Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст

Такий підхід, підкреслює О. Потебня, дає змогу ви­явити Процесуальний характер пізнання. Він «робить можливою історію, — зазначає автор «Із записок з тео­рії словесності», — котра дає і підтримує переконання, що світ людства в кожний даний момент суб’єктивний; що він є зміною свідомостей, істина яких полягає лише в їхній необхідності; що ми лише остільки можемо про­тиставляти наше переконання, як істинне, переконан­ню більш давньому, як хибному, оскільки нам бракує засобів для перевірки нашого переконання».

Стверджуючи органічну єдність думки й мови, О. Потебня, проте, не схильний ототожнювати їх: на по­чаткових стадіях зародження думка ще тільки нагрома­джує матеріал, необхідний для його кристалізації в по­няття і вираження засобами мови.

Лиш коли цей процес на нижчих формах думки до­зрів, стає можливою поява слова, з допомогою якого думка знаходить свій вираз в понятті. Та на вищих сфе­рах абстракції слово перестає задовольняти потреби ду­мки, воно обмежує її. «Царина мови, — резюмує О. Потебня, — далеко не збігається з цариною думки. У середині людського розвитку думка може бути пов’я­зана зі словом, але на початку вона, певно, ще не дорос­ла до нього, а на вищому ступені абстрактності покидає його, як те, що не задовольняє її вимогам...» Отже, мова необхідно пов’язана з думкою. Вона не є чимось гото­вим, а, як підкреслював В. Гумбольдт, перебуває в по­стійному творенні. Структурною одиницею мови є слово.

Аналізуючи слово-мовлення, О. Потебня виділяє три складові частини його: Зовнішню форму (артикульований звук), Зміст (думку), яка передається за допомо­гою форми, і Внутрішню форму, «або, — пояснює він, — найближче етимологічне значення слова, цебто той спосіб, яким висловлюється зміст».

Внутрішня форма кожного слова завжди визначається специфікою народної мови, оскільки кожна мова має притаманний їй специфічний погляд на світ або не­повторну перспективу бачення. У цій тезі О. Потебня поділяє ідею В. Гумбольдта, ще раніше висловлену Й. Гердером та Й. Фіхте, про Тотожність мови з духом нації. Ідея про те, що мова формує «проміжний світ» і тим самим закодовує в його структурах особливий національний світогляд, вже в XX ст. обґрунтовувалася в німецькій філософії Е. Кассірером, у США — Е. Сепіром та Б. Уорфом.

Внутрішня суперечність між внутрішньою формою («чуттєвим образом») і абстрактним значенням слова визначає, на думку О. Потебні, генезу мовно-мислительної діяльності. Якщо внутрішня форма характеризує «ближче значення» слова, що виникає в свідомості і мовця, і слухача, що «зумовлено їхньою приналежністю до одного й того самого народу», то «подальше значен­ня» слова — семантичне розпорошене, воно не є одна­ковим для того, хто говорить, і того, хто слухає.

Співвідношення образу і значення в слові має, на думку О. Потебні, історичний характер. Воно виявляє специфіку як міфологічної свідомості, так і форм, що приходять їй на зміну, художньо-поетичного та науко­вого мислення.

Специфіка міфологічної свідомості полягає в нерозчленованості образного і понятійного аспектів мови. У художньо-поетичному мисленні значення подається крізь художній образ, виражає себе в цьому образі. Наукове ж мислення характеризується приматом розумін­ня, значення над образом.

Міфологічне мислення притаманне, підкреслює О. Потебня, «не одному якомусь-то часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку ду­мки». Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є, й виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Своєрідність цього пояснення полягає в тому, що тут образ, який пояснює і має лише суб’єктивне значен­ня, сприймається як щось об’єктивне, як дійсне буття. В міфі образ і речі, суб’єктивне і об’єктивне, внутрішнє і зовнішнє перебувають у нерозчленованій єдності, во­ни ототожнюються. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного, а згодом — понятійно-категорійного мислення, якому притаманне відокремлення образу й поняття, суб’єктивного та об’єктивного, внутрішнього й зовнішнього.

Першою формою неміфологічного мислення є ху­дожньо-поетичне. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення й образу. Водночас образ є неодмінним засобом для виразу значення. Аналізуючи спів­відношення образу й значення як основних компонен­тів мистецтва. Потебня підкреслює властиву поетично­му слову полісемантичність, множинність значень. У праці «Із записок з теорії словесності» Потебня вво­дить так звану «формулу поетичності»: А (образ) < Х (значення), — нерівність числа образів по відношенню до множини значень підноситься ним до рівня специ­фічної ознаки мистецтва.

Наступну форму мислення утворює мислення науко­ве, що ґрунтується не на поетичній, а науковій мові. Науковим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми. Тут слово прагне урівнятися з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і зна­чення, то в науці їм відповідають поняття, факти і закон.

О. Потебня Вирізняє три ознаки, що зумовлюють іс­тотну відмінність цих категорій, отже, науки й мистецтва. Насамперед, відмінність ця полягає в тім, що в науці думка про факт може оцінюватись як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здат­ність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.

По-друге, наукове мислення є висновком від факту як елемента закону до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення ж образу й значення у поетичній мові зовсім інше. Воно будується на ґрунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому ви­падку.

По-третє, в науці відношення факту й закону дово­диться, в поезії ж співвідношення образу і значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу.

З проблемою мови й мислення щільно пов’язана ще одна — «народ і мова», що глибоко розроблена в твор­чій спадщині О. Потебні. Звернення до цієї проблеми мало особливе значення за умов дії драконівських захо­дів царського самодержавства щодо української мови й культури. Свій протест проти них О. Потебня реалізує не лише через глибоке вивчення історії української мо­ви, народної творчості, що підставне засвідчувало ба­гатство і своєрідність української духовної культури, а й глибоко теоретично осмислює проблему ролі націо­нальної мови в долі кожного народу, чим реалізується безпосередній внесок вченого в історію розробки філо­софії української ідеї. Поняття «народ», на думку Потебні, є виразом пев­ного вищого щаблю самостійного національно-культу­рного життя. Головною і обов’язковою ознакою єдності народу є його мова. Мова є знаряддям національної свідомості, духовний розвиток нації нерозривно пов’я­заний з розвитком її мовних здібностей. Мови як «гли­боко відмінні системи прийомів мислення» зумовлю­ють специфіку національного світосприйняття.

У зв’язку з доведенням цієї тези О. Потебня Аналізує явище «двомовності», звертаючись, зокрема, до творчості ро­сійського поета Ф. Тютчева. «Ф. І. Тютчев, — підкреслює він, — править за чудовий приклад того, як користування тією чи тією мовою надає думці того чи того напряму... Два роди розумової діяльності йдуть.., переплітаючись між собою, але зберігаючи свою окремішність, через ціле його життя, до останніх днів його віку. Це, з одного боку, поетична творчість російською мовою, з друго­го — мислення політика й дипломата, людини світської в ліпшому розумінні цих слів, — французькою». Увагу Потебні тут привертає те, що Різні мови в одній і тій та­ки людині водночас співіснують по-різному і служать різним цілям, втіленню різного змісту. Справа у тому, пояснює О. Потебня, що «Людина, котра говорить на двох мовах, переходячи від однієї мови до іншої, разом з тим змінює характер і напрям плину своєї думки... І на­впаки, якщо дві або кілька мов є доволі звичними для того, хто говорить на них, то разом з переміною змісту думка мимоволі вдається то до тієї, то до іншої мови».

Сказане не означає наявність «вищих» чи «нижчих» мов і народів. О. Потебня переконаний, що «немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежене різноманітної й глибокої думки». Але кожний на­род, кожна нація вносять свій вклад до розвитку духовної культури людства, що відображає специфіку націо­нальної мови й зумовленого нею світосприйняття, яке виражається у різноманітних продуктах народної творчості. Порівнюючи у зв’язку з цим російські й українсь­кі народні пісні, О. Потебня зазначає властивий першим «нахил до ампліфікацій (нагромадження синонімів, слів з близьким значенням, однотипних висловів. — В. Г.)», Українська ж пісня «дає лише необхідні поштовхи уяві, але не веде її на помочах, а передбачає її самостійність».

З огляду на це О. Потебня вважає за Необхідне роз­вивати міжнаціональне спілкування, яке сприяє акти­візації нової плідної діяльності. Таке спілкування «зао­хочує» нації до самостійного розвитку, подібно до «заохочення», що виникає між квітами, які живлять ко­мах, і комахами, що запилюють квіти. Разом з тим неприпустимим, підкреслює вчений, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток коли «народність буває поставлена в неможливість з до­статньою енергією відповідати на ці (інонаціональні. — В. Г.) впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття». Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації.

Аналізує О. Потебня й поняття «націоналізм», що, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природною національну різноманітність людства, тому, висновує
О. Потебня, «послідовний націоналізм є ін­тернаціоналізмом». Конкретизуючи розуміння націона­лізму через тлумачення, яке надає він «ідеї національ­ності», О. Потебня зауважує, що ця ідея може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. «Ідея національності» буде сприяти прогресові, якщо вона стверджує взаємо­повагу й право народів на самостійне існування й роз­виток. Якщо ж, спираючись на цю ідею, стверджують зверхність одного народу над іншим, «дане Богом» пра­во однієї нації — панувати, а інших — підкорятися, то в цьому випадку «ідея національності» набуває відверто реакційного характеру.

Головними принципами у взаєминах між націями, вважає О. Потебня, має стати рівноправність і взаємо­повага. Він вітає зростання міжнаціонального спілку­вання народів Європи, заперечуючи лише ті випадки, «де вірна течія справ змінюється силою зброї або по­літичного шахрайства».

Загальна картина філософського професійного знання в Україні кінця XІХ — початку XX ст. складаєть­ся із спектру філософських шкіл і напрямів, що охоп­люють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму.

Як бачимо, на межі XIX—XX ст. в академічній філо­софії України складається значний спектр різноманіт­них підходів до розв’язання філософських проблем. Рисами, що об’єднують позиції, репрезентовані в тогочас­ному духовному житті України, була співзвучність спря­мування пошуку із загальними тенденціями розвитку єв­ропейської філософії того часу; акцентація уваги на розробці гносеологічної проблематики, намагання роз­в’язати філософські проблеми через усвідомлення місця і ролі філософії в культурі — стосовно цього в Україні представлено широкий спектр позицій: від позитивіст­ського ототожнення філософії й науки до визначення її як самостійної сфери духовної діяльності, спрямова­ної до осягнення сенсу людського буття. Саме ця тен­денція, у багатьох вченнях сполучаючись із релігійно-теїстичною проблематикою, є чи не найпоширенішою. Це, зрештою, зрозуміло й з огляду на співзвучність її тенденціям, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку в українській ду­ховній культурі

Шляху Христа, вір­ніше тій інтерпретації цього шляху, яку репрезентує протагоніст раба-неофіта — єпископ. Леся Українка ви­ходить з усвідомлення того, що вже на світанку христи­янства зіткнулось дві концепції месіанізму. Одна, що йшла від старозаповітної традиції, згідно з якою. Ме­сія — це цар із дому Давида, й мала державно-теократи­чний характер, а друга — духовно-етична, яка ґрунтувалась на сповідуваних Ісусом Христом ідеалах свободи духу.

Не сприймаючи шлях, якому притаманний «рабсь­кий дух» і «вузькосердий квієтизм політичний», Леся Українка з пошаною ставиться до іншого шляху, носія­ми якого в творчості поетеси є образи високих духом жінок-мироносиць й самого Месії, який з позицій щи­рого людинолюбства відмовляється прийняти даремну жертву від Міріам («Одержима»). Лесю Українку щиро приваблює « ...і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників».

• < Назад
• Вперёд >