Шеллинга до точки зору наукословия. Насамперед Шеллинг установлює, що основний принцип пізнання повинен відрізнятися безумовністю й повною єдністю. Це безумовн і єдине можна шукати в сферах об'єктивного або суб'єктивного. У першому випадку ми приходимо до догматичного дозволу проблеми, у другому — до критичного. Помилка догматизму полягає в тому, що він приймає об'єкти за щось безумовне, тим часом як у дійсності кожний Объект об'єктвлен суб'єктом. В об'єктах або речах не можна шукати основного принципу пізнання. Але й суб'єкт у свою чергу не є щось безумовне, а обумовлений об'єктом. Тому для обґрунтування пізнання необхідно здійнятися вище обумовленості суб'єкта й об'єкта. Таким вищим є безумовний суб'єкт або безумовне «я». Це поняття варто мислити, по Шеллингу, зовсім аналогічно Спинозовской Субстанции. Абсолютне «я» є щось первісне, абсолютно єдина причина самого себе — і разом з тим абсолютна, всі виробляюча сила. Уважаючи свою точку зору цілком згодної з духом критицизму, Шеллинг піддає традиційне розуміння Канта рішучій критиці.

Саму грубу помилку сучасних йому кантіанців Шеллинг бачить у визнанні «речей у собі». Поняття це служить джерелом непримиренних протиріч і приводить критицизм до протилежного йому догматичній точці зору. Заперечення поняття речі в собі Шеллинг обґрунтовує подвійно: виходячи із практичного й з теоретичного критицизму. Як критицизм, так і догматизм виведені кожний з одного принципу, у першому випадку — з поняття суб'єкта, у другому — об'єкта, і в цьому змісті є системами тотожності. Їхнє істотне розходження позначається в сфері практичної філософії. Догматизм є філософія необхідності, критицизм — філософія волі. Воля, по суті, є основний і самий коштовний принцип критицизму, з яким і повинна погодитися вся система. Але поняття «речі в собі», як деякого абсолютного об'єкта, коштує з поняттям волі в непримиренному протиріччі. Суб'єкт, якому протистоїть абсолютно незалежний об'єкт у вигляді непізнаваної «речі в собі», не може бути вільним. Лише в тому випадку, якщо об'єкт цілком і без залишку виводиться із суб'єкта, може йти мова про волю й може бути встановлене поняття абсолютного суб'єкта. Але й у сфері чисто теоретичної «річ у собі» повинна бути визнана поняттям неприпустимим. Пізнання є збіг подання й пізнаваної речі. Предмет, зовсім незалежний від пізнання й абсолютно далекий діяльності подання, ніяк не може погодитися з поданням, а тому й не може бути пізнаний. У такий спосіб поняття пізнання не допускає існування абсолютно далекого пізнанню об'єкта, тобто «речі в собі». При припущенні такого об'єкта факт пізнання стає неможливим і немислимим.

Мало того: Шеллинг установлює, що, допускаючи мир «речей у собі», ми приходимо до очевидної безглуздості. Якщо духу суб'єкта, що пізнає, протистоїть мир «речей у собі» , що не має з ним нічого загального, то вплив цього миру на дух, що пізнає, стає незрозумілим і у всякому разі може бути мислимо лише як щось досконале випадкове. Тим часом мир здається нам закономірним. Наш розум установлює закономірні принципи, які чомусь цілком збігаються з ходом світових подій. Виходить, що начебто б цей абсолютно далекий і незалежний від нас мир «речей у собі» якимось незбагненним образом кориться зовсім для нього далеким законам нашого ж розуму. «Ніколи не існувало, — викликує Шеллинг, — більше дивної й забавної системи». Чи може бути, щоб цьому вчив сам Кант Шеллинг відповідає на це питання негативно й винить у всьому сучасних йому кантовских «иерофантов», які, віддаючи перевагу букві Кантовской філософії її духу, вносять у неї непримиренний дуалізм. Провина Канта, на думку Ш., полягає лише в тім, що він дав привід до подібним до тлумачень, роз'єднавши теоретичну й практичну філософію, які в сутності становлять одне ціле із центральним поняттям абсолютної волі. Правильно зрозуміла система Канта приводить до строгого гносеологічного монізму, тобто до повного заперечення «речі в собі» і до визнання всього пізнання вільно розвивається з абсолютного «я». Критика «речі в собі» — цієї Ахиллесовой п'яти всього критицизму — зробила неминучим для Шеллинга перехід до суб'єктивного ідеалізму Фихте. Справді, якщо навіть припустити річ у собі як чисто проблематичне або прикордонне поняття, ми не можемо позбутися від наступної дилеми: або «речі в собі» існують, або не існують (tertium non datur).

