Лекція Проблема буття в філософії: генезис і сучасний стан

Філософію Китаю - це філософія Дао, який є законом, способом упорядкування Космосу, Буття. В філософії Дао протилежності – інь-ян - абсолютно не протистоять одна одній, а знаходяться у динамічній рівновазі і взаємопереходах, людина ж орієнтується на невтручання в універсальний хід Буття, на недіяння та врешті решт на Небуття. Справжній спосіб буття людини – не в тому, щоб створювати щось нове, а в тому – щоб слідувати встановленим шляхом Дао. Але шлях дао – це шлях повернення усього існуючого до свого первинного стану – небуття, отже і людина в кінцевому разі орієнтується на світ Небуття, але лише на самому кінці шляху Дао.

Філософія Індії - це філософія Брахмана. Буття і небуття тут протиставляються – Брахман наявний у проявленому світі у вигляді Атману (душі). Філософія Брахмана орієнтує людину на повну відмову від буття, на звільнення (мокшу) від нього і перехід у нірвану – небуття, де відбувається злиття із Брахманом. Саме це дало підставу характеризувати індійську філософію (наприклад А. Швейцеру) як заперечуючу світ і життя.

Усі три парадигми часткові однобічні і в сучасному світі існує прагнення здійснити їх певний синтез. К. Г. Юнг навів таку характеристику західній і східній світоглядним позиціям: «Обидві вони – однобічні у тому сенсі, що не спроможні побачити, зрозуміти і прийняти до уваги фактори, що не узгоджуються з їхньою типовою установкою. Як наслідок, обидві у своєму екстримізмі, втратили одну половину світу».

Західна парадигма розуміння буття не є незмінною. ЇЇ генеза заслуговує самостійного розглядання.

В філософію Заходу вперше термін «буття» ввів Парменід (У-У1 ст. до н. е.) і започаткував певну традицію у розгляду проблеми буття в філософії, яка стала пануючою аж до Нового часу. Як же вирішував проблему буття Парменід? Він вважав, що буття – це те, що наявне за світом чуттєвих речей і гарантує, визначає їх існування і цим є думка, Логос. Воно єдине і незмінне, абсолютне, неподільне, воно є усією можливою повнотою досконалості, головними ознаками якої є Істина, Добро, Благо, Світло. Буття – це істино суще. Воно не виникло і не зникне, воно єдине та нерухоме, нескінсенне у часі. Воно позбавлено чуттєвих властивостей і осягнути його можна лише за допомогою думки.

Яким же є вплив парменідівського вчення про буття на західноєвропейську філософію? М. Гайдеггер – філософ ХХ ст., який 40 років своєї творчої діяльності присвятив проблемі буття, навіть твердив, що питання про буття і його рішення Парменідом вирішили долю західного світу. У цілому цей вплив можна схарактеризувати так:

1. Парменід започаткував традицію Позитивної онтології, де вихідним станом світу є буття на відміну від міфологічного світогляду чи філософії Сходу, де панує Негативна онтологія і вихідним станом світу вважається небуття – Хаос, дао, тощо.

2. Ввів у культуру і світогляд західної людини увлення про те, що за межами речей, які можна побачити і чуттєво сприйняти існує світ невидимий, досконалий, гармонійно влаштований, який можна осягнути лише умоглядно. Це, з одного боку, Призвело до народження філософії як метафізики, тобто умоглядного вчення про істине буття, вчення за допомогою якого людина почала міркувати не тільки про речі, які сприймаються чуттєво, а й про нематеріальні, ідеальні утворення, шукати останні ідеальні підстави природних сутностей і всього існуючого, підстави, які не залежать ні від людини, ні від людства. З іншого боку, уявлення про те, що земне буття не є справжнім, істиним, що за ним приховано істине, досконале буття народило світоглядну настанову на пошук, спрямованість до цього справжнього буття, що знайшло вияв у чисельних соціальних утопіях, а також у прагненні удосконалити, перетворити земне існування відповідно до справжнього буття. Останнє прагнення історичне реалізовувалося двома основними шляхами. Перший був орієнтований на практичне, предметно-діяльнісне перетворення зовнішнього світу. Другий – це перетворення власного внутрішнього світу, свого духовно-морального досвіду.

Філософи Нового часу започаткували нову традицію у ставлені і вирішені проблеми буття. Вони відмовились від ідеї абсолютного буття і від метафізики як умоглядного вчення про таке буття. Зміни у проблемі буття в узагальненому вигляді можна представити так:

1. Починаючи з Декарта утверджується думка, що безпосередньо нам даний лише зміст нашої свідомості, мислення. Тільки про цей зміст ми і можемо щось знати. Виникає новий вид метафізики, де буття – це свідомість. Буття втрачає об‘єктивність і стає суб‘єктивним.

2.  Втрачається переконання, що існує істине буття, яке є основою життєдіяльності людини. Відбувається розрив з Абсолютом, що наприкінці Х1Хст. призводить до “смерті Бога” в культурі. Ці зміни супроводжуються Переоцінкою часу. На місце світоглядної зорієнтованості на вічність приходить Орієнтація на миттєвість. Час людського існування зосереджується у сучасному “тут” і “зараз”. Людина перестає шукати вічних цінностей, справжнього сенсу життя, вона зосереджується на своїх сиюмиттєвих потребах, прагне їх задовольнити тут і зараз, оскільки потім немає ніякої вічності – є смерть, порожнеча.

3.  Отже, людина, її свідомість, її потреби, її життя стали сприйматися як єдине достовірне і справжнє буття.

4.  Людина повірила у необмежену силу власного розуму, в свою здатність змінювати світ, спираючись на силу власного розуму.

5.  В кінцевому разі, к кінцю Х1Х ст. склався Онтологічний нігілізм, який визначив розвиток людства у ХХ ст. Онтологічний нігілізм обернувся шаленим матеріалізмом, який став пануючим - в теорії у вигляді прагматизму, позитивізму, емпіризму, а в житті – як зосередженість на задоволені своїх матеріальних потреб, на пошуку користі в усьому і гонитві за насолодами.

Проблема буття в філософії ХХ ст.

У філософії ХХ ст. складаються нові тенденції у ставленні і розв‘язанні проблеми буття. Проблема буття стає центральною в філософії екзистенціалізму, вона є предметом осмислення в філософії М. Гайдеггера, наприкінці ХХ ст. вона стає однією із провідних в філософії постмодернізму.

Відбулася відмова як від античної, так і від новоєвропейської традиції розглядання буття. Якщо узагальнити принципові зміни, які відбулися в філософії ХХ ст. щодо розуміння проблеми буття їх можна представити так:

1.  На зміну античному уявленню про буття як щось незмінне, нерухоме, субстанціональне, прийшло уявлення про Буття як становлення. Така думка була сформульована вже Гегелем. Вона стала провідною в філософії ХХ ст. значною мірою завдяки праці Гайдеггера «Буття і час». Гайдеггер, характеризуючи буття як становлення, виявив його принципово Трансцендентуючий характер: «Буття є трансценденція у первісному сенсі слова». Буття як трансценденція – це висунутість у Ніщо, у царину можливостей. Тому воно є принципово відкритим. А способом залучитися до відкритості буття виступає Dasein (тут-буття) як водночас присутність і постійний вихід за межі.

2.  Остаточно утвердилось уявлення про Буття як суб‘єктивне утворення, як людське існування - екзистенцію. Екзистенційне – це те, що відноситься до існування, посилається на нього і в одночас протистоїть знеособленому світу повсякденності ( Man). В екзистенції, на відміну від ситуації повсякденності, знеособлення, конформізму, людина має справу з буттям того сущого, яке відкрите для відвертості буття, у якому людина завжди перебуває у ситуації піклування про щось: “Буття – при є турботливістю тому, що вона як спосіб буття через його осново-структуру, турботу”. Максимальним виявом екзистенції є буття-на-межі. Людське буття є буттям до смерті. Причому лише людина здатна усвідомлювати конечність власного буття, преживати його. Саме конечність, смертність існування виступає як вихідний феномен, який і задає онтологію людського існування. До основних екзистенціалів людського буття як буття-на-межі відносяться: туга, жах, відчай, а також турбота, рішучість, вибір, совість тощо.

3.  На зміну онтоцентризму в розумінні буття (пригадаємо космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, раціоцентризм) в ХХст. прийшов Онтологічний децентризм. Іншими словами буття стало розглядатися як таке, яке не має центру, таке, в якому усі точки рівні. Це знайшло вираз в утверджені світоглядного плюралізму.

4.  Розум перестав сприйматися як визначальна, самодостатня основа людського буття в світі. Це знайшло прояв з одного боку в послідовній критиці новоєвропейського раціоналізму, а з іншого – в пошуку підстав і обрисів нової раціональності.

Онтологічний проект М. Гайдеггера не тільки дістав продовження у філософії другої половини ХХ століття, але й був суттєво оновлений. По-перше, Гайдеггір наголошував на самотності людського існування. Як зазначає з цього приводу О. Больнов: «Розірвана й така, що зазнала потрясіння в усіх основних об‘єктивних стосунках, людина виявилася відкинутою до самотності свого окремішнього існування. Внаслідок цього втрачається будь-яка реальність навколишнього світу». У другій половині ХХ століття внаслідок інтерсуб‘єктивного повороту в філософії утверджується думка, що справжне життя людини не монологічне. Людське буття, по суті своїй, - це співбуття, це інтерсуб‘єктивна сфера, тобто буття у подіях з іншими.