Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 8 из 15
Талановита представниця покоління «Молодої України», спрямовуючись до пошуку шляхів активної боротьби за звільнення поневоленої нації, тяжіє до філософії прометеїзму. Тим-то все людяне, героїчне в особі Христа асоціювалось в її уяві з образом Прометея, що чи не найповніше символізує головну спрямованість її філософського пошуку ідеалу, цим пошуком просякнуто всю творчість Лесі Українки. Концепція прометеїзму, розроблена поетесою, виводить її творчий здобуток на глобальні обшири загальнолюдських змагань.
На тлі головного спрямування, якого набуває філософська розробка національної ідеї у творчості речників «Молодої України», зароджується тенденція національного радикалізму. Критика обмеженості, притаманної традиційній українофільській картині світу, створює підґрунтя для виникнення політико-філософської течії, метафізичними засадами якої згодом стали воля, ірраціоналізм та романтизм. Проблеми «нація і особистість», «будительство», «герой та його доля й покликання в «негероїчну» добу», так гостро поставлені в творчості І. Франка та Лесі Українки, одержують вирітення в національно-радикальній політично-філософській течії, основи якої було закладено з виходом у 1900 p. брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна». М. Міхновський вперше пробує філософськи обґрунтувати проблему політичної незалежності України. Відтоді ця проблема набуває всеукраїнської ваги й починає інтенсивно дискутуватися в колі українських інтелектуалів. Ці дискусії визначають зміст подальшої розробки філософії національної ідеї у XX ст. М. Міхновський окреслив спрямування доктрини: ствердження граничної самодостатності української ідеї та її цілковитої окремішності від ідеї загальноросійської й обґрунтування необхідності здобуття Україною політичної незалежності попри можливі конфлікти та у якнайшвидший термін. Це було політичне спрямування доктрини національного радикалізму, воно й зумовило відповідне філософське її обґрунтування.
Фундатор течії Микола Міхновський (1873—1924 pp.) — відомий український політичний діяч, організатор українського війська, правник за фахом. Ще в студентські роки він засновує 1891 p. Братство тарасівців. Молодь, що єдналась у Братстві, виходила з визнання примату нації, завданням своїм вважала змагання за повернення прав українському народові, що можливе лише через політичне визволення України.
Свій національний «символ віри» М. Міхновський викладає у брошурі «Самостійна Україна», що вийшла у Львові 1900 p. накладом щойно заснованої Революційної Української Партії (РУП), а згодом у програмних «Десяти заповідях Української Народної Партії». Партія ця здійснює спробу згуртувати навколо себе націоналістичне настроєну інтелігенцію, але вона не знайшла сподіваної підтримки серед широких кіл української громадськості і не відіграла тієї ролі, на яку сподівався її засновник та ідеолог. Визначаючи, що «націоналізм — це велетенська і непереборна сила», яка «жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу», М. Міхновський у 1904 p. змушений був констатувати, що «головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її».
Власне доктрина М. Міхновського й була першою в історії української філософсько-політичної думки спробою сформулювати вихідні засади ідеології інтегрального націоналізму.
Історіософське бачення М. Міхновського ґрунтується передусім на визнанні нації єдиним істинним суб’єктом всесвітньої історії. Передумовою існування нації є державна самостійність, тому саме вона стає національним ідеалом, бо «тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріального гаразду». Закономірність вселюдського прогресу визначається дедалі зростаючою боротьбою, яку ведуть нації за своє звільнення, утворення національних держав та розвал багатонаціональних імперій. Посилаючись на досвід національно-визвольної боротьби пригноблених народів Австро-Угорської імперії, Росії та Туреччини, конфлікт між Францією та Німеччиною тощо, М. Міхновський робить два ключові, з огляду його концепції, висновки: по-перше, нинішній стан людства переконливо засвідчує, що «все світове національне питання вже зовсім доспіло, хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання». Й, по-друге, єдино можливим шляхом вирішення національного питання може бути збройне повстання гнобленої нації «проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є протилежний звичайним мирним шляхам».
З огляду на таке розуміння тенденцій розвитку загальнолюдської історії М. Міхновський обґрунтовує як природний наслідок об’єктивних тенденцій історичного поступу необхідність звільнення від колоніального стану України, що шляхом збройної боротьби ствердить реальність гасла: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».
Так має завершитись для України останній, п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй». Але М. Міхновський змушений визнати, що цей акт ще не настав для України. Вона переживає затяжний антракт, для неї завіса історичної драми не піднялась. Україна лишається поза історією, вона втратила ознаки реального суб’єкта історії. Й дата події, що започаткувала цей трагічний для долі українського народу нинішній стан його, визначається, за переконанням М. Міхновського, досить чітко — це 1654 рік, коли Українська козацько-селянська республіка поєдналась з Московською монархією політичною унією. Спираючись на обґрунтовану в європейському Просвітництві концепцію «суспільної угоди», М. Міхновський здійснює історико-правовий аналіз документів, ухвалених Переяславською Радою. Результатом його є висновок, що за змістом своїм Переяславська угода стверджувала не входження України до унітарної Російської держави, а була документом про утворення конфедерації двох незалежних держав Української Республіки та Московської монархії. Але, на жаль, угода ця лишилась на папері. «Московські царі чи імператори, — констатує М. Міхновський, — не виконували своїх обов’язків за конституцією 1654 року, поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш народ ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської і республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого».
Розв’язання такої колізії можна було б чекати на шляху перемоги демократичних сил в Росії, які добровільно стали б на шлях дотримання вимог договору, прийнятого на віки вічні в повному обсязі. Але такі сподівання, на думку М. Міхновського, марні, оскільки демократія закінчується, як тільки поборники її одержують політичну владу. Не вірить
М. Міхновський і в можливість єднання соціальне пригноблених представників пануючої та поневоленої нації. Єднання можливе лише між поневоленими народами, що спілкуються між собою в боротьбі за Власне національне, а тим самим і соціальне звільнення.
Але чи не найголовнішою для українського народу перепоною на шляху до реалізації ідеалу волі є відсутність національної еліти, тієї інтелігенції, чиїм правом і обов’язком є керівництво народом в його боротьбі за національну волю. Розвиваючи типовий для всього покоління «Молодої України» мотив критики ганебної позиції української інтелігенції, яка ніколи не поєднувала власні інтереси з інтересами нації, він картає зрадництво ополячених в XVI і XVII ст. Четвертинських, Чорторийських, Вишневецьких, Тимкевичів, які, будучи плоть від плоті українцями, стали служити нації-гнобителю. Так само у XVIII—XIX ст. «чинили всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Гоголі, Гнідичі, Короленки і «їм же ність числа».
Який же вихід з такої трагічної ситуації? На переконання М. Міхновського, він у дії всупереч реальності, дії, яка шляхом наднапруження волі, жертовності й фанатизму, зречення будь-якої поміркованості знайде сили для ствердження нової реальності не на ґрунті наявних передумов та обставин, а всередині нації — єдиної істинної субстанції.
Так на грані віків заклався ґрунт ідеології інтегрального націоналізму, що одержить свій подальший розвиток на наступному етапі розробки філософії національної ідеї. Але розгляд процесів, що відбувались у філософському житті України кінця XІХ — поч. XX ст., не вичерпується проблематикою, безпосередньо пов’язаною з розробкою філософії національної ідеї. Цей час позначено й помітними зрушеннями в розвиткові філософської теорії, репрезентованої творчістю плеяди професійних філософів. Представників «академічної філософії», що діяли в той час в Україні. Про їх внесок в історію філософії України — в наступному розділі.
Дискусійні питання
У літературі минулих років досить неоднозначна визначалось ставлення І. Франка до марксизму. Обґрунтуйте своє розуміння цієї проблеми.
В чому, на ваш погляд, полягає своєрідність внеску Лесі Українки у світову традицію розробки проблеми прометеїзму?
Що спільного і в чому відмінність підходу до розробки філософії української ідеї М. Міхновського порівняно з позицією Т. Зіньківського, І. Франка та Лесі Українки?
Філософський практикум
Завдання: перечитайте текст роботи І. Франка «Що таке поступ?». Порівняйте його ставлення до місця в історії розуму з позицією великого німецького філософа
Г. Гегеля:
«Але єдиною думкою, яку привносить з собою філософія, є та проста думка розуму, що розум панує в світі, тож-бо, отже, всесвітньо-історичний процес вершиться розумно»*.
Висловіть власну думку — який, матеріальний чи духовний прогрес (поступ), більше потрібен людині?
Запитання до тексту
Дайте визначення поступу, як його розуміє І. Франко.
Які головні рушійні сили вбачає у поступі І. Франко?
Яка головна вада поступу за Франком?
Яку мету вбачає в поступі І. Франко?
На яких підставах І. Франко відмовляє розумові у визначальній ролі в історії?
ЩО ТАКЕ ПОСТУП?
І. Слово «Поступ» почуєте часто в наших днях із різних уст. Усі накликають до поступу, дехто тішиться ним, дехто нарікає на нові «поступові» думки та порядки. Може би, не від речі було поміркувати, що то таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тішитися або, може, журитися? <…>
ІІ. Хто каже «поступ», той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі зміняється і ніщо не стоїть на місці, а друге — друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи зміняється на ліпше, чи на гірше? <…>
Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лісах та печерах та порівняємо її з теперішнім людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, їздять залізницями, поразуміваються телеграфами та телефонами, вгризаються в глиб землі, плавають поверх води і попід воду, літають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тіла при помочі рентгенового проміння, — хто схоче порівняти так безпосередньо початок з кінцем, той, певно, мусить признати, що за тих кільканадцять тисяч років люди поступили дуже сильно до ліпшого, що Поступ веде до добра <…>.
V. Щоб пізнати внутрішні пружини, якими двигається поступ, візьмімо до порівняння двох людей: лісового дикуна, стрільця чи риболова, та першого-ліпшого чоловіка з нашого великого міста. У дикуна, можна сказати, стільки добра, що на нім…Спить він у якій-небудь яскині або в cалаші з гілляк та листя, годується тим, що знайде або заб’є, не дбає про завтра, не цінить ні людського, ні свойого життя. Що має, те все він зробив собі сам і не потребує помочі інших, живе собі самопас зі своєю родиною, не оглядаючись ні на кого.
А освічений чоловік? У нього, навіть у простого селянина, круг занять і інтересів який же величезний в порівняні до того дикуна. Цивілізований чоловік живе звичайно в хаті, якої сам не будував, ходить у одежі, яку сам не робив, їсть страву, якої сам не приготовляв і про яку навіть не знає, як і з чого вона приготовляється. Він працює знаряддями, яких сам не видумував ані не змайстрував, користується надбаннями цілих поколінь попередників і не раз далеких від нього людей, завдячує свій добрий або лихий побут праці й відносинам тисяч і соток тисяч інших людей, цілих країв, різних народів світу. Він мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуще своє, своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави — тисяч і мільйонів людей, яких він у своїм житті не бачив, не знає й не може всіх знати. Він поносить жертви й тягарі для цілей, яких найчастіше не розуміє, — працює, добивається і громадить для когось невідомого, далекого та непевного.
Головна різниця між диким і цивілізованим чоловіком, різниця, з якої виплили всі інші, се поділ праці. Дикий чоловік робить сам собі все, чого потребує; чого сам не зробить, без того мусить обійтися. Освічений чоловік робить звичайно якусь одну, тісно обмежену роботу, та зате нічого більше, но зате користується роботою інших <…>.
Але се лиш один бік тої великої поступової сили, що називається поділом праці. Подивімось, що робиться з неї з другого боку. Поділ праці в громаді, в суспільності, доводить до поділу суспільності на верстви…Чим далі поступав поділ праці, розвивалися відносини в громаді й державі, тим далі йшов поділ людей на верстви <…>.
VII. Отсе ми дійшли до найтяжчої рани нашого теперішнього порядку. Величезні багатства з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність з другого боку, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що привикло жити з праці інших і навіть думати не потребує само про себе, а з другого боку тяжка, чорна, ненастна праця, що оглуплює чоловіка, не даючи йому думати ні про що інше, крім кавалка чорного хліба. З одного боку пишний розвій науки, туки та промислу, що відтворюють скарби і достатки нібито для всіх людей, а з другого боку мільйони бідних та темних, що живуть ось тут обік тих скарбів, не знаючи їх і не можучи користати з них. Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей <…>.
ХІІ. Отсе ми перейшли всі важніші питання, які насуваються при обмірковуванні того, що таке поступ. Ми бачили, як чоловік із стану майже дикого звіра помалу вибирався чимраз вище. Ми бачили, що се поліпшення його стану йшло не всюди однаково, що в одних місцях люди доходили до вищої освіти, в інших лишалися в дикім стані. Ми бачили, що дорога того поступу була не проста ані одностайна; що певні місця, осягнувши досить високий поступ, упадали; що певні важні відомості та винаходи, звісні людям у давнину, потім забувалися і не раз аж по сотках літ люди віднаходили їх наново. Ми бачили далі, що головною движучою силою поступ є поділ праці; ми вказали далі, що той поділ праці вкупі з вродженою всім людям неоднаковістю сил, здібностей і вдачі вироджує громадську і освітню нерівність, а та нерівність нарешті доходить до величезного противенства між крайньою бідністю одних та нечуваних багатством інших, і то бідністю мільйонів робочих людей і багатством невеликої жменьки легкоробів або й цілковитих неробів. Нарешті ми перебрали найважніші думки тих, що силкуються знайти вихід із того страшного положення.
Чого ж шукають усі ті люди?
На се одна відповідь: шукають дороги до поступу, але не такого як досі…Люд починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука [тут: мистецтво. — К. К.]. не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, в громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому.