Якщо речі в собі існують, ми приходимо до тієї корінної незгідності чудодійного збігу світового порядку із законами розуму, що так влучно викрив Шеллинг. Очевидно, єдино можливе рішення дилеми — друге, що складає у твердженні, що речей у собі немає. Шеллинг не помітив тільки, що, «звільняючи» критицизм від протиріччя, він сам у дійсності звільнявся o т впливу історичного Канта й, руйнуючи пута критицизму, переходив до вільної метафізики. Отже, — затверджує Ш., — об'єкти не існують поза духом, але виникають у дусі, у самотворчому духовному процесі. У цьому процесі необхідно розрізняти несвідому або підготовчу стадію й наступне за нею свідомість. Те, що є створеним у несвідомому процесі, представляється свідомості, що пробудилася, як щось ззовні дане - як зовнішній мир або природа. Природа розвивається зовсім вільно. Чиста й автономна воля є той духовний початок, що перебуває в основі цього розвитку. У цьому твердженні Ш., разом з Фихте, антиципирует філософію волі Шопенгауэра. Фихте лише абстрактно намітив несвідомий процес розвитку природи й залишив неопрацьованої досить важливе завдання, що складається у виявленні цього розвитку в конкретній дійсності. Для дозволу цього завдання потрібно звернутися до змісту емпіричних наук і конструювати розвиток природи, застосовуючись до даного фактичного матеріалу. Необхідно пробитися з тісних рамок абстрактних міркувань «у вільне й відкрите поле об'єктивної дійсності». Це завдання й взяв на себе Ш. у другому, натурфілософському, періоді своєї діяльності.
Второй період

Звертання до натурфілософії випливало не тільки з філософських проблем: воно було потрібно також розвитком емпіричних наук і взагалі відповідало всім інтелектуальним інтересам того часу. Неясні й загадкові явища електрики, магнетизму й хімічної спорідненості залучали наприкінці XVIII в. загальна увага. У цей же час обнародував своє відкриття Гальвані, навчання про флогістон змінилося кисневою теорією Лавуазьє й у медичному світі Німеччини поширилася теорія збудливості Броуна. Все це вимагало об'єднання й загального пояснення. Між всіма нововідкритими явищами природи смутно почувалося якесь споріднення й залежність. Потрібно було знайти загальний принцип, що розкриває загадку природи й дає можливість встановити внутрішній зв'язок всіх її проявів. Такий принцип могла дати тільки філософія. Ш. ясно зрозумів запити часу й направив свої сили на їхнє задоволення. У ньому було необхідне для дозволу натурфілософських проблем сполучення глибокої філософської думки із тверезим і зірким поглядом натураліста. І якщо натурфілософія Ш. виявилася в багатьох відносинах підприємством невдалим і давшим лише ефемерні результати, то причину цього варто бачити не у відсутності в Ш. необхідного таланта або пізнань, а в надзвичайних труднощах натурфілософських проблем, особливо в той час, при повній нерозробленості емпіричних наук.

Натурфілософія Ш. мала кілька виражень у численних творах, написаних одне після іншого в період часу від 1797 до 1802 р. Перші твори мають характер начерків або ескізів. У міру розвитку свого світогляду Ш. доповнював і видозмінював колись висловлені погляди й викладав свою теорію в нових, більше закінчених і оброблених формах. В останніх його натурфілософських творах зароджується вже нова фаза його філософського розвитку, що виразилася у філософії тотожності. Спочатку увага Ш. звернена було переважно на конкретні й почуттєві прояви природи. Тут пантеїзм Ш. має натуралістичний і навіть антирелігійний характер. Характерно стосовне до цього часу натурфілософський вірш Ш., обнародуване цілком тільки після його смерті: «Epikureisches Glaubensbekenntniss Heinz Widerporstens». У ньому Ш. нападає на мрячну релігійність деяких романтиків (головним чином Шлейермахера й Гарденберга) і сповідає свою релігію, що бачить Бога тільки в тім, що відчутно — і дійсно, виявляє Його в дрімаючому житті каменів і металів, у животінні мохів і рослин. Завданням Ш. було простежити розвиток природи від її нижчих щаблів до вищих проявів свідомого життя. Вся природа для Ш. є дрімаюча інтелігенція, що приходить до повного пробудження в людському дусі. Людина є вища мета природи. «Ich bin der Gott, den sie im Busen hegt, der Geist, der sich in Allem bewegt» — викликує Ш. у вищезгаданому вірші. Основним принципом натурфілософії Ш. є єдність. З погляду цього принципу вся природа представляє як би один нескінченно, що розгалужується організм. Внутрішні сили, що спричиняються розвиток різних частин цього організму, усюди ті самі.

Тільки шляхом взаємного ускладнення й комбінацій вони дають настільки різноманітні зовнішні прояви природи. Між неорганічною й органічною природою немає різких границь. Ш. рішуче відкидає точку зору віталізму, що припускає, для пояснення життєвих процесів, особливі життєві сили. Неорганічна природа сама робить із себе органічну. В основі як тієї, так і іншої лежить єдиний життєвий процес. Джерелом цього процесу є світова душа, що пожвавлює всю природу. Сутність життя складається у взаємодії сил. Але взаємодія існує лише там, де зустрічаються протилежні сили. Тому цю протилежність або подвійність варто визнати й у тім, що становить основу життя, тобто у світовій душі. Але цю подвійність не слід розуміти як абсолютний початок; навпроти, вона корениться в єдності світової душі й вічно прагне до синтезу або примирення, що й здійснюється в полярності. Подвійність і полярність є універсальними принципами природи й усякого розвитку. Усяка дія виникає від зіткнення протилежностей, усякий продукт природи обумовлюється протилежно спрямованими діяльностями, що ставляться одна до іншої, як позитивне до негативного.

• < Назад
• Вперёд >